о.Лоренс Фрімен OSB «Великопісні роздуми 2019» (I тиждень)

I тиждень

Субота I тижня Великого посту
 .
Ісус сказав своїм учням: «Ви чули, що було сказано: люби ближнього твого і ненавидь ворога твого. А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благослов­ляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, щоб ви були синами Отця вашого Небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на правед­них і на неправедних. Бо коли ви любите тих, хто любить вас, яка вам нагорода? Чи не те саме і митарі роблять? І коли ви вітаєте тільки друзів ваших, що особливого робите? Чи не так само і язичники чинять? Отже, будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий». (Мт 5: 43-48)

Ідея, що Бог не карає і не може покарати, може бути дуже образливою для деяких людей. Це кидає виклик широко прийнятій ідеї справедливості, в якій правопорушники повинні заплатити за свої злочини, а добро обов’язково має бути винагородженим. Ця ідея підриває погляд на всесвіт як на морально цілісну систему, в якій хороші і погані знаходяться в постійному конфлікті. Але істина може виявитися набагато більш простою.

Лінії розлому в середовищі релігійних людей проходять уздовж цього розриву. Поверхнево побожний світ пропорційних та обов’язкових винагород і покарань зміцнює безпеку тих, для кого релігія відіграє роль гаранту страхування життя і потребує безпеки. У цьому вимірі все є гранично зрозумілим та простим, але все тут залежить від несучої конструкції з визначень, правил та ритуалів, що підтримують цю думку. Також, у цьому вимірі ви відчуваєте себе в більшій безпеці, виключаючи з поля своєї реальності послідовників інших віросповідань або представників сексуальних меншин. У самих крайніх випадках релігійний вимір такого типу рішуче блокує всі сліди вільного та живого Духа Божого – подібно до тих способів розуміння християнської віри, носії яких благословляли расову сегрегацію та напалмові бомби, закривали очі на холокост. Трохи струсніть основи такого світогляду, і побудована на ньому будівля почне валитися. Якщо прихильники цього розуміння релігії зловлять тебе на цьому, будь обережний. Бачення Бога, яке було втілене в Ісусі, та яке допомагає нам віднайти Великий піст, є більш складним, але менш очевидним і безпечним.

Я сподіваюся, що до теперішнього часу ви вже пережили досить невдач і падінь в дотриманні пісних обітниць, щоб звернути свій погляд за межу цього двомірного стану розуму, до якого кожен з нас прив’язаний в тій чи іншій мірі. Двомірний розум думає, що Бог схожий на нас, тоді як Євангеліє вважає, що доля людини в тому, що б стати подібною до Бога. Тут є важлива відмінність в перспективі. Щоб прийняти більш складну реальність багатовимірного Всесвіту, нам потрібно проколоти в декількох місцях нашу праведність і впевненість у тому, що саме ми перебуваємо на стороні істини. Кожен прокол, кожна невдача в житті – потенційне вікно до більш широкого та всеосяжного погляду на реальність, шлях до виходу з суворих умов в’язниці фундаменталізму і дуалізму.

Але хіба Біблія не показує нам Бога, який карає нечестивих? І хіба Ісус не говорить іноді про те, що все погане буде вигнаним до місця плачу і скреготу зубів? Як вирішити цей парадокс? Якщо дивитися безособово, всесвіт – це система, в якій діє закон причинно-наслідкового зв’язку: хороші вчинки ведуть до хороших результатів, погані вчинки ведуть до розплати. На сході це називають законом карми. Але прокиньтеся, пробудіться ще трохи, і ви побачите себе у всесвіті, що є пронизаний духовним виміром – пронизаний розумом Бога. І тоді ви побачите закон, вищий, ніж пропорційна нагорода або кара.

Це вищий вимір любові, до якого ми можемо прокинутися – при всіх наших помилках, а можливо навіть за допомогою всіх наших помилок. Те, що називають кармою, співіснує з любов’ю, але ця карма розчиняється при свідомому контакті з Любов’ю. Чи покарає Отець блудного сина? Чи зможе покарати? Ми розширюємося, досягаючи цього більшого виміру реальності, люблячи своїх ворогів і молячись за тих, хто нас переслідує, підставляючи другу щоку. Всі ці ідеалістичні речі залишаться для нас нереальними поки ми не «уподібнимося Богу».

П’ятниця I тижня Великого посту
 .
Того часу Ісус сказав до своїх учнів: “Кажу вам, що коли ваша праведність не перевищить праведності книжників і фарисеїв, то не ввійдете до Царства Небесного. Ви чули, що було сказано прадавнім: “Не вбиватимеш, а коли хто вб’є, той підлягає суду”. А Я кажу вам, що кожний, хто гнівається на брата свого, підпадає під суд. Якщо хто скаже на свого брата: “нікчемо”, – той підлягає верховному суду. А хто скаже: “дурню”, – той підпадає під вогняну геєну. Отже, якщо принесеш свій дар до жертовника і там пригадаєш, що твій брат має щось проти тебе, залиши там свій дар перед жертовником, піди спершу помирися зі своїм братом, а тоді вже приходь і принось свій дар. Шукай згоди  зі своїм противником швидко, доки ти з ним на дорозі, щоби противник не видав тебе судді, а суддя не видав тебе слузі, й не кинули тебе до в’язниці. Воістину кажу тобі: не вийдеш звідти, доки не віддаси останнього кодранта”. (Мт 5: 20-26)

Ми повинні пам’ятати, що лицемірство часто є результатом неусвідомленості. Небезпека лицемірства є актуальною навіть тоді, коли ми вирішуємо залишатися хоча б наполовину неусвідомленими. Прокидатися, особливо якщо ви дуже довго спали, завжди важко. Ми намагаємося уникнути переходу до вищого, менш пасивного виміру реальності. Ми відштовхуємо руку, яка нас пробуджує або знов натискаємо кнопку повтору. Це небажання чувати також помітно у тому, як ми голосуємо та як проводимо наш вільний час.

Цінність будь-чого можна найкраще зрозуміти, якщо спробувати подивитися на відношення із протилежним. Ми цінуємо сон, тому що він допомагає нам не спати протягом дня. Ми цінуємо мовчання, тому що воно допомагає краще спілкуватися. Ми цінуємо багатство, і його цінність в тому, що його можна віддавати. Взаємини між протилежностями створюють баланс, що народжує здоровий спосіб життя та формує хороших людей, які є добрими та справедливими по відношенню до нужденних і немічних. Дотримуючись однобокого стилю життя – залишаючись в ліжку весь день, безперервно розмовляючи, чіпляючись за майно – ми все глибше занурюємося в одновимірний ілюзорний світ самопоглинення, де ми не усвідомлюємо багатьох інших вимірів, в яких ми «живемо і рухаємося і існуємо». В такому світі все життя стає одним безперервним селфі. Замість цього Ісус вчить нас в Євангелії: «Пильнуйте!». Є цікава історія про історичного Будду, про те як він йшов по дорозі, і якийсь випадковий перехожий запитав його, здивований його сяючою атмосферою і силою присутності: «Ти бог?» «Ні». «Тоді, можливо, ти чарівник?» «Ні». «Хто ти тоді?» «Я просто прокинувся» – відповів він.

Чування, пильнування – це частина тієї універсальної мудрості, яка присутня у всіх великих вченнях. По-справжньому прокинутися та чувати – це щось за межами всього того, що ми вважаємо мораллю або основою морального судження. Лицемір, що живе в нас, завжди дуже швидко починає осуджувати інших, зводячи себе на моральну висоту, з якої він може діяти вражаючою жорстоко. Але так буває у просторі снів, а не в реальному світі. Ми бачимо ефект чування в різниці між благою працею, яка виявляє в нас краще, приносить користь оточуючим, і тією працею, яка веде до виснаження і роз’єднаності. В іншому сенсі чування демонструє різницю між прекрасним художнім зображенням людського тіла та непристойним образом.

Важко уявити собі, як у стані високих інформаційних швидкостей і при високому інформаційному перевантаженні сучасного життя ми можемо чувати та пильнувати без практики споглядання, яка була б інтегрованою у наше повсякденне життя. Не маючи цього, як (навіть при самих благих намірах, з яких часто починається лицемір в нас), ми можемо уникнути занурення у заціпеніння надмірної активності? Як можемо уникнути стану постійного напівсну?

Той же самий баланс, який тримає нас в усвідомленості, також зводить нанівець і наше лицемірство. Цей ключ враховує всі наші обмеження. Сенс посту не в тому, щоб принизити себе або відмовитися від Божого дару простих та природніх задоволень. Йдеться про визнання наших обмежень, про необхідність стійко балансувати між крайнощами. Фізично ми обмежені нашими біологічними обмеженнями, які ми повинні адекватно сприймати – наприклад, наша необхідність в сні або в їжі. В інтелектуальному плані ми обмежені обсягом даних, які ми можемо сприйняти, а також необхідністю у здоровому інформаційному змісті, а не в нескінченних розвагах. І тільки в духовному вимірі немає ніяких кордонів.

Четвер I тижня Великого посту
 .
Ісус сказав своїм учням: «Просіть – і дасться вам; шукайте – і знайдете; стукайте – і відчинять вам. Адже кожний, хто просить, – отримує, а той, хто шукає, – знаходить; і тому, хто стукає, – відчинять. Чи ж є з-поміж вас така людина, котра, коли в неї син попросить хліба, подасть йому камінь? Або, якщо попросить риби, подасть йому гадюку? Тож якщо ви, будучи поганими, знаєте добрі дари давати вашим дітям, то наскільки більше ваш Небесний Отець дасть добра тим, які просять у Нього? Отже, все, що тільки бажаєте, щоби чинили вам люди, те чиніть їм і ви, бо в цьому Закон і Пророки». (Мт 7: 7-12)

Впевненість, що звучить в словах сьогоднішнього Євангелія, вельми вражає. Але ми також можемо відчути, що вони описують нереальний світ фантастичного привітності, світ, де все історії закінчуються добре. Хоча Всесвіт не здається нам настільки доброзичливим. Кожен день діти плачуть і гинуть від голоду, невинні моляться про справедливість і піддаються жорстокому насильству.

Проте, авторитет Ісуса змушує нас занурюватися глибше рівня нашого скептицизму, щоб знайти у цих словах глибший сенс. У своєму пошуку ми занурюємося все глибше і глибше – і незабаром нам здасться, що ми знаходимося у стані вільного падіння в безодню. Починаючи з цієї точки, подорож у безмовність пустелі стає все більш вимогливою до нас, – але і приносить нам все більшу нагороду, адже ми переживаємо пробудження, на яке навіть і не розраховували.

До цих пір ми лише вчилися сидіти нерухомо в чотирьох добре знайомих нам вимірах простору і часу – в прямій, але зручній позі. Під час ранкової медитації думки вирують в нас, як буря. Вечорами ж думки кружляють навколо нас, як сверблячі комахи. Але незабаром ми бачимо, що сама тиша розкриває інший вимір: це подорож до глибин сенсу, незнайомих і знайомих одночасно, набагато більш відкритих для розуміння та багатих, ніж ми тільки могли собі уявити. Цей вимір немов кличе нас в дорогу, на якій нас чекає відчуття повернення додому, хоча місцевість і буде виглядати незнайомою, – а також справжня гостинність, яке не має нічого спільного із хибною розрадою.

Кожен крок на цьому шляху підсилює переображення, яке відбувається з нами. Сама по собі наша свідомість стає все більш ясною та більш люблячою. Продовжуючи шлях крок за кроком, ми вимовляємо свою молитовну формулу, свою мантру: слово, яке ми спочатку тільки поверхнево повторюємо в нашому розумі, і яке потім починає звучати в нашому серці. У нашій практиці ми проходимо шлях, на початку якого ми говоримо це слово, а в кінці – слухаємо. Ця внутрішня еволюція відбивається у далекосяжних змінах – у тому, як ми взаємодіємо з людьми, роботою та часом. Ми починаємо бачити сенс в тому, що раніше здавалося нам звичайними протиріччями або абсурдом. З глибини слів, які здаються спочатку нісенітницею про те, що ми завжди будемо отримувати все про що просимо, виникає легкокрила мудрість.

Слово, яке радимо в якості молитовною формули, мантри, – «Мараната». Це священне слово євангельської традиції, слово арамейською мовою, якою говорив реальний історичний Ісус. Воно означає «Прийди, Господь». Але так як мантра призначена для того, щоб відкласти в сторону всі думки, навіть думку про її власне значення, адже повторення мантри – це праця безмовності, ми не розмірковуємо про значення цього слова. Це дуже освіжаючий виклик для нашої балакучої свідомості. Ви можете обрати інше священне слово, але ті ж принципи мають бути застосовані до будь-якого слова, яке використовується під час медитації – краще, якщо воно не з вашої рідної мови, і краще за все повторювате одне і те ж слово безперервно протягом кожного періоду медитації щодня. Цей процес садить насіння у наших глибинах і дозволяє відбутися зростанню: «не знаємо, як», як каже нам Євангеліє.

Медитація веде нас через непрохідні ліси наших думок, уяви і почуттів. Це вузький шлях, але ж набагато краще, коли крізь зарості веде хоча б вузька стежка, ніж якщо її немає взагалі. Молитовна формула, мантра – це маленький крок, але і гігантський стрибок віри. Кожен раз, коли ми повертаємося до неї, ми робимо ще один крок на цьому шляху. І як довго б ми не блукали в стороні від нашої стежки, в заростях наших страхів і бажань, ми, на щастя, завжди знаходимося всього лише за крок від шляху: нам варто тільки знову повернутися до повторення слова. І ця миттєвість знайомить нас із виміром теперішнього моменту реальності. Тут прохання і набуття стають єдиним цілим.

Середа I тижня Великого посту
 .
Того часу, коли скупчились натовпи, Ісус почав говорити: «Цей рід – лукавий: він знамення шукає, та знамення не буде дано йому, – хіба що знамення Йони. Бо як Йона став знаменням для ніневійців, так само буде й Син Людський для цього роду. Цариця Півдня підніметься на суд з мужами цього роду і засудить їх, бо вона прийшла з кінців землі, щоби послухати мудрість Соломона. А ось тут – більше від Соломона. Мужі ніневійські встануть на суд із цим родом і засудять його, бо вони покаялися на проповідь Йони, а ось тут – більше від Йони». (Лк 11: 29-32)

Наполегливо шукати знаки – це все одне, що вимагати, щоб однією відповіддю були розв’язані усі аспекти глибокого питання. Ця схильність замикає нас в найбільш поверхневому вимірі реальності. Бігаючи за знаками, ми втрачаємо більш глибоке і більш всеохоплююче значення життя і більш відчутну істину повноти досвіду. «Подолай це» – говорить Ісус забобонним і їх найближчим союзникам, фундаменталістам.

Завдяки безпосередньому досвіду медитація вчить нас тому, про що неможливо думати й говорити. Спілкування без цього глибокого виміру тиші стає балаканиною і завжди призводить до конфлікту, який виникає через плутанину. «Давайте сядемо разом і все з’ясуємо», – говоримо ми зазвичай у складних особистих ситуаціях. Це і є те, що ми робимо в медитації. Проте практика медитації може не виглядати для нас саме так, аж поки ми не спробували її на власному досвіді.

Чому втеча в пустелю (eremos) допомагає нам жити краще у реальності міста? Пустеля більш реальна, ніж ми собі уявляємо. Місто є більш ілюзорним, аніж нам хотілося б визнати. Пустеля не пропонує нашому спогляданню нічого, крім самої природи реальності в її найпростіших, найскромніших формах. Але ж як ми дізнаємося – який знак нам на це вкаже – що те, що ми робимо, є реальним? Можливо, це переживання краси, що означає миттєве проникнення у саму суть нашого буття, в сокровенну таємницю, присутню в тій частині реальності, яка стосується й перетворює нас. Ми не думаємо про красу і не змушуємо себе відчути, що щось є красивим. Ми не заперечуємо красу і не намагаємося її пояснити. Ми просто віддаємося їй. Імітація краси завжди виглядає для нас спокусливо, але її фальшивість рано чи пізно розкривається. Будь-яка справжня річ, як і сама краса, що ми її зустрічаємо в пустелі, викриває чарівність торгових центрів. Як тільки ми помічаємо брехню, нам потрібно негайно її відкинути. Якщо ми не робимо цього, ілюзія отримує над нами повний контроль, і в нас виникає залежність.

Ось чому нам потрібні пустелі, eremos – щоб сидіти і бути. Діти, на подив своїх вчителів і батьків, дуже люблять внутрішню пустелю. Для нас, дорослих, цей досвід завжди пов’язаний із навчанням наново. Якщо тільки ви не зважитесь одного разу уподібнитися маленьким дітям… Навчання медитації починається з прийняття правильної пози тіла. Тіло – це найбільший з усіх знаків, первинне таїнство й краса (навіть після того, як воно почне старіти), – тобто істина. Виснажене тіло є не менше священним і, по суті, не менш красиво, аніж молоде й здорове, адже тіло ніколи не бреше. Людське тіло – це більше, ніж знак – тіло є початковим Символом. Знак просто вказує. Символ втілює. Мова йде не про зображення тіла. Ми говоримо про тіло, яке втілює людину.

Те, як ви сидите, висловлює ваше психологічне ставлення до процесу медитації. Це відверто розповідає вам усю правду про ваш стан розуму і про ваші очікування. Якщо ви згинаєте спину, в цьому є й весь ваш розум, і це завадить вам прийти до внутрішньої ясності й прямоти в медитації. Так що  краще сядьте рівно і прямо. Це також допоможе вам вільніше дихати, зберігаючи одночасно спокій та бадьорість. Якщо ви сидите на стільці, краще зміститися вперед, до краю стільця, щоб спина була прямою. Може бути, варто покласти невелику подушку позаду. Якщо ви високого зросту, сядьте на подушку. Якщо ваші ноги не дістають до підлоги, покладіть що-небудь під них, щоб ноги були зігнуті в колінах під кутом 90 градусів. Якщо ви сидите на підлозі, вам, ймовірно, знадобиться подушка, щоб спина була прямою та рівною, а коліна були ближче до землі. Якщо ви стаєте на коліна на молитовній лаві, тримайте спину прямо, руки на колінах. Розслабте плечі й щелепи, дихайте натурально, злегка підігніть підборіддя, щоби випрямити задню частину шиї.

Що може бути красивішим? Це кращий знак для вас і оточуючих вас людей про те, що коли ми сидимо, коли ми є тими, ким є, нам не потрібно шукати жодних інших знаків.

Вівторок I тижня Великого посту
 .
«Молячись, не говоріть багато, як ті язичники, бо думають, що завдяки своїй багатомовності будуть вислухані. Отже, не уподібнюйтеся їм, бо ваш Отець знає, чого потребуєте, перш ніж ви попросите в Нього. Тому-то моліться так: Отче наш, який на небесах, нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі; хліб наш насущний дай нам сьогодні, і прости нам борги наші, як і ми прощаємо боржникамм нашим, і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого.  Бо коли ви прощаєте людям їхні переступи, простить і вам ваш Небесний Отець; якщо ж не прощаєте людям, то й ваш Отець не простить вам ваших переступів». (Мт 6: 7-15)

«Багатослівність» тут означає велемовну, порожню балаканину, яку ми, на жаль, часто можемо почути в багатьох церквах, мечетях і синагогах, вже не кажучи про політичні дискусії.

Ми переживаємо сьомий день Великого посту. Цілком можливо, що енергія прийнятих нами пісних рішень у Попільну середу (наприклад, спробувати позбутися від чогось поганого або зробити щось добре «понад норму») може вже вимагати поновлення. Коли ми знаємо, що нам потрібно, і коли ми свідомо шукаємо цього, ми вже знаходимося на півдорозі до мети. Хто шукає, той знайде, – це абсолютно вірно. І цей свідомий пошук означає, що те, що – як ми сподівалися – з’явиться пізніше, вже знаходиться тут, лише чекаючи, що ми його впізнаємо. Вимір часу трансформується, як тільки ми нарешті зустрічаємося з цим моментом.

Зв’язок між добрими намірами та діями, зазвичай, є недовговічним. Цей зв’язок швидко рветься – ще до того, як плід встигне дозріти. Залежність є чимось дуже екзистенційним. Коли ми рвемо зв’язок із паттернами залежності, це зцілює нас. Добрий намір (наприклад, щоденно медитувати та молитися) – це хороша ідея, яка робить нас щасливими, коли ми приймаємо таке рішення. Але, коли ми стикаємося зі скляним бар’єром між наміром і дією, оптимізм нашої волі руйнується. Ми ясно бачимо те, що ми хочемо зробити, але невидима сила постає між нами і тим, чого ми хочемо, – і ця стіна здається нам непроникною. Саме тут і починається марнослів’я, коли ми починаємо говорити, читати або занадто багато роздумувати про те, що до сих пір ще не почали робити.

Ми висуваємо нескінченні виправдання, щоб виправдати свої невдачі, оголошуючи помилковою саму мету, до якої прагнули. Подібна зраду довіри також пояснює, наприклад, чому відносини між людьми можуть раптово замість щастя почати приносити страждання. Скляна стіна лише зміцнюється шумом нашого нарікання, поки ми не впадемо без сил. Кожен, хто слухав дебати про Брекзіт, знає це почуття. Ми залишаємося з неприємним досвідом сорому і внутрішньої роз’єднаності, який слідує за всіма конфліктами і поділами. Розділяючись в самих собі і стаючи супротивниками самих себе, втрачаючи здатність зробити те, що ми хотіли б зробити, ми відчуваємо сенс «гріха»*. Гріх – це не просто порушення людських або божественних правил. Він стає зрозумілим тільки тоді, коли ми зізнаємося, наскільки безпорадними ми стали через наші внутрішні розбіжності та відчуження від власного істинного «Я».

Все, що ми творимо в подібному стані егоїзму, приносить мало користі: не тільки іншим людям, але і нам самим. І коли ми попросимо допомоги, порятунку, – до нас, можливо, простягнеться чимало рук. Деякі з них будуть вимагати, щоб в них вклали обумовлену плату, перш ніж вони погодяться нас витягнути. І щасливі ми, якщо вхопимося за руку, яка нічого не зажадає, вважаючи за честь саму можливість комусь допомогти. Наше відчуття власної важливості буде відновлено. Подібні елементи у внутрішньому русі нашої свідомості називають «метанойєю» (зміною свідомості), що часто не цілком коректно переводиться лише як «покаяння». Справжній сенс цього – не відчуття провини, а повне переображення свідомості.

Ось про що починає говорити Ісус після того, як покидає пустелю, наділений істинної силою самоперевершення. Ми починаємо процес змін в собі не з того, що виковуваємо жорстку волю, а з того, що просто міняємо напрям нашої уваги, – вчимося переносити фокус уваги на щось інше. Реальність – це спрямованість нашої уваги. Реальність прориває балаканину нашого розуму і розчиняє скляну стіну бездіяльності.

* «Добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю. Якщо ж роблю те, чого не хочу, вже не я роблю те, але грiх, що живе в менi.» (Рим 7: 19-20)

Понеділок I тижня Великого посту
 .
Того часу Ісус сказав своїм учням: «Коли прийде Син Людський у cвоїй славі й усі ангели з Ним, тоді сяде на престолі cвоєї слави; і будуть зібрані перед Ним усі народи, і відділить їх одне від одного, як пастух відділяє овець від козлів; поставить овець праворуч, а козлів – ліворуч. Тоді Цар скаже тим, які праворуч: “Прийдіть, благословенні Мого Отця, успадкуйте Царство, приготоване вам від заснування світу. Бо голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви Мене напоїли; чужинцем був Я, і ви Мене прийняли; не мав одягу, і ви Мене одягнули; хворів, і ви Мене відвідали; у в’язниці був Я, і ви прийшли до Мене”. Тоді озвуться до Нього праведники, кажучи: “Господи, коли ми бачили Тебе голодним і нагодували, або спраглим і напоїли? Коли ми бачили Тебе чужинцем і прийняли, або без одягу і одягнули? Коли ми бачили Тебе хворим, або у в’язниці, і прийшли до Тебе?” Цар у відповідь скаже їм: “Воістину кажу вам: те, що зробили одному з Моїх найменших братів, ви зробили Мені”. Тоді скаже й тим, які ліворуч: “Ідіть від Мене, прокляті, у вічний вогонь, приготований дияволові та його ангелам. Бо голодував Я, а ви не дали Мені їсти; спраглим був Я, а ви не напоїли Мене; чужинцем був, а ви не прийняли Мене; не мав одягу, а ви не одягнули Мене; був хворим і у в’язниці, а ви не відвідали Мене”. Тоді озвуться і ті, кажучи: “Господи, коли це ми бачили Тебе голодним, або спраглим, або чужинцем, або без одягу, або хворим, або у в’язниці й не послужили Тобі?”. Тоді у відповідь скаже їм: “Воістину кажу вам: коли ви не зробили цього одному з найменших, то не зробили й Мені”. І підуть ті на вічне покарання, а праведники – на життя вічне». (Мт 25: 31-46)

Переживши свій пісний досвід в пустелі Ісус, не просто «наповнений», але переповнений Духом, приступає до виконання своєї роботи. Ми є щасливими, коли знаходимо дійсно «свою» роботу в житті і завжди знаємо, що справжньою роботою можна назвати тільки те, за що нам не платять і що робиться не для похвали. Індійські Упанішади розповідають про те, як розпізнати, що є нашою справжньою роботою, кажучи, що той, хто знайшов «працю безмовності та пізнав, що безмовність є працею» – знайшов щастя. Ця робота стає джерелом всіх довгострокових плодів нашого життя і вимагає часу. Вона повільно проникає в усі виміри часу, в якому ми живемо, допомагаючи нашому его відпускати контроль над нашим життям. Потім вона природним чином народжує плід мудрості в спонтанних та вільних від егоцентричних намірів добрих справах *, про які розповідає сьогоднішня євангельська притча. Істинне добро немає жодних слідів его.

Першим відомим приладом для вимірювання часу є єгипетський сонячний годинник, що був створений близько 1500 року до нашої ери. Перший механічний годинник з’явився у 13 столітті. Сьогодні ми вимірюємо час із субатомною точністю, але чим точніше ми його вимірюємо, тим менше часу у нас залишається. «Тільки часом завойовується час» ** Є момент, коли ми починаємо ясно бачити саму суть медитації: коли ми розуміємо, як абсурдно жаліти мінімум двадцять хвилин два рази на день, заявляючи, що ми занадто зайняті, щоб позбутися стресу, пов’язаного із залежністю від часу. Процес навчання медитації є універсальним, але у кожного з нас є свій унікальний спосіб життя. Деякі занурюються у практику з двома щоденними періодами з першого дня, інші повільно вимірюють час медитації чайними ложками – кілька разів на тиждень по п’ять хвилин. Зрештою, важлива не кількість того, що ми робимо і не досягнення успіху, а те, що ми робимо фактично – в реальності, а не в уяві, – сідаємо, і в нерухомості виконуємо працю безмовності.

Сидіти. На півдорозі між тим, щоб стояти та лежати. Ви можете медитувати в будь-якій позиції тіла і під час будь-якої діяльності, але вам буде складно досягти цього безперервного стану, якщо ви спочатку не навчитеся сидіти. Сидячи у спокійній обстановці ми дозволяємо нашому розуму прийти до тями. Спочатку ми відчуємо щось, що є протилежністю спокійного стану: занепокоєння і розгубленість, що зіштовхуються з гуркотом хвиль психічного та емоційного збудження. Ми бачимо, наскільки ми розпорошені та занурені у відволікання, але інстинктивно намагаємося відволіктися від відволікання за допомогою ще більшого відволікання. Найпростіше рішення для подолання цієї реакції – залишити в спокої наші думки, відпустити їх. Але якщо ми сплутаємо це рішення з невірною метою негайного очищення розуму, то відчуємо, що зазнали невдачі, помітивши, що через сорок секунд ми все ще відволікаємося. І тоді ми знову можемо вирішити не витрачати свій час і зробити щось корисне, відклавши медитацію ще на сорок днів.

Щоб не піддаватися відволіканням, нам потрібні дві речі: підтримка, якій ми можемо довіряти і яка приходить ззовні; і справжня відкритість новому і тому, що не можна уявити. Оскільки це вимагає часу, нам потрібна чеснота, яку японці називають «гамон»: наполегливість, рішучість продовжувати боротьбу із зустрічним вітром, терпіння, гідність у поразці та перетворення невдачі на мудрість. Коли японці, які жили в США, були інтерновані під час війни, їх сусіди по ув’язенню невірно зрозуміли «гамон» як пасивність та відсутність ініціативи. Тим же самим чином сьогодні ми можемо помилково розглядати благу духовну праця медитації як щось нереальне, замінюючи її турботою про добробут або релаксацією. Але тоді ми випустимо з уваги реальний плід праці безмовності: справжнє співчуття, що веде до свободи від егоцентричності.

* «Викриваючи лицемірів Христос показує, як ми маємо творити милостиню – нехай не знає ліва рука твоя, що робить правиця твоя. Якщо можливо, і себе самого краще не знати, творячи милостиню.» (Свт. Іоанн Златоуст)

** Т. С. Еліот «Чотири квартети»

I неділя Великого посту
 .
Ісус, сповнений Духа Святого, повернувся з-над Йордану, і Духом був приведений в пустелю на сорок днів і був спокушуваний дияволом. І не їв нічого в ті дні, і коли вони скінчилися, Він зголоднів. І сказав Йому диявол: «Якщо Ти – Син Божий, скажи цьому каменеві, щоби став хлібом!» Та Ісус йому відповів: «Написано, що не  хлібом самим житиме людина». І диявол, повівши Його на високу гору, показав Йому в одну мить усі царства світу, і сказав Йому диявол: «Я дам Тобі всю оцю владу та їхню славу, бо мені це передано, і я, кому тільки хочу, тому й даю її; отже, коли Ти поклонишся переді мною, то все це буде Твоїм!» А Ісус у відповідь сказав йому: «Написано: “Господеві, Богові своєму, поклонятимешся і Йому одному служитимеш!”» Далі повів Його в Єрусалим, і поставив на верхівці храму, та сказав Йому: «Якщо Ти – Син Божий, кинься звідси додолу, бо написано: “Своїм ангелам накаже про Тебе, щоби берегли Тебе”, а також: “Вони на руках понесуть Тебе, аби Ти часом не спіткнувся об камінь своєю ногою!”» А Ісус у відповідь сказав йому: «Сказано: “Не спокушуватимеш Господа, Бога cвого!”» І, закінчивши всі спокушування, диявол відійшов від  Нього до часу. (Лк 4: 1-13)

53160168_2479794245583851_2364643692771278848_nЙордан – це не Міссісіпі і навіть не Ніл. Він не набагато більше, ніж маленька річка Бон, яка тече через територію Бонневю, французького центру нашої спільноти. Не залежно від того, наскільки ми є малими чи великими, ми ніколи не входимо в одну і ту ж річку двічі. Як і наша особистість протягом десятиліть, річка весь час тече і змінюється, і все ж, незважаючи на зміни, ми завжди впізнаємо її. Недавно, сонячним свіжим ранком під час паломництва, ми проводили церемонію поновлення обітниць Хрещення в Йордані. Це був дуже зворушливий момент. Вимір буквального часу, що відокремлює нас від події хрещення Ісуса, став менш значним, ніж духовний вимір нашого власного життя, який скептики можуть назвати плодом уяви. Це відкрило для нас Присутність, що поширюється у всіх чотирьох вимірах і виходить за межі простору і часу. Однак цей конкретний простір – Йордан – також має свїй важливий зміст. І час завжди є дорогоцінним: ми витрачаємо його кожен раз, коли не дозволяємо йому перетинатися із позачасовим.

Після хрещення Ісус був «наповнений Духом»: Його духовні здібності розширилися. Це розширення повело Його не до торгового центру або назад до майстерні теслі, а в пустелю на сорок днів посту. ( «Сорок» – це біблійне умовне позначення, яке вказує на період часу, що відокремлює епохи одну від одної. Ми частково усвідомлюємо це, кажучи, що під час посту «знаходимося у стані переходу».) Грецьке слово, що перекладається як «пустеля», де Ісус провів час свого посту – а ми проводимо час нашого Великого посту, – це eremos. Від нього походять поняття, пов’язані з пустельниками (англ. Hermit, ереміт) та усамітненим життям. Ці речі є набагато актуальнішими для всіх нас, ніж багатьом може здатися, як би ми не були зайняті сім’єю, друзями, розвагами та роботою. У кожному з нас існує усамітнення, яке ми не бажаємо визнавати. Ігнорувати або заперечувати його – значить швидше стискатися, ніж розширюватися. Саме таким чином ми просто уникаємо зустрічі із повнотою свого істинного «Я». Медитація – це спосіб прийняття та визнання нашого внутрішнього усамітнення, який розгортається в реальному часі. Він допомагає нам зрозуміти внутрішній сенс посту. Медитація, будучи частиною кожного нашого дня, повертає нас до нашого життя, роботи і взаємин, проясненими, очищеними, зарядженими енергією – як це було в земному житті Ісуса. Але також вона пробуджує нас до внутрішнього виміру нашого буття, до eremos.

Слово Eremos може бути переведене різними не надто привабливими шляхами: пустеля або самотня, безлюдна, пустельна територія. Проте, ми можемо запитати себе, чому нас тягне до цієї пустелі, коли ми наповняємось Духом, або коли потребуємо того, що б бути наповненими Духом? Що є присутнім в цьому виді простору – фізичному чи розумовому eremos – яке тягне нас до себе і пропонує нам те, чого немає в інших місцях і видах діяльності? Нещодавно мені довелося провести три години у галасливому торгівельному центрі, ремонтуючи мій смартфон. Після двадцяти хвилин сенсорної гіперстимуляції я відчув, що такі слова, як «дика місцевість» або «безлюдне місце» добре описують простір цього торгівельного центру. Але ця пустеля відрізняється від тієї, в яку був приведений Духом Ісус. Великий піст підкреслює цю різницю.

У пустелі Ісуса спокушали сили его, з якими більшість з нас бореться, по меншій мірі, сорок років: егоцентричні бажання, прагнення до сили і влади, гординя. Час, який ми проводимо в наших eremos, не є легким, так само як і медитація не є легкою. Набагато легше проводити час у торгівельних центрах. Якщо медитація здається вам легкою, можливо, ви просто замість того, щоб дійсно медитувати, займаєтеся шопінгом. Медитація не є легкою, але вона є простою і надихаючою. Кожен період медитації, в якому ми прагнемо бути простими і обираємо свободу від его, триває «сорок днів».

Нарешті, «закінчивши спокушування, диявол відійшов від  Нього до призначеного часу». Кожен, хто медитує знає, що нам необхідне щоденне перебування в eremos, щоб зберігати серце протягом часу між попередньою та наступною медитації.

break

Підпишіться на розсилку щоденних великопісних роздумів:
christian-meditation.com.ua/subscribe

Переклад: Захарова Марія, Альберт Захаров

Фото: о.Лоренс Фрімен OSB