о.Лоренс Фрімен OSB «Великопісні роздуми 2019» (II тиждень)

II тиждень

Субота II тижня Великого посту
 .

Того часу наближалися до Ісуса всі митники та грішники, щоби послухати Його. І нарікали фарисеї та книжники, говорячи, що Він грішників приймає і разом з ними їсть. А Він розповів їм ось таку притчу, кажучи: «Один чоловік мав двох синів. І молодший з них сказав батькові: “Батьку, дай мені належну частину майна”. І він поділив між ними майно. І по небагатьох днях зібравши все, молодший син подався до далекого краю і там розтратив своє майно, живучи розгульно. Як витратив усе, настав великий голод у тому краї, і він став бідувати. Пішов він та й пристав до одного з громадян тієї країни, а той послав його на свої поля пасти свиней. І бажав він насититися стручками, які їли свині, але ніхто йому не давав. Прийшовши до себе, він сказав: “Скільки наймитів мого батька мають у надлишку хліба, а я тут гину з голоду. Встану, піду до свого батька і скажу йому: Батьку, я згрішив перед небом і перед тобою і вже не гідний зватися твоїм сином; прийми ж мене як одного з твоїх наймитів”. Тож він, підійнявшись, пішов до свого батька.  Коли він був ще далеко, батько побачив його й змилосердився; побігши, кинувся йому на шию і поцілував його. А син сказав йому: “Батьку, я згрішив перед небом і перед тобою; я вже не гідний зватися сином твоїм”. Та батько сказав своїм слугам: “Негайно принесіть найкращий одяг і зодягніть його, дайте перстень йому на руку і сандалі на ноги; приведіть відгодоване теля та заколіть; будемо їсти й веселитися, бо цей син мій був мертвий – і ожив, пропав – і знайшовся”. І почали веселитися. А його старший син був на полі. Коли, ідучи, наблизився до хати, почув співи й танці. Закликавши одного із слуг, він розпитував, що б це воно було. Той сказав йому: “Твій брат повернувся, і твій батько заколов відгодоване теля, бо здоровим його прийняв назад”. Тож він розгнівався і не хотів увійти. А його батько вийшов і вмовляв його. Та він у відповідь сказав своєму батькові: “Ось, стільки років я тобі служу, ніколи не переступав твоєї заповіді, а ти мені ніколи не дав і козеняти, щоб я повеселився з моїми друзями. Коли ж цей син твій, який розтратив твоє майно з блудницями, повернувся, ти заколов йому відгодоване теля”. А той відказав йому: “Дитино, ти завжди зі мною, і все моє – твоє. Тут треба таки веселитися і радіти, бо цей брат твій був мертвий – і ожив, пропав – і знайшовся”». (Лк 15: 1-3, 11-32).

Однією з найбільш інтригуючих ідей сучасної космології є уявлення про незліченну кількість паралельних всесвітів. Але, звичайно, немає ніяких фактичних доказів цього. Швидше, це наукове свідоцтво про творчі здібності розуму, які можна побачити в красі математики та в елегантності всесвіту, що розглядається у макро- та мікрокосмічних масштабах. Дійсно, існує неявний порядок гармонії, краси і взаємозв’язку, який можна сприйняти, не дивлячись на існування хаосу, масових вбивств і невинних страждань.

У трактаті «Хмара Невідання» говориться: «Пізнати Бога думкою неможливо, тільки любов’ю». У цьому характерному для містичної свідомості твердженні слово «любов» означає не просто емоцію або якесь почуття з діапазону людських переживань задоволення і болю — хоча ця любов присутня і там. Любов – це розум Духу, тобто розум самого Бога, який може бути пізнаний тільки через участь в Його власній істоті. Всі ми знаємо, що коли ми закохуємося, світ виглядає і відчувається зовсім по-іншому. Коли ми занурюємося в любов, саме наше почуття себе поступово піддається масивній трансформації. Ми не знаємо, куди це нас приведе. (Містик скаже, що в кінці кінців ми станемо подібними до Бога*). Але будь-яка справжня форма любові, навіть найбільш егоїстична на перший погляд, містить фрагмент цілого, смак прекрасної гармонії єдності всіх речей.

Дуже часто найнижчі рівні людської свідомості втручаються в критичні перехідні моменти нашого життя. Замість того, щоб поглиблювати любов, ми обираємо власництво, похмурність та лють — дозволяємо їм себе поглинути. «Кожна людина вбиває те, що любить», писав Оскар Уальд. Але варто пригадати як отець в притчі про двох братів (один з них — блудний син, інший — непривітний старший брат) відкидає всі свою гідність і право дорікати свого норовливого сина, замість цього обіймаючи й цілуючи його. Цей сюжет нагадує нам, що всесвіт є дружелюбним. Незважаючи на зіткнення галактик, виверження вулканів і людські злодіяння, коли ми повертаємося додому, нас вітають.

Подумайте про те, що ви відчуваєте, коли повертаєтеся до медитації через деякий час, коли не медитували. Можливо, ви відкладали практику, тому що відчували, що за пропуск або запізнення буде накладено якийсь внутрішній штраф. Замість цього є прекрасне почуття «відсутності провини» (згідно з одним із формулювань трактату «І Цзин») і беззастережний прийом після повернення додому – до нашого глибинного «Я».

У це важко повірити, поки ти не відчуєш це. І важко спертися на це почуття, тому що люди вкрай рідко проявляють богоподібність. Як часто між нами відбувається беззастережне прощення і примирення? Проте, усі люди, навіть діти, володіють вродженим почуттям справедливості і інтуїтивно сподіваються або вірять, що реальність подібна до цієї справедливості. Таким чином, наш внутрішній мікрокосм відображає ціле. Ми б знали це Ціле, якби тільки могли бути справжніми, реальними. І поки ми не погодимося бути такими, Бог буде залишатися для нас таким же уявним і недосяжним об’єктом, як і паралельні всесвіти.

* «Бог став Людиною, щоб людина стала богом» Св.Афанасій Великий

П’ятниця II тижня Великого посту
 .
Ізраїль любив Йосифа більше, ніж усіх своїх синів, бо він народився за його старости, і справив йому квітчасту одежу. Брати ж його, бачивши, що батько любить його більше, ніж усіх братів, зненавиділи його, тож і не спроможні були з ним сумирно розмовляти. Пішли його брати пасти вівці свого батька в Сихем. А Ізраїль сказав до Йосифа: «Чи не пасуть твої брати вівці в Сихемі? Йди лишень, я й тебе пошлю до них». І пішов Йосиф за своїми братами й знайшов їх у Датані. Вони ж угледіли його здаля і, поки він до них наблизився, змовилися на нього, щоб його вбити. Тож казали один до одного: «Он іде той повелитель снів! Ходім та й убиймо його та й вкиньмо його в якусь яму і скажемо: Лютий звір пожер його. Тоді побачимо, що буде з його снів». Почув це Рувим і намагався врятувати його з їхніх рук, сказавши: «Не позбавляймо його життя!» Далі Рувим сказав до них: «Не проливайте крові, вкиньте його в ту яму, що в пустині, але руки на нього не накладайте». Це він сказав, бажаючи врятувати його з їхніх рук і повернути його батькові. І коли Йосиф прийшов до братів, вони здерли з нього квітчасту одежу, що була на ньому, взяли його та й вкинули в яму, яма ж була порожня, води не було в ній. І посідали вони їсти. Коли ж підвели свої очі, бачать – аж ось іде караван ізмаїльтян з Гілеаду, а верблюди їхні несуть бурштин, бальсам та ладан; ідуть і везуть усе те в Єгипет. Тоді каже Юда до своїх братів: «Що нам з того, що вб’ємо нашого брата й прикриємо його кров? Краще продаймо його ізмаїльтянам, рука ж наша нехай не буде на ньому, бо він наш брат, наше тіло». І послухали його брати. Ішли ж мимо мідіянські купці, а вони витягнули Йосифа з ями та й продали ізмаїльтянам за двадцять срібняків; а ті повезли його в Єгипет. (Бут 37:3-28)

Це уривок з історії про братів Йосипа, що замишляли вигнати його через ревнощі до їх батька Якова. Вони не стали вбивати його своїми власними руками — за їхнім уявленням, це накликало б на них прокляття — просто кинули його повільно вмирати на дні пересохлого рову. Цей сюжет викриває приховану історію нашого світу і велику частину нашого сімейного життя і релігійно-соціальної політики. Тривожить те, як часто ревнощі стають вирішальним мотивом наших вчинків. Навіть Бог уявляється нам «ревнивим Богом». В одному ревному коментарі, що захищає буквальне значення біблійного тексту будь-якою ціною, говориться: «Божа ревність є доречною та доброю». Ревнощі є неминучим наслідком фаворитизму: обрана раса, пророк, який перевершує всіх попередників, прагнення заволодіти спасінням і обраністю в будь-якій формі. Як же важко тому, хто поєднує монотеїзм і прагнення до того, щоб його любили більше за інших, повірити (як і апостолу Павлу) в те, що у Бога немає любимчиків («Бог безсторонній, Бог не дивиться на особу, судить всіх однаково», Рим 2:11 ).

Напевно ви маєте антивірус на вашому комп’ютері. Ця програма захищає від комп’ютерного тероризму людей, які добре сховалися і відокремлені, та яким може здатися, що вони підключаються до інших виключно через Інтернет. Бути онлайн-персоною — ризикована гра. Нам також необхідне внутрішнє сканування — іспит сумління, духовна пильність, чування серця. Віруси, такі як ревнощі, расизм або перфекціонізм, ховаються в глибині темних прив’язаностей — в наших глибинних жорстких дисках. Медитація шукає їх. Ми повинні бути готові до боротьби, яку ці віруси почнуть вести, перш ніж будуть видалені — їх енергія перетвориться та знову повернеться до нашої основі, до нашої первинної благості. Великий піст — час для такого весняного прибирання.

Сучасна забезпечена культура приділяє велику увагу вибору способу життя і способів поліпшення нашого фізичного і психологічного благополуччя. Скільки розмов обертається навколо «корисної для вас» їжі або продуктів, які для своєї дієти обирають знаменитості. Скільки говориться про дієти, які врятують світ, і про нові напівфабрикати езотеричної мудрості, «які тепер доступні для всіх». Всі ці «відкриття» і ті реакції, які вони викликають у сучасних споживачів новинних стрічок, схожі на зграю птахів, яка постійно злітає і кидається в різних напрямках. Набагато менше уваги приділяється нашому психічному стану, в якому ми за всім цим спостерігаємо.

Ми замало дбаємо про те, що приймає та поглинає у себе наш розум — про те, на чому ми зосереджені і до чого серйозно пристрастилися. Тож сьогоднішні фанати здорового способу життя і правильного харчування нагадують «гордих дів» минулих століть. Ми можемо бути дуже обережні (і праві) на одному рівні і, тим не менш, зруйнувати сенс і користь всього цього на іншому рівні. Гордість як і ревнощі — це наше падіння. Як зробити ці подвійні стандарти загальноприйнятим способом життя? Просто знайдіть побільше людей, які з вами погодяться.

Чому ми так любимо свої мрії і так часто зневажаємо або висміюємо мрії інших? Прагнення поділитися мрією може надихнути кожного з нас на самопожертву і служіння. Але також це прагнення може розв’язати колективний кошмар і знайти цапів-відбувайлів серед тих, хто є найбільш вразливим. Слідкуйте за своїми мріями.

Сканування глибин нашого розуму на наявність вірусів та перевірка наших мрій — це і є праця чистої молитви. Єдиний вірний тест — позбутися від усіх уявлень про наші надії і переконання — концептуальних, словесних або образних. Те, що кожен раз зможе пережити це радикальне очищення нашого розуму — це і є те чому можна довіряти.

Четвер II тижня Великого посту
 .
Того часу Ісус сказав фарисеям: «Один чоловік був багатий, одягався в багряницю та вісон і розкішно бенкетував щодня. А якийсь бідний, на ім’я Лазар, лежав перед його ворітьми у струпах і бажав насититися тим, що падало зі столу багатого; та й пси приходили й лизали його рани. Сталося, що бідний помер, і віднесли його ангели на лоно Авраама; помер же й багатий, і його поховали. І в аду він, терплячи муки, звів свої очі й побачив здалека Авраама та Лазаря на його лоні, й закричав, гукаючи: “Батьку Аврааме, змилосердься наді мною і пошли Лазаря, щоби змочив кінчик свого пальця у воді й охолодив мій язик, бо мучуся в цьому полум’ї”. Та Авраам промовив: “Дитино, згадай, що ти отримав свої блага за свого життя, так як Лазар – лихо. А тепер він тут втішається, ти ж – мучишся. І крім усього цього, між нами й вами покладена велика безодня, щоб ті, які бажають перейти звідси до вас, не змогли, і щоби звідти до нас не переходили”. Той же відказав: “Благаю тебе, батьку, пошли його до дому мого батька, бо маю п’ятьох братів, нехай засвідчить їм, щоб і вони не прийшли на це місце страждання”. Та Авраам відповів: “Вони мають Мойсея та пророків: хай їх слухають”. А той мовив: “Ні, батьку Аврааме, коли ж хто з мертвих прийде до них, то покаються”. Він же сказав йому: “Якщо Мойсея і пророків не слухають, навіть якби хто з мертвих воскрес, не повірять”». (Лк 16:19-31)

Наше матеріальне, фізичне благополуччя — вельми делікатне питання. Ми відчуваємо це щоразу, проходячи повз жебрака в метро або на вулиці. Усвідомлюючи власні привілеї, наше благополучне становище в суспільстві, ми на мить забуваємо про наші звичайні скарги та проблеми: адже в цей момент ми розуміємо, що все може бути набагато гірше. Якщо ми будемо думати про це довше декількох секунд, ми можемо уявити собі нездійсненний сценарій, в якому наші ролі можуть бути змінені на протилежні. Адже навіть ті, хто мають владу і могутність, можуть бути скинуті з престолу. Потім ми думаємо, чи не подати нам щось цій людині? Чому, врешті-решт, ми це робимо? До кого ми є добрі насправді? Чи впливає ця коротка зустріч з іншою стороною суспільства на наш спосіб життя, на наші життєві цінності?

Одного разу в чудовий літній день я вийшов з приміщення на яскраве сонячне світло. Всі люди здавалися щасливими — навіть молодий хлопець, що сидів на асфальті з простягнутою рукою. Наші очі зустрілися, і я не замислюючись сказав: «Сьогодні прекрасний день, чи не так?» Він з ентузіазмом кивнув і відповів: «Так, чудовий … сподіваюся, що він буде залишатися таким же й надалі». Це була миттєва плутанина наших ролей, але вона також була частиною цього прекрасного дня.

У сьогоднішній притчі про багача і Лазаря ми чуємо про те, що існує «велика безодня», що зупиняє всякого, хто бажав би «перейти з одного боку на інший», і не дає нічому «звідти» перейти «сюди». Такими є наслідки нашої самоізольованості у реальності, де причина породжує наслідок. Ми настільки стурбовані поліпшенням і захистом власного добробуту, що, по суті, навмисно ігноруємо можливість поліпшити стан бідних або навіть просто визнати їх існування і проблеми. «Велика безодня» посмертного світу помітна і відчутна кожен день для тих, хто має мінімальну чутливість. Це головна причина нестабільності і заворушень в сучасному світі — протест принижених. «Жебраків завжди маєте з собою і, коли захочете, можете їм робити добро», — сказав Ісус, але «безодня» між людьми різного соціального положення стає все більшою, і сьогодні це є нашою головною проблемою.

В нашій пісній практиці — коли ми відмовляємося від чогось або робимо щось додаткове — ми сподіваємося знову повернути собі відчуття реальності. На жаль, ми схильні вибірково ставитися до тих аспектів реальності, які ми добре знаємо і з якими пов’язані. Деякі аспекти реальності ми, навпаки, виділяємо для себе, — і насолоджуємося ними. Інші ми заперечуємо або воліємо забути. Т.С. Еліот називав це «навмисною оманою» (рішенням не бачити), викриваючи наші ігри розуму і розкриваючи крихкість хибної реальності, що побудована на них: безтурботність — навмисна омана, мудрість — лише знання мертвих секретів. Марність у темряві, в яку вони заглянули. Або на яку вони змусили закрити очі.

Ми не можемо за власним бажанням обирати щось одне та відкидати щось інше у реальності, не ставлячи під загрозу все. По суті, «святість», до якої ми прагнемо під час Великого посту, є не моральною чеснотою, а скоріше питанням сприйняття — того, як ми бачимо те ціле, частиною якого ми є. І спасіння не в тому, щоб уникнути покарання вічним пекельним вогнем, а в тому, щоб цінувати і економити час зараз. (Сьогодні починається весна).

Середа II тижня Великого посту
 .
Сходячи в гору до Єрусалима, Ісус узяв Дванадцятьох учнів окремо і дорогою сказав їм: «Ось, піднімемось в Єрусалим, і Син Людський буде виданий первосвященикам і книжникам; і засудять Його на смерть, і видадуть Його язичникам на наругу, на бичування та розп’яття, а третього дня Він воскресне». Тоді підійшла до Нього мати синів Зеведеєвих зі своїми синами, кланяючись і просячи щось у Нього. Він запитав її: «Чого бажаєш?» Вона відповідає Йому: «Скажи, щоби двоє моїх синів сіли – один праворуч Тебе, а другий – ліворуч у Твоєму Царстві». У відповідь Ісус промовив: «Не знаєте, чого просите. Чи можете пити чашу, яку Я маю пити?» Кажуть Йому: «Можемо». Він говорить їм: «Отже, чашу Мою будете пити, але щоб сісти по правиці й по лівиці від Мене, не Мені це давати, воно для тих, кому приготовлене Отцем». Почувши це, десятеро обурилися на двох братів. Ісус же, покликавши їх до себе, сказав: «Ви знаєте, що князі народів панують над ними, і вельможі дають  відчути їм владу над ними. Не так буде у вас: але хто схотів би  між вами стати великим, той нехай буде вашим слугою, і якщо хтось схотів би між вами бути першим, нехай буде вашим рабом; так само і Син Людський – прийшов Він не для того, щоби служили Йому, а щоби послужити й віддати свою душу як викуп за багатьох!» (Мт 20: 17-28)

Євангеліє пропонує нам уявити собі нове бачення світу. Євангельські образи показують нам нове, надзвичайне бачення людства і суспільства. І якщо бачення Євангелія нічим нас не бентежить — значить, ми просто ще не змогли уявити собі його в повній мірі. Все це може почати збивати нас з пантелику — адже подібне бачення сприймається нами одночасно як абсолютно істинне, і, тим не менш, як таке, яке не можливо реалізовати на практиці. Але навіть якщо певні аспекти цього бачення здаватимуться нам в якийсь момент нереалістичними, ми не повинні їх відкидати: адже таким чином ми зменшуємо самих себе. Звичайно, нам хочеться сказати: «Це що, серйозно? Світобудова, в якій люди влади мають поводитися, як слуги, і де люди люблять один одного не через жагу влади?» Крім усього іншого, Великий піст — це можливість для всіх нас перевірити, як саме ми використовуємо будь-яку владу, яку маємо — і чи здатні ми на служіння тим, у кого немає взагалі ніякої влади.

Перебуваючи на цьому рівні свідомості, ми не можемо вступати на шлях уяви, поки не вийдемо за межі вузькості нашого бачення і розуміння. І релігія існує саме для цього. Вона повинна звертатися до нас з питаннями, але не бомбардувати нас готовими відповідями. Ось чому великі релігійні генії мали геніальність простоти: коли ми чуємо їх слова, у нас захоплює дух від подиву, — а не від радості перемоги. Взяти, наприклад, притчі про Царство.

Боже Царство подібно до людини (звичайної жінки або чоловіка), яка знайшла скарб, закопаний в поле. Людина знову закопала його і з радістю йде, продає все, що має, і купує це поле. Тридцять три простих слова (в англійському тексті), що описують ясну послідовність подій, можуть змусити безліч розумних людей говорити годинами і повернутися на наступний день до цього обговорення. Інтерпретувати безліч значень в елементах цього уривка — значить розкрити самих себе і, якщо хочете, дізнатися себе краще, ніж раніше. Чому ця людина знову закопала скарб? (Щоб інші не дізналися про скарб. Щоб зберегти цей скарб. Тому що скарб належить до поля, на якому він був знайдений. Тому що хотілося покликати інших, щоб і вони пораділи про цей скарб. Або, можливо, це був такий скарб, який повинно було залишити під землею, щоб він міг вирости). І чому людина відчула таку радість? Чому ця радість привела до безрозсудного продажу «всього«? Що означає «купівля» поля? Чи можуть бути деякі з відповідей вірними, а деякі — ні? Чи можливо, що деякі відповіді більш правильні, ніж інші?

Після ранкової медитації ми вирушаємо в світ з відкритою свідомістю, і це допомагає нам не нав’язувати собі та оточуючим наперед задані відповіді на кожну ситуацію, не навертати інших насильно до своїх переконаннь, але прагнути до істини за допомогою пошуків і духовного розуму. І коли ввечері, внутрішньо набагато більш розпатлані, ніж були з ранку, ми знову сідаємо нерухомо, ми дозволяємо своєму внутрішньому простору привести себе в порядок, не просто оцінюючи день як хороший або поганий, але перевіряючи, що він дійсно означав для нас. У цьому щоденному ритмі ми одночасно відновлюємо силу своєї уяви і стримуємо схильність фантазії вводити нас в оману.

Вівторок II тижня Великого посту
 .
Батьки Ісуса ходили щороку в Єрусалим на свято Пасхи. І як Йому було дванадцять років, вони пішли, як був звичай, на свято. Коли минули ті дні, і вони поверталися, то хлопчина Ісус зостався у Єрусалимі; батьки ж його про те не знали. Гадаючи, що він у гурті, вони пройшли день дороги й аж тоді почали його шукати між родичами та знайомими, а, не знайшовши, повернулися в Єрусалим, щоб там його шукати. Через три дні знайшли його у храмі, як він сидів серед учителів та слухав і запитував їх. Усі ті, що його слухали, чудувались його розумові й відповідям. Побачивши його, вони були здивовані, й сказала йому його мати: «Дитино, чому ти це так зробив нам? Ось батько твій і я, боліючи, тебе шукали». Він же відповів їм: «Чого ж ви мене шукали? Хіба не знали, що я маю бути при справах Отця мого?» Але вони не зрозуміли слова, що він сказав їм. І він пішов з ними й повернувсь у Назарет і був їм слухняний. (Лк 2: 41-51)

Ми як і раніше не розуміємо багатьох речей, про які говорить Ісус. Ми можемо впоратися з цією невдачею двома шляхами:
1) вважати, що Він не говорить нічого важливого для нас, тому що нам не подобається, коли нас виводять за межі нашого розуміння.
2) звести сенс сказаного Ісусом до того, з чим ми легко можемо впоратися — ігноруючи більш глибокий духовний зміст, погоджуючись на чорно-біле моралістичне послання.

Щоб б саме з цих двох підходів ми не використовували щодо духовного виміру, це буде відображено в тому, який ми знаходимо сенс у подіях нашого звичайного життя.

Кілька днів тому якийсь «прихильник вищості білої раси» в тихому цивілізованому місті, в досить пристойній країні з високою соціальною відповідальністю, влаштував абсолютно божевільну бійню серед побожних чоловіків і жінок під час молитви. Якийсь час після подібної події весь світ відчуває єдність з сім’ями жертв і всіх жителів Крайстчерча в Новій Зеландії, співчуваючи їм в біді. Саме таким чином черговий спалах нелюдської ненависті знову нагадує нам про необхідність створювати і зміцнювати загальні засади людяності. Ми пам’ятаємо, що те, що об’єднує, має більше значення, ніж те, що розділяє. Але іноді — і це парадоксально — найгірше пробуджує в нас краще.

Темрява може входити в людину та наповнювати її, на особовому або масовому рівні. Ми називаємо це «темрявою» тому, що наслідки, які викликаються нею, змушують нас закривати очі. Ми вважали за краще б цього не бачити. Але тьма стає видимою, а демонічне — відчутним, що породжує кошмар. І, що ще гірше, це принижує значення людяності повсюдно. Подібно до того, як героїчна чеснота або святість піднімають нашу самооцінку, нагадуючи нам про те найкраще, на що ми здатні, так і нелюдяність змушує нас замислитися над питанням: чи створені ми за образом Бога, чи є «іншим Христом» ( «Christianus alter Christus» *), або як подібним чином буддисти говорять про людську гідність — чи володіємо «природою Будди»?

Звичайно ж, якщо ми не захочемо побачити і щось інше. Коли ми вимовляємо фразу «бачити темряву», то немов маємо на увазі існування якогось темного невидимого світла. Але насправді ми не можемо бачити без світла, адже саме бачення (як і свідомість) — це і є світло. Так само, як весь всесвіт наповнений таємничої темної енергії, яку ми не розуміємо, так і певний вид світла, який ми не можемо зрозуміти, світить навіть у самій густій темряві, і темрява ця не може його погасити.

Якщо ми ненавидимо тих, хто ненавидить нас, яку нагороду ми можемо очікувати, крім ескалації ненависті та оргії самознищення, яка в кінцевому підсумку завершує кожен тріумф зла? Звичайно, коли ми бачимо, як люди, що моляться, знищуються божевільним, або коли ми спостерігаємо набагато більш буденні, але від того не менш страшні явища, як ув’язнені в тюрму невинні люди, або експлуатація будинків, ми повинні відчувати чистий гнів пророків. Але якщо цей гнів веде до глибокої ненависті і насильства, тьма тільки згущується. Коли в короткому офіційному ритуалі, що відкриває судове засідання, суддя назвав арештованого «Містером», він тим самим відмовився принизити людську гідність навіть тих людей, які заперечують людяність інших.

Світло світить у темряві. І ми бачимо, нехай і крізь сльози, як тріумф зла може бути зупинений людським прощенням, яке стає нашої остаточною виграшною картою.

* Згідно з думкою св. Августина, кожен християнин є «іншим Христом», «Christianus alter Christus». Св. Іоанн Павло II пише про це в книзі «Переступити поріг надії»: «Христос присутній в кожному християнинові по благодаті хрещення та інших таїнств. Тому Отці Церкви говорили: «Christianus alter Christus» (християнин — інший Христос) ».

Понеділок II тижня Великого посту
 .
Ісус сказав своїм учням: «Будьте милосердними, як і ваш Отець милосердний. Також не судіть – і не будете суджені; не осуджуйте – і не будете осудженими. Прощайте – і проститься вам; давайте – і дасться вам; міру добру, натоптану, струснуту й переповнену дадуть вам у поділ. Бо якою мірою ви міряєте, такою ж відміряється вам». (Лк 6: 36-38)

Вчора ми роздумували про фізичну трансформацію, що супроводжує переживання глибокої духовної реальності. Це щось значніше, ніж ущільнення сірої речовини мозку, що спостерігається вченими, які вивчають стан медитуючих людей. Євангеліє говорить про те, що саме співчуття веде до насичення фізичного виміру духовним — «будь щедрий, як Бог щедрий». Співчуття веде до достатку, що переповнює. Ніщо не могло зіпсувати це послання більше, ніж «Євангеліє процвітання», що обманює сьогодні багатьох та говорить про нагороди і покарання, зв’язуючи слова Ісуса з корисливим опортунізмом фінансових угод («Надішліть пожертвування проповідникові, і Бог подвоїть його для вас»).

Одного разу я відвідував притулок матері Терези для вмираючих в Калькутті. Всі ліжка там були зайняті, і на підлозі лежало безліч страждаючих людей. Мене попросили підійти до однієї дуже ослабленої людини, що лежила на підлозі спиною до нас, і дати благословення. За зовнішнім виглядом цієї людини я навіть не зміг визначити її стать. Ставши на коліна я побачив виснаженого молодого хлопця. Він був абсолютно нерухомий і мені здалося, що він уже помер. Я торкнувся його плеча і був шокований, коли він з дивовижною швидкістю повернувся до мене. Він підвівся на своїй тонкій руці і подивився на мене широко відкритими очима, наповненими блаженством. На мить я задумався про те, що, можливо, відвернув його від чогось, що він споглядав. Але він перебував у досконалій зосередженості. Не він, а саме я отримав благословення, коли його погляд проник крізь стіни відмінностей, що розділяли наші особистості, і на мить привів мене до свого бачення.

Святий Августин казав, що бачення Бога, яке є метою людського буття, полягає не в тому, щоб «спостерігати за Богом» на великій відстані, як за якоюсь відокремленою від нас істотою. Так, такими є зображення, яке ми бачимо на багатьох стародавніх картинах — це ієрархія людського суспільства, яку ми повторюємо, уявляючи собі небесах, де одні сидять на перших і кращих місцях, а інші розміщені в порядку зменшення важливості. На відміну від цього, каже Августин, бачення Бога полягає в тому, щоб розвертатися один до одного і дивитися один одному в очі, бачачи Бога в них. Це породжує в нас блаженство, яке інші відразу бачать в нас і переживають його ще сильніше, тому що вони побачили це в нашому відбитому погляді. Це веде тих, хто нас оточує до ще більшого блаженства, збільшуючи щастя в нас — і так до нескінченності.

«Бачення», про яке розповідає Августин, не піддається кількісній оцінці. Мислення у категоріях кількості зазнає тут поразки. Реальною є тільки пропорційність. Чим більше ми віддаємо, тим більше ми отримуємо, поки не станемо водоспадом, що обрушується у величезний потік радості. Це триває до тих пір, поки ми не почнемо замислюватися про те, як же довго це ще триватиме і як би нам це не втратити.

Співчуття, як і справжнє добро, не винагороджується. Воно вивільняється і саме стає нагородою, цвітінням у безмежній щедрості нас самих. Воно починається із взаємного погляду і триває далі, у нескінченну перспективу зворотного зв’язку.

Тож, можливо, пісною практикою сьогодні може стати ось що: встановлювати і утримувати зоровий контакт без страху.

II неділя Великого посту
 .
«Того часу Ісус узяв Петра, Йоана і Якова та піднявся на гору помолитися. І сталося, що, коли Він молився, вигляд Його обличчя став іншим, а Його одяг став білим та блискучим. І ось, два мужі розмовляли з Ним: були то Мойсей та Ілля, котрі, з’явившися у славі, говорили про вихід Його, який мав довершитися в Єрусалимі. Петро й інші були зморені сном, а прокинувшись, побачили Його славу та обох мужів, які стояли з Ним. І сталося,  коли  відходили ті від Нього, Петро сказав Ісусові: «Наставнику, добре нам тут бути! Зробимо три намети: один Тобі, один Мойсеєві та один Іллі». Він не знав, що говорить. Коли він ще говорив, з’явилася хмара й отінила їх; вони ж злякалися, як ввійшли в хмару. І почувся голос із хмари, який промовляв: «Це Син Мій вибраний – Його слухайте!» Коли залунав цей голос, Ісус залишився сам. А вони мовчали й нікому в ті дні нічого не розповідали про те, що побачили.» (Лк 9: 28-36)

Кілька років тому наш лондонський медитативний центр відвідувала одна молода дівчина, яка весь час перебувала в стані сильного невдоволення всім. Вона дивилася виключно на темну сторону життя, маючи за звичку зосереджуватись саме на тому, чого їй не вистачало, а не на позитивній стороні. Вона була надчутлива, реактивна, і всі намагалися дуже обережно з нею спілкуватись. Одного разу вона сказала нам — як ніби це було доказом її давнього переконання про те, що всесвіт завжди був сповнений рішучості знищити її — що їй поставили діагноз, агресивний та невиліковний рак. Протягом наступних кількох місяців вона продовжувала приходити в наш центр і медитувати з нами, і деякі учасники спільноти проявляли до неї особливу доброту і терпіння. Її скорбота посилилася, але вона не відмовлялася від того терпіння і співчуття, яке до неї проявляли оточуючи. Ми постаралися допомогти їй знайти місце, в якому вона змогла завершити свій життєвий шлях. Коли її госпіталізували в хоспіс, ми продовжували її відвідувати.

В одну з неділь, після меси в нашому центрі, я прийшов до неї, щоб вона могла прийняти причастя. Вона виглядала жахливо, її похмуре обличчя було сповнене гніву. Коли я сказав, що можу причастити її, вона скривилася і відповіла: «Ну, це не принесе мені особливої користі, чи не так? Ні, дякую.» Але вона сказала, що хотіла б, щоб я посидів з нею. Ми трохи поспілкувалися, вона скаржилася і розповідала про якусь сучасну знаменитість, що вела розбещений спосіб життя, і про те, яке це яскраве та успішне життя. Про себе ж вона говорила, що вона навпаки, завжди була «хорошою», виконувала заповіді і ось, тепер опинилася на самоті і вмирає молодою. Я слухав її. Потім вона дістала блокнот, подивилася на мене і запитала, чи не хочу я прочитати її вірші. Я, відверто збрехавши, сказав «так» і заглянув до блокноту, але не зміг розібрати її почерк, і тому попросив її прочитати мені вголос.

Вона почала читати вірш під назвою «Пісня китів», про пісні, які кити співають один одному на величезних відстанях глибоко в океанах. Це було щось щире і глибоко зворушливе, щось, що перетворювало силу її самотнього страждання на слова краси. Це була пісня, яку вона співала, перебуваючи за межею самої себе. Прочитавши до кінця, вона кинула на мене швидкий погляд, щоб побачити, як я реагую, і побачила, що я зворушений. У той момент вона, подібно до Ісуса на горі в сьогоднішньому Євангелії, була фізично переображеною. Її худе та виснажене обличчя випромінювало красу і якусь славу. Її очі радісно сяяли баченням реальності, що ховається за завісою плоті та супроводжує всі її біди. Це була коротка мить, але ця мить була поза часом. Після цього вона причастилася. Незабаром її звичний вираз обличчя знов повернувся, хоча тепер він і став більш прозорим. За кілька днів вона померла.

Чиста молитва тече в людському серці глибше, ніж слова, думки і почуття. Іноді вона пробиває поверхню, і тоді тіло тремтить і фізично переображується. Духовні практики великопісного часу нагадують нам, що тіло — це інструмент і таїнство. Воно не грає музику переображення кожен день. Але ти ніколи не знаєш, коли ця музика знову зазвучить.

(Фото: Галілейське море)

break

Підпишіться на розсилку щоденних великопісних роздумів:
christian-meditation.com.ua/subscribe

Переклад: Захарова Марія, Альберт Захаров

Фото: о.Лоренс Фрімен OSB