Марія Захарова, Альберт Захаров «У пошуках точки опори»

Медитативні рефлексії облатів WCCM, присвячені трагічним подіям в Україні.

articles_oblate_oblpl2011_1

(Опубліковано в польському новинному бюлетені WCCM № 25, квітень 2014 р.)

 

articles_osb_mzazmaydan_1bЗа останні кілька місяців — місяців, які, мабуть, назавжди змінили і Україну, і людей, що живуть в ній — ми пережили величезну кількість дуже різних внутрішніх станів. Разом з усією країною ми то злітали на гребінь ейфорії, то обрушувалися в самі безодні відчаю; нас то підхоплював адреналін боротьби, то накривали хвилі депресії і спустошення. Легкий гумор найперших, ще мирних, демонстрацій, завзятість акцій протесту, лють і відчай протистояння, раптова радість такої довгоочікуваної, що вже практично несподіваної, перемоги і, нарешті, загроза цілком реальної війни — ось шлях, який пройшла і вся країна, і люди в ній, — як безпосередні учасники цих подій, так і всі ті, хто напружено стежив за ними, вдивляючись в онлайн-трансляції.

Переживаючи всі ці стани, летячи разом з ними то вгору, то вниз, неможливо не прийти до розуміння необхідності якоїсь точки опори, чогось абсолютно непорушного і незалежного ні від яких, навіть самих сильних, зовнішніх впливів. Чогось, що дозволить пережити навіть найбільш трагічні події, зберігши в порядку саме нашу свідомість. У якийсь момент практично всі люди тут приступили до пошуку такої непорушної осі, намагаючись намацати її навіть на суто інтуїтивному рівні. Для багатьох такою віссю виявилася допомога іншим людям, безкорислива діяльність на благо суспільства. Інші бачили таку вісь в спробі зберегти позитивне і доброзичливе ставлення до всіх оточуючих, нехай навіть і політичним опонентам. Учасники та спостерігачі подій створювали тематичні твори мистецтва, антивоєнні плакати. Зрозуміло, дуже багато знаходили підтримку в традиційних молитовних практиках, адже у революційних подіях в Україні брало участь також і духовенство, і вірні різних конфесій: у якийсь момент на Майдані був навіть створений молитовний намет під назвою «Міжконфесійна каплиця»; згодом ця каплиця була спалена під час останньої атаки «внутрішніх військ» на протестувальників, але її фізичне знищення не завадило ідеї спільної міжконфесійної молитви продовжити своє існування в серцях людей.

Для нас же такою опорою, настільки необхідною в цей нелегкий час, який також прийшовся на період Великого Посту, стала наша щоденна практика медитації. Особливо її значення розкрилося для нас в ті дні, коли в голові тіснилися тривожні думки, які, здавалося б, не давали зосередитися, не дозволяли навіть заснути (адже в ті дні люди в безлічі скаржилися на розлад сну), — але в процесі медитації навіть ці тривожні думки, навіть страхи, поступово відступали. Непорушність медитації стала для нас віссю, до якої було підвішено все існування; саме завдяки цій осі свідомість хоч і продовжувала розгойдуватися вгору і вниз, але всі ці коливання відбувалися вже не хаотично, а навколо цієї незримої точки порожнечі, і вона стала визначати все життя. Це в точності відповідає тому універсальному досвіду, про який часто говорить о.Лоренс, продовжуючи розвивати думку Фоми Аквінського і Лао Цзи: «У центрі колеса перебуває Розум Христа, той спокій і нерухомість, завдяки якому можливий всякий рух» (о.Лоренс Фрімен OSB «Внутрішнє паломництво»); «Рух припускає нерухомий першодвигун» (св.Фома Аквінський); «Тридцять спиць з’єднуються в одній ступиці, утворюючи колесо. Але не будь ця ступиця порожня посередині, не було б колеса.« (Дао Де Цзін).

У період, коли події, що відбувалися в країні та калейдоскопічно змінювали одна одну, здавалося, що ми переживаємо пік критичних станів свідомості, утримуючи свідомість лише можливістю «віддалитися в свою внутрішню кімнату« (Мт 6:6), можливістю дотримуватися вірності практиці: «Формула (наша мантра) стає вірним провідником, що веде до мети через всі стани. Вона перебуває з нами в радості і скорботі, і врешті-решт входить в серце« (Св. Іоанн Касіян).

Однак виявилося, що зіткнення з трагічними подіями реальності було ще не найскладнішим випробуванням для більшості людей. Закономірно, що найбільш серйозний виклик очікував нас не в зовнішній реальності, а у внутрішньому світі: у самій свідомості нас самих і наших ближніх. Перед цим випробуванням нас поставив політичний розкол в країні, який обернувся розколом між тими, хто ще недавно були друзями і навіть родичами; при загрозі війни, що виникла між Росією і Україною, цей розкол пустив коріння в свідомості кожного з громадян обох країн. Але чи є цей розкол проявом відмінностей, викликаних національністю або громадянством? Швидше, це розкол між типами свідомості, для одного з яких найвищою цінністю є свобода, інший зодягнений експансивною, імперською моделлю.

1980348_245854685587528_1417472468_oТакож, це розкол між двома різними розуміннями того, що ми називаємо словом «віра». Це різниця між «вірою-переконанням» і «вірою-внутрішнім досвідом». У першому випадку, «віруючий» тотально охоплений своїми переконаннями, нескінченно [1] «вірить» у те, що його уявлення гарні для всіх, і їх неодмінно потрібно всім нав’язувати силою. У такій свідомості є тільки одна можлива духовна стратегія — привернути або вбити. Таке мислення не здатне зрозуміти, що те, що його займає і сприймається ним як «вища мета» — відносно. Це не сама загальна «вища мета» як така, а всього лише один з можливих варіантів її спостереження, один із шляхів, і у кожного він може бути свій. Кожен має право вільного вибору, яким саме шляхом йти до «абсолютної мети». Коли такий «віруючий» починає вибудовувати свій варіант «шляху», всім оточуючим треба шукати притулок або оборонятися. При тому, що такий стан розуму найчастіше зустрічається на самій поверхні релігійного досвіду, він скоріше є станом, максимально протистояли істинним цілям релігії, як йоги людсько-божественного буття (лат. religare і санскр. yuj — возз’єднати, пов’язувати) — процесу з’єднання світу ілюзії з Вищою Реальністю (присутністю Бога). Це один з найяскравіших прикладів демонічної свідомості, і визначити це можливо, як вчить Ісус, по плодах. Результатами «віри-переконання» завжди є війна в фігуральному або буквальному сенсі слова.

Коли его (наша зовнішня, «ветха людина»[2]) починає «вірити», а вірити воно здатне тільки за допомогою переконаності в якихось своїх відчуттях і ідеях, воно незмінно намагається залучати до сфери свого впливу всіх, кого може, називаючи це «допомогою» і «порятунком». Ніхто не творить зло свідомо, адже зло саме по собі — результат невідання (гріх як «промах» — грец. amartia). Носій деструктивної поведінки завжди переконаний, що робить найкраще з можливого, але, «на жаль», з ним згодні не всі оточуючі. Для его це сущі дрібниці, і воно продовжує свою експансивну діяльність, «вірячи» у важливість власних цілей «вірою- переконанням». Але це, звичайно, не та віра, яку буде шукати на землі Син Людський, прийшовши знову.

Другий тип віри, який набагато ближче до цілей будь-якої духовної практики, — це «віра- досвід». Такою вірою володіють містики, що переживають (причому, по благодаті) в глибині себе невимовну присутність Того, Кого «ніхто ніколи не бачив» (Ін 1:18), але Ким живе кожна істота (Пс 35:10). «Віра-досвід» завжди спокійно повчає нас, що зовсім не важливо, чи вдасться спорудити імперію або придбати максимум прихильників за мінімум часу. Вона завжди скаже кілька безмовних слів у нашому серці, і тим самим переконає нас стати терплячим і споглядальним полем, родючим грунтом для проростання насіння Царства Небесного. Коли насіння проросте, всі побачать прекрасне Древо Життя, всі самі побажають відпочити в його тіні, спробувати його плоди. Не потрібно буде мечем захищати прохолоду його тіні, шелест його листя, смак його плодів, силу його коренів, красу силуету, багатство поточних в його тілі соків.

Его володіє пам’яттю про минуле і мріє про те, що б воно могло побудувати в майбутньому (Мф 20:20). Воно переконане, у нього все «без сумніву», воно прочитало багато правильних книг. Воно в курсі всього — що добре і що погано, що потрібно робити всім і кожному. Воно не терпить, коли хтось «не ходить за ним» (Мк 9:38).

Істинне Я, або іншими словами «не-я», внутрішня і нова людина [3] просто є присутньою, не зазіхає на свободу вибору і дій оточуючих. Ця внутрішня людина серцем переживає те, що сама описати не здатня, і те, що мабуть взагалі не можливо описати. Ця таємниця, що таким чином переживається, прагне прийти до кожного шляхом свободи, прийти тим способом, який буде природним для цієї особистості «тут і зараз».

«Блаженні ті, що не бачили й увірували»,- сказав Ісус своєму учневі, і приблизно те ж саме розповів своїм учням Св. Ромуальд Равеннський – «опустоши себе повністю і перебувай в очікуванні, задовольняючись Божою милістю» (Коротке правило св. Ромуальда). Вірити не переконанням у тому, що все під контролем, що майбутнє стабільно і моя імперія росте, а тільки лише чистим і порожнім досвідом присутності Того, Хто Є — ось гідна мета для тих, хто в сутінках світу цього чекає світанку вічного дня, утримуючи баланс на єдиній можливій і вічній точці опори.

 

 

[1] Мається на увазі різниця між «поганою нескінченністю» створеного світу і «вічністю Бога», на яку вказував у своїх роботах В.Н. Лоський.

[2] «Стара людина зняла з себе людину досконалу і носить одяг царства тьми» (Макарій Єгипетський); «Стара наша людина не єство, а лукавий стан духа» (Феофілакт Болгарський).

[3] (2 Кор 4:16); (Лк 17:21); «Все видиме є тінь невидимого в душі; крім видимої людини є інший внутрішній чоловік; інші очі, які засліпив сатана, — інші вуха, які зробив він глухими; але прийшов Ісус вчинити здоровим цю внутрішню людину» (Макарій Єгипетський).

 

Фото: 1- е фото- зимова демонстрація на київському Майдані © Олександр Оніщенко, 2- е- Perpetua Claritas