о.Лоренс Фрімен OSB «Великопісні роздуми 2021» (II тиждень)

II тиждень

Image_Lent_Week2

Середа II тижня Великого посту

“Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити.
(Мт
20: 17-28)

Земля Обітована тісно вплетена, приживлена до кожного етапу подорожі, яку ми здійснюємо до неї. Давайте спробуємо довести це твердження.

Першим доказом вчорашніх роздумів наведене те, що найбільш автентична їжа (манна), яка підтримує нас в цій подорожі – це безпосередній досвід, хоча й обмежений часом та простором, досвід реальної присутності цієї Землі тут та зараз. Іншим шляхом отримати це переживання є Присутність.

Коли духовний вимір поступово пробуджується регулярною споглядальною практикою, багато людей починають усвідомлювати Присутність в своєму житті. Вони часто стверджують, як я би сказав, що це створює у них відчуття керівництва та супроводу, як-би з боку або ззовні. Це може видатись дещо моторошним чи примарним; але це не так. Присутність не є чимось окремим, що поінформовує вас, маніпулює або вручається в вашу свободу вибору чи відповідальність. Деякі люди схильні саме до такої інтерпретації. Але це, переважно, виявляється плодом фантазії або, в крайньому випадку, проявом психічних патологій.

Можливо, Присутність, яку я  маю на увазі, краще розуміти як прояв самоусвідомлення. По мірі дорослішання та розвитку самооцінки (тверезої чи хибної, залежно від обставин) ми стали присутніми самі для себе, усвідомлюючи себе, самоосуджуючи, спостерігаючи за собою. У нашому самоспостереженні виникають всі ці думки: «О, чому я це сказав? Я відчуваю, що я невдаха. Якби люди знали, який я неохайний, вони б ніколи не довірили б мені цю роботу». Або (зрідка): «Я – найкращий!». Ця присутність для нас самих може стати тягарем, навіть бідою. І тоді ми все частіше будемо замислюватись, що хотіли б позбутись цього і просто бути собою, спонтанними та вільними від самосвідомості.

Зі зростанням в нашому житті споглядальної свідомості ця інтенсивна самоусвідомленість модифікується. Ми все ще ніяковіємо, коли раптом пошиємось в дурні, але стаємо менш жорстокими до себе, менш образливими, менше потребуємо самозахисту. Звідки ці зміни? Хтось скаже, що зростає відчуття Божої присутності. Це почуття подібне до інших, до  шостого почуття – інтуїції. Воно вроджене, але його треба вивільняти та зрощувати в собі. Присутність Бога не схожа на «ще одну» людину в кімнаті чи на нашу тінь. Це «Я Є», яке не конкурує і не загрожує. Це розуміється, як те, що робить нас здатними до присутності для самих себе, для інших, для світу – і для Бога.

Це «Я Є» – скрізь. Ви не можете уникнути його, та й навіщо вам це робити? Втікаючи від нього, ви намагаєтесь втекти від себе. Боже «Я Є» не залякує та не смикає за мотузки, а супроводжує нас в добрі та погані часи. Коли нам добре – ми відчуваємо більшу єдність з Ним. Коли нам погано – «Я Є» не відсторонюється і не сердиться, хоча ми можемо відступатись чи гніватись.

Народ Виходу в пустелі супроводжували стовп хмари вдень, а вогняний стовп вночі. Коли я, ще в дитинстві,  вперше почув це, пам’ятаю, як подумав про те, що дуже милостиво було від Бога пристосувати Свою присутність відповідно до їхньої здатності усвідомлювати її. Як нам нагадує Євангелія сьогодні, Він прийшов бути присутнім для того, щоб служити нам, а не змусити слугувати Йому.

Вівторок II тижня Великого посту
“Найбільший з вас буде вам слугою”
(Мт 23:1-12)

Земля Обітована – це подорож, а подорож – Обітована земля. Як тільки ми збагнемо це, одразу почнемо позбуватись ілюзорних уявлень про те, як виглядає мета, котру, як ми гадали, потрібно досягати витривалістю, особистими чеснотами чи силою волі. Насправді мета полягає в тому, щоб відпустити наші розумові образи і навіть бажання досягти успіху. Віра – це не сила волі. Наша практика стає більш справжньою, коли поглиблюється віра, яку вона втілює.

Віруючим, що практикують Піст в традиційному дусі, варто збагнути важливу відмінність: метою Посту є не посилити волю, а перевершити її. Воля переплетена з его та підкуплена ним, тому занадто зацікавлена в результаті, щоб ми могли довіритися їй, не зазнавши поразки.

Чи потрібно зректися будь-яких зусиль і нічого цілеспрямовано не робити? В такому разі ми залишимось без віри, а це нікуди нас не приведе. Якщо воля (спільно з его) взагалі не використовується, вона атрофується, і ми будемо подібні до людей, прикутих до ліжка, які втрачають м’язовий тонус. Волю потрібно тренувати так, щоб вона стиралася, аж доки не вдасться її перевершити. Люди, які розуміють, чому саме вони повторюють мантру, переживають це на власному досвіді.

Отже, ми переходимо від волі до послуху, і робимо те, що повинні, бо знаємо, що це правильно. Прийняти такий підхід дуже важко. Послух занадто важкий для его, яке завжди намагається співпрацювати з волею. Для людей поведінки типу А – це справжній виклик. Вони побоюються, що їх конкурентоспроможність знизиться, якщо вони будуть практикувати послух, а не посилювати свою волю. Насправді, людина послуху працює і досягає стільки ж, якщо не набагато більше, ніж людина, керована волею его. До того ж їй вдається не втратити душевний спокій і зберегти рівновагу.

Як пересвідчитися в цьому? «Досвід – найкращий доказ», – вважав засновник наукового методу Френсіс Бекон. «Досвід – це вчитель», – стверджували Отці та Матері пустелі.

Перший доказ того, що Земля Обітована – це образ внутрішньої реалізації, а не місце, куди можна вторгнутися і яке можна завоювати, – це манна. Ізраїльтяни в пустелі харчувалися манною,  дрібною, зернистою речовиною,  яку вони знаходили встеленою по землі, мов іній вранці. Я чув, що щос подібне пропонують в меню одного нью-йоркського ресторану – солодкий, поживний сік, отриманий з певних рослин і кущів. Втім істина важливіша за факти, оскільки, як нам відомо, завжди існують «альтернативні факти». Правда в тому, що ця смачна їжа не тільки підтримувала вітхозавітних ізраїльтян, але й пізніше захоплювала паломників в пустелі. Манна подібна до Євхаристії, незалежно від того, як саме вона здійснюється в тій чи іншій християнській спільноті.

Іншими словами, їжа, яку ми отримуємо у подорожі  – це передсмак місця нашого призначення. Кінець шляху не близький, однак є ближчим до нас, ніж ми до себе. Ми можемо скуштувати це вже зараз. Латинське слово «мудрість» означає «смак»*. Що може бути більш переконливим доказом, ніж смак? Особливо, якщо це і дає насолоду, і живить, і допомагає усвідомити хто ми і де ми перебуваємо тут і зараз.

А що ви думаєте про манну? Який ваш досвід?

* Смак – лат. ім. sapor, дієсл. sapio

Понеділок II тижня Великого посту
“Будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний …”
(Лк 6: 36-38)

В своїй останній промові, перед тим, як він був вбитий, Мартин Лютер Кінг він каже: «Я лише хочу виконувати Божу волю. Він дозволяє мені зійти на гору. І ось, я маю бачення Землі обітованої. Я такий щасливий сьогодні. Мені немає чого турбуватись. Мені немає кого лякатись». Мартин Лютер Кінг був зануреним в великий основоположний міф Біблії – Вихід. Як у всіх великих вчителів християнської традиції, його мислення та способи самовираження, точніше, розуміння самого себе, були просякнуті мовою та образами Біблії. Що то за Земля обітована, яку бачив він, та яку шукаємо ми, втілюючи внутрішній сенс Виходу в нашій великопісній практиці? Чи можемо ми визнати це за мету, яка підтримує нас?

Мойсей бачив цей Край здалеку, але так ніколи й не увійшов до нього. Біблійна історія пояснює це тим, що він якоїсь миті на своєму  шляху мав сумнів в Бозі. Це видається досить важким для зрозуміння, враховуючи те, що йому довелось пережити. Я вважаю за краще сприймати це, як показник того, що означає Земля обітована: не місце, не пункт призначення або виконання плану, але подорож сама по собі.

В Осьову епоху (8-3 стт. до н.е), в часи великого пробудження, що відкрили нам пророків Ізраїля, Упанішади, Будду та Платона, людство почало думати про себе у перспективі долі, що знаходить своє втілення поза межами природних циклів або фізичного виживання. Це було велике занурення у внутрішній вимір. Рай, Мокша, Нірвана – все це є різними виразами цього відкриття та нової надії, пробудженої в сенсі життя. Треба визнати, що ці ідеї також можуть бути руйнівними, та, як і всі великі вогні, відкидати величезну тінь. Що, якщо мені не вдасться дістатися раю? Що, якщо я потраплю до місця вічних стражданнь? В якомусь сенсі це була друга втрата невинності, ще одне падіння, яке передувало великому стрибку вперед.

Царство Небесне у вченні Ісуса явно не зводиться до конкретного місця чи будь-якої іншої земної утопії. Не можна про нього сказати: «Ось воно тут, чи там…». Релігійність, позбавлена споглядальної свідомості, завжди наполягає на мисленні у термінах  винагороди чи покарання. Але Григорій Ніський, типовий богослов-містик, розглядає Царство як нескінченне становлення, безперервно зростаючу співучасть в природі Бога, Який є нескінченно простим. Це його великий внесок до християнського розуміння. Нескінчені рівні небесного буття, безліч кімнат в готелі Раю. Досконалість, як і краса, правда та добро не мають меж.

Джон Мейн казав, що про медитацію важливо знати лише те, що ми перебуваємо «в дорозі». Запитувати «де я, скільки часу ще знадобиться, чи я ще там…» означає упустити велику істину про те, що Царство всередині нас і серед нас («близько», за словами Ісуса). Які показники цього? Подивимось на деякі завтра. Але сьогоднішній уривок з Євангелія показує найсуттєвіше – те, що ми стаємо богоподібними у своєму співчутті та любові до інших у власній людській подорожі, і що це проявляється в тому, що ми стаємо менш схильними до осудження та конфліктів. Земля обітована вже поруч.

II неділя Великого посту
(Мк 9: 2-10)

«А через шість день забирає Ісус Петра, і Якова, і Івана, та й веде їх осібно на гору високу самих.» В одному з тлумачень цього тексту про Ісуса сказано, що він молиться на самоті в присутності своїх учнів. Він привів їх туди, де вони одночасно були  і самотні, і назавжди з’єднані: насамоті та разом. Ісус приводить і нас до такого місця. Ми можемо противитися цьому, але не можемо уникнути такого етапу на своєму життєвому шляху.

«І Він переобразивсь перед ними. І стала одежа Його осяйна, дуже біла, як сніг, якої білильник не зміг би так вибілити на землі!» Ісус запросив своїх учнів до найглибшої близькості, яка лише можлива. Його фізична форма відкрилася їм, і крізь неї сяяло світло Отця. Із цього центру своєї суті він промовляє: «Я світло світу».

«І з’явивсь їм Ілля та Мойсей, і розмовляли з Ісусом.» Це його духовна спадщина: Закон і пророки. Мойсей та Ілля розмовляють з Ним, Предвічним Словом,  з Його внутрішнього Центру, із виміру вічності до виміру перспективи історичного часу. Вони чудово розуміють одне одного, бо є єдині у втіленому Слові. 

«І озвався Петро та й сказав до Ісуса: Учителю, добре бути нам тут! Поставмо ж собі три шатрі: для Тебе одне, і одне для Мойсея, і одне для Іллі… Бо не знав, що казати, бо були перелякані.» Петро вже не вперше говорить від імені Дванадцятьох учнів та вкотре виявляється, що скеля, на якій Ісус будує свою Церкву, є тендітною, боязкою проте, що найважливіше, –  вірною. Страх Петра – це ознака, що те, з чим він зустрічається, перевищує межі його особистості.

«Та хмара ось їх заслонила, і голос почувся із хмари: Це Син Мій Улюблений, Його слухайтеся!» Через заслону, з нового виміру реальності, вони отримують розуміння того, чого не можуть збагнути, – звідки прийшов Ісус та куди Він провадить людство за посередництвом тих, хто Його слухає.

«І зараз, звівши очі свої, вони вже нікого з собою не бачили, крім самого Ісуса.» Життя повернулося у звичну колію, проте це вже було інше життя, перемінене побаченим.

«А коли з гори сходили, Він їм наказав, щоб нікому того не казали, що бачили, аж поки Син Людський із мертвих воскресне. І вони заховали те слово в собі, сперечаючися, що то є: воскреснути з мертвих.» Як свідки Переображення могли одразу після цієї події говорити відкрито про побачене? Потребували повноти одкровення, Воскресіння, яке преобразило би їх самих та все людство.

(Переображення Господнє святкуємо 6 серпня. Цього дня також відзначається річниця сліпучого спалаху атомної бомби в Хіросімі 1945 року).

break

Підпишіться на розсилку щоденних великопісних роздумів:
christian-meditation.com.ua/subscribe

Переклад: Ірина Коковська, В’ячеслав Григор’єв

Фото: о.Лоренс Фрімен OSB