о. Лоренс Фрімен OSB, семінар «Внутрішнє паломництво» ч.1

Конференція «Meditatio-2013»
Недуальність Евангелія, базові риси споглядального виміру Ісусового вчення про молитву…

IMG_9147_copy

Це мій перший візит до Росії. Я знаю, що сьогодні, 9 травня, тут святкується День Перемоги, і через це мені важко було доїхати у місце проведення конференції — адже усі дороги заблоковані. По дорозі сюди я бачив з вікна автомобіля величезну кількість масивної військової техніки, що рухалась повз, і відчував, що свідомість людей сповнена образами руйнування. Саме тому тематикою нашої сьогоднішньої зустрічі хотілося б зробити шлях миру. 

Медитація — це шлях мудрості, і ми знаходимо його в усіх религійних традиціях світу. Перша згадка про медитацію з’явилася десь біля 2005 років до Різдва Христового у Індії. Усі релігійні традиції мали розуміння та практику медитації, яка знаходиться у центрі всіх цих традицій. Кожна релігія має своє містичне ядро. Це містичне ядро лежить у центрі релігій, ведучи нас до єдиної основи людства. Якщо релігії гублять свій зв’язок із цим містичним ядром, вони блокують шлях до цього спільного базису усього. Подібним чином сьогодні вранці водій, який віз мене сюди, намагався виїхати на головну дорогу, але туди було практично неможливо потрапити. Було неможливо побачити парад, тому що всі шляхи, що вели туди, були заблоковані. Це, до речі, є ризиком і для релігій. Релігії повинні вести нас до спільної основи, вони мають вести нас до великої таємниці духа. У чому ж полягатиме мета релігії, якщо вона не вестиме нас до трансцендентного? Дуже часто релігії (і тут я маю на увазі будь-які релігії) дійсно блокують шлях до цієї спільної основи. Але саме сьогодні, в наші часи, ми переживаємо революційну трансформацію релігійної свідомості.

Зараз історики кажуть про існування певних осьових часів. У минулому це був період в діапазоні VI-II ст. до Різдва Христового. Це була епоха Будди, біблійних Пророків, Конфуція, Лао-Цзи та Упанішад. Протягом цього періоду в усіх суспільствахрозгорталася величезна трансформація свідомості. Усі великі духовні традиції, які ми знаходимо сьогодні, сягають своїм корінням до цього часу. Але сьогодні ми також проходимо через подібний процес трансформації. І через те, що в сучасному світі все відбувається набагато швидше, цей процес змін розгортається також набагато стрімкіше. Подивіться на сучасні способи миттєвого і глобального спілкування — з їх допомогою свідомість всіх людей може змінитися просто миттєво. Чудовим прикладом цієї стрімкості може бути той момент, коли в березні цього року був обраний Папа Франциск. Він вийшов на центральний балкон собору св. Петра у Ватикані, увага безлічі людей, які дивилися трансляцію по ТБ і через інтернет в усьому світі, була до нього прикута. Лише за кілька хвилин він трансформував загальний настрій Католицької Церкви. І цей момент став початком нового розділу в історії, нового часового періоду. Таким чином, зараз ми маємо широкі можливості, пов’язані з миттєвим і глибоким спілкуванням і перетворенням. Гадаю, що ви краще за мене знаєте, як речі можуть раптом взяти й миттєво змінитися. У тій же Англії зміни не так стрімкі. Відомому ірландському письменникові, Бернарду Шоу, якось поставили запитання: «Де б ви хотіли опинитися у мить кінця світу?» Він відповів: «в Англії!». Його перепитали: «Але чому?» На що він відповів: «Тому що Англія завжди відстає від усього світу на 100 років».

Тепер залишимо жарти, і перейдемо на дещо іншу мову. Далі я буду дуже серйозним!

IMG_9173_copy (1)Отже, сьогодні ми переживаємо величезне преображення у самих основах релігії. Більш докладно про це ми поговоримо в наступній частині семінару, присвяченому міжрелігійному діалогу. Зараз я хочу зосередитися на тому, якою є медитація в християнській традиції. Якщо ми хочемо зрозуміти, яким є споглядальний вимір Євангелія, нам необхідно глибше зосередитися на самому Євангелії. Чотири Євангелія подібні до чотирьох камер, які встановлені на різних позиціях, і всі вони якби ведуть відеозйомку життя Христа, дають йому свою інтерпретацію. Але всі разом, у сукупності, вони дають нам уявлення про саме серце вчення Ісуса і про шляхи його розуміння. У самій основі вчення Ісуса лежить те, що ми називаємо Царством Божим. Царство не є місцем, в яке ми прямуємо, скоріше воно — це досвід. Звістка про Царство — це не попередження про те, що ми повинні бути добрими. Царство — це та реальність, яка вже присутня. Одного разу, в Ісуса запитали: «Коли прийде Царство?» Багато його сучасників, в тому числі й учні, не надто вірно інтерпретували Його концепцію Царства. Люди тоді найчастіше вважали, що це якась соціальна чи інституційна реальність. Він же говорив про реальність духовну. Отже, Його питали — «коли прийде Царство Боже?» (Лк 17:20). На що Він відповідав — його прихід неможливо спостерігати («не прийде Царство Боже примітним чином»). Ось найважливіший принцип споглядального виміру Євангелія — Царство Боже, як і сам Бог, не може стати об’єктом спостереження. Про те ж говорив у II ст. cв. Іриней Ліонський, стверджуючи, що ми ніколи не зможемо пізнати Бога, як об’єкт [1]. Бог не може бути сприйнятий абстрактно, ні як об’єкт фізичний, ні як об’єкт ментальний. Думка Іринея розвивається так — ми можемо пізнати Бога, тільки спільно беручи участь у Його самопізнанні [2]. Це дуже подібно до того, про що говорять багато шкіл азійської недуальної філософії, наприклад, адвайта — філософія недуальності, яку ми знаходимо в індійській традиції. І подібні прояви недуальності ми можемо знайти в самому серці містицизму більшості духовних традицій. Проілюструємо тепер, як саме ми можемо знайти цей підхід в глибині вчення Ісуса.

IMG_9174_copyУ першу чергу ми впізнаємо недуальний характер Євангелія у вченні про Царство Боже. Ми не можемо дізнатися, виходячи зі своїх спостережень, «коли прийде Царство». Неможливо сказати, що «ось, воно тут, або: ось, там» (Лк 17:21). Адже — «Царство Боже всередині вас є». У цьому місці тексту Нового Заповіту використовується грецький вираз (грец. ἐντὸς), який означає — «в вас», «всередині вас», і також це може бути перекладено як — «серед вас», «між вами». Амбівалентність цього виразу також вказує на недуальність. Царство Боже в мені, в моїх глибинах, в точці найбільшої тиші, усамітненості мого буття. Але те ж саме Царство, той самий його досвід присутній між усіма нами, хто знаходився тут, коли ми сьогодні сиділи й медитували перед початком цієї лекції. Царство присутнє в усіх наших взаємодіях і відносинах. Це перший приклад того, як може сприйматися Євангеліє на споглядальному рівні.

Також недуальність Євангелія виражається в тому, як описуються відносини Ісуса з Його Небесним Отцем. Ісус ніколи не робив себе буквальним об’єктом поклоніння. Він говорив про себе, як про Шлях, Світло, Хліб, але не як про остаточний об’єкт, якому слід вклонятися. Ісус нас вчить, й тому ми знаходимося у взаєминах з Ним, як з Учителем («один вам Учитель, а ви всі брати», Мт 23:8). Відносини «учень-Учитель» [3] ми розглянемо більш докладно у ще одній наступній лекції, яка буде присвячена пустельницькій традиції. Ця модель відносин є основою для всього монастичного досвіду. Ісус справив величезне враження на своїх сучасників, вони побачили в Ньому унікальний авторитет. Але в Євангелії від Іоанна, де Ісус звертається до нас на найбільш глибокому містичному рівні, про Нього говориться щось набагато більш важливе: «Я і Отець — одно» (Ів 10:30). І, додатково до цього, Ісус говорить: «Отець Мій більший за Мене» (Ів 14:28). Такою є друга важлива ілюстрація недуальності Євангелія. Недуальність Христа стає тим грандіозним досвідом, який проявився у Воскресінні. Я знаю, що зараз в Росії святкується Великдень. Згадаймо опис явлень Христа після Його Воскресіння й те, наскільки вони містичні. Присутність Ісуса, як правило, не відразу розпізнається учнями, вони сповненюються страхом. Цей досвід явно виходить за межу їхніх звичайних рамок сприйняття реальності. Але в якийсь момент в кожній з цих історій вони впізнають Його. Хорошим прикладом є історія про учнів, які прямують до Еммаусу (Лк 24:13-35). Учні не впізнали Ісуса, вступивши з Ним у розмову. Їхні серця палали, але вони не змогли Його впізнати. Учні попросили Його залишитися з ними до вечора, і під час трапези, коли Він переломив хліб, їхні очі відкрилися, і вони впізнали свого Вчителя. Але в цей момент Він зник з їхнього поля зору. Учні не були засмучені втратою цього об’єктного способу сприйняття Ісуса, з тієї причини, що натомість в них прокинулася глибока духовна свідомість. В них розкрилася здатність переживати недуальний досвід реальності. У всіх цих історіях учні повернулися до життя з новими силами.

Споглядальний вимір Євангелія — це не те, що ми можемо спостерігати, сприймати об’єктно, в науковому або академічному сенсі. Єдине, що ми можемо, — це отримати досвід Євангелія, брати участь у ньому. І така участь веде нас до перетворення. Ми ніколи не зможемо пережити присутність Воскреслого Христа, якщо не дозволимо Йому бути присутнім в нас самих і серед нас — в наших взаєминах одне з одним.

Християнська історія не подібна до того параду, який відбувається зараз на вулицях. Вона не подібна до параду, який проголошує влада, і в якому всім іншим відведена одна лише роль — стояти й махати прапорами. Це не християнський досвід. Християнським досвідом є такий парад, частиною якого стаємо ми самі, і також при якому дороги більше не перекриті. Рух на шляху до цього досвіду має охоплювати всю нашу людяність, все людство.

Тепер ми підійшли до того, щоб подивитися на вчення Ісуса в термінах медитації. Християнство без молитви абсолютно позбавлене змісту, перетворюючись на звичайну систему моральних цінностей, або в культурний інститут. Але коли молитва набуває справжність і глибину, християнство стає шляхом трансформації. Адже абсолютно очевидно, що мета будь-якої релігії — вести людину до переображення свідомості.

Що ж Ісус говорить нам про молитву? Насамперед, в шостому розділі Євангелія від Матвія, Він попереджає нас — «не будьте як ті лицеміри», не вподібнюйтеся тим, хто охоплений саме зовнішньою стороною релігії. Це небезпека, що загрожує всім релігійним людям — надмірне охоплення ритуалами, мовою, і іншими зовнішніми аспектами. Фактично, Ісус був релігійною людиною, що належала до конкретної релігії. Він дотримувався її правил та традицій, поважаючи їх. Часом Він порушував ці правила, коли вони здавалися Йому дурними. Так Він порушує правило, що забороняє зцілювати хворих в шаббат. Але за рідкісним винятком, Він дотримувався релігійних правил. В принципі, немає підстав для конфлікту між тим, щоб бути людиною релігійною, і в той же час — людиною духовною, споглядальною. Але все-таки ми повинні виставити свої пріоритети. Чи бачимо ми релігію своєю кінцевою метою? Або ми все-таки сприймаємо її як шлях до Царства Божого? Ісус абсолютно очевидно говорить, що релігія є таким шляхом. Релігія — це шлях до Царства. Тому Він попереджає нас, щоб ми не були занадто поверхневими в своєму релігійному житті. Продовжуючи свої повчання про молитву, Ісус говорить: «коли молишся, увійди до своєї внутрішньої кімнати, зачини свої двері, і помолися Отцеві своєму, що в тайні» [4]. Отже, мова йде про внутрішній вимір. Печера серця. Таким є перший елемент Ісусового вчення про молитву.

Далі: «Коли молитеся, не говоріть зайвого, як язичники». Не будьте, як ті, хто вважають, що чим більше вони скажуть в молитві, тим краще будуть почуті. Якби ми почали все це повсюдно застосовувати на практиці, християнська літургія зазнала б значних змін. Зазвичай, приходячи до Церкви, ми зустрічаємо дуже великий потік слів. Найчастіше це прекрасні слова, чудові співи, гарні ритуали. Але все ж досить рідко в нашому церковному поклонінні можна знайти тишу та безмовність. Цілком можливо інтегрувати споглядання в літургію, вбудувати у неї періоди безмовності. Але поки ми дуже рідко можемо зустрітися з прикладами такого поєднання. Тож, у якості другого принципу вчення Ісуса про молитву, ми можемо виділити саме безмовність. «Знає Отець ваш, чого потребуєте, ще раніше за ваше прохання!». У кожному храмі, мечеті, синагозі та церкві людські істоти моляться про свої потреби. У числі основних потреб — здоров’я, довголіття, родючість, добробут. Всі потребують приблизно одного і того ж. Але Ісус каже — Бог насправді знає, чого ми потребуємо. Сутність молитви не в тому, щоб просити про всі ці речі. І ви ймовірно запитаєте про те, в чому ж тоді сенс вираження у словах усіх цих потреб? У V ст. Св. Августин задався саме цим питанням: хіба ми повідомляємо Богу щось, що йому невідомо, словесно формулюючи свої потреби? Бог — це Бог, і Він все знає. Ми не молимося з метою проінформувати Його. Чи маємо ми просити Бога втручатися в події на нашу користь, або поставити нас в ряд фаворитів? За словами св.Павла у Бога немає любимчиків, Бог не дивиться на особу людини, всі люди рівні перед Богом: «I у знаменитих будь-чим, якими б вони не були колись, для мене немає нiчого особливого. Бог на особу не вважає. I мені знаменитi нiчого не додали» (Гал 2:6). Він любить нас усіх — унікальними та рівними. Тому св. Августин і питає: «Чи молимося ми для того, щоб змінити рішення Бога?» [5] Думку Бога неможливо змінити. Так чому ж ми, час від часу, формулюємо наші потреби словесно, молячись? Августин дає таку відповідь — для поглиблення нашої віри. Ми поглиблюємо нашу віру в те, що Господь знає про наші потреби ще до того, як ми почнемо просити. Це абсолютно особливе розуміння словесної молитви.

Нарешті Ісус говорить (Мф 6: 25-34) — коли молитеся, не переймайтеся про матеріальні потреби. Подивіться на птахів в небі, на квіти в полі. Споглядайте красу природи, і тоді побачите красу своєї власної природи. Такий підхід повинен вивести нас за межу наших власних тривог, хворої та роздратованої свідомості. Свідомість в молитві повинна бути спокійною, вільною від стривожених бажань, проблем. Ісус вчить: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мф 6:33). Ще один принцип вчення Ісуса про молитву це — спокій свідомості та увага. У молитві нам необхідно мати односпрямовану увагу. Сутність молитви — це увага.

Наостанок Ісус каже — перебувайте у теперішньому моменті. «Не журіться про завтрашній день, бо завтра за себе само поклопочеться. Кожний день має досить своєї турботи!» (Мф 6:34)

 

Підіб’ємо підсумки, та перерахуємо ще раз виділені нами зараз основи вчення Ісуса про молитву:

— зосередженість на внутрішньому,
— безмовність, довіра,
— спокій розуму,
— односпрямована увага,
— перебування у теперішньому моменті, «тут та зараз».

Засвоївши всі ці моменти, ми можемо з усією ясністю побачити в Ісусі нашого Вчителя споглядання. І також ми повинні усвідомити, що те, що ми зараз позначили, як споглядальний вимір Євангелія є чудовим доповненням до морального виміру Євангелія. Ісус вчить: «Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас» (Мф 5:44). Ми, християни, в історичній перспективі не дуже сильно в цьому досягли успіху. Можливо, причина цього в тому, що ми замало розробили споглядальний рівень розуміння Євангелія. Ми не зможемо дотримуватися високих євангельських моральних принципів без практики споглядального виміру Євангелія. Ми не зможемо пізнати любов, яка не відає меж та кордонів, про яку нам говорить Ісус; не зможемо любити так, як любить наш Отець Небесний (Мф 5:48), якщо не відкриємо наше серце глибинам Царства Божого, яке є всередині нас (Лк 17:21). Ісус не тільки дає нам своє вчення, але і показує в Євангеліях, як Сам проживає його, втілює його. Пізнати Ісуса означає пізнати Царство. Перебуваючи в спілкуванні з Ним, ви входите у недвоїстий досвід Царства.

Ми бачимо, що Ісус у своєму житті дотримується цього вчення дуже практичним чином. Дуже часто Він приділяє певний час для того, щоб відійти від спілкування, розмов і проповіді вчення, і піти в тихе місце. Один, або зі своїми друзями, Він проводить деякий час в мовчазній та глибокій молитві. Він молиться саме так, як вчить молитися нас. Його вчення — це вчення про споглядання. І сам Ісус — наш Вчитель споглядання. Його досвід Отця, Його взаємини з Отцем виростають з глибин цього споглядання. Він запрошує нас усіх приєднатися до цього ж самого досвіду. Коли ми, християни, думаємо про молитву, ми повинні думати не про свою власну молитву, що є обмеженою нашими егоїстичними цілями. Більшою мірою нам слід зосередитися на Його молитві. Наша молитва є шляхом в Його молитву, в Його парад. Наші серця не повинні бути заблокованими, не повинні мати у собі перекриті дороги.

У наступній частині конференції ми поговоримо про те, як отці-пустельники та матері-пустельниці вчать нас очищувати шляхи, йти до чистоти розуму та серця, позбавлятися від блоків всередині нас. Тепер давайте перейдемо до медитації як такої. Якщо ми говоримо про медитацію християнську, вона природно повинна відповідати Ісусовому вченню про молитву, та повинна бути пов’язаною із історичною християнською традицією. Той підхід до медитації, про який я зараз вам розповідаю, відповідає обом цим вимогам. Існує традиція так званої «молитви серця», яку ми знаходимо у ранній церкві. Ранні вчителя християнської молитви говорили про те, що необхідно подолати перешкоди у вигляді блоків на шляху до нашого серця. І одним із серйозних перешкод є наш розум, його неуважність. У звичайному стані наш розум не такий, яким його просить зробити Ісус: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мф 6:33). Наші думки не є зосередженими повністю на Царстві. Наша свідомість не перебуває в серці, як про це говорять великі вчителі молитви східної церкви. У давній традиції християнського споглядання ми знаходимо дуже простий метод, і ми зараз спробуємо застосувати його на практиці.


break

[1] Як об`єкт — як розумоосяжний предмет або якесь явище, що сприймається почуттями (прим. перекладача). 

[2] «Син все вершить для Отця, здійснює від початку до кінця, і без Нього ніхто не може пізнати Бога. Бо Син є пізнання Отця, а пізнання Сина є в Отці і через Сина відкрито»; «Cлава Божа, сяйво Божої слави — це повністю звершенна людина» (св. Іриней Ліонський «Проти єресей»)

[3] о. Лоренс використовує тут гру англ. слів, discipline — дисципліна і disciple — учень (прим. перекладача)

[4] «But you, when you pray, go into your inner room» (Matthew 6:6, New American Standard Bible)

[5] «Бог не потребує наших слів, які б навчали Його або нагадували про те, чого ми бажаємо для себе. Бо хто говорить, той звуками виявляє зовні свою волю, Бога ж треба шукати і благати в найпотаємніших тайниках розумної душі, яка називається внутрішньою людиною, бо ж Він хоче називати її Своїм храмом […] Тому, коли ми молимося, немає потреби в тому, щоб ми говорили — немає потреби у словах, вимовлених зовнішнім чином, за винятком хіба тих випадків, коли ці слова, як у священиків, окреслюють думки, які має почути не Бог, але люди.» (Св. Августин «Про вчителя»)

 

Переклад: Марія Захарова