Раймон Паніккар «Про міжрелігійний діалог»

Д-р Раймон Паніккар (Raimon Panikkar) (1918-2010) — один з провідних сучасних католицьких теологів, фахівець у сфері міжрелігійного діалогу. Написав понад 40 книг і кілька сотень статей, найвідомішими з яких є «Трійця та релігійний досвід людини», «Міф, віра та герменевтика», «Свята простота», та інші. В умовах сучасного світу Паніккар пропонує людству новий, космотеандричний підхід до проблеми зустрічі релігій та діалогу між ними, в якому гармонійно поєднуються всі аспекти нашого буття. У цій статті зібрані цитати з різних статей Паніккара, що ємко описують його теологію міжрелігійних відносин.

dogPANIKKAR-obit-jumbo

Сьогодні стає все складніше передавати християнське послання лише тільки класичною мовою західної християнської традиції. Але шляхом «перехресного запилення» та «взаємного обміну» з іншими світовими традиціями ми зможемо вийти з ціїє ситуації. Лише переступивши через існуючі сьогодні культурні та філософські обмеження, християнське життя може знову набути повноти креативності та динамізму. Те ж саме можна сказати і про інші релігії: це двосторонній рух. Місцем зустрічі має стати не «мій будинок», і не «будинок мого сусіда», а перехрестя за «нашими стінами», де ми зможемо спорудити тимчасовий намет. Тож, міжрелігійний діалог має бути заснованим на наступних принципах:

1. Він повинен бути вільним від наполегливої конфесійної апологетики: християнин, індуїст або буддист не повинен підходити до діалогу з наміром a priori захистити свою власну традицію від інших, або довести її перевагу перед іншими.

2. Він повинен бути вільним від загальної релігійної апологетики: той, хто бере участь в міжрелігійному діалозі, не повинен бачити свою мету у захисті релігії в цілому від нерелігійної частини секулярного суспільства. В іншому випадку ми прийдемо до створення ідеологічного руху, що зводить процес діалогу до рівня простого відкидання сучасної секулярної свідомості.

3. Учасник діалогу повинен усвідомлювати ризик участі у зустрічі релігій — це завжди виклик та ризик. Істинно віруюча людина — це не фанатик, який має відповіді на всі питання, а паломник, який завжди є відкритим на можливість зустрічі із благодаттю та істиною. Хтось може втратити життя та віру у своїй власній традиції, а хтось народитися знову і переобразити свою власну традицію.

4. Історичний вимір є важливим, але всі релігії ризикують обмежити себе конкретною історичною інтерпретацією, яка швидко виявляється покаліченої ідеологією. Міжрелігійна зустріч — це зустріч віруючих людей, які з одного боку несуть тягар своїх традицій, але з іншого, володіють силою уявити собі ці традиції по-новому, не пориваючи з історією, але ведучи їх вперед, використовуючи творчий підхід. Віруючі, як і всі інші, належачи до історії, також змінюють хід історії, відповідаючи на виклики сучасного життя.

5. Це не просто конгрес філософів: зустріч релігій — це зустріч особистостей, а не лише тільки інтелектів. Цей факт не применшує значення філософії, включаючи можливість порівняння різних релігійних систем. Разом з тим, доктринальні порівняння повинні здійснюватися в дусі справжнього діалогу, беручи до уваги реальність глибоко різних думок. Західні вчені, які, виходячи з благих спонукань, вважали, що тільки західна філософія має точні категорії для розуміння світових релігій, заподіяли колосальної шкоди.

6. Це не просто теологічний симпозіум: теологи грають важливу роль, однак, міжрелігійна зустріч, перш за все передбачає не теологічну систему думки. Теологія виникає з конкретного досвіду, одкровення або події, які ipso facto належать до конкретної розглянутої релігійної традиції. Теологія головним чином стурбована релігійними віруваннями, а зустріч релігій — це зустріч особистостей в усій їхній повноті. Особистості зустрічаються не на рівні вірувань, а на рівні віри в істину, яка перевершує вірування, доктрини і теологічні системи.

7. Це не просто церковний захід: визнаючи, що офіційна зустріч між представниками світових релігійних традицій — неминучий борг, не слід обмежувати релігійні зустрічі між простими віруючими. Офіційні зустрічі повинні проходити зі збереженням ідентичності сторін в світі з плюралістичною релігійністю, в той час, як неофіційні заходи можуть бути більш вільними у пошуку нових шляхів і нових рішень.

8. Міжрелігійна зустріч у вірі, надії і любові: в той час, як вірування, ідеології, доктрини і теологія поділяють, віра об’єднує. Надія — це одночасно істинно людське, і, в той же час, глибоко релігійне почуття, що пов’язане з релігійним поняттям жертовності: есхатологічна надія щодо світу і нас самих входить в саме серце діалогу, долаючи страх, слабкість і забобони. Любов шукає істину, але також направляє нас до ближніх, до відкриття в них того, чого не вистачає нам. У вірі, надії і любові ми прагнемо до спільного визнання істини, яка, однак, не знищує різницю і не затикає рот жодній традиції.

9. Першість інтрарелігійного діалогу: перш, ніж вступити у міжрелігійний діалог, людина повинна зануритися у реальність власної традиції, тому ми говоримо, що інтрарелігійний діалог має першорядне значення.

Діалог шукає істину через довіру до іншого, так само, як діалектика досліджує істину, довіряючи порядку речей, цінності розуму і вагомості аргументів. Діалектика є проявом оптимізму розума, а діалог є оптимізмом серця. Діалектика вірить, що вона може наблизитися до істини, покладаючись на об’єктивність ідей, а діалог вірить, що він може йти шляхом істини, покладаючись на суб’єктивність партнерів по діалогу. Діалог не намагається стати дуо-логом, дуетом двох логосів, який залишався б по суті діалектичним. Навпаки, він прагне до положення діа-логу, взаємопроникнення логосів для досягнення істини, яка перевершує їх обох.

break

Переклад: Альберт Захаров Obl OSB

Підпишіться на розсилку новин сайту «WCCM-Україна»