о.Лоренс Фрімен OSB «Великопісні роздуми 2019» (IV тиждень)

IV тиждень

DSC07428

Субота IV тижня Великого посту
 .
Того часу деякі з народу, почувши слова Ісуса, казали: «Це справді пророк!» Інші казали: «Це Христос!» Ще інші говорили: «Хіба з Галілеї приходить Христос? Хіба в Писанні не сказано: “З нащадків Давида і з Вифлеєма – села, звідки був Давид, приходить Христос?”» Тож через Нього в народі виник поділ. Деякі ж з них хотіли схопити Його, але ніхто не накладав на Нього рук. Отже, слуги повернулися до первосвящеників і фарисеїв, а ті сказали їм: «Чому ви не привели Його?» Слуги відповіли: «Ніколи ще людина не говорила так,як цей чоловік». Тоді фарисеї їм відповіли: «Чи й ви також обмануті? Хіба хтось зі старших чи з фарисеїв повірив у Нього? Але цей натовп, який не знає Закону, – проклятий він!» Каже їм Никодим, який приходив до Нього раніше і був одним із них: «Хіба судить наш Закон людину, не вислухавши її спочатку і не дізнавшись, що вона робить?» Та вони у відповідь сказали йому: «Чи ж і ти з Галілеї? Досліди і побачиш, що з Галілеї пророк не постає!» І повернувся кожний до свого дому. (Йн 7: 40-53)

У Бонневю є три джерела. У кожному з них безперервний потік чистої води піднімається з невидимого світу внизу, з грунтових вод або підземних потоків. Коли я стою поруч з ними, спостерігаючи, як ніжні хвилі прориваються на поверхню з прихованого джерела, я відчуваю, що зустрічаюся із довгою історією. Джерела завжди приваблювали людей не тільки як джерело води, від якого залежить життя, але і як священні місця, символи сенсу та взаємопов’язаності, що здатні переобразити нас. «Вірте в чудеса, зцілення та цілющі джерела», — писав ірландський поет Шеймас Гіні в своєму вірші «Зцілення у Трої» і повторив цю фразу в своєму зверненні до Королівського коледжу лікарів Ірландії.

Світові міфології містять багато історій про пошук «джерела життя». Кажуть, що у снах вода символізує саму по собі свідомість. Ісус хоче, щоб ми знайшли потік живої води, що тече з нашого серця. Серце кожної людини — це джерело, через яке життя свідомості випливає з фундаментального і спільного джерела буття. Цей потік тече з серця та входить у відчутний вимір реальності, де зараз я пишу, а ви читаєте. Але наші серця закриваються, коли негативні стани розуму, з якими ми всі стикаємося, остаточно відволікають і пригнічують нас. Може знадобитися кілька років, щоб помітити, що ваше серце закрилося. Але коли ви це виявите, це проллє світло на причини всього того, що у вашому житті пішло не так. Це пояснить все ті звички характеру і моделі поведінки, які поступово захоплюють нас і з якими ми починаємо помилково ототожнювати себе.

Коли серце закривається, ми відокремлюємося від Джерела нашого буття і від природи реальності, що тече, немов потік. Ми займаємо жорсткі, фіксовані позиції. Вся реальність постає перед нами у вигляді двоїстого протистояння та конфлікту, що незабаром породжує різні форми насильства. Закриті самі в собі і внутрішньо розбиті у гордині власної правоти, засуджуючи всіх, хто з нами не згоден, ми ніколи і ні з ким не погоджуємося. Потім ми втрачаємо зв’язок з таємничими шляхами між різними вимірами реальності. Ці зв’язки не є відчутними фізично або концептуально, в звичному для нас розумінні, і тому їх легко заперечувати як нереальні. Ціна, яку ми платимо — наша власна черствість, негнучкість. Без джерела нового життя всі наші ідеї застарівають, а наші аргументи стають монотонними. Ми не можемо домовитися ні про що з будь-ким, крім нас самих. Нарешті, ми не можемо навіть погодитися із собою.

П’ятниця IV тижня Великого посту
 .
Того часу Ісус ходив по Галілеї, бо не хотів ходити по Юдеї, тому що юдеї шукали, як Його вбити. А було близько юдейське свято Наметів. Коли ж Його брати пішли на свято, то й Він пішов, але не явно, а наче таємно. Тоді деякі жителі Єрусалима почали говорити: «Хіба це не той, кого шукають, як вбити? І ось, Він говорить відкрито і нічого Йому не кажуть. Чи справді впевнилися старші, що Він Христос? Але ж ми знаємо, звідки Він; коли ж прийде Христос, ніхто не знатиме, звідки Він». Тоді Ісус вигукнув, навчаючи у храмі й кажучи: «І Мене знаєте, і звідки Я, ви знаєте; і Я не від себе прийшов, але правдивим є Той, хто послав Мене, котрого ви не знаєте. Я ж Його знаю, бо Я від Нього, і Він Мене послав!» Тож вони намагалися схопити Його, але ніхто не наклав на Нього рук, бо ще не настала Його година. (Йн 7: 1-30)

У довгому русі по шляху самоусвідомлення люди навчилися розпізнавати різні рівні свідомості. Собаки також здатні бачити сни, але вони не особливо цікавляться різницею між неспанням та сном. Ми виросли, навчаючись усвідомлювати різні види знань і операцій розуму. Питання про те, чи зробила ця еволюція свідомості людей кращіми за собак  та людських «богів» — ідей, яким люди поклоняються, — або що вона може для нас означати, — це вже інше питання.

Можливо, нам потрібно зробити два кроки вперед і один назад. Я маю на увазі, що коли ми ростемо в самоусвідомленні, нам завжди слід пам’ятати різницю між рівнями свідомості. Для нас і наших взаємовідносин важливо розрізняти мрію і реальність. У насиченій засобами масової інформації культурі, де ми легко стаємо залежними від різноманітних технічних пристроїв, позбавляючи себе елементарних рівнів спокою, вкрай важливо, щоб ми пам’ятали про існування рівня чистої свідомості. Ось чому ми щодня вирушаємо до пустелі, щоб виконати працю безмовності. Як сказав про це Іоанн Касіян в 5 столітті, «залишаючи все багатство думок та уяви», ми знаходимо королівський шлях до вбогості духу — спокійна втриманість та здатність насолоджуватися і розуміти, не впадаючи в почуття власництва і не піддаючись ілюзії. Ось в чому полягає сенс Великого Посту і щоденної медитації.

Сократ розповідав про вченого, який прийшов до єгипетського царя з чудовим новим винаходом під назвою писемність. Він стверджував, що це зможе розширити пам’ять людей. «Моє відкриття дає рецепт пам’яті і мудрості», — заявив він. Цар був достатньо розумний для того, щоб не оформлювати відразу підписку на цей чудовий новий носій інформації. Він прийшов до висновку, що винахід буде мати зворотній ефект, тому що «люди перестануть тренувати пам’ять». Замість того, щоб витягувати спогади безпосередньо зсередини себе, вони почнуть залежати від «якихось зовнішніх значків». Цей цар дуже схожий на тих наших сучасників, які скаржаться на те, що через Гугл та електронні калькулятори ми втратили звичку до тренування пам’яті, виконання розумової праці і розвитку мистецтва навчання.

Важко бути повністю переконаним у цій радикальній позиції, тим більше що слова Сократа мали бути записані його учнем, щоб ми могли прочитати їх сьогодні. Але відмінності між прямим і непрямим знанням ніколи настільки сильно не потребували усунення. Яким би чудовим не був документальний фільм про природу, це не те ж саме, що справжній гірський похід. Обговорення медитації або дослідження її переваг — це не те ж саме, що сама медитація. Якщо ми приходимо до переживання Бога через ідеї, символи або ритуал, це також має величезне значення. Ми були б слабкішими без цієї мови. Але сказати: «я знаю Бога, тому що я прийшов від Бога, і саме Бог послав мене», — це форма знання, яку не можна оцифрувати у двійковій системі або докладно передати навіть за допомогою найкрасивішої писемності.

Четвер IV тижня Великого посту
 .
Того часу Ісус сказав юдеям: «Якщо Я свідчу сам про себе, то Моє свідчення неправдиве. Є інший, хто свідчить про Мене; і знаю, що свідчення, яким Він свідчить про Мене, істинне. Ви посилали до Йоана, і він засвідчив істину. Я ж не від людини приймаю свідчення, але кажу це для того, щоб ви були спасенні. Він був світильником, який горів і світив, ви ж хотіли порадуватися якийсь час у його світлі. Я ж маю свідчення більше, ніж свідчення Йоана, адже діла, які дав Мені Отець, щоб Я їх довершив, – самі діла, які Я роблю, свідчать про Мене, що Отець Мене послав. І Отець, який послав Мене, Він сам засвідчив про Мене. А ви ані голосу Його ніколи не чули, ані виду Його не бачили, і не маєте Його слова, яке перебувало б у вас,тому що Тому, кого Він послав, ви не вірите. Дослідіть Писання, адже ви думаєте в них мати вічне життя, саме вони і свідчать про Мене. Та ви не хочете прийти до Мене, щоб мати життя. Слави від людей Я не приймаю, але знаю вас, що Божої любові ви не маєте в собі. Я прийшов у Ім’я Мого Отця, – і ви не приймаєте Мене. Якщо би інший прийшов у своє ім’я, того ви приймете. Як можете ви повірити, коли приймаєте один від одного славу, а слави, що від єдиного Бога, – не шукаєте? Не думайте, що Я буду оскаржувати вас перед Отцем; є той,хто вас звинувачує, – Мойсей, на якого ви звірились. Бо коли б ви вірили Мойсеєві, то вірили б і Мені,адже про Мене він написав. Якщо ж його Писанням ви не вірите, то як Моїм повірите словам?» (Йн 5: 31-47)

Останнім часом у мене неодноразово виникала спокуса перестати стежити за новинами. По-перше, ми бачимо в них нескінченні повідомлення про невдачі: поразки в розумінні лідерства і спробах досягти консенсусу, відсутність поваги до загального блага, брак турботи про найбільш вразливі соціальні групи та захисту бідних; а також постійні згадки про корупцію. Також виникає відчуття, що те, що ми дивимося або слухаємо як «новини», завжди є спотвореною та неповною версією подій, а також того, що ж думають основні гравці насправді. Але я прийшов до висновку, що наскільки б нас не розчаровувала сучасна ситуація в локальному і глобальному суспільстві, ми все одно несемо відповідальність, як члени цієї величезної родини, — і тому все одно повинні зберігати певний рівень інформованості та залучення в усе, що відбувається, навіть якщо воно нагадує мильну оперу.

Можливо, віддалившись до скиту в глибокому лісі ми змогли б звільнитися від стеження за новинами… Але великі аскети, які йшли подібним шляхом, спираючись на глибинний досвід загальнолюдської єдності, насправді продовжували бути присутніми у житті світу, і навіть певним містичним чином впливати на все, що відбувається. Відомий індійський містик Рамана Махарши, який більшу частину свого життя перебував у безперервному стані самадхи, внутрішнього спокою і споглядання, ніколи не покидав свій ашрам. Він слідував одній і тієї ж особистій рутині кожен день. Багато хто приходив побачитися з ним і посидіти з ним поруч, побути у його люблячому мовчанні. Одного разу відвідувач запитав, чому він не подорожує і не несе свій внутрішній спокій в далекі куточки світу. Рамана посміхнувся і відповів: «Ти впевнений, що я не подорожую?»

Але нам, звичайним людям, необхідно зберігати баланс між спогляданням і активною діяльністю. Якщо у нас не буде часу на споглядання, — на те, щоб просто бути, а не діяти, — ми ризикуємо стати все більш зайнятими і галасливими, і тоді ми лише почнемо приносити все менше користі. Ми будемо бігати все швидше, але долати всі меншу відстань. Ми будемо інтенсивно працювати, але результати цієї роботи будуть ставати все гіршими.

Его, що є позбавленим внутрішньої цілісності, стає центром, навколо якого обертається уся надмірна зайнятість і замішання сучасного світу. Особисті проблеми і плітки займають все більше часу в новинних програмах, і вся ця інформація походить від тих, хто від нашого імені несе відповідальність за управління держструктурами і забезпечення безпеки у світі. Надмірне занепокоєння з приводу людського схвалення — що люди думають про нас — руйнує ту міру відчуженості, яка потрібна нам, щоб приймати правильні рішення і працювати, щоб втілити їх на практиці. Це вірно по відношенню до світових лідерів, але містичним чином це можна застосувати і до всіх нас, тому що ми формуємо єдине соціальне тіло, в якому кожен індивід пов’язаний з усіма іншими.

Неприв’язаність до людського схвалення може мати як позитивний, так і негативний зміст. І в негативному сенсі це означає, що людина починає робити все, що завгодно: брехати, шахраювати, вимагати, руйнувати, — і нітрохи не піклуватися про те, що про це скажуть інші люди, — адже вона може просто заперечувати їх слова або ж знищувати цю опозицію. Такою є доля самотніх лідерів, які втратили своє внутрішнє усамітнення, завойовуючи світ ціною втрати зв’язку зі своєю істинною сутністю.

Але є і позитивний сенс — це коли ми можемо бути неприв’язаними, але при цьому не втрачаємо зв’язок зі світом. Ми можемо не бути поглинені натовпом людства, стоячи поза ним. Але ми можемо свідомо приймати участь у житті загальнолюдської спільноти. Чим більшу міру незворушності та здорової відчуженості ми будемо мати, тим більш співчутливими ми станемо, коли опинимося у самому серці суспільства.

Це і є та мудрість, про яку розповідає історія останніх днів земного життя Ісуса — історія, яку ми готуємося переказати і послухати наново, коли Великий піст підійде до кінця. Ця історія є унікальною. І навіть тоді, коли вона не зустрічає людського схвалення, її універсальна мудрість продовжує діяти. Як говорить Лао Цзи, «мудрий пізнає, не рухаючись, досягає, не діючи».

Середа IV тижня Великого посту
 .
Того часу Ісус відповів юдеям: «Мій Отець працює дотепер, – працюю і Я». Отже, юдеї ще більше намагалися Його вбити, і не тільки за те, що порушував суботу, але й що Бога називав своїм Отцем, роблячи себе рівним Богові. Тож у відповідь Ісус говорив їм: «Воістину, воістину кажу вам: Син не може робити нічого сам від себе, а тільки те, що бачить, що Отець робить; що Він робить, – те саме й Син робить. Адже Отець любить Сина й показує Йому все, що сам робить, і покаже Йому діла ще більші від цих, щоб ви дивувалися. Отож, як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син, кого хоче, оживляє. Адже Отець не судить нікого, але весь суд дав Синові, щоб усі шанували Сина, як шанують Отця. Хто не шанує Сина,той не шанує і Отця, який Його послав. Воістину, воістину кажу вам, що хто слухає Моє слово і вірить у Того, хто послав Мене, має вічне життя і на суд не приходить, але перейшов він від смерті до життя. Воістину, воістину кажу вам, що надходить година, – і вона є нині, – коли мертві почують голос Сина Божого і ті, які почують, оживуть. Бо як Отець має життя в собі,так дав і Синові мати в собі життя. І дав Йому владу суд чинити, бо він є Сином Людським. Не дивуйтеся цьому, бо надходить година, в котру всі, хто в могилах, почують Його голос; і вийдуть ті, які робили добро, у воскресіння життя, а ті, які робили зло, – у воскресіння суду. Не можу Я сам від себе робити нічого. Як Я чую, так і суджу, і Мій суд справедливий, бо не шукаю своєї волі, але волі Того, хто Мене послав». (Йн 5: 16-30)

Центрованість у інших: набагато складніший шлях, ніж егоцентризм. Нам всім набагато краще знайомий егоцентричний стан розуму, хоча, зазвичай, ми схильні звинувачувати в цьому інших, а не себе. Протилежність подібного стану розуму лежить в основі будь-якого вчення, пов’язаного з мудрістю, — а також і в основі самого принципу медитації.

Істина полягає в тому, що ми живемо повним життям та стаємо самими собою саме тоді, коли орієнтуємося на інших, а не на свої власні інтереси. І нам буває непросто прийняти цю істину на практиці. Але все ж, повільно і з періодичними рецидивами, переорієнтація наших розумів, почуттів та мотивацій рухає нас в новому напрямку, і ми відкриваємо для себе нову форму щастя. У житті з’являється новий рівень сенсу. При правильному розумінні медитація охоплює цю зміну свідомості, коли ми вчимося концентрувати свою увагу на чомусь іншому, окрім себе самих.

Якийсь час нам буде здаватися, що ми боремося з потужним зустрічним вітром. Увага часто повертається до думок, планів і спогадів, які ми намагаємося відкласти в сторону, повторюючи молитовну формулу, нашу мантру. Розум, як щеня, якого ми намагаємося дресирувати, багаторазово робить одні й ті ж помилки. Для цього потрібна не сила або покарання, а велике терпіння, що відображає ту любов, яку ми відчуваємо до свого вихованця. До нас продовжують повертатися всі наші добре знайомі тривоги і проблеми, а до них додаються ще й нові, і всі вони вимагають нашої уваги. Нам починає здаватися, що ми могли б більш ефективно використовувати наш час, якби приділили його фактичному вирішенню або аналізу своїх проблем. Але незабаром ми побачимо, що, якщо ми не навчимося мистецтву направляти нашу увагу, кожна наша думка або план — навіть ті з них, що стосуються благополуччя інших — швидко будуть захоплені нашим егоцентризмом. Мантра м’яко, але послідовно перенавчає наш розум, щоб він міг досягти більш високого рівня зосередженої уваги, що, в свою чергу, принесе справжню користь і нам, і всім аспектам нашої діяльності.

Цей процес є дуже добрим, тому що він виявляє найкраще в нас та несе користь іншим. Таким чином, те, що ми робимо на наших тренувальних сесіях медитації, приносить плоди у всьому спектрі нашої діяльності і свідомого вибору; також, це перетворює несвідомі звички нашого розуму і почуттів.

Таким чином, в нашому полі зору з’являється новий горизонт. Ми починаємо бачити вроджений моральний порядок реальності, сутнісну благість всесвіту, яка сама по собі є вищою основою будь-якої доброї праці. Ця благість відображена у нашій інстинктивній спрямованості до гармонійної узгодженості — у вірності, справедливості, правді і доброті — у всьому, що пов’язано із нами, на рівні тіла, розуму й мови. Навіть коли ми усвідомлюємо наслідки наших слів і дій і бачимо нашу міру відповідальності такою, як вона є насправді, ми відчуваємо, що нами керує не тільки наша власна воля. У всесвіті існує вища воля, яка відповідно до своєї сутності завжди є сконцентрованою на інших, і яка лежить в основі всієї природи реальності. Лао Цзи назвав це Шляхом. Ісус знає цю вищу реальність як Отця.

Вівторок IV тижня Великого посту
 .
Було юдейське свято, й Ісус піднявся в Єрусалим.Є в Єрусалимі біля Овечої брами купальня, що по-юдейському називається Витезда, яка має п’ять критих ходів. У них лежало багато недужих, сліпих, калік, сухих. Був же там один чоловік, який тридцять вісім років перебував у своїй недузі. Ісус, побачивши його, як лежав,і, знаючи, що він уже багато часу хворіє, сказав йому: «Чи ти хочеш стати здоровим?» Хворий відповів Йому: «Пане, не маю людини, щоб,коли буде збурена вода, вкинула б мене до купальні. Коли ж я приходжу, то інший уже спускається раніше за мене». Каже йому Ісус: «Устань, візьми ложе своє і ходи!» І чоловік тут же став здоровим, узяв своє ложе і почав ходити. Була ж того дня субота. Тому юдеї казали до зціленого: «Нині субота, і не можна тобі носити своє ложе». Він же відповів їм: «Той, хто зробив мене здоровим,сказав мені: “Візьми своє ложе і ходи!”» Вони запитали його: «Хто той чоловік, який сказав тобі взяти й ходити?» Оздоровлений не знав, хто Він, бо Ісус віддалився,оскільки на тому місці був великий натовп. Згодом Ісус зустрів його в храмі й сказав йому: «Ось ти став здоровим. Вже не гріши, щоби чого гіршого не сталося тобі». Пішов цей чоловік і сповістив юдеям, що це Ісус був тим, хто зробив його здоровим. І стали юдеї переслідувати Ісуса за те, що робив таке в суботу. (Йн 5: 1-16)

Трохи статистики про Ісуса. З тексту Євангелій ми знаємо, що він поставив 307 питань. Йому ж було задано 183 питання, з яких він відповів на 3.

Одним з гнітючих аспектів сучасного публічного дискурсу є добре нам знайома — і, на жаль, вона стала новою нормою в політиці, — звичка політичних діячів говорити занадто багато, при цьому не кажучи нічого. Мистецтво не відповідати на питання має основоположне значення для політичного життя сьогодні. Не дивно, що політика втрачає довіру людей.

Навпаки, у випадку з Ісусом, Його відмова відповісти на більшість поставлених запитань лише поглиблює нашу довіру до Його авторитету і чесності. Багато з цих питань були пастками. Тому, якщо Він навіть не відповідав на питання, Він все одно давав відповідь, виправляючи саме питання, — найчастіше з цією метою Він розповідав якусь історію. Іноді «по-чесному» вигадані історії, притчи, набагато краще допомагають нам наблизитися до істини, ніж буквальні «фактичні» відповіді. У деяких випадках Він просто мовчав, відмовляючись бути втягнутим в лабіринти слів; але в цей же самий час Його мовчання виявило всю хибність питань, допомагаючи розкрити всю глибину правди.

Отже, Він вчив, ставлячи питання, а не даючи відповіді. На цьому наголошує різниця між протилежною мотивацією вчителя або викладача, — і функціонера від ортодоксальної релігійності. Викладач керується бажанням пробудити в учні пряме знання. Просте завантаження інформації або відповідей в наш мозок не призводить до розуміння, і неважливо, скільки разів ми будемо повторювати ці «правильні» відповіді.

Якось я читав твір однієї студентки. Її англійський був не кращим, але я спробував відкласти цей факт в сторону і подивитися на те, що ж вона хотіла сказати. Потім несподівано з’явився уривок на ідеальній англійській мові. Через деякий час рівень мови знову впав. Не дуже тонкий випадок плагіату. В її боротьбі з мовою було більше правди, більше прямих знань, ніж в нечесності використання чужих слів. Політика, релігія, бізнес, медичні дискусії, все людське спілкування можуть зруйнувати довіру, ховаючись за словами.

Чому питання, що пробуджують прямі знання кращі, ніж відповіді? Тому що вони змушують нас прийняти особисту відповідальність, практикувати чесність і бути смиренними. У цьому стані розуму відповідь, яку ми знайдемо, може стати одкровенням і реальним проривом — навіть якщо це буде відповідь «не знаю». Так ми стаємо частиною навчального процесу, що творить спільноту — учнем, який бачить, що будь-яка відповідь, правильна або неправильна, є кроком на його шляху, а не пунктом призначення.

Питання «чи хочеш ти одужати?» звучить правдиво. Воно фокусує нашу увагу не на его того, хто запитує, а на «інших», — а саме «інші» люди завжди відкривають нам двері до істини.

Понеділок IV тижня Великого посту
 .
Того часу Ісус вийшов з Самарії до Галілеї, бо сам Ісус засвідчив, що пророк не має пошани на своїй батьківщині. Отже, коли прийшов у Галілею, галілеяни прийняли Його, побачивши все, що Він учинив у Єрусалимі на святі, оскільки й вони ходили на свято. Отож, Ісус знову прийшов до Кани Галілейської, де перетворив воду у вино. В Капернаумі був якийсь придворний, син котрого нездужав. Почувши, що Ісус прийшов з Юдеї до Галілеї, він пішов до Нього і просив Його, щоби спустився і оздоровив його сина, який от-от мав померти. А Ісус сказав йому: «Якщо не побачите знамень і чудес, не повірите!» Каже Йому придворний: «Господи, спустись, поки не померло моє дитя!» Говорить йому Ісус: «Іди, твій син живе!» – І повірив чоловік слову, яке сказав йому Ісус, і пішов. А коли він вже спускався, його слуги вийшли йому назустріч, кажучи, що його син живе. Він же запитав у них про час, коли йому покращало. Тож йому сказали, що вчора о сьомій годині залишила його гарячка. Тож батько зрозумів, що то була якраз та година, о котрій сказав йому Ісус: «Твій син живе!» І повірив він сам і весь його дім. Це вже було друге знамення, яке вчинив Ісус, прийшовши з Юдеї в Галілею. (Йн 4: 43-54)

Бажання — це двосічний меч. Воно може розрубати замішання та сумніви і допомогти нам прийняти щире рішення, обрати напрямок руху і образ дій. Але також воно може і вивести нас з ладу. Давня мудрість говорить: «Бійся своїх бажань, вони можуть виповнитися», — саме тому ми повинні молитися про що-небудь з обережністю. Ця обережність по відношенню до власних бажань дуже важлива, адже саме вона впливає на те, доб’ємося ми прогресу або застрянемо на шляху до трансценденції, яка є нашим істинним життям.

Коли батьки турбуються про хвору або норовливу дитину, вони відчувають непереборне бажання їй допомогти, навіть пожертвувати собою заради дитини будь-яким необхідним шляхом. Це бажання є настільки інстинктивним, що його навіть важко назвати «бажанням»: швидше, це інстинктивна потреба, що корениться у нашій найглибшій природі. Це стане зрозуміло, якщо ми спробуємо порівняти таку потребу з іншими бажаннями: з бажанням політика бути обраним, бажанням піднятися по ієрархії, бажанням спортсмена конкурувати і перемагати. У цих випадках бажання також веде до добровільної жертви часу і навіть здоров’я для його виконання. Чи є наші амбіції в значній мірі мотивованими его, або все ж бажанням робити добро, є виключно питанням нашого самопізнання. Управління бажаннями, щоб вони не стали всепоглинаючою нав’язливою ідеєю або руйнівною силою, вимагає досить сміливого самопізнання.

Разом з кожним бажанням приходить прив’язаність. Це означає, що глибока частина нашої ідентичності зливається з тим, чого ми хочемо. Прив’язаність супроводжується стражданням, болем надії на успіх або страхом невдачі і втрати. Навіть коли ми перебуваємо в ейфорії успіху, полегшення наших страждань не триває довго, але лише до тих пір, поки ми не замислимося, як довго воно триватиме. Тож, давня мудрість добре радить нам розвивати звичку до неприв’язаності, щоб керувати своїми бажаннями. Ми не можемо жити без бажаннь, але некероване бажання може висмоктати всю радість і свободу з нашого життя. Медитація — це найпростіший і природний спосіб розвинути цю звичку неприв’язаності, яка може стати для нас найкращою страховкою, як від небезпек успіху, так і від невдач. Такі періоди, як Великий піст, що включають в себе аскетичні практики самообмеження і більш глибокі зобов’язання, також можуть допомогти нам послабити хватку наших прив’язаностей. Таким чином ми зможемо хоча б частково розірвати ототожнення, яке ми самі встановили між нашим «я» та об’єктами наших бажаннь. Як і раніше ми приймаємо те, що у нас є різні об’єкти бажань, але ми вже не настільки багато інвестуємо в їх досягнення. Яким би великим не було бажання, ми пам’ятаємо, що ми не є тим, чого ми хочемо. Добра дисципліна може звільнити нас.

І є зовсім інший рівень бажань: прагнення до Бога і до святості, бажання досягти духовного просвітлення і, нарешті, навіть бажання обходитися без всяких бажань. Подібні бажання потребують досить обережного поводження. Вони можуть принести великі плоди та звільнення. Або ж вони можуть викликати у нас сильне спотворення душі і зробити нас нестерпно нудними для інших. Чим більшого блага для всіх ми бажаємо, тим більше сил необхідно, щоб керувати цим бажанням. І потім, як це трапилося з героєм сьогоднішнього Євангелія, наше бажання може здійснитися у той момент, коли ми найменше цього очікуємо, і воно здійсниться з перевершуючою силою чогось, що э абсолютно вільним та незалежним від нас.

IV неділя Великого посту
 .
Того часу наближалися до Ісуса всі митники та грішники, щоби послухати Його. І нарікали фарисеї та книжники, говорячи, що Він грішників приймає і разом з ними їсть. А Він розповів їм ось таку притчу, кажучи: «Один чоловік мав двох синів. І молодший з них сказав батькові: “Батьку, дай мені належну частину майна». І він поділив між ними майно. І по небагатьох днях зібравши все, молодший син подався до далекого краю і там розтратив своє майно, живучи розгульно. Як витратив усе, настав великий голод у тому краї, і він став бідувати. Пішов він та й пристав до одного з громадян тієї країни, а той послав його на свої поля пасти свиней. І бажав він насититися стручками, які їли свині, але ніхто йому не давав. Прийшовши до себе, він сказав: “Скільки наймитів мого батька мають у надлишку хліба, а я тут гину з голоду. Встану, піду до свого батька і скажу йому: “Батьку, я згрішив перед небом і перед тобою і вже не гідний зватися твоїм сином; прийми ж мене як одного з твоїх наймитів”. Тож він, підійнявшись, пішов до свого батька. Коли він був ще далеко, батько побачив його й змилосердився; побігши, кинувся йому на шию і поцілував його. А син сказав йому: “Батьку, я згрішив перед небом і перед тобою; я вже не гідний зватися сином твоїм”. Та батько сказав своїм слугам: “Негайно принесіть найкращий одяг і зодягніть його, дайте перстень йому на руку і сандалі на ноги; приведіть відгодоване теля та заколіть;будемо їсти й веселитися, бо цей син мій був мертвий – і ожив, пропав – і знайшовся”. І почали веселитися. А його старший син був на полі. Коли, ідучи, наблизився до хати, почув співи й танці. Закликавши одного із слуг, він розпитував, що б це воно було. Той сказав йому: “Твій брат повернувся, і твій батько заколов відгодоване теля, бо здоровим його прийняв назад”. Тож він розгнівався і не хотів увійти. А його батько вийшов і вмовляв його. Та він у відповідь сказав своєму батькові: “Ось, стільки років я тобі служу, ніколи не переступав твоєї заповіді, а ти мені ніколи не дав і козеняти, щоб я повеселився з моїми друзями.Коли ж цей син твій, який розтратив твоє майно з блудницями, повернувся, ти заколов йому відгодоване теля”. А той відказав йому: “Дитино, ти завжди зі мною, і все моє – твоє. Тут треба таки веселитися і радіти, бо цей брат твій був мертвий – і ожив, пропав – і знайшовся”». (Лк 15: 1-3, 11-32)

Бути залишеним, бути відкинутим у зовнішню темряву, опинитися далеко від свого племені, що сидить навколо світла вогню — один з найглибших страхів людства. Знедолені раптово стають ворогами соціальної групи, що відкидає їх. Спілкування з ними є ознакою нелояльності, вони починають сприйматися як токсичні та інфіковані.

У британському фільмі «Відступництво» громада Свідків Єгови відлучає молоду жінку, яка порушила їх правила, і її сім’я стикається з болісним вибором між необхідністю також її відкинути, — або, у разі відмови це зробити, залишити громаду. У цьому виборі її сім’я зазнає поразки. Найбільш диявольським аспектом цієї драми є спотворена релігійна мова самовиправдання і фальшивий моторошний тон безсердечного самовдоволення. Слово «диявол» (diabolus) вказує на стан роздвоєності, поділу, відкидання. Антонімом до цього слова є слово «символ» (symbolum), що вказує на єднання, щось що об’єднує розділене. Отже, це диявольська атака «в ім’я Бога». Диявол розділяє, використовуючи кожен трюк, включаючи цитування Святого Письма, щоб усім здавалося, ніби він знаходиться на стороні ангелів.

Час від часу наступають гострі моменти, коли ми змушені вибирати, на якій ми знаходимося стороні. Чи залишимося ми в безпеці натовпу, що завжди прагне крові, або будемо солідарні з ізгоями? Взяти, наприклад, іммігрантів. У деяких частинах багатого суспільства сьогодні небезпечно говорити про іммігрантів з точки зору співчуття. Після того як керівництво вашої держави звинувачує їх у тому, що вони є «наркоторговцями, злочинцями і насильниками», починається їх дегуманізація. Так народжується план придушення найбільш вразливих груп.

«Грішники» — це загальний термін, що може позначати знедолених у релігійному словнику, тому що він дуже часто використовується неправильно. Сам Ісус для багатьох своїх сучасників асоціювався з «грішниками» — людьми поза полем дії радару чистоти. Він бачив, як гріх, який дійсно мав значення, зовсім не був неприйнятним в тому суспільстві, як це буває з недоторканними у кастових системах. Грецьке слово, що позначає гріх (hamartia), дослівно перекладається як «промахнутися мимо цілі». І це зовсім не означає «не потрапити до рядів шановного товариства», маються на увазі властиві людині падіння або промахи. Коли ми намагаємося викинути шматок паперу до сміттєвої корзини, і він летить повз, хіба ми повинні впадати в лють і проклинати все на світі? Чи не можемо ми просто підібрати цей папірець і спробувати знову?

Щоб зрозуміти гріх, ми повинні прямо говорити про наші внутрішні розбіжності і протиріччя — про всі ці універсальні ознаки людської слабкості. В іншому випадку ми занурюємося у колективне лицемірство, яке є головною сполучною ланкою будь-якого натовпу.

Ті, хто обідає з грішниками, завжди піддають себе ризику. Але навіть коли вони, в свою чергу, зневажаються та відкидаються, вони викликають на себе удар лицемірства. Таким чином вони викривають справжніх грішників в людській драмі — не жертв, а переслідувачів, тих, хто поділяє, а не розділених. Ось так легко ми сковзаємо від ангелів до бісів. Ті, хто дійсно грішить, — це гнобителі, а не ізгої.

break

Підпишіться на розсилку щоденних великопісних роздумів:
christian-meditation.com.ua/subscribe

Переклад: Захарова Марія, Альберт Захаров

Фото: Perpetua Claritas