о.Лоренс Фрімен OSB «Великопісні роздуми 2019» (Страсний тиждень)

Страсний тиждень

924px-fra_angelico_024v2

Святий Великодній Трідіум
Велика субота
 .

Що сталося? Велика тиша запанувала на землі: велика на ній тиша і велика пустота. Тиша велика… (Мелітон Сардійский «Великосуботня проповідь»)

Смерть — важкий учитель. Але дуже хороший. Спочатку вона здається нам великим ворогом — як і всі великі вчителі. Проте, коли ми засвоюємо її уроки, вона стає нашим другом. У Катха Упанішаді хлопчик Начікетас вирішує знайти сенс істини, але він знає, що спочатку повинен знайти смерть і поставити їй запитання, якщо тільки хоче домогтися успіху. Залишивши свій будинок і сім’ю, він починає пошуки за порогом відомого світу. Кожна традиція мудрості визнає важливість пам’яті про той факт, що всі ми смертні, і нагадує нам про те, що піддатися спокусі забути про це — означає заперечувати реальність.

Сьогодні Велика субота — день після смерті. Ми більше не можемо це заперечувати. Зіткнувшись з реальністю Великої Суботи, ми також дізнаємося справжній сенс тиші. Немає нічого більш тихого, ніж смерть. І не тільки тому, що смерть мовчить, а й тому, що замовкнути також означає померти — померти для себе. Єдиний спосіб наблизитися до божественного виміру реальності — це мовчання всіх наших властивостей, за допомогою яких ми себе зазвичай проявляємо назовні. У цьому мовчанні більше немає місця для его, де воно могло б стояти і спостерігати, щоб сказати «як же тут тихо». Живе ніколи не дізнається, як це — бути мертвим. У мовчанні ми раптово помічаємо — і відчуваємо певний страх — що наше тіло не є нашою приватною власністю.

Життя з подібною невизначеністю робить споглядання неминучим. В іншому випадку ми ризикуємо створити враження помилкової впевненості і безпеки, що позбавляють життя гідності та радості. У медитації, у цій роботі мовчання, всі наші уявлення про Бога застарівають. Бог помирає — про це відомо сучасному світському суспільству. Але Бог переживає свою смерть. Вмирає не Бог, а ті наші образи Бога, до яких ми прив’язані.

Який би болючою не була прірва відсутності у смерті, якщо ми приймемо мовчання, ми дізнаємося, що ані смерть, ані мовчання не є запереченням сенсу. Це порожнеча, яка є одночасно абсолютною повнотою: убогість духу, яка робить нас повноправними громадянами Божого Царства.

Мовчання нічого не говорить. У нього немає ніякого послання, крім самого себе. Мовчання проростає крізь все виміри реальності. Мовчання тіла реалізується не за допомогою його утискання або приниження, а через дисципліну поміркованості та любові. У тіла є мільйон приводів для дії одночасно. Поки ми здорові, ми можемо про них навіть не знати. Однак набагато важче медитувати і виконувати роботу мовчання, коли у вас болить зуб або раптово починається нежить. Мовчання розуму також досягається не силою, а м’якістю, спрямованої на те, щоб навчити нашу увагу зосереджуватися на Царстві Божому. Зосереджуватися не на ідеях або образах Царства, але на самому Царстві, яке перебуває у мовчанні. Більш того, воно і є мовчанням, безмовністю.

Все, включаючи нашу мову і уяву, походить із тиші. Щоб жити і по-справжньому шукати, ми повинні часто повертатися до роботи мовчання, поки вона не стане, як і фізичні дії нашого тіла, благословенним природним ритмом, про який нам не потрібно спеціально думати. Ісус охоплює своєю присутністю і найглибшу свідомість космосу, і кожен куточок людської душі та історії. Він доторкається точки сингулярності, точки нашого походження і абсолютної простоти, — точки, в яку наука вірить, але яку поки не може знайти. Велика субота — це свято тиші, що охоплює все та що перебуває у самій основі реальності. Коли наш розум відкривається, щоб дізнатися про це, він не просто стає тихим. Він сам стає тишею: за межами всіх думок, слів та образів. Це велике звільнення.

Ми, як сама тиша, що перебуває у тиші, чекаємо на велику подію — на явлення життя любові, з якої народжується все, що є, та до якої все повертається.

IMG_0438

Святий Великодній Трідіум
Велика п’ятниця
 .

…Один з присутніх слуг завдав удару по щоці, промовивши: Оце так Ти відповідаєш первосвященикові? Ісус йому відповів: Якщо Я зле сказав, то доведи, що зле; якщо ж добре,то чому Мене б’єш? (Йн 18:1–19:42)

Розповідь про Страсті Христові є одним з найвеличніших текстів усіх часів, що відображає глибину сенсу людського життя. Це щось дуже особисте — Той, хто є невинним, хибно звинуваченим, кого зробили «козлом відпущення» піддається тортурам та варварській страті. Такою є давня історія, що показує гіршу сторону використання людством влади один над одним; і щось подібне відбувається кожного разу, коли я пишу ці тексти, а ви читаєте їх. Кожен випадок, проте, є унікальним. Особливість кожного з них розкриває універсальний сенс — почуття зв’язку. І разом з цим сенсом, як це не парадоксально, завжди присутня надія.

Страсна п’ятниця розширює наші межі сприйняття духовного виміру. Ми входимо в положення того, кого зробили «козлом відпущення» і тим самим розкриваємо сутність механізму, за допомогою якого ми звинувачуємо інших і змушуємо їх страждати за нас. Таким є секрет дії влади. Тепер ми можемо побачити світ таким, яким він є. Насильство є ірраціональним. Разом з відповіддю Ісуса стражникові, який б’є Його, ми бачимо причину, що послаблює фасад насильства. Ми не знаємо, що ж відповів стражник. Єдина адекватна відповідь може бути такою — визнати самообман, що стоїть за насильством. Не в силах визнати це, стражник, ймовірно, знову вдарив Ісуса.

Існує ще й інший вимір сенсу, що може здійснити ще більш трансформуючий вплив на нас, ніж викриття нашої залежності від насильства. Він стосується внутрішнього сенсу самого страждання. У класичному буддистському трактаті VIII століття «Путівник по життю бодхісаттви», ми бачимо, як цей сенс набуває універсальне значення. Бодхисаттва тут — це людина, яка повністю присвячує себе служінню заради блага людства, прагнучи полегшити страждання кожного. Усвідомлено страждаючи, бодхисаттва не реагує негативно на те, що відбувається.

Євангеліє йде ще далі, коли воно доносить до нас останні слова Ісуса на хресті: «Отче, прости їх, бо вони не відають, що творять». Хрест не тільки звільняє від звичайної негативної реакції на страждання. Він породжує також безмежну мудрість і співчуття. Більш типова реакція, «Я їх прощаю …», виявила б слабкість, пов’язану з індивідуальною обмеженістю. Замість цього Ісус звертається до прощення, що походить із самої Основи Буття, на якій засноване як Його життя, так і життя Його мучителів і тих, хто Його зрадив. Це не судова відстрочка, це акт помилування. Ця милість є пов’язаною із розумінням причин, розумінням невідання та браку самоусвідомлення тих, що є відповідальними за насильство. В одну мить нас осяває сенс того, що таке прощення по відношенню до себе та інших.

Хресна смерть Ісуса народжує хвилю сповненої світлом любові, що омиває усі виміри реальності, усі часи та увесь простір. Визнаємо ми це чи ні, але Його страждання доторкається до всіх нас. Воно викриває наші людські недоліки, але без докорів і обов’язкового почуття провини. Воно діє, пробуджуючи нашу первинну благість та прихований внутрішній потенціал. Саме тому сьогодні в стародавньому абатстві Бонневю наша спільнота збереться перед Хрестом, для того, щоб поклонитися йому і поцілувати його.

97caf759-554b-4961-b697-ddb2f53939a0

Святий Великодній Трідіум
Великий четвер
 .

Перед святом Пасхи Ісус, знаючи, що надійшлала Його година перейти з цього світу до Отця, полюбивши своїх, – тих, які у світі, – до кінця полюбив їх . Під час вечері, як диявол уже вкинув у серце Юди Іскаріотського, сина Симона, видати Його, Ісус знаючи, що все дав Йому Отець в руки і що від Бога вийшов та до Бога йде, встав з вечері, зняв одяг і, взявши рушника, підперезався. Потім налив води до вмивальниці й почав мити ноги учням і обтирати рушником, яким був підперезаний. Підходить Він до Симона-Петра. А той каже Йому: «Господи, чи ж то Ти мені миєш ноги?» Ісус у відповідь йому сказав: «Що Я роблю, того ти нині не знаєш, але пізнаєш після цього». Каже Йому Петро: «Ти не помиєш моїх ніг повіки!» Ісус йому відповів: «Якщо не вмию тебе, не матимеш частки зі Мною». Симон-Петро каже Йому: «Господи, не тільки мої ноги, але й руки та голову». А Ісус говорить йому: «Умитому не треба вмиватись,хіба тільки ноги, оскільки весь чистий; і ви чисті, але не всі». Адже Він знав того, хто зрадить Його, тому й сказав:«Не всі ви чисті». А коли помив їхні ноги і надів свій одяг, знову сів при столі й сказав їм: «Чи ви знаєте, що Я зробив вам? Виназиваєте Мене Вчителем і Господом, і добре ви кажете, бо Я Ним є. Отже, коли Я, Господь і Учитель, помив вам ноги, то й ви повинні мити ноги один одному. Адже Я дав вам приклад, щоб, як Я зробив вам, так робили і ви». (Йн 13: 1-15)

В оповіданні Св. Іоанна про Тайну вечерю миттю ніг приділяється більше уваги, ніж хлібу і вину. Але обидва погляди пов’язані з тілом.

Щоб зрозуміти, наскільки центральне місце займає людське тіло у сенсі Пасхи — та у суті самого християнства — нам варто подумати про наше власне тіло. Роздуми про тіло зазвичай зводяться до двох варіантів. Перший з них — думки про те, наскільки привабливим або непривабливим я себе відчуваю фізично. Існує короткий, чудово безсмертний період в житті, коли ми усвідомлюємо (не завжди зі стовідсотковою впевненістю), що ми молоді, здорові і навіть можемо фактично тілесно конкурувати з іншими людьми. Але у нас завжди є кілька сучасників, які абсолютно в цьому впевнені. Якби вони опинилися на невільничому ринку у стародавньому Римі, вони б мали там велику популярність. Але я сподіваюся, що подібне бачення тіла все ж є другорядним для нашої самооцінки, і що для більшості з нас воно підпорядковане іншим рівням. Але протягом певного періоду часу ми можемо бути впевнені у своєму фізичному бутті. Проте, сьогодні, як це не сумно, молоді люди відчувають себе відчуженими від власного тіла: про це свідчить та шкода, яку ми часто самі наносимо свому здоров’ю та розлади харчової поведінки.

Другий варіант бачення тіла з’являється пізніше, коли ми думаємо про наші тіла не як про привабливі або непривабливі, але з точки зору їх продуктивності та виживання. Коли наші тіла потрапляють в дуалістичну медичну систему випробувань та експериментів, «моє тіло» стає відчуженим від людини, яка говорить про нього «моє». Фактично, кожне використання присвійного займенника передбачає ступінь відчуження від будь-яких справжніх відносин. Адже хіба ми можемо впевнено сказати про будь-що, що воно «моє» або «ваше»?

У якийсь момент — наприклад, коли про людину піклуються в лікарні, або коли людина змушена торгувати своїм тілом на вулицях, — одна людина може отримати владу над тілом іншої. Коли ж Ісус говорить: «Це є тіло моє», — Він справді володіє своїм тілом. Але це означає, що Він не просто «має», а в повному розумінні є цим тілом. Адже як інакше, якщо не з таким ступенем воплоченості, Він міг би віддати це «Своє Тіло» іншим, — віддати самого себе, як того, Хто є Втіленим? Він втілений і приймає цю інкарнаційну істину про себе, незалежно від того, як може виглядати Його Тіло або наскільки добре воно може діяти. Воно не належить фахівцям і страховим компаніям і не керується ними. Тільки в цьому стані, коли ми насолоджуємося тілесною свободою, коли наші тіла не належать іншим — будь то для лікування або для задоволення інших — ми можемо сказати: «це моє тіло».

Для деяких людей у середньовіччі або сьогодні літургійні слова освячення «hoc est corpus meum» ( «Це є Тіло Моє») є словами великої сили і включають в себе глибокий сенс тієї спільноти, в якій вони промовляються. Для інших ці слова можуть бути просто залишками якогось чарівного минулого. Істина, як завжди, знаходиться посередині, в павутині відносин, що складають Тіло. Всі ми є унікальними, та при цьому належимо і до Тіла, більшого, ніж наше індивідуальне тіло, яке стискається і в’яне у своїй замкнутій індивідуальності. Тіло вмирає, але сходить у своїй унікальності до нового та більш інтенсивного життя. Для тих, хто знає смак Євхаристії цей досвід є тим, чим ми можемо ділитися щодня. Але навіть ті, хто ще не має подібного зв’язку, можуть доторкнутися до нього, якщо мають глибокий досвід єдності. Одним з таких досвідів є медитація.

Angelsatmamre-trinity-rublev-1410

Велика середа .

Того часу один із Дванадцятьох, якого звали Юда Іскаріотський, пішов до первосвящеників і сказав: «Що ви хочете мені дати, і я видам Його вам?». Вони ж відважили йому тридцять срібних шекелів. І відтоді він шукав слушної нагоди, щоб Його видати. Першого дня Опрісноків до Ісуса підійшли учні й запитали: «Де хочеш, щоб ми приготували Тобі спожити Пасху?» Він відповів: «Ідіть у місто до такого-то й скажіть йому: “Учитель каже: Мій час близько, в тебе справлю Пасху зі своїми учнями”». Учні зробили так, як звелів їм Ісус, і приготували Пасху. Коли настав вечір, Він сів до столу з Дванадцятьма і, як вони їли, сказав: «Воістину кажу вам, що один із вас Мене видасть». Дуже сумуючи, кожний почав говорити Йому: «Чи не я, Господи?» А Він у відповідь сказав: «Той, хто вмочить зі Мною рукою в мисці, – цей Мене видасть. Щоправда Син Людський іде, як написано про Нього; але горе тій людині,ким Син Людський видається! Краще було б тій людині не народитися». Озвався і Юда, зрадник Його, і сказав: «Чи це не я,Учителю?» Відповів йому: «Це ти сказав». (Мт 26, 14-25)

Великі традиції духовної мудрості зберігають глибокі, універсальні таємниці про природу реальності. Але вони не є такими буквальними, як хотілося б нам — сучасним людям, які звикли до поверхневого наукового сприйняття. Сьогодні наш досвід в духовному вимірі дуже зубожів, і тому ми майже втратили мистецтво читання стародавніх писань будь-якої традиції. В результаті розвинулося сучасне явище релігійного фундаменталізму, що руйнує об’єднуюче розуміння універсальної істини, вираженої у символах. Той, хто записав історію створення світу у Книзі Буття, сьогодні вкрай би здивувався, дізнавшись, що 42% американців (що відкидають еволюцію) дійсно вважає, що все це сталося за звичайні шість днів. Слово Боже перетворилося для них з екзистенційного феномена на суто лінгвістичний.

Читаючи Писання своєї традиції у світлі свого власного досвіду, Ісус явив своє власне розуміння, та виразив його з унікальною компетенцією і глибинним сенсом. Це запустило ланцюгову реакцію, яка, врешті-решт, стала новою традицією. З християнських роздумів про Писання у світлі безпрецедентного досвіду Воскресіння народився Новий Завіт. Ці короткі тексти чотирьох Євангелій і листи від вчителів ранніх спільнот самі стали священним писанням безпосереднього досвіду. Вони народились у глибокому та свіжому духовному досвіді, який ще досі не є зрозумілим для нас у повному обсязі, але який став постійним джерелом натхнення для містиків, теологів і художників.

Те, що з’явилося в результаті, є чимось унікальним для християнської свідомості, яка була пробуджена зустріччю з розп’ятим і воскреслим Христом. По-перше, це стосується реальності людини, яка задає нам питання: «Ким ви мене бачите?» — і це питання, на яке можна достовірно відповісти тільки у контексті нашого власного самопізнання. По-друге — або в той же час — це стосується розуміння Бога як Трійці, тристороннього спілкування у єдності. Ісус говорить про Отця як про своє джерело і мету, проголошуючи свою недвоїсту єдність з Ним. Але Він також говорить про Святого Духа, якого пошле, щоб продовжувати і направляти розвиток свого вчення.

Свята Трійця довгий час залишалася лише інтуїтивним осяянням людського розуму в пошуках Бога і вищої реальності. Можливо, це тому, що наша свідомість схиляється до троїчності у своєму мисленні, — а може, навпаки, — це питання завжди залишиться відкритим. Але я вважаю, що це більше, ніж просто збіг: стародавній Єгипет, Веди, індійська традиція з її образом «Сат-Чіт-Ананда» (санскр. — буття, знання, блаженство); три маніфестації розуму Будди (трикая); філософське уявлення стародавніх греків про людство (інтелект, душа, тіло світу); Лао Цзи (небуття, вічне буття і велика єдність, що породжує світ e десяти тисячах одиниць), — все це, і перш за все християнське бачення Бога як Отця, Сина і Святого Духа, — все це говорить нам про певну абсолютну таємницю, яка є представленою у тринітарному вигляді.

Ми зустрічаємось з цією істиною всередині себе — з «іманентною Трійцею»*, яка живе вибуховий життям своєї любові в людському серці. Але ми також зустрічаємо цю внутрішню реальність в тому, що теологи називають «Діяльною Трійцею»** — у зовнішніх процесах і подіях повсякденного життя, за умови, що ми навчилися їх помічати. «Коли ви зробите з двох Одне, тоді ви зможете увійти до Царства», — каже нам апокрифічне Євангеліє Фоми, який сумнівається. Але те, що «робить два Одним» — це Три. І в даному випадку це не теорія. Це життя.

* «Іманентна Трійця» — вічна потрійна природа Бога.

* «Діяльна (Ікономічна) Трійця» — потрійна діяльність Бога, що є спрямованою за межі Його самого до історії. Погляд на Трійцю, що висувався Іполитом Римським і Тертулліаном, в якому наголос робився швидше на функції ( «економії»), або діяльність, Отця, Сина і Святого Духа, ніж на їх вічну сутність та відносини один з одним.

Valentin_de_Boulogne_-_The_Last_Supper_-_WGA24244

Великий вівторок .

Того часу Ісус, сівши за стіл зі своїми учнями, стривожився духом, та й засвідчив і сказав: «Воістину, воістину кажу вам, що один із вас видасть Мене!» Учні дивилися один на одного, не здогадуючись, про кого Він говорить. Один із учнів, якого любив Ісус, лежав на лоні Ісуса. Тож Симон-Петро кивнув йому, щоби запитав, хто це міг би бути, про кого Він говорить. Тож, коли той так припав до грудей Ісуса, каже Йому: «Господи, хто це?» Ісус відповів: «Це той, кому Я умочу шматочок хліба і дам». Умочивши шматочок хліба, Він бере і дає Юді Іскаріотському, синові Симона. І тоді, після цього шматочка хліба, ввійшов у нього сатана. А Ісус сказав йому: «Що робиш, роби швидше!» Ніхто ж з тих, хто був при столі, не зрозумів, до чого Він сказав це йому. Адже деякі подумали, що, оскільки в Юди була скринька на гроші, Ісус сказав йому: «Купи те, що потрібне нам на свято», або щоби дав щось бідним. Отже, взявши той шматочок хліба, він відразу вийшов. А була ніч. А коли він вийшов, Ісус говорить: «Нині прославлений Син Людський, і Бог прославлений в Ньому. Якщо Бог прославлений в Ньому, то і Бог прославить Його в собі, – і негайно прославить Його! Діти, ще трохи Я з вами. Будете Мене шукати, і як Я казав юдеям, – куди Я іду, ви не можете прийти, – те й вам нині кажу». Каже Йому Симон-Петро: «Господи, куди Ти йдеш?» Ісус йому відповів: «Куди Я іду, ти не можеш нині за Мною йти, але підеш пізніше». Каже Йому Петро: «Господи, чому це я не можу нині піти за Тобою? Я душу свою за Тебе покладу». Відповідає йому Ісус: «Душу свою за Мене покладеш? Воістину, воістину кажу тобі: не проспіває півень, як ти відречешся від Мене тричі». (Йн 13: 21-38)

Тайна вечеря виявилася набагато більш дивною зустріччю, ніж це могло здатися на перший погляд. У перших реченнях цього опису ми стикаємося з розумінням драми людських відносин, участь в якій веде нас до остаточного пробудження та до єдності із самою основою буття.

Ісус починає трапезу з того, що говорить, що один із присутніх зрадить Його. Здавалося б, це не кращий спосіб почати дружню вечеря. Але Його коментар відкриває кордони звичного і знайомого виміру життя, святкування і взаємин, — і ми опиняємося в іншому вимірі, межі якого є невидими. Що це означає? Чому Він сказав це зараз? Святий Іоанн говорить, що учні дивилися один на одного, ставлячи собі питання, що Він мав на увазі. Їх обмін поглядами ще більше ускладнює відносини в цій групі людей. Нам здається, що Ісус відчуває себе відокремленим від всіх, дуже самотнім. Він тільки що виявив радикальний недолік у відносинах всередині групи своїх послідовників. Але він лише звертає на це увагу, не розкриваючи підробиць. Це щось, про що вони просто повинні дізнатися.

Петро, лідер учнів, просить Іоанна, до якого Ісус був найближче, з’ясувати, хто є зрадником. Як і в будь-якій людській групі, серед апостолів існують різні рівні прихильності, які створюють небезпеку суперництва і ревнощів. Наприклад, ми знаємо, що учні сперечалися, хто ж з них гідний зайняти вищу позицію.

Ісус відповідає на питання Іоанна і дає шматок хліба зраднику, — і «в цей самий момент» сатана входить у Юду. Цей момент прямого спілкування викликав тінь, силу темряви. Чим це було мотивовано, як це можна пояснити з психологічної точки зору, — цього ми ніколи не дізнаємося. «У цей момент» Юда почав процес, завдяки якому його ім’я стало синонімом слова «зрада», символом ганьби і брехні. І все ж, він є невід’ємною частиною сюжету. Більш того, він також вказує нам на зміст цієї історії.

Чому ж ми можемо відчути таке дивне співчуття до цього ізгоя, який зрадив свого друга, а потім і остаточно зрадив самого себе? Чому між ним і Ісусом існує така дивна близькість, коли вони діляться знанням про те, що він збирається робити, виключаючи при цьому всіх присутніх? Близькість, яка виглядає як протилежність близькості улюбленого учня, і в той же час, в якомусь сенсі, включає її. Можливо це ключ до таємниці.

IMG_1729
Великий понеділок
 .

За шість днів до Пасхи Ісус прийшов до Витанії, де був Лазар, якого Ісус воскресив із мертвих. Там Йому влаштували вечерю, і Марта служила, а Лазар був одним із тих, хто був з Ним при столі. Марія, взявши фунт мира зі справжнього дорогоцінного нарду, помазала Ісусові ноги й своїм волоссям обтерла їх. Дім наповнився ароматом мира. Каже Юда Іскаріотський, один з Його учнів, той, який мав Його видати: «Чому б не продати це миро за триста динаріїв і не роздати бідним?» Він сказав це не тому, що турбувався про бідних, але тому, що був злодієм і, маючи скриньку на гроші, носив те, що вкидали. Тоді Ісус сказав: «Облиш її! Треба, щоб вона зберегла це миро на день Мого похорону. Адже бідних ви завжди зі собою маєте, Мене ж – не завжди маєте». Великий натовп юдеїв довідався, що Він там, і прийшли не тільки задля Ісуса, а й щоби побачити Лазаря, якого Він воскресив із мертвих. Тож первосвященики змовилися, щоб і Лазаря вбити, бо через нього багато хто відходив від юдеїв і вірив в Ісуса. (Йн 12: 1-11)

Цей тиждень — це проникнення в таємницю Ісуса, який є Христом для тих, хто бачить Його очима віри. Подорож в будь-яку таємницю передбачає зіткнення з новими вимірами реальності, де логічний розум і здоровий глузд протестують проти того, що здається абсурдним. Хтось може сказати: «У цьому не має сенсу. Це все міф. Це дурниці!» Подібна реакція може бути обгрунтованою, тому ми повинні вислухати її з усією можливою повагою: діалог з атеїстами може бути важливішим, ніж проповідь до тих, хто вже навернувся. Але також ці реакції можуть бути ознаками того, що ми просуваємося всередині міжзоряного простору і зустрічаємось із самою реальністю, всередині якої ми існуємо, а не із зображенням реальності, яку ми спостерігаємо через телескоп.

У цій подорожі віри ми можемо згадати минулі події і подивитися, що вони говорять нам про сьогодення і про майбутнє. Колись я спілкувався зі знайомим, який розповів мені, що якось мало не потонув: в той момент, коли він подумав, що смерть вже неминуча, то побачив, як його життя буквально «пройшло перед ним» на прискореному перемотуванні, тільки він так і не встиг зрозуміти, чи було це перемотування вперед або назад. Одного разу ми самі про це дізнаємося.

Подібним чином діють і історії Страсного тижня. У сьогоднішній історії ми знову повертаємося до образу трапези. В Євангелії ми часто бачимо, як Ісус їсть або п’є. Одного разу за вечерею, де був присутній Ісус, а також друзі та гості, Марія з Віффанії відкрила банку з дорогим єлеєм і помазала їм ноги Ісуса. Тоді будинок наповнився ароматом пахощів і духу служіння.

Буває так, що двоє людей бачать одне й те саме, але реагують при цьому діаметрально протилежним чином. Деякі з присутніх на обіді, мабуть, були вражені цим стихійним, але вельми символічним актом поваги до Вчителя, — і відчули, як ця дія зачіпає безпосередньо їх органи чуття через запах пахощів, що наповнив весь дім. Юда ж, який стане для нас важливим провідником по змісту Страсного тижня і пасхальних містерій, — і до якого кожен з нас набагато ближче, ніж нам хочеться думати, — відреагував інакше. Він вказав на вартість пахощів і поскаржився на розтрати. Є час торгуватися — і є час, коли справжня цінність речей перевищує їх вартість у грошовому еквіваленті.

Аромат пахощів надовго затримується в повітрі. В духовному ж вимірі він поширюється за межі часу і простору, де ніколи не в’яне. Добра справу чистого служіння, посмішка і ніжний дотик у момент невдачі і горя, випадковий жест, який висвітлює всю правду і відкриває серце всього того, чого ми не знали раніше: все це ми бачимо у вимірі глибини, який охоплює усі виміри, де зливаються теперішнє і майбутнє, і це неможливо забути. Махатма Ганді одного разу порівняв Євангеліє з ароматом троянди, кажучи про те, наскільки іноді інституційне християнство віддаляється від свого Учителя: «Розі не потрібно проповідувати. Вона просто виливає свій аромат. Аромат — це і є її проповідь… Аромат релігійного та духовного життя набагато делікатніший і тонкіший, ніж аромат троянди».

ef6e85f31558dc705e62f17af2f0a284
Вербна неділя
 .
«Я серед вас як слуга» (Лк 22: 14 – 23: 56)

Ця історія починається з тріумфального входу і завершується повним падінням і провалом. Між початком і кінцем розгортається великий розпад. Це патерн, який багаторазово повторюється в нашому житті, і який ми вважаємо за краще ігнорувати.

Медитація та особиста дисципліна вчать нас певній мірі незворушності. Але аскетизм не вирішує і не усуває проблеми. Він тільки веде нас до зустрічі з таємницею, в якій патерн життя повторюється знову і знову і яка дозволяє нам перевершити його, пройшовши через нього. Сьогодні я бачив фото, яке облетіло весь інтернет, — перше фото чорної діри з далекої галактики M87. У центрі зображення була чорна пляма (горизонт подій, через який не може проникнути навіть світло), оточене сяйвом яскравого, радісного світла. Співіснування — або послідовність — протилежностей, здається, є невід’ємною частиною природи. Життя і смерть, мабуть, взаємопов’язані.

Ця таємниця могла б розтрощити нашу слабку людську свідомість, — як може нас поглинути ця чорна діра, — якби не благодать духу служіння іншим. Самопожертва — єдиний спосіб вижити у ризикованій подорожі життя. Ісус тріумфально в’їхав до Єрусалиму, подібно до успішного політичного кандидата. Кожен любить успіх. Натовпи обожнюють тих, хто досяг успіху. Але Він є байдужим та неприв’язаним до всього цього.

Перш ніж Він був втягнутий чорною дірою до Гефсиманії, Він провів свою останню Вечерю разом з друзями, серед яких — і Він це знав, — був і той, хто зіштовхне Його через край. Настрій був не похмурим, але серйозним. Серйозність, як говорив Джон Мейн, веде до радості. Дивний настрій цього вечора був встановлений лідером, який завжди був людиною для тих, хто оточував Його, і який буде служити до кінця навіть тим, хто постійно зраджує Його і Його надії. Служіння народжує особливий вид вдячності, яка не може бути знищена своєю протилежністю.

break

Підпишіться на розсилку щоденних великопісних роздумів:
christian-meditation.com.ua/subscribe

Переклад: Захарова Марія, Альберт Захаров