о.Лоренс Фрімен OSB «Роздуми на Адвент 2019»

Адвентові медитативні рефлексії


Щотижневі адвентові рефлексії о. Лоренса Фрімена OSB звернені до всіх християн, що практикують медитацію в традиції о. Джона Мейна OSB. Мета цих роздумів полягає в тому, щоб допомогти читачеві найкращим чином зосередитися на переживанні Адвенту – часу, протягом якого ми готуємося до Різдва. Також читання цих текстів може стати стимулом вкорінити у літургічній традиції та стабілізувати щоденну медитативну практику, або поглибити її, за допомогою більш уважної підготовки до моменту нашої медитації. Щотижня, протягом Адвенту, ми будемо перекладати ці роздуми та публіковати їх на нашому сайті. Підпишіться на розсилкуchristian-meditation.com.ua/subscribe, та отримуйте Адвентові роздуми щонеділі.   

.



IV ТИЖДЕНЬ АДВЕНТУ 

Історія Різдва дивовижна своєю буденністю, яка стає особливо очевидною, якщо ми залишимо осторонь образи співаючих ангелів і Трьох Царів, як символічні доповнення. Проте, вони символізують, наскільки є прекрасною ця нова людина, що виправдовує визначення людського роду — homo sapiens. Але все ж диво сяє в глибині простої буденності, подібно до вогнів новорічної ялинки, що освітлюють темну вітальню.

Ісус народжується не в родині бідняків і не в родині багатіїв або владної еліти, Він приходить до нас з-поміж ремісників. Не знайти кімнату в готелі, в місті, де проходить велика конференція — таке траплялося з багатьма. Він народився в яслах, що могло означати «місце для овець». Ранньохристиянські автори називали це місце печерою. Печера — давній символ місця зустрічі з Богом. Оріген вважав, що це могла бути печера, в якій утримувалися вівці, на колишньому місці поклоніння Тамузу, сиро-фінікійському божеству, покровителю пастухів. Якими б не були факти, образ пастухів дуже міцно вкорінений в символічній картині Різдва. Пізніше Ісус назвав себе «Добрим Пастирем», і Його найдавнішим художнім образом є молодий пастух, що несе втрачену вівцю (на катакомбній фресці — козла) через плечі. Хоча у давніх ізраїльтян, коли вони були кочівниками, пастухи й мали добрий соціальний статус, до часів Ісуса вони стали зневажуваним класом. Виходячи з обставин Його народження, можна зробити висновок, що Ісус був у змозі впливати на багатих і могутніх, але частіше за все Він звертався до бідняків і маргіналів.

Вічне Слово, яке стало плоттю в печері у Віфлеємі, також формується і набуває обрисів в нашому повсякденному житті. Все, що ми робимо, думаємо, говоримо — все, що відбувається з нами — впливає на це формування. Апостол Павло, духовний провідник ранньохристиянських спільнот, відчував родові болі: «я знову в муках народження, доки не вiдобразиться у вас Христос» (англ. «Christ be formed in you») (Гал. 4:19). Це народження, це втілення Самости Бога відбувається у найглибиннішій частині нас. І все ж воно є відчутним для тих, з ким ми живемо, і особливо для тих, хто піклується про нас — як і ми про них. Цей досвід близькості є одночасно і глибоко особистим і спільнотним.

Брат Лоренс, кармеліт-мирянин, що жив в паризькому монастирі в 17 столітті, був відомий своїм глибоким досвідом переживання Присутності Бога в простій повсякденності. Він сяяв цим досвідом і пробуджував інших до нього. Йому доводилося щодня ходити на ринок за покупками, торгуватися з продавцями і керувати цілою монастирської кухнею. І він говорив, що на цій кухні відчуває Присутність Бога сильніше, ніж під час формальної молитви в церкві. Безперервне переживання присутності Христа є метою медитації і Пришестя, що досягає кульмінації під час Різдва.

Йдеться про те, щоб ми, прагнучи до свідомого життя в народженні Слова, не ставали занадто зовнішньо-побожними, занадто зосередженими на собі, занадто зануреними в штучний релігійний елітаризм — все це не наблизить нас до мети. Брат Лоренс побачив, як дивно Бог розкриває себе в буденності. Він усвідомив, що це одкровення не означає, що ми повинні стати якимись особливими святими людьми, нам просто необхідно бути самими собою: «Ми повинні невпинно прагнути до цієї єдиної мети, щоб вона керувала всіма нашими діями, щоб вони могли стати малими кроками спілкування з Богом. Але всі вони повинні відбуватися природним чином — повинні виходити з чистоти і простоти серця».

У міру того як Слово стає плоттю в наших тілах, розумах, почуттях і у всіх наших відносинах, ті, кими ми є, все більше і більше втілюються в Слові. Саме через це ми бажаємо один одному «Щасливого Різдва», а не просто «гарних свят». Щасливого Різдва!

.


III ТИЖДЕНЬ АДВЕНТУ 

Перебуваючи в північній півкулі, ми наближаємося до надиру року, 21 грудня, найкоротшого дня. Поняття «надир» походить від арабського слова, що означає «протилежний» — протилежність зеніту, який є найвищою точкою в небесній сфері. І ось що найдивніше в протилежностях — досягаючи межі однієї з них, ви зустрічаєте іншу, що наближається до вас, — і в цьому суть Адвенту.

У південній півкулі цей день навпаки найдовший. З цього моменту дні стають світлішими або темнішими, довшими або коротшими. Важко повірити, що в цій далекій точці зими дні дійсно подовжуються, але так і є, і в кінці кінців ви повинні в це просто повірити. Так і в циклічних революціях нашого власного життя тріумфи та перемоги зливаються в новий початок, а періоди темряви і безнадійності породжують новий світанок. Все, що нам потрібно робити, це зберігати стабільність, продовжувати до кінця, і тоді трансформація відбувається. Як сказав один рабин: «Бог не чекає від нас досконалості, але і не дозволяє нам здаватися».

Св. Йоан говорить, що «Бог є світло, i немає в Ньому ніякої тем­ряви» (1 Йн 1: 5). Таким є фундаментальне християнське розуміння божественного парадоксу, в якому протилежності об’єднані. Для кожної заяви про Бога ми повинні враховувати зворотне. Все те, в чому ми часто бачимо ворога, руйнування або щось негативне, ми швидко відкидаємо. Але в нашій нетерплячості і невпевненості ми втрачаємо той момент, коли зустріч протилежностей призводить до по-справжньому щасливого шлюбу. Бог, який є чистим світлом, також є і повної темрявою * — Тим, Кого «ніхто ніколи не бачив» (Йн 1:18) і не може побачити; Тим, Хто живе «в неприступному світлі, якого ніхто бачити не може» (1 Тім 6:16).

Як союз протилежностей, Бог є світло і темрява. Цей союз є абсолютною природою миру — не того миру, який нам пропонує світ, але того позамежного для нашого розуміння миру, що виливається в нас Богом. Ми готуємося святкувати народження Ісуса в тій точці, де найменше зростає, а найтемніше стає світлішим. Так, Бог відкриває Себе, але Він також і ховається в тому, що Він нам відкриває **. Це сталося, коли Бог вилив себе в людський сосуд, в Ісуса. Деякі на коротку мить побачили цю Присутність, деякі здогадалися, деякі навіть доторкнулися до неї, але не змогли довіритися тому, що відчули. Інші були шоковані й налякані тим, що розкривалося в них. Цей страх перед світлом веде до величезного відторгнення від реальності. Різдвяна історія містить темну тінь, що відкидається будь-яким інтенсивним світлом, коли воно блокується.

Чи допомагає це зіткнення з парадоксом досягти «просвітлення»? Звичайно, ми молимося, медитуємо, діємо, думаємо і говоримо, щоб краще зрозуміти. Але, можливо, нам варто було б трохи інакше зрозуміти мету? Можливо, ми медитуємо не для того, щоб бачити більш ясно або краще зрозуміти таємницю, але щоб стати цією таємницею, прийнявши в дар природу Бога? Просвітлення — це не бачення світла, а переображення на світло.

В наші найпохмуріші дні ми можемо випромінювати світло нашого власного духу, який ніколи не буває меншим за Боже світло. Це світло пронизує наші найпохмуріші моменти і вчинки. Але в кінці циклу світло виявляється нездоланним. Темрява не може більше опиратися — і це те, що робить Різдво щасливим.

* Згідно з апофатичним богослів’ям, Бог може пізнаватися не тільки за допомогою символіки світла, але й темряви. Діонісій Ареопагіт, слідом за Григорієм Богословом і Григорієм Нісським, порівнює шлях богопізнання зі сходженням Мойсея на гору Синай для вступу в морок («пресвітлий морок»), в якому живе Бог (Вих 20:21). Таким чином, Бог пізнається через відмову від будь-якого раціонального і дискурсивного пізнання.

** «Він прихований і після явлення» (Максим Ісповідник), «Він залишається невимовним навіть тоді, коли вирікається, і незбагненним, коли Його пізнають» (Діонісій Ареопагіт).

.

Advent_week2-2

II ТИЖДЕНЬ АДВЕНТУ 

Одного разу я гуляв в австралійському буші при яскравому місячному світлі. Коли ми перетинали струмок, обережно переходячи від одного каменю до іншого, я подивився вниз і побачив крихітну химерну істоту, що глузливо дивилася на мене з води. Я був здивований, але не переляканий, і відступив, щоб вдивитися уважніше. Але все зникло, і я зрозумів (з деяким смутком), що це була лише гра світла і моєї уяви.

Стародавні боги давно покинули людство. Вони були вигнані наукою і остаточно зникли, коли люди краще зрозуміли власне несвідоме. У цій точці нашої еволюції ми можемо домогтися набагато більших успіхів, не намагаючись повертатися до старого. Можливо сучасний світ став більш нудним. Але новий порядок речей, новий заповіт, народження якого ми готуємося святкувати, виганяють страхи, пов’язані зі старим порядком. Світ, в якому ми зараз знаходимося — це світ більшої свободи, більш зрілих відносин з божественним. Тут ми вчимося чекати в радісній надії навіть у відсутності, навіть у порожнечі. Ми чекаємо з уявою, що є вільною від образів, відчуваючи реальну присутність, яка повинна проявитися у всьому, скрізь, завжди.

Людство весь час вагітне цією присутністю. Звичайна людська вагітність вчить майбутніх батьків, що очікування — це не затримка або відстрочка. Це підготовка і дозрівання. Це справжня терплячість, яка вчить нас, що час може бути підкорений тільки з плином часу. І тому немає причин для нетерпіння, поки в утробі зростає нова форма життя. Поки таємниця зростає, триває звичайне життя: шопінг, кулінарія, будівництво, спілкування з друзями. «Боже Царство, як та людина, що кидає в землю насіння, і чи спить, чи встає вона удень та вночі, а насіння пускає паростки та росте, хоч не знає людина, як….» (Мк 4:27). Очікування у вірності тому, що росте, є справжнім моментом.

Коли відбувається народження, диво завершеності супроводжується тривогою турботи про те, що ми вже любимо та що все ще є дуже вразливим. У новому житті завжди поєднується гнучкість та небезпечна крихкість. Отже, народження — це кінець підготовки, але початок нескінченної серії етапів росту. Epiktesis — це грецьке слово, що згадується апостолом Павлом в посланні до Филип’ян та позначає рух вперед. В цьому суть всього духовного життя — немає кінцевої мети, крім подолання будь-якої мети, як тільки вона досягнута. Це може здатися утомливим, але таким є секрет нескінченного, безмежного розширення любові. Це й відображено в практиці постійного повернення до нашого слова, до мантри, у медитації.

Люди, які вперше приходять до медитації з короткочасним, цілеспрямованим розумом, часто говорять про неї як про «інструменті». Ті, для кого вона стала способом життя, шляхом до більш глибокого життя, думають про неї більшою мірою як про живі відносини, як про історію розвитку любові. Поет Рільке писав, що «навіть між найближчими людьми існують нескінченні відстані, тож коханці сходяться у безодні, один в одному».

Життя і час Адвенту запевняють нас, що шлюб нескінченності і близькості є втіленням, повним втіленням.

.

IMG_0717-2

I ТИЖДЕНЬ АДВЕНТУ 

Час починає бігти до Різдва … просто зараз.

Якби ми втратили будь-яке почуття священного часу, то просто крокували б нашим життям, як якомось невиразним ландшафтом. Життя стало б лише виснажливим циклом роботи, відпочинку, купівель, розваг, рішення проблем, де ми постійно намагаємося втекти від пожираючого нас почуття незавершеності або втрати. Священний час забарвлює такий монохромний світ в свій колір (для Адвента цей колір — фіолетовий). Це пробуджує в нас почуття очікування, визначеності в невизначеності, хвилюючої неминучості одкровення реальності, яке не розчарує і вже точно не виявиться ілюзорним.

Священний час Адвенту не просто нам щось обіцяє: він наполягає на тому, що щось реальне (а точніше, Хтось) наближається до нас, проходячи крізь території нашого життя. Ми граємо в гру священного часу і вчимося тим серйозним речам, яким може навчити тільки гра. Ми очікуємо, щоб побачити, що (Хто) прийде до нас, допомагаючи нам впоратися з тривожним сумнівом (який легко може стати гіркою пігулкою): а раптом нічого до нас так і не прийде? І, здається, нічого вже не може зробити наше порожнє очікування ще більш самотнім. Якщо нічого не приходить, ми знову залишаємося самі. Але якщо ми не будемо обтяжені прив`язаностями і корисливістю, тоді очікування відповість нам взаємністю. Адже Той, хто рухається в часі нам назустріч, чекає зустрічі з нами, визнання й обіймів, що знаменують нове прибуття. І, коли б воно не трапилося, воно в буквальному сенсі буде дивовижним.

Священний час Адвенту дає нам можливість замислитися над тим, наскільки свідомо ми живемо. У звичайному житті ми навряд чи розмірковуємо про скільки б то не було глибокі речі довше, ніж протягом кількох хвилин, вирваних з буденної суєти. Роздуми починаються із задавання собі питань. Чи приймаємо ми момент реальності, в якому перебуваємо, в усій повноті? Або ж ми просто фантазуємо про щось, що знаходиться в минулому або майбутньому? Чи справді ми знаходимося в стані очікування? Істинне перебування в теперішньому означає чекати, залишатися в реальності та знати, що в нерухомості народжується мудрість: знання про те, що те, чого ми чекаємо, вже перебуває з нами. Таке очікування і є справжньою надією — не тою звичною для нас сумішшю з мрій та бажань — але стійкою впевненістю в тому, що остаточний результат вже стався, і зараз лише чекає свого народження в рамках конкретного часу й обставин. Досягнення цього стану вимагає частої, а часом і болісної, відмови від ілюзій та егоїстичної уяви. Ілюзії ж мають властивість повертатися до нас знов і знов. Отже, нам потрібна регулярна практика. І, якщо ми зможемо зберегти вірність нашій зустрічі з Реальністю двічі в день протягом наступних декількох тижнів, цей час буде проведено з користю.

Чи дійсно ми чогось чекаємо? Або ми просто тікаємо від сумнівів, що в цій тиші і спокої нічого не відбувається? Очікування — це не роздуми про наше почуття розлуки або незавершеності, а також не потурання страху, що ми ніколи не станемо цілісними. Очікування означає відмову від цих нав’язливих думок і почуттів, а також вихід з орбіти нашого наляканого его. Також воно означає і трепетний відгук по відношенню до краси Христа, який формується в нас зараз, і, без сумніву, народиться в часі. Отже, Адвент — це очікування любові. Але, як сказав Румі, «ті, хто любить одне одного, не просто в якийсь момент зустрічаються. Вони перебувають один в одному завжди «.

break ..

Переклад: Альберт Захаров, Марія Захарова Obl OSB
Фото: о.Лоренс Фрімен OSB

Підпишіться на нашу розсилку та отримуйте адвентові рефлексії щотижня:
christian-meditation.com.ua/subscribe