о. Лоренс Фрімен OSB «Трійця, що обертається»

(International WCCM Newsletter, квітень 2009 р.)

articles_lf_trinity2014_1b

Догмат про Трійцю вказує на образ кругового обертання. Подібно до трикутника, що обертається довкола себе, три Особи вічно втрачають і знов знаходять себе одне в одному. В цього руху Трійці є два виміри – вічна глибина таємниці Отця і вічне прагнення до проявленності в Творінні, що невпинно розширюється.

Медитація за своєю суттю є чимось, що так чи інакше веде до подолання сталих уявленнь. Вона може взяти і розвіяти будь-яку з концепцій, будь-який з образів, включаючи й ті з них, які є в нас відносно Бога. Подібна радикальна порожнистість нерідко лякає людей, чий релігійний досвід не обіймає знання про споглядальну традицію, і які з цієї причини вважають медитацію «не зовсім молитвою». Але досвід показує – пізніше, практикуючи медитацію, й такі люди знаходять спокій розуму, що стає свіжим і відкритим простором, який дозволяє Богові явити там свою повноту. І тоді на місце старого і, як і раніше, домінуючого образу Бога, – абсолютного монарха, що сидить на віддаленому від всього троні й розпоряджається життями своїх підданих, приходить нове розуміння Бога, народжене в досвіді любові, що дарується всім в рівній мірі як благодать. Монадичний образ Бога – це одиничний об’єкт, самотній і всемогутній, подібно до всіх тиранів здатний одночасно на милість і на помсту, що переростає в жорстокість. З точки зору антропології, подібне бачення Бога відображає свідомість окремих примітивних суспільств (і така свідомість, на жаль, деколи фрагментально присутня і в сучасних демократичних системах), що живляться самозмальовуванням свого власного его. Ось такою частково і є та уява, що збуджує наш розум, та яку о.Джон Мейн називав «найбільшим ворогом молитви». Коли такі уявлення заношуються і втрачають свою актуальність, ми дістаємо можливість легко й природно відкрити для себе новий досвід, якого так чекає наше серце.

Образ Святої Трійці, – одне з найглибших, найсміливіших і найкрасивіших осяянь, що відвідали людство. Він пояснює вищу природу реальності, наскільки це взагалі можливо, пропонуючи нам метафору, резонуючу на кожному з рівнів досвіду, – адже любов можна відчути на кожному рівні. Досвід любові взагалі змінює нас, як людей, і наше бачення реальності. Часто, якщо досвід є пережитий і ми зберігаємо йому вірність, кордони між нами й оточуючими стають менш міцними. Часом рамки, що розділяють нас, можуть навіть зовсім зникнути, при тому не руйнуючи чудову реальність наших унікальних ідентічностей, що переживають зустріч, багато разів об’єднуються і відокремлюються, з метою зустрітися знову на ще глибшому рівні. Переживаючи любов, ми сходимо в її глибини. Про це християнські містики говорили, як про тверезе сп’яніння, як про сяючу темряву. Тільки за допомогою парадоксу можна описати досвід любові — досвід, в якому ізольоване его скинуто з трону, і ми пізнаємо абсолютно нове почуття самодарування та ділення собою.

Любов – завжди таємниця. Звідки вона з’явиться, як і де почне проростати? Цей незбагненний вимір виражається у небаченому Отцеві – в непізнаваній, недоторканій таємниці Божій. Але ця ж таємниця набуває форми в індивідуумах, тоді, коли їх індивідуальність долається. Це і є Слово, яке прагне стати плоттю. Любов вивільняється з дуалізму стосунків, в яких вона була народжена, стаючи трансцендентною творчістю, зціленням, оживлюючи все, до чого доторкнулася. Це Дух Святий. Усі інтелектуальні праці ранніх Отців Церкви були прісвячені пізнанню цієї істини, що віникає із самооб`явлення Ісуса. Важливо те, що ця праця виконувалася ними в контексті їхнього власного споглядального досвіду. Перш за все, вони прагнули зберегти рівність і єдність цих трьох аспектів любові, і при цьому – зрозуміти істину нашої людяності з більшою глибиною та ясністю. Спокійний розум знаходить здатність все більш глибокого бачення й розпізнавання, переживаючи свою істинну природу, пізнаючи в собі ікону Божу. Бачення Бога в собі є зачатком бачення Бога в інших і в усій реальності.

Фото: Абатстсво Успіння Богоматері, Сіон