о.Лоренс Фрімен OSB «Великопісні роздуми 2021» (Страсний тиждень)

Страсний тиждень

Великодній Трідіум: Велика субота
 

Сім’я або близькі, які очікують поруч з родичем, що знаходиться на системі життєзабезпечення, – а в разі коронавирусу очікують навіть не поруч з ним, але чекають новин на відстані, – знають, що поки є дихання, є надія. Як близько не було б неминуче, воно немов знаходиться в іншому часі, в іншому світі. Але коли воно настає, і чути останній видих, за яким вже не буде вдиху, ми входимо в summum silentium смерті. Велика тиша.

“Велика тиша” – так називається мовчання, якого монахи в монастирях повинні строго дотримуватися після нічної молитви. Однак, навіть монахи не завжди строго дотримуються цієї заборони: часом вони можуть підключитися до “zoom” або поговорити з ким-небудь зі спільноти вже після “великої тиші”. Однак, в разі смерті вибору немає, залишається лише мовчання. Ми не можемо обдурити смерть. І це шокує, наскільки ми є безсильними. Як діти, які думають, що можуть отримати те, чого хочуть, наполягаючи, зачаровуючи, плачучи, погрожуючи, ми, нарешті, здаємося і визнаємо, що зазнали поразки. Те, що пішло, – дійсно пішло.

Скільки б ми не прокручували в пам’яті розмови з мертвими, ми ніколи більше не почуємо їх так, як це бувало раніше. Фотографії, старі листи, особисті речі, які ми цінуємо, – все це слабка втіха, і через деякий час вони стають перешкодами для нашого подальшого шляху, який вже формується в гробниці, що повільно перетворюється на утробу.

Непохитне, безкомпромісне мовчання відсутності зв’язку, нездатність вступити в контакт, дізнатися, що бачить або відчуває людина, яка назавжди пішла від нас… Тиша, що знаменує наше бажання дізнатися, чи знаходяться наші близькі хоч де-небудь, хоч в якому-небудь вигляді існування, чи пам’ятають вони про тих, хто сумує за ними. Зрештою, процес скорботи дозволяє покинутим прийняти очевидне і неминуче. Незважаючи на те, що їх серце несе важкий тягар, вони рухаються далі. Коли ми вмираємо, Велика Тиша подає ознаки життя. Зелені пагони з мертвого грунту.

Це не означає, що повідомлення від мертвих нарешті починають проходити через вічно зайняту телефонну мережу. Мовчання стає глибшим. Ми вчимося слухати тишу, не наповнюючи її нашими бажаннями, страхами і уявою. Це стає простою присутністю. Простою, але більш насиченою, ніж що-небудь, що здавалося нам реальним раніше.

Між рядків пандемії і викликаними нею руйнуваннями ми повинні почути це Велике мовчання. Якщо в нас його немає, якщо воно зникає, – саме зараз час почати або переосмислити нашу духовну практику. Настав час зрозуміти, наскільки необхідною для виживання є тиша речей. Тиша, що дає життя через смерть.

Великодній Трідіум: Страсна п`ятниця
 

А коли Ісус оцту прийняв, то промовив: «Звершилось!» (Ін 18:1-19:42)

Якщо священною мовою християнства є тіло, що відбувається коли тіло вмирає? Той, хто був з коханою людиною, коли дух вже покинув її тіло, знає це раптове жахливе, вражаюче відчуття відсутності та розлуки. Те, що до цього часу було живим словом, що виражало живу людину, хай навіть ледве живу, тепер є безмовним та нерухомим. Але не тишею або нерухомістю медитації або тих моментів спільності в любові, коли мова тіла ідеально виражає думки та почуття.

Тому, хто помер та має відправитись до нової подорожі, нове тіло-мова та розлука видаються абсолютними та остаточними. Ми маємо спогади, реліквії, історії, сни, можливо, залишки психічного досвіду. Вони коштовні та значущі, але вони підсилюють почуття розлуки, навіть коли ми починаємо їх припасовувати та впорядковувати.

Немислима, але очевидна участь старої форми, залишається поза нашим контролем, про неї піклуються ті, хто виконують поховання та інші професіонали. Усе, що живе тіло випромінювало, розповідаючи про дивовижність живої людини, зараз перебуває в безперестанному процесі зведення до матеріальності. Краса та чудо шкіри, яка розтягується, дихає, червоніє, інформує, пахне відчувається на дотик, еластично огортає все, що є в нас, назавжди зникли. Оскільки слово зникає, хтось неповторний стає “якимось тілом”.

Все, що надає сенс життю, зводиться нанівець смертю. Якщо ми не можемо зрозуміти смерть, життя не матиме сенсу. Все те, що доведеться пережити живим, можна побачити в смерті та похованні Ісуса. Подробиці доволі реалістичні: зняття з хреста, присутність Його Матері та Його улюблених учнів Марії та Івана, ритуали погребіння та остаточний ритуал помазання, який довелося відкласти з релігійних вимог. Все перебуває в порожнечі, якої не уникнути. Пошук сенсу – це все, що нам залишається. Але як? Навіть після Воскресіння Церква намагалася пояснити сенс Хреста. Найпростішою та найменш задовільною відповіддю є пояснення через ідею «спокути»: Бог вимагав людської жертви, щоб спокутувати гріх Адама. Це все одно, що попросити бухгалтера вирахувати цінність життя людини.

Сенс Його смерті полягає в тому, чому Його було відкинуто. (Офіційно – за богохульство). Що ж відбувається, коли ми відмовляємось від дару, оскільки його прийняття вимагає від нас занадто великої трансформації нашого бачення світу і переосмислення того, як ми живемо в ньому? Зазвичай ми відкидаємо дар любові, більший ніж можемо сприйняти. Сила неприйняття та чиста свобода запропонованого дару обертаються проти дарувальника. Зневажена любов породжує ненависть.

Ісус був готовий бути відкинутим («Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної…» Філ. 2:8), тому спосіб Його смерті показав всю природу дару, який Він приніс. Він відмовився вірити в неприйняття, і тому дар залишився запропонованим. Відтак Хрест не є знаком божественного покарання, а свідченням безмежного прощення. Коли ми відкидаємо дар, відмова жахливо вражає нас соромом, запереченням та почуттям провини. Але що ж, якщо ми бачимо, що благодійник не був знищений і не прагне помсти? Повне значення дару являє себе в новому тілі.

Великодній Трідіум: Великий четвер
 

«…Повинні й ви один одному ноги вмивати.» (Ін 13: 1-15)

Ось моє Тіло. Ось моя Кров. Євхаристія має багато смислових вимірів для християн різних спільнот. Деякі католики відчувають дискомфорт, не беручи участь в месі щодня. Більшість не ходять на месу кожен день, але їм важливо, що в будь-який момент десь в світі меса служиться. У католицькому розумінні, літургія є жертвою Ісуса на Хресті, яка вічно приноситься для спасіння світу. У церквах протестантських спільнот літургія служиться рідше або взагалі може бути відсутньою, розуміючись як вшанування пам’яті, а не як жертвоприношення. Лютер вважав «папську месу» диявольською. Можна зрозуміти його гнів, спрямований на те, як літургія перетворювалася на прибутковий і магічний товар, але, звичайно, він перебільшив.

Мені не хотілося б зараз полемізувати щодо моменту трансцендентного благоговіння, що знов і знов поновлюється у просторі ритуалу і розкриває єдність за межею слів. Сумно тільки, що для багатьох святість Євхаристії – що походить з пасхальної трапези, яку Ісус урочисто звершував в останній вечір свого земного життя – стає чиомсь безсенсовним. У моєму досвіді медитація – споглядальна практика – знову заповнює цю порожнечу повнотою сенсу, силою таїнства. Святі Дари стануть віхами на життєвому шляху і знов наповняться чарівністю, якщо ми почнемо наш внутрішній шлях. Це не магія, а почуття прямого зв’язку з повнотою людського буття, яке починається в нашому сьогоднішньому тілі і завершується в тілі переображеному. Те, що відбувається в літургії – благоговіння відкриття повноти нашого «я» як мікрокосму всієї вселенської повноти. Саме це й пробудило псалміста одного разу співати «Славлю Тебе, тому що я дивно створений» (Пс 139: 14).

Великі цілителі подібні до космонавтів, що досліджують внутрішній космос, відкриваючи і даючи імена його нескінченно інтегрованим системам, що знаходяться у все більш і більш тонких мережах взаємозв’язків. Перші філософи думали про космос як про музику. Тіло, мікрокосм Всесвіту, більше схоже на цю музику, ніж на механічний пристрій, до якого медична наука прагне звести його. Музика – їжа любові. Ісус говорив – ось, моє тіло з його океанами і ріками крові. Ось моя плоть – справжня їжа, ось моя кров – справжній напій.

Великі істини викликають до життя свої протилежності, а велике світло – темні тіні. Священна мова християнства – плоть, тіло. Слово стало плоттю. Ісус не дав нам теорії. Він віддав нам своє Тіло. Як же тоді християнам вдалося перетворити тіло на щось гріховне, а його чудові галактичні системи, такі як краса і сексуальність, у щось зловісне? Але давайте не будемо занадто довго озиратися назад.

Можливо, хтось із вас приєднається до нас онлайн в Бонневю, коли ми будемо здійснювати Євхаристію. Будь ласка, візьміть з собою вино і хліб. Якщо не онлайн, зробіть це в кінці Великого посту, коли вам буде зручно. Трохи хліба і вина – це все, що вам потрібно. Коли ви приймете їх, дозвольте вашому тілу бути тим, чим зараз є Його Тіло. Це дивовижна їжа для нашої подорожі і тих відкриттів, які ми здійснюємо, медитуючи.

Велика середа
 

…каже Вчитель: «час Мій близько» (Мт 26:14-25 )

В серцевині всіх духовних традицій розміщений релігійний, містичний досвід засновника. Це те, що зміцнює іхнє вчення та пробуджує у послідовників тривале відчуття того, що вони покликані до одних і тих же знань та єднання з Богом. Жоден істинний духовний учитель, фактично жоден справжній учитель, не прагне залишити свій досвід для себе як засіб домінування над іншими. На Тайній вечері Ісус сказав своїм учням: «Я називаю вас друзями, тому що Я поділився з вами усім, чому навчився від Отця». Це їх занепокоїло. Вони воліли думати про Нього як про свого господаря – «Ти ніколи не помиєш мені ніг», сказав Петро, – а не як про друга. Навіть якщо один знає більше ніж інший, друзі повинні бути рівними.

В певному сенсі сказати, що Він поділився з ними усім, було неправдою. Він намагався поділитися цим з ними, але вони зволікали з росширенням кругозору для сприйняття цього. Бути учнем, вчитися – завжди небезпечно, бо нас змінюють нові знання. Світ стає дивнішим, чим більше ми дізнаємось. Ви маєте продовжувати адаптуватись до нового бачення реальності, яке робить вас вразливими. Проте те, що Він сказав, було правдою; Він знав, що з часом їх опір правді розм’якне. Тоді вони, принаймні деякі з них, зможуть отримати все, чому Він так прагнув їх навчити. А Він залишив завдаток, який буде задіяним після того, як Він залишить їх і повернеться знов, таким образом, щоби принести знання. Треба буде лише впізнати Його.

Досвід, яким Він хотів поділитись, за своєю природою призначений для обміну, а не для володіння. Поширення – це трансформація всього, незалежно, даного чи отриманого. При повному спільному використанні, різниця між учителем та учнем теж долається. Єврейська містична традиція виражала це в концепції «тікун олам». Вона застосована до конкретних соціальних чи політичних ситуацій, де страждання людей вимагають її практичного застосування. Це означає «виправлення світу». «Ділитися всім», про що ми навчилися, – це велике зцілення, яке виправляє дисбаланс, гріх в світі та переорієнтує його на Бога.

«Тікун Олам» має відображення в ідеалі бодхісатви в буддизмі. Ті, хто віддають себе цьому шляху, присвячують все, що отримують від духовної практики, полегшенню страждань в світі, а не для себе. Святий Павло розумів цю іншо-центричність заклику до пізнання Бога: «Тягнуть мене одне й друге, хоч я маю бажання померти та бути х Христом, бо це значно ліпше. А щоб полишатися в тілі, то це потрібніш ради вас». (Філ. 1:23-24). В суфізмі також особистість, чия внутрішня саморозділенність зцілюється на шляху любові, допомагає досягати єдність всім іншим.

Досвід пізнання, яким Ісус прагнув поділитися, не є тим, що ми додаємо до того, що вже знаємо. Це цілющий дар себе для іншого. Коли люди натовпу глузували з Ісуса на Хресті: «Він спасав інших, але Себе спасти не може!» – вони не зрозуміли, але готові були вчитися.

Великий вівторок
 

«Аж потім підеш за мною» (Йн 13: 21-33, 36-38)

Раніше я часто проводив по кілька днів за кермом, на шляху до Монте-Олівето, мого материнського монастиря в Тоскані. Це була прекрасна поїздка по чудових французьких дорогах. Однак, після перетину італійського кордону, починалася нескінченна серія довгих і коротких тунелів, занадто вузьких для сучасного руху і заповнених шаленими водіями.

Тунелі були зовсім не такими красивими, як решта дороги. Вони поглинали і занурювали у темряву, а потім зненацька викидали на сліпуче середземноморське сонячне світло. Жодної передбачуваності: одні тунелі тягнулись милями, інші були завдовжки лише кількасот метрів. Я згадав про це, коли писав вчора про неприємний Рік Covid, який ми все ще проживаємо.

Ми говоримо про пандемію як про «кризу», і забуваємо про інші кризи, з якими ми не справились до карантину і які потребують рішень: кліматичні зміни, проблеми демократії та глобалізації, криза сенсу, що лежить в основі наркоманії та будь-яких системних зловживань та насильництва.

«О, ні, – можете подумати ви, – тільки не це. Чому б просто не сказати кілька приємних слів про Великдень?» Я згоден і спробую. Але добрі новини про Пасху не проникнуть в нас, якщо ми не зрозуміємо, через що ми проходимо в тунелях нашого розуму. Воскресіння настає лише після смерті, а не як заспокійливий засіб від болю вмирання.

Цілком абсурдним применшенням є вважати Розп’яття – кризою в житті Ісуса. Смерть – це не просто криза. Це кінець. Яку б віру та надію ми не мали, кінець має всі ознаки остаточності. Запитайте у будь-кого, навіть віруючого, хто втратив кохану людину. Це невимовний досвід, який неможливо описати: те, що Гамлет назвав «незвіданою країною, з якої не повертається жоден мандрівник». Як можна правдиво говорити про місце, де ми ще не побували?

Криза може спричинити депресію. Але смерть – це дещо більше. Звучить дивно, але легше знайти справжню надію в переживанні смерті, ніж у боротьбі з кризою. Після смерті всі образи наших сподівань також гинуть у темному тунелі. Надія народжується лише зі смерті надій. Навряд чи ми впізнаємо справжню надію, коли вона прийде. Так як учні не впізнали воскреслого Ісуса, коли він повернувся, щоб показати себе в новому світлі. Звісно ж вони здалися. Або втекли, або повернулися до своїх рибальських сітей. Надія з’явиться лише тоді, коли хибні надії вичерпаються, коли всі спроби заперечити реальність зазнають невдачі. Справжня надія – це частина воскресіння, світло після темряви, життя після смерті.

Містичний термін, який описує це – «темна ніч». Як і в тунелях автостради, темна ніч безпросвітна. Ви не можете побачити те, що далі кінця; і безкінечні входи та виходи з тунелів зношують вашу віру і навіть те, що ви вважали своєю здатністю сподіватися.

«Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?» Це точка неповернення; також це переломний момент.

Великий понеділок
 

«Марія ж узяла літру мира з щирого нарду, вельми дорогого, помазала ноги Ісуса й обтерла їх волоссям своїм і наповнився дім пахощами мира» (Йо. 12: 1-11)

Іноді я не надто спостережливий. Лише вчора, йдучи вузькою маленькою стежкою на гору від аббатства до клуні, тут, у Бонневю, я уповні оцінив результат моєї давньої діяльності. Стежка формувалась поступово, непомітно протягом тривалого часу, за будь-якої погоди, під тиском багатьох пар ніг, що ступали одна за одною по кілька разів на день.

Я готувався до першого циклу щомісячних зустрічей з молоддю та роздумував, як пояснити їм, що означає «традиція». Звичайно, можна сказати, що традиція означає «з´єднання плюс дарування», передача розуміння мудрості або просто модель поведінки. Але це видавалося прохолодним, бо не описує відчуття відкриття того, що ми вже належимо до традиції: ми «існуємо» (be англ.) в цій безперервній передачі і торкаємось в ній своєї глибокої туги, своїх найглибших прагнень (long англ.). Думка про те, що ми просто обираємо свою традицію з того, що пропонується, є набагато менш цікавою та глибокою. Велике полегшення знати, що ми вже довгий час приналежні до неї(be-long англ.)

Побачити на пагорбі маленьку стежинку, протоптану в траві, яку ми всі, несвідомо і з вірою, прокладали місяць за місяцем, також було полегшенням. Сподіваюся, що ми ніколи не «формалізуємо» цю маленьку стежку і не викладемо її щебнем, хоча вона і стає слизькою під час дощу, і ми часто заносимо в будинок грудки землі. Так розвиваються традиції.

Під час міжнародної зустрічі з молоддю, мені видалося, що відчуття приналежності є суттєвою потребою нашого розділеного часу; потреба бути об’єднаними на шляху, який ми успадкували, але який ми також підтримуємо та формуємо. Одним із спільних шляхів є шлях духовної практики, глибокого саморозвитку. Інший – шлях взаємодії та розуміння культур одне одного. Ще один захист нашого спільного дому і обов’язок піклуватися, співчувати, тим, кого Біблія називає «анавім», бідним, пригнобленим та маргіналізованим. Однак це також стосується убогості духу, яку ми охоплюємо під час медитації. Найважливіші терміни релігійної думки мають дві сторони. Подумайте про термін «джихад», який можна використати для означення зовнішнього конфлікту, але глибшим значенням якого є внутрішнє почуття самоконтролю.

Якщо стежку прокладено безперервною ходьбою, вона має дві сторони, утворені парами ніг, які природньо легко рухаються під час ходьби. Традиція формується також через баланс зовнішнього та внутрішнього значень. Тоді вузька маленька стежка стає великою традицією. Вона стає нашою, коли ми бачимо, що належимо до неї і допомагаємо створювати її.

Тоді те, що ми знаходимо щодня, ідучи шляхом вгору та вниз, не перестає нас тішити і збагачувати. Кантата Баха, яку я слухаю вранці, якщо встигаю. Або історія сьогоднішньої Євангелії. Любов Марії до Ісуса мовчки виливається, коли вона намащує його ноги дорогоцінною олією. Миро знімає стрес і тривогу. Коли вона намащує ноги олією, з очей Марії течуть сльози і вона витирає їх волоссям. Це найбільш інтимний фізичний опис Ісуса, який пройшов шляхом традиції – шляхом, яким Він став і яким ми й досі йдемо.

«…І наповнився дім пахощами мира» (Йо. 12: 3). Не тільки будинок, але і час.

Вербна неділя
Вхід Господній у Єрусалим
 

«А многота стелила свою одіж на дорозі, інші ж – віття, нарізане в полі.» (Мк 11: 1-10)

«Коли вони зблизились до Єрусалиму, до Витфагії і Витанії, біля Оливної гори, посилає двох своїх учнів, кажучи їм: Ідіть у село, що перед вами, і скоро ввійдете у нього, знайдете прив’язане осля, на яке ніхто з людей ще не сідав. Відв’яжіть і приведіть його.»

У нашій спільноті пасхальний ретрит онлайн ропочинається в четвер, коли два потоки часу, буденне і священне зливаються в стрімкий потік. Це схоже на Зустріч вод в Амазонії, де ріки Ріо-Негро і Солімойнс течуть пліч-о-пліч одним руслом кілька миль перед тим як змішатися. Але переміна розпочинається сьогодні, у Вербну неділю, на початку Страсного тижня. Коли Ісус, сидячи на віслюку, входить в Єрусалим, прославлений юрбою, нас затягує швидкою течією пасхальних таїнств. Усі чотири Євангелії одноголосно підкреслюють символічну важливість цього тріумфального вступу, що передував неприйняттю та поразці.

В письмовій версії цих подій ми можемо почути те, що переказувала усна традиція. Є деталі, які ми не можемо зрозуміти і почуваємося в стороні. Ми наче підслуховуємо розмову між людьми, які чудово володіють деталями та відчуттям символічного значення, яке нам здається чужим. Насправді добре, що почуваємося незручно, бо ми в’їжджаємо в нову країну. Одного разу я приземлився в аеропорту Делі і побачив групу американських туристів, які переживали шок від зіткнення з чужим культурним та фізичним середовищем. Коли ми вийшли з терміналу, я помітив, що одна жінка перебувала в повній дисоціації. Поки вони очікували повернення свого екскурсовода та прибуття автобуса, її оточили настирливі продавці та покалічені жебраки, з простягнутими руками, які хапали її. Через деякий час вона повністю зламалася, кинулася назад в аеропорт і сказала, що їде додому. Її момент для зустрічі з Матір’ю Індією ще не настав.

Страсний тиждень – це наш приїзд в традицію. Дивовижа, яку ми відчуваємо, є частиною трансформуючого процесу пасхальної містерії. Ми лучимось з історією, родиною, переданням, до яких не маємо стосунку і можемо почуватися чужими, сторонніми. Але відкладіть на деякий час раціональний скептицизм та культурний шок. Зачекайте, поки повернеться екскурсовод, дозвольте глибшій уяві та інтуїції текти поряд зі звичайною свідомістю, і відчуття відчуженості зміниться відчуттям відкриття, новим виміром дому.

Якщо ми таким чином проведемо Страсний тиждень, то зміцнимо наше почуття приналежності. Belonging (англ.). Цікаве слово. Бути (be) і тужити (longing). Пасха болісно і радісно викриває наші найсильніші та самовизначальні прагнення. І це закликає нас переживати буття, в дивній, проте інтимній повноті.

Що важливого у логістичних вказівках Ісуса щодо забезпечення свого транспортного засобу? Для першого покоління це був зрозумілий знак, що Цар біблійної традиції в’їжджав у своє місто, повертаючись додому у спосіб, яким дозволялось користуватися лише королю. «Не страхайся, дочко Сіону, ось іде твій цар верхи на жереб’яті ослициному» (Йо. 12:15).
«А многота стелила свою одіж на дорозі, інші ж – віття, нарізане в полі. Ті, що йшли попереду, і ті, що слідували ззаду, викликували: “Осанна! Благословен, хто приходить в ім’я Господнє! Благословенне грядуче царство батька нашого Давида. Осанна на висоті!»

Ми є кимось більшим від тих, що просто підслуховують. Нам відомо більше, ніж їм. Ісус не був національним визволетелем, який обіцяв вигнання окупаційної влади. Він показав людству в цілому, що насправді всі ми прагнемо одного і того ж. Ми всі сповнені чистого досвіду буття. Ми всі маємо почуття приналежності. Ми всі – як одне ціле.

break

Підпишіться на розсилку щоденних великопісних роздумів:
christian-meditation.com.ua/subscribe

Переклад: Ірина Коковська, В’ячеслав Григор’єв

Фото: о.Лоренс Фрімен OSB, Perpetua Claritas