о.Лоренс Фрімен OSB «Великопісні роздуми» 2018 р. (III тиждень)

III тиждень

IMG_1375Субота III тижня Великого посту

Шлях до виходу з будь-якої кризи полягає в тому, щоби зануритися ще глибше і знайти в цій глибині ту незмінну тишу, яка є творчим джерелом для кожного з нас.

У нашій культурі згасла пошана до цієї тиші. Ми заперечуємо її, адже ми так довго вклонялися золотому тельцеві високих швидкостей і активної дії. Ми забули про те, що тиша ця володіє силою, здатною звільнити світ і творчість з-під влади страждань та викликів, з якими ми зіштовхуємося. І якщо нам здається, що відновити контакт з цією тишею буде непросто, то це тому, що ми також втратили й зв’язок з найбільш очевидними способами зробити це, — а медитація є найбільш очевидним, простим та швидким способом це зробити.

Але іноді, в різні періоди життя, ми проходимо через такі етапи та стани, коли доступ до цієї тиші раптово стає зрозумілим і простим. Це може бути, наприклад, стан великої радості, коли ми вперше в своєму житті зустріли любов до іншої людини, а може бути також стан глибокої втрати, коли те, що, як ми вважали, буде з нами завжди, раптово відлетіло геть. Подобные состояния приходят и уходят. Але вони можуть стати для нас вікнами можливостей, які ми могли б розпізнати, особливо якщо відвернемося від тих емоцій, які ці стани кидають нам назустріч.

Ці етапи швидше подібні до віх. Вони нагадують нам, що ми знаходимося на шляху через лінійний досвід часу, навіть коли нам здається, що вони стають повторюваними циклами. Іншими словами, ніхто з нас не молодшає. Крім, мабуть, тих моментів, коли поглиблюється наш зв’язок із Богом, і ми розуміємо, що Бог завжди є молодшим, аніж ми самі: саме тому, стаючи старшими, ми можемо ставати молодшими, якщо наближаємося до розуміння мети та значення часу.

Тиша — це не стан благочестя або віри. Це їхнє джерело, так само як і всієї нашої відданості і всіх наших цінностей. Особливими етапами життя, в які ми можемо найлегше увійти до цієї тиші й «пізнати Бога», є дитинство і, якщо ми залишаємося пробудженими, старість. Але нам має дати надію те, що ми можемо отримати доступ до свого дитячого стану просто тут і зараз тому що «Царство Небесне є близьким до вас».

Найкращими вчителями подібного стану є діти. І я б ще додав тих, хто знайшов мудрість, пройшовши через страждання, — або тих, хто цілком насолоджується процвітанням, не втративши при цьому вбогості духом. Але діти — найкращі вчителі. В нас був відмінний шанс переконатися в цьому вчорашнім вечором у Meditatio-центрі в Лондоні, де ми проводили презентацію книги колишнього шкільного вчителя, який написав книгу про медитацію з дітьми. Він дав слово дітям, з якими спілкувався на тему їхнього медитативного досвіду. Їхні коментарі були простими і лаконічними.

Елла (9 років) сказала: «Коли я медитую, мені здається, що я й Бог пов’язані … як ніби він дарує мені любов, коли я медитую. Я відчуваю його любов. Іноді мені сниться, що я медитую, і тоді я бачу, як Бог сидить та медитує разом зі мною». Айден (11 років) сказав: «Я думаю, що ми усі можемо бути подібними до Бога, якщо, звичайно, спробуємо, й тому … всередині кожного з нас є трохи Бога».

Тривога та страх, які часто домінують в нашому подальшому житті, часто пов’язані з нашим дитинством. Ми майже очікуємо, що в міру дорослішання нас обтяжать усілякі проблеми, що ми ускладнимося, — й тому часто забуваємо, що дитячий стан, як і раніше, є доступний нам. Ми занадто швидко кидаємо спроби підключитися до нього, адже ми стаємо занадто песимістичними, такими, що втратили віру в чудо нашого власного буття.

Безмовність, тиша та простота — ось нероздільна тріада станів, які знову допоможуть нам бути як діти.

break Підпишіться на розсилку щоденних великопісних роздумів:
christian-meditation.com.ua/subscribe



DSCN5960П’ятниця III тижня Великого посту

Сподіваюся, ви ще не втомилися від роздумів про зерно, тому що я хотів би поговорити про ще одну притчу. Це найвідоміша з усіх притч про зерно, проста й невичерпна. Двері до її розуміння відкриваються тільки тоді, коли ми по-справжньому готові її слухати.

«Вийшов сівач сіяти зерно своє і, коли сіяв, одне впало при дорозі, і було потоптане, і птахи небес­ні подзьобали його. А інше впало на каміння і, зійшовши, всохло, бо не мало воло­ги. А ще інше впа­ло поміж терня, і виросло терня і заглу­шило його. Інше ж упало в добру землю і, коли зійшло, дало плід у стократ. Сказавши це, виголосив: хто має вуха слухати, не­хай слухає!» (Лк 8: 5-8)

Сіяч вийшов сіяти. Він розкидав зерна в усіх напрямках із різними результатами. Деякі зерна падали уздовж стежки, і птахи з’їдали їх. Передбачувано непродуктивна витрата насіння. Деякі падали на кам’янистий ґрунт, проростали, але потім відразу гинули через нестачу вологи. Швидка реакція, але погані умови для стабільного зростання. Знову поганий результат. Деякі зерна падали серед бур’яну, також проростали, але знову гинули. Погана компанія. Розчарування. І, нарешті, деякі зерна падали на добрий грунт і відмінно росли, в сто разів примножуючи вкладені інвестиції. Успішний результат природного процесу.

В Євангелії написано, як Ісус розповів цю історію великому натовпові людей, які виливалися з міст, бажаючи побачити та почути Його. Він розповів цю притчу безлічі слухачів: серед них були окремі справжні духовні шукачі, зацікавлені роззяви, а також і ті, хто просто слідує за будь-яким натовпом. Чи знав Він, що Його слова впадуть у вуха цього натовпу, як і зерно у притчі падає на різні типи грунту? Якби Він хотів досягти особистого успіху і насолодитися недовгою радістю від отримання премії Оскара, Він би обрав інше повідомлення із меншою повнотою правди, похованої в лушпинні передбачуваних слів. В кінці Ісус кидає м’яча у наші ворота, кажучи: «Будь-який, хто має вуха, щоб чути, нехай чує». Наші власні вуха — це грунт, у який падає зерно Його слів.

Все це може привести до різних висновків про натовп, який тепер включає в себе приблизно дві сотні поколінь, які почули ту саму історію з тих пір. Або люди, які жили протягом двох тисяч років, узявшись за руки, зв’яжуть нас із цим моментом, у якому прозвучало первинне вчення Ісуса. Ми можемо зробити висновок, що всі слухачі будуть оцінюватися з точки зору їх сприйнятливості до зерна Його вчення. І як шкода всіх тих, хто не потрапив у хорошу грунтову категорію. І більшість з нас, як ми підозрюємо, також не потрапляє в цю категорію. Чи дійсно наша плідність перевищує інвестиції, що Він їх вклав в нас?

Або ж ми можемо зробити висновок, що в різний час, у різні фази нашого життя, у різному настрої, при різних умовах, кожен з нас відповідає усім типам грунту з цієї притчі. Зрештою, більшу частину часу ми все вкрай непослідовні.

У пошуках втраченого часу ми бачимо наші численні невдачі й втрачені можливості, безліч непорозумінь. Якщо ми не помітимо все це, на це вкажуть нам інші.

Птахи, що з’їли зерна до їхнього проростання, недовговічні загиблі саджанці — чи не є вони також частиною великого природного циклу? Хіба щось дійсно пропало? Щось вмирає по-справжньому? Звичайно, вмирає. Але коли це прийнято й побачено на загальній картині, викупна та спасаюча любов торкається цього, за словами Вітгенштейна. Якої сили більше у проростанні насіння нашого життя: поразки чи прощення?

break



Dscn1469Четвер III тижня Великого посту

Найцікавіше у зерні є те, що, хоча воно і містить в собі живий ембріон, часто воно здається абсолютно порожнім. Тримаючи в руці маленьке зернятко, ви можете відчути у цьому найменшому та крихкому початку весь потенціал живої істоти, яка при належних умовах виросте з нього. Нещодавно я тримав в руках кілька новонароджених кошенят, у яких все ще були закриті очі, і одночасно спостерігав за їх дорослою матір’ю-кішкою, що граціозно ходила навколо мене. Ще зовсім недавно вони були лише мікроскопічним заплідненим яйцем. Зв’язані часом, ми, постійно підраховуючи свій вік або час життя, що залишився нам, легко забуваємо про той загальний континуум життя, в якому початок та кінець, зерно та врожай переплітаються.

Спочатку зерна випускають крихітні коріння та розкривають їх, а потім їх внутрішня пустота вибухає та перетворюється на повноту. Східна мудрість включає в себе взаємодоповнюваність цих двох очевидних протилежностей: «повнота є пустка, пустка є повнота». Християнська паралель — це перша євангельська заповідь Блаженства — Вбогість Духу. Вбогість духу — це жива сполучна ланка, що веде до Царства Божого. Адже Царство і є повнотою, вірно?

«Істинно, істинно кажу вам: якщо пшеничне зерно, впавши в землю, не помре, то залишиться одне; а якщо помре, то принесе багато плоду.» (Ін 12:24)

Великий піст пом’якшує нас, розкриваючи перед нами мову парадоксу. Комбінація відмови від чогось та виконання чогось додаткового розкриває сутність праці аскетики. Під час пісних аскетичних вправ ми фізично відправляємо повідомлення нашому глибинному розумові, і якщо ми робимо це з правильним наміром (тренування, а не покарання), наш фізичний досвід стає чимось більш тонким. Потім ми пізнаємо інший спосіб бачення всього навколо нас. Піст таким чином готує нас до найбільшого з усіх парадоксів людського досвіду: смерті та воскресіння. Нещодавно я чув, як один мій знайомий письменник уїдливо розповідав про своє бачення міфів та своєрідних «інтелектуальних милиць», породжених релігією. Парадокс може здаватися нісенітницею, якщо ви не розшифруєте вірно код, і це має відбутися не просто на рівні роздумів. Тут є необхідним бачення віри.

Австрійський філософ Людвіг Вітгенштейн прекрасно розумів це, не втрачаючи інтеллекуталізму:

«Віра — це віра в те, що потрібно моєму СЕРЦю, моїй ДУШІ, а не моєму умоглядному інтелектові. Бо повинна бути спасенною вся моя душа зі всіма своїми страстями, як би з її плоттю та кров’ю, а не тільки мій абстрактний розум. Можливо, ми можемо сказати: тільки ЛЮБОВ може вірити у Воскресіння. Або просто: ЛЮБОВ вірить у Воскресіння. Викупна любов вірить навіть у Воскресіння, саме вона здатна встояти і протриматися навіть до Воскресіння…» (Людвіг Вітгенштейн «Культура та цінності», 1980)

Я знаю, що забігаю вперед на три тижні. Але саме до Воскресіння зводиться все значення Великого посту. І щоб глибше зрозуміти триденну драму Пасхи, нам потрібно в якійсь мірі підготувати власну реакцію на великодній парадокс. Зрештою, цей парадокс — це те, що пронизує кожну мить нашого життя.

Насіння, яке вмирає, приносячи багато плоду: це ще один параболічний ключ, що відкриває двері до глибинного, кореневого виміру реальності. Чим є смерть, як ми її собі уявляємо і якої боїмося, у світлі цього парадоксу Пасхи та Воскресіння Христового? Це завершення або трансформація? Кінець, який стає початком? Ми не можемо дізнатися про відповідь на це питання, поки ми не впадемо у землю, подібно до зерна. Падати — означає відпустити, втратити контроль.

break



Dscn2770_Середа III тижня Великого посту

Вчора я згадав притчу Ісуса про гірчичне зерно. Є кілька притч, де Він використовує образ зерна для передачі євангельського вчення.

«Царство Небесне подібне до гірчичного зерна, яке взяла людина та посіяла на полі своїм. Воно, хоч і найменше з усіх зерен, але, коли виросте, буває більше за будь-яке зілля і стає деревом, так що птахи небесні прилітають і ховаються у гілках його.» (Мф 13 : 31-32)

Зерно гірчиці є одним з найменших зерен у світі; і коли я вперше побачив в Індії доросле гірчичне дерево, я був вражений, наскільки воно є потужним. Як саме Ісус розумів цей образ Царства Божого, яке Він носив і бачив у самому собі? Простота Його мови, як і Його вчення, відображає той досвід, який пізніше був названий «спогляданням природи», — досвід прочитання книги природного світу на рівні символічної глибини, що є протилежним неуважному обстеженню зовнішнього боку цього світу, яким ми займаємося найчастіше.

Йдеться про той природний світ, який ми спостерігаємо і в який втручаємося. «Людина взяла та посіяла» насіння на своєму полі, тобто в своєму житті і своєму бутті. Акт взяття та акт посадки насіння змінює природу, не завдаючи їй шкоди. Людина з притчі не грубо експлуатує, але поважає природні сили у своїй праці по вдосконаленню.

Наша духовна практика повинна також перебувати у гармонії з природними процесами і тими умовами, в яких ми практикуємо. Те, що приносить благо одній людині, може бути шкідливим для інших, якщо воно було здійснено без глибокої уваги. Кожна людина може медитувати; але комусь, хто страждає на психічні захворювання, наприклад, може знадобитися адаптувати дисципліну. Діти можуть медитувати, але менше часу і з меншою увагою до повсякденної дисципліни (хоча багато дітей самі щодня вирішують медитувати). За словами св. Павла, ми самі виконуємо наше спасіння: «зі страхом і тремтінням виконуйте своє спасіння» (Флп 2:12). Царевич Гаутама, історичний Будда, продовжував займатися медитацією навіть після свого просвітлення. Так само і Церква, незважаючи на історичні промахи релігійних інститутів та лідерів, є продовженням життя Воскреслого Христа «до кінця часів». Взяття і посадження зерна — образ практики, що починається з малого, але потім продовжується у нескінченність. Хоч це і природний процес, він не є, ні на одній зі своїх стадій, пасивним.

Зростання відбувається тоді, коли умови є правильними: якщо про зерно належним чином дбають. Фокус притчі зосереджений не на тому, щоб стежити за ще більшою кількістю дрібних деталей процесу зростання, але щоб спостерігати за тим, що відбувається в кожній миті реальності. Точно так же, коли ми медитуємо, недоцільно оцінювати та вимірювати кожен з періодів медитації. Поступаючи так, ми загубимося у роздумах про «наші» хороші та погані медитації, послабивши свою стійкість у практиці та зробивши її набагато більш проблематичною для нас самих. Замість цього дозвольте собі побачити «велику», загальну картину, в якій росте зерно вашої медитативної практики (зерно вашої молитовної формули, вашої мантри, ваше «мале слово»). У міру того як це зерно зростає, воно також розширює світ, в якому ви живете, межі вашого особистісного всесвіту. Самі шляхи наших суджень змінюються разом з цим зростанням; і тому немає сенсу чіплятися за старий та пройдений шлях, що є обмеженим та що є зациклений сам на собі. Таке чіпляння створює опір самому росту, разом з яким ми рухаємося вперед.

Зростання нашого зерна веде нас за межу ізоляціонізму — далі наших малих персональних цілей та бажань. У міру зростання ми рухаємося до взаємопов’язаності, до самої реальності. Зерно стає деревом, що не конкурує з іншими деревами, але стає гостинним домом для птахів, які знаходять притулок та гніздяться на численних гілках дерева. Дерево стає, як і ми сподіваємося стати у своєму зростанні, сильним та вкоріненим, багатовимірним та повністю сфокусованим.

break


IMG_3251Вівторок III тижня Великого посту

Кажуть, що філософ Спіноза мав талант дарувати своїм читачам мир та спокій, тому що проясняв для них стан речей і вів їх до розуміння загальної картини життя. «Розуміти — значить бути вільним». Саме цьому філософові належить вислів, що «все наше щастя й усі наші страждання залежать виключно від якості об’єкта, до якого ми прив’язані любов’ю».

Або, як сказав Ісус, «де буде твоє багатство, там буде й твоє серце» (Мт 6:21).

Сьогодні існує розвинена індустрія щастя. Одним з її боків є сфера розваг, що пропонує нам безперервну стимуляцію й набагато більшу кількість задоволень, ніж ми здатні спожити в ході всього життя. Для цього покоління «прадавньою історією» є час коли телевізор вимикався о 11 вечора, і люди йшли спати. Іншим боком примусу нас до щастя є сучасна індустрія самовдосконалення. Вона пропонує нам найрізноманітніші курси у промисловому масштабі, публікації, швидкі поради різної якості, що обіцяють нам розкриття таємниці щастя, — яке нам вже не в силах забезпечити залежність від сфери розваг.

Як стверджує Декларація незалежності, кожна людина має право на щастя. Але в політичному плані це має зовсім інший сенс, аніж у духовному. Духовна «декларація» радше стосується нашого взаємозв’язку й взаємозалежності; ми не переслідуємо щастя як стан власного, приватного задоволення. Ми це розуміємо.

Ми усі щасливішими, ніж вважаємо. Якщо ми зможемо відволіктися від власних думок правильним способом (а розвага тут — точно не найкращий спосіб), ми перейдемо до більш глибоких рівнів усвідомлення, де на нас чекає щастя. Ми знаходимо його — подібно до того, як це описав Ісус у притчах, — як скарб, заритий у полі, або як зерно, що природним чином розростається до стану своєї повноти.

Наше щастя не належить нам. Це щастя всього Всесвіту, й воно полягає у тому, щоби бути самими собою. Кожен з нас, як взаємозалежний суб’єкт, розділяє цю радість буття. Ми не можемо схопити його або оволодіти ним. Це абсолютно очевидно для нас, коли ми дивуємося істинному щастю. Але ми дуже швидко забуваємо про це, — і знову повертаємося до спроб схопити його самостійно. Більшу частину часу ми не знаємо, де наш скарб; саме тому ми втратили місце, де знаходиться наше серце. Іронія полягає у тому, що тоді ми забуваємо, що саме ми дійсно любимо.

Скорочення й уповільнення нашого споживання, а також роз’яснення й поліпшення нашої розумової діяльності — а в цьому нам допоможуть Великий Піст та медитація — показати нам, де знаходиться наше серце; а також, як сказав Спіноза, продемонструвати реальну якість того, до чого ми прив’язані. Немає любові без прив’язаності. Але не менш правдивим є твердження, що любов не може вирости без незалежності.

Швидше за все, у вашому смартфоні є функція визначення, де саме припаркований ваш автомобіль. І це може бути дуже корисним, якщо ви паркувалися неусвідомлено і тепер блукаєте вулицями у пошуках потрібного місця. Медитація нагадує нам, де знаходиться наше серце, та, крім того, прояснює для нас, що саме ми дійсно любимо.

break


IMG_3808Понеділок III тижня Великого посту

На сьогоднішній день існує цілком справедливий консенсус, що щось фундаментальне в світі пішло не так, і що люди діють невірно. Розрив між багатими та бідними, проблеми з реалізацією демократичних принципів, медицина, мета освіти, використання технологій та медіа, корпоративна культура, — а також і роль релігії в суспільстві. Дисфункціональність у всіх цих сферах здається сильнішою, ніж дії тих, хто намагається змінити ситуацію, і тому стрес досягає епідемічного рівня.

Чогось не вистачає. Назвемо це «серцем». Коли кілька років тому Національний фонд охорони здоров’я у Стаффордширі впав, він відповідав усім цілям, встановленим урядом. На жаль, це сталося за рахунок неприпустимої кількості смертей, яких можна було б уникнути. Було проведено розслідування, після якого запрошеного радника запитали про можливу основну причину цієї катастрофи. Він відповів: «Недолік любові».

Втрата «серця» в сучасному житті має багато наслідків. Поки ми не зрозуміємо цього, ми як і раніше будемо вражені почуттям безпорадності та катастрофи, що насувається. Багато хто насправді сподівається, що станеться загальна катастрофа, та з’явится можливість почати все спочатку. Серце, проте, не означає тільки емоції. Расистам не вистачає серця, але вони керуються дуже сильними емоціями. Фінансові ринки є дуже емоційними, але вони часто безсердечні.

«Серце» — це універсальний символ цілісності, справедливості та ніжності. Якщо політик каже з усією прямотою, але при цьому говорить правду, як він її собі уявляє, він демонструє саме цю якість. Відсутність серця у політиці та у бізнесі сьогодні змушує всіх інших страждати. Ми — покоління, чиї серця є хворими. Коли в якості вирішення проблеми масових шкільних розстрілів нам пропонують озброїти вчителів, пустивши тим самим у школи ще більше зброї, — цей безсердечний образ озброєних вчителів красномовно демонструє нам безумство, до якого веде нас безсердечність.

Що ми можемо вдіяти? Приділити цьому час. Ви не можете створити здорову сім’ю, не приділяючи їй належної часу та уваги. Занадто сильний стрес руйнує радість життя і підміняє наш внутрішній світ (який є нашим справжнім станом буття) тривогами, страхами та насильством. Приділіть час тому, щоб просто бути, нічого при цьому не плануючи, нічого не переглядаючи та нічого не роблячи. Нам потрібно просто бути. Дивно, наскільки швидко це ініціює особисту трансформацію у кожному з нас, і як це відбивається на нашій роботі та на стосунках з людьми. Сім’ї, підприємства, лікарні, школи стають зовсім іншими місцями, коли люди, що там працюють, знову відкривають своє серце.

Перед обличчям кризи єврейські пророки закликали людей обмінювати свої кам’яні серця на серця з плоті. Сьогодні ми можемо сприяти такому лікуванню нашого світу за допомогою навчання споглядальній практиці, яка може знову навчити нас бути, навчити відкривати наші серця.

Соціальні інститути, що суперечать самі собі та люди — як потерпілі, так і ті, хто здатний поранити інших, — повинні зустрітися з таким підходом найпростішим чином. Мова не йде про релігійну пропаганду, але ми також і не зводимо людську особистість до нейронів та синапсів. Ми хочемо знову знайти універсальну істину про те, що вся наша людяність має точку тонкого балансу у тому центрі нашої свідомості, який ми називаємо «серцем». Результатом цього балансу стає краще, повніше життя.

Ось чому ми викладаємо медитацію, як здорову аскезу та дисципліну, що звільнує. Саме це і має відкрити нам Великий піст на початку третього тижня.

break



articles_lflent2018_4bIII неділя Великого посту

Тими днями Бог промовив усі ці слова, кажучи: «Я – Господь, Бог твій, що вивів тебе із землі Єгипетської, з дому неволі. Нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене. Не прикликатимеш Імені Господа, Бога твого, марно, бо не пустить Господь безкарно того, хто прикликає Його Ім’я марно. Шануй твого батька і матір твою, щоб довголітній був ти на землі, яку Господь, Бог твій, дасть тобі. Не вбиватимеш. Не чинитимеш перелюбу. Не крастимеш. Не свідкуватимеш неправдиво на ближнього твого. Не жадатимеш дому ближнього свого; не жадатимеш жінки ближнього свого, ані раба його, ані рабині його, ані вола його, ані його осла, ані чого-небудь, що належало б ближньому твоєму». (Вих 20: 1-3, 7-8, 12-17)

Юдеї вимагають чудес, а греки шукають мудрості. Ми ж провіщаємо розп’ятого Христа: для юдеїв – це спокуса, а для язичників – безумство. А саме для покликаних – і юдеїв, і греків – Христа, Божу силу й Божу премудрість. Адже «немудре» Боже є розумнішим від людського, і «немічне» Боже є сильнішим від людського. (1 Кор 1: 22-25)

Наближалася юдейська Пасха, й Ісус прийшов у Єрусалим. І знайшов у храмі тих, які продають овець, волів і голубів, і міняльників грошей, що там сиділи. Зробивши бича з мотузок, Він вигнав усіх із храму, овець і волів, розсипав гроші у міняльників, а столи поперевертав. А тим, які продавали голубів, сказав: «Заберіть їх звідси! Не робіть дому Мого Отця домом торгівлі!» Згадали Його учні, що написано: «Ревність до Твого дому з’їдає Мене!» У відповідь на це юдеї запитали Його: «Яке знамення покажеш нам, що таке Ти робиш?» Відповів Ісус і сказав їм: «Зруйнуйте цей храм, – і за три дні Я підніму його». Тоді юдеї сказали: «Сорок шість років будувався цей храм, а Ти за три дні піднімеш його?» Він же говорив про храм свого тіла. Коли Він воскрес із мертвих, то згадали Його учні, що Він це говорив, – тож повірили і в Писання, і в сказані Ісусом слова. А коли Він був у Єрусалимі на святі Пасхи, то багато людей, побачивши ті чудеса, які Він творив, повірили в Його Ім’я. Сам же Ісус не звірявся їм, бо сам знав усе і не мав потреби, щоби хтось свідчив про людину, адже сам знав, що було в людині. (Йн 2: 13-25).

Після Великодня я планую вирушити з групою паломників в один з найдавніших християнських монастирів, монастир святої Катерини, розташований біля підніжжя гори Синай. Мойсей, згідно з сьогоднішнім першим читанням, отримав десять заповідей, увійшовши у хмару, що вкрила гору після того, як він покинув свій народ та піднявся на неї. У паломництві ми також відвідаємо місце, де Мойсей зустрів палаючий терновий кущ, і яке, як мені здається, більше не є тим єдиним місцем, де горить цей вогонь. У відвідуванні священних місць нашої власної духовної традиції та інших світових традицій прихована реальна сила та користь для нашого внутрішнього шляху. Паломництво символізує процес очищення, спрощення та трансформації, який ми називаємо духовним шляхом. Це подорож, яка є не менш внутрішньою, ніж зовнішньою, тому що вона в решті-решт перевершує всі дуальності. Без священного — що є вираженим у просторово-часових формах або у вигляді ритуалу — наше життя слабшає, відриваючись від можливості підживлюватися силою істинного духовного Символу. Але також існує легка спокуса розділити священне і світське, містичне і раціональне; у той час, як в нашій людській життєвій подорожі ми знаходимо все об’єднаним. Всі ці полюси мають бути нами інтегровані, їхня розділеність повинна бути перевершена нами.

Голлівудський блокбастер 60-х років Сесиля Б. Де Мілля, «Десять заповідей», був вірний буквальному міфічному прочитанню тексту сьогоднішнього першого читання, але сьогодні цей фільм виглядає непереконливо та трохи комічно. Ми повинні відкинути наше невір’я, щоб прочитати цю історію, не намагаючись зрозуміти її виключно на буквальному рівні. Пропускаючи саму суть, буквальний фундаменталізм зраджує одкровенню як такому. У стані очікування, що не прагне буквалізувати усе нами сприйняте, ми можемо відчути глибинну істину символу. Усвідомлюючи це, ми здійснюємо ту частину нашого духовного шляху, що з’єднує наше дитяче сприйняття зі зрілим баченням. До апостола Павла зрілість прийшла раптово — свідоцтво чого ми зустрічаємо у другому читанні, де Христос входить у його свідомість подібно до вибуху. Він руйнує усі дуальності. Подібне відбувається з нами, коли ми занурюємося у парадокс, який можна порівняти з тим, як астронавти-вчені направляють свій корабель до центру чорної діри і знаходять там нові виміри реальності. Для Павла Христос є оком, що бачить усі парадокси — Розіп’ятий і Воскреслий, Він єднає дурне для цього світу і мудре у Божому вимірі, Він є істинно сильний у своїй слабкості.

У сьогоднішньому Євангелії Ісус очищує храм. Він виганяє міняльників грошей разом з працівниками індустрії жертвопринесення тварин. Влада є обуреною і не без підстав. Без торговців Храм перестане бути  самодостатньою організацією, а на думку тієї влади Храм саме цим і повинен був бути. Така поведінка є також згубною і для туризму, подібно до терористичних атак, що сталися в Єгипті кілька років тому. Але коли священне профанується, воно має бути зруйнованим, саме тому історія релігії сповнена реформ.

Однак, ближче до кінця євангельської історії ми бачимо, що Ісус не дбає про успіх будь-яких власних проектів реформації. Якщо ви розумієте Його, слідуйте за Ним далі — до все більш глибокого розуміння. Якщо вам не вдасться зробити цей крок зараз, що ж, зачекайте. Неприв’язаність Ісуса до особистих цілей також веде нас за межі буквалізму та дуальності — на більш глибокий рівень реальності, вище будь-якої «святої гори». Той, хто медитує зрозуміє, прочитавши цей євангельський уривок, що ми також повинні очистити храм наших сердець від будь-якої формальної думки або практики, якою би розумною вона не виглядала.

break

Підпишіться на розсилку щоденних великопісних роздумів:
christian-meditation.com.ua/subscribe

Переклад: Захарова Марія, Альберт Захаров

Фото:
о.Лоренс Фрімен OSB
Perpetua Claritas