о.Лоренс Фрімен OSB «Різдвяний лист до спільноти на завершення 2017 року»

articles_lfchristmasletter2017_1b

articles_lfchristmasletter2017_2bНещодавно я повернувся з подорожі по Мексиці. Мій перший ранок у цій поїздці став для мене одночасно випробуванням і часом насолоди медитацією у величезному шкільному залі, наповненому дітьми. Я спілкувався з ними у двох групах, молодшою та старшою, але якість безмовності в обох сесіях була однаково високою. Ці діти були благословлені своєю школою і вчителями, які зрозуміли цінність медитації для молоді і додали її не тільки у щоденний графік занять, а й дозволили їй просочити все життя школи. Плоди цього очевидні. Потім, у мій останній ранок у Мексиці я зустрічався і спілкувався з групою бізнес-лідерів на діловому сніданку. Я думаю, що вони були здивовані набагато більше ніж діти ідеєю спільної медитації, але все одно іх реакція була позитивною: тільки досвід споглядання може довести нам, наскільки нормальною та розумною є медитація.

Пустельник Св. Антоній Великий звертається як до молодих, так і до людей похилого віку протягом сімнадцяти століть людської еволюції: «Прийде час і люди зійдуть з розуму. Того ж, хто залишився розумним, будуть називати божевільним, тому що він не такий як усі». Антоній промовив ці слова недалеко від мечеті на Синаї, де недавно ісламістськими бойовиками було вбито 305 в`язнів. На цей раз жертвами стали суфії, мусульмани-споглядальники, чиє вчення і життя сповнені світу і тонкощі. Слова Антонія і безумство нашого часу нагадують нам про те, наскільки терміново потрібно відновити споглядальну перспективу, яку ми десь загубили на шляху нашого розвитку.

Але так було завжди. Історія Різдва дарує нам не тільки радість споглядання Ісусового народження, що як і раніше переображує людське буття. У ній ми бачимо і безумство, в якому Ісус народився і в якому ми все ще живемо — це вбивство безневинних немовлят тираном Іродом та свідоцтво першого мученика Стефана, пам’ять про яких є пов’язаною із часом Різдва. Вони заважають нам розглядати Різдво у сентиментальному світлі, що огортає наш сучасний світ споживацтва. Але новонароджена дитина наповнює світ щастям, навіть якщо світ зійшов з розуму. Крім щастя нове народження пробуджує у батьків прагнення піклуватися про здоров’я дитини. Коли ми найбільш уразливі, ми найбільше потребуємо розуміння того, що дійсно означає здоров’я.

Такі поняття, як «розсудливість» або «добрий розум» походять від латинського «sanus», що означає «здоровий». Коли ми здорові, ми відчуваємо себе цілісними і врівноваженими, у тілесному та розумовому сенсі — навіть якщо ми страждаємо, чи вмираємо. Розсудливість означає прийняття та усвідомлення повного спектру життя — як усього болісного, так і усього приємного. Ці повне прийняття та ясність дозволяють нам повноцінно жити та померти зціленими.

Джон Мейн говорив, що розсудливість і рівновага означають «знання контексту, в якому ми живемо». Ось чому ми зобов’язані знати, що відбувається навколо нас. Як і багато хто з нас, ще зовсім недавно я мав спокусу відмовитися від того, що відбувається навколо — перестати слухати новини, слідкувати за невдачами шукаючих себе політиків і за жадібністю та корупцію корпорацій, стикатися з тіньовою стороною людства, що проливає свою бурхливу темряву на невинних… Але, щоб бути розсудливими, ми повинні усвідомлювати і боротися як з нашим власним божевіллям, так і з божевіллям оточуючого нас світу.

Розуміння споглядання допомагає нам бачити все це в більш безпосередніх, емпіричних термінах. Якщо ми хочемо бути уважними до реальності, ми повинні ясно бачити і усвідомлювати всю нашу неуважність і ті заворушення, які вона сіє навколо нас і між нами. Це допомагає донести уявлення про Бога на землю. «Пошук Бога», в тому розумінні, в якому про нього говорить св. Бенедикт в своєму монашому Правилі, означає щось більше, ніж просто думати про Бога або уявляти собі Бога. Говорячи гранично ясно, можна сказати, що цей пошук означає ось що — просто звертати увагу. Життя, прожите в увазі — це божественне життя. Увага перевертає безлад догори ногами, відновлюючи порядок і гармонію з самим собою і з тими відносинами, які складають саму сутність нас.

Втрата уваги та не усвідомлення нашої несвідомості — це стан гріха, від якого ми викуплені досвідом любові, що доторкається до нас в ту мить, коли ми пробуджені самим джерелом уваги, спрямованим прямо на нас, у всій нашій негідності та божевіллі.

Пробудження до більш уважного та свідомого життя є посвяченням у самопізнання і, отже, у пізнання Бога. Як вчить нас споглядальна традиція, самопізнання — це не почуття власної гідності і не гарна думку про себе. Хоча самопізнання і веде нас до хорошого самовідчуттям — пізнаючи себе, ми починаємо бачити себе такими, якими ми є насправді. Смирення, як і самопізнання, є чудовим шляхом до подолання божевілля. Просте почуття власної гідності часто приховує нашу залежність від оточуючих. Коли навколишні відкидають або зневажають мене, я йду і люто відкидаю те відчуття відкинення мене людьми, яке відчуваю всередині. Споглядальна мудрість розкриває безумство такої реакції. Більш того, споглядання виявляє користь, яку несе в собі страждання відкинення, і саме це робить споглядання чимось божевільним для багатьох. Коли наше его очищається і зменшується, простір, який при цьому вивільняється в нас, дозволяє духу розширюватися. Ніхто не любить Хрест, але всі ми повинні навчитися приймати його.

Це схоже на вхід в небуття, яке можна з легкістю помилково прийняти за смерть просто тому, що ми неправильно розуміємо природу смерті, не впізнаючи в ній поєднання втрати і трансформації. Святі і просвітлені люди, навіть такі різні, як Франциск Ассизький і Симона Вейль, в рівній мірі визнавали переваги Хреста. Один студент MДA (кваліфікація бізнес-адміністрування), який навчається медитації та колись казав мені, що в його організмі повністю відсутній «орган релігійності», нещодавно розповів про намір написати своє перше есе про Темну Ніч св. Йоана Хреста. Я задався питанням, як нерелігійна людина могла дізнатися про цей термін, не кажучи вже про те, щоб зацікавитися його розумінням. Медитація швидко навчила його безпосередньому духовному досвіду. Його погляд на порівняння практики усвідомленості (майндфулнес) та медитації полягав у тому, що практика майндфулнес навряд чи приведе вас до досвіду темної ночі, в той час як медитація напевно і є таким шляхом.

У науково-фантастичному фільмі «Інтерстеллар», що розповідає про майбутнє, є драматична сцена, де астронавти занурюють свій зореліт в чорну діру. Саме це ім’я, яке ми даємо цьому космічному явищу, вказує на наше невігластво і страх, який породжує це невігластво. Однак у фільмі чорна діра, хоча і трохи лякає, веде до нових вимірів реальності. Людські турботи та емоції, любов і сила тяжіння виживають при переході крізь чорну діру, але способи бачення реальності та переживання досвіду абсолютно трансформуються і перетворюються.

Ця ж трансформація відбувається у набагато менш страшній практиці медитації. У ній ми виявляємо, що радикальна убогість духу, в яку ми занурюємося через втрату «всього багатства думок та уяви», як це називали св. Іоанн Касіян та монахи-пустельники, пробуджує нас до нового виміру буття, який Ісус називав просто «Царством». Царство, як і людське «я», не є чимось, що можна спостерігати як зовнішній об’єкт. Воно знаходиться у іншому вимірі реальності — за межами нашої звичайної самосвідомості та нашої стійкої ілюзії «об’єктивності». Без сумніву, саме діти можуть переживати і розуміти це з більшою легкістю, ніж ми, дорослі, що володіємо нашими бізнес-орієнтованими розумами.

Наше справжнє «Я» завжди є невидимим — воно є тим, що ніхто ніколи не бачив і не побачить. А ось наша індивідуальність на відміну від цього незримого істинного «Я» у більшості випадків є дуже помітною і видимою. Ми весь час дивимося на це справжнє «Я» у дзеркалі розуму. Але ми не можемо побачити свідомість. Саме свідомість і дивиться. У тому вимірі реальності, який ми називаємо спогляданням, ми знаємо про те, що знаходиться за межами знання, за допомогою праці «незнання» — відставляючи в сторону концептуальний розум та уяву. Ми дізнаємося, що ми можемо знати щось, не зациклюючись на собі у ролі спостерігача. Перевищуючи самосвідомість, яка просто є інструментом, необхідним для ефективного виконання механічних завдань, самопізнання народжується у працях свідомості і пробуджує нас до усвідомлення того, що ми перебуваємо на шляху. Ця подорож охоплює всі виміри реальності та всі етапи людського розвитку. Проте, як би не відрізнялися один від одного ці виміри та етапи, подорож є одною, а її непереборна єдність — це справжній зміст нашого «Я».

Увага потребує того, щоб наш сучасний світ пожертвував нарощуванням швидкості: необхідний спокій. Можна рухатися неймовірно швидко і в той же час залишатися нерухомим — у стані уваги. Св. Бенедикт вчить нас «бігти по шляху Божих заповідей», нагадуючи, що «лінь і неробство — вороги душі». Ці бенедиктинські принципи нагадують нам, що споглядальне життя ніяк не пов’язане із інертністю. Звичайно, що швидкість, з якою ви будете бігти та зберігати зайнятість, може варіюватися в залежності від індивідуального темпераменту і навіть ті з нас, що є дуже енергійними та стійкими, мають потребу у періодах уповільнення до стану нерухомої точки — так само, як усім нам періодично потрібно мати простір для емоційного усамітнення. Але важливим є те, що наше сучасне життя, захоплене в заручники технологіями і очікуюче на звільнення з цього полону за допомогою духовності, втратило мистецтво балансу і мудрість, що дозволяє зрозуміти сенс моменту рівноваги між активністю та спокоєм.

На превеликий подив людей, що володіють активним і стрімким характером, спокій є джерелом енергії для тіла та розуму. На самому початку нашої подорожі медитації (практично на стадії медового місяця) стає зрозуміло, що медитуючи ми не просто розслабляємося або усуваємо стрес. Нам доводиться зустрічатися із внутрішніми конфліктами та суперечностями, які зазвичай приховує від нас активна зовнішня сторона життя. Незабаром ми здійснюємо відкриття, що в наших проблемах не винен ніхто, крім нас самих. Навіть тим, хто постраждав від несправедливості, істина відмовляє у розкоші залишитися жертвою. Це може здатися суворим, але це є саме те, що передбачається у всіх видах терапії, включаючи потужний терапевтичний вплив щоденної споглядальної практики.

Так само ми повинні перестати занадто довго чіплятися за стан смутку, ацедіі, оскільки це в кінцевому підсумку тільки віддалить нас від цілющого досвіду тиші і призведе до стагнації. Самотність також є однією з найагресивніших душевних хвороб нашого часу, з якої потрібно зустрітися віч-на-віч та яку необхыдно переоцінити. Медитація повертає нас до усамітнення, з якого виростають усі усвідомлені та живі стосунки. Самотність — це крах усамітнення.

Ці та багато інших елементів праці споглядання показують нам, що будь-яка праця — це постійне переплетення каяння і зростання. Метанойя (грец. покаяння) — це вузький шлях, що веде у Царство Боже, повний розворот нашої уваги та всіх психічних станів. Цей поворот є безперервним. Він вимагає потужного усвідомлення наших недоліків і невдач, але звільняє нас від затяжної провини або самозаперечення. На зміну самокритиці приходить більш адекватне почуття нашого потенціалу та значущості. Ми приходимо до усвідомлення і розкриття нашого реального потенціалу у світлі наших прийнятих невдач, а не у світлі фантазій.

Без стійкої уваги ми втрачаємо центр, і тоді все починає розсипатися. Тоді для стримування розпадання елементів нам потрібно все більше і більше енергії. Життя починає відчуватися, як це відбувається у багатьох сьогодні, як нескінченна боротьба без сенсу. Увага, однак, миттєво змінює ситуацію. Вона пробуджує насичений і сконцентрований досвід буття. Для розсіяної людини цей досвід відчувається спочатку, як «ніщо, яке веде в нікуди». У певному сенсі це так і є. Але для розуміння сенсу досвіду потрібен час, і тоді ви побачите, що це «ніде» знаходиться прямо «тут та зараз».

Таким чином, ми знову можемо стати розсудливими і допомогти іншим знайти розсудливість. Навіть коли світ продовжує сходити з розуму, окремі люди можуть змінити ситуацію, особливо якщо вони пам’ятають, що означає бути божевільним. Християнська духовна мудрість називає споглядання даром або благодаттю, а не результатом зусиль волі, винагородою, плодом уяви або містичною технологією. Проте, оскільки споглядання передбачає більш повну участь у реальності, а не життя на дистанції спостерігача, воно вимагає «правильних зусиль». Нам потрібно щось зробити, щоб дізнатися, що буде далі. Потім, переживши досвід «чистої дії», ми повертаємося до звичайної реальністі та продовжуємо працювати із новою мотивацією і новими осяяннями.

Ми медитуємо, щоб стати споглядальними, що само по собі є самоціллю. Майже все у нашому світі вже встигло стати інструментом — інструментом для досягнення чогось ще, будь то слава, гроші або будь-яка форма самозадоволення. Всі течії людської мудрості одноголосно визнають, що споглядання є самоціллю і ця самоціль виправдовує себе. Те, що випливає зі споглядання — співчуття та мудрість, є плодом відношення, у якому ми не робимо із споглядання інструменту для досягнення «чого-небудь для себе». Споглядання перетворює, трансформує токсини божевілля в лікарський засіб. Воно завжди є відкритим та неупередженим, і віддаленим від ідеологізованого або сектантського сприйняття. У цьому питанні релігія і наука погоджуються у своєму баченні цінності споглядальної свідомості.

Слово «споглядання» (англ. Contemplation) містить латинське слово «templum». Слово templum спочатку відносилося до простору, в якому виконувався ритуал, або до будівництва (наприклад, храму), а не до самої фізичної будівлі. Медитуючий розум є безмежно просторим і все ж він завжди є здатним до гостроти та зосередженості. Структури з’являються і руйнуються, так само як думки приходять в наш розум і йдуть з нього. Простота — це Дух, і коли ми перебуваємо в ньому, ми є вільні від будь-яких фізичних або концептуальних структур, які можуть тимчасово займати простір. Завжди існує внутрішнє напруження між структурою і простором, яку ця структура займає. Таким чином, існує постійна напруженість між релігійністю та спогляданням. Коли вони знаходяться у рівновазі, це напруга підтримує розсудливість. Коли баланс порушений — народжується безумство.

Здатність до споглядання з народження властива кожній людині. Навіть ті, хто переконані в тому, що вони «не можуть медитувати», володіють даром здатності як насолоджуватися справжнім моментом, так і перевершувати його. Діти і атеїсти, які не схильні до теологізування але є відкритими для споглядання, свідчать про універсальність та безумовність цього дару. Це, як вчить Ісус, істина, яка є часто прихованою від вчених і розумних та відкритою для простих дітей. Споглядання також не може бути майном, що належить виключно інституційній релігії. У світі, що зійшов з розуму, ресурс споглядання має неоціненне значення. Споглядальна людина направляє гнів на зцілення і відновлення. Він здатна очистити і реформувати релігію, і тому може допомогти нам зрозуміти, яку оновлену роль буде грати релігія у майбутньому. Споглядальна людина виправляє та зцілює.

Щоб оцінити дар споглядальної практики (наприклад, медитації) у своєму власному житті, в кінцевому підсумку нам потрібно усвідомити її соціальну цінність. Здатність медитації змінити світ підтверджується її здатністю змінити особисто нас. Ось що розповіла мені дев’ятирічна дівчинка, що регулярно медитує вдома, у відповідь на питання про те, коли саме вона медитує: «я медитую щоразу, коли у мене починається велика битва з моєю сестрою». Визнати, що гнів є неприємним для гнівного людини, але він також може бути внутрішньо зціленим — це мудрість. Це мудрість, що вкрай необхідна у цьому жорстокому світі. Симптоми споглядальної свідомості, що впливають на політичне тіло і фінансові структури суспільства, можуть бути виражені у класичній формулі секуляризованої французької революції: свобода, братство, рівність. Без реальної трансформації ці ідеали швидко деконструюються, і перетворюючись на ілюзії, стають приводом для насильства.

Розум, звільнений від прив’язаності до своїх власних структур та ілюзій, дивиться на оточуючих людей із братською та сестринською любов’ю. Тим, кого ми любимо, ми приписуємо цінність та значення, що дорівнюють нашим власним. Сім’ї та спільноти — це просто лабораторії та світильники для цього досвіду Царства Божого. І хоча вони можуть генерувати багато невдач і мати усі недоліки звичайного суспільства, ці окремі соціальні групи, в яких культивується насіння Царства, є необхідними для суспільства, щоб свідчити про важливість спасительної надії навіть перед похмурим обличчям колективного божевілля.

Багато років тому, бувши ідеалістичною молодою людиною, мене притягнуло до бачення глобальної спільноти, побудованої навколо медитації, яку Джон Мейн назвав «Спільнотою Любові». Я багато разів і в багатьох аспектах не зміг виправдати його очікувань. Але я намагався ніколи не втрачати цього бачення та стійкого переконання, що його можливо реалізувати на практиці. Із цього бачення, якого тримався я і ще невелика група людей, які знали Джона Мейна, зросла спільнота, що сьогодні стала частиною життів багатьох людей, медитативних груп, дружніх відносин та цілих національних громад. Таке бачення може ожити або померти в окремій людині, але воно обов’язково реалізується у тілі спільноти.

37709204255_01fffbd7a9_kПід час церемонії освячення нового центру нашої спільноти у Бонневю, що відбулася кілька тижнів тому, я відчув, що ми почали нову фазу цієї довгої подорожі. Це молода, свіжа і дуже тендітна фаза у житті спільноти. Як і все, що є молодим та зростаючим, спільнота на цій стадії потребує багато харчування і турботи для доброго дозрівання. У міру того, як Бонневю стає місцем покою та місцем для покою, про який ми молимося, місцем креативного мислення та глибокої споглядальної практики, я все більше переконуюся, що усі принесені нами жертви не є даремними. Звичайно, Бонневю не може врятувати світ. Але це частковий прояв чогось, якийсь рух свідомості, хвиля споглядання, що прагне охопити світ і, ми можемо з упевненістю сказати, що допоможе вивести нас із божевілля, ведучи до нової розсудливості та нового виду святості.

У будь-якій довгій подорожі, що є подібною до цієї, добрий компаньйон — це благословення, та часом навіть необхідність. У шумерському епосі про Гільгамеша, одному з найстаріших літературних творів, складеному понад чотири тисячі років тому, мета людського пошуку переплітається із досвідом дружби. Гільгамеш — сильний молодий воїн, який стає гордим тираном. Його піддані моляться про допомогу, і вона приходить у вигляді Енкіду, трохи дикої людини, що стає близьким другом Гільгамеша після прилучення до цивілізації і спільних боїв. Вони відправляються разом у подорож заради великих подвигів, після чого Енкіду гине. Гільгамеш вражений горем і мучений почуттям власної смертності. Він продовжує подорож на самоті і повертається до свого міста кращою людиною і набагато кращим лідером.

Цей епос оживляє та ілюструє основні теми, пов’язані з людською свідомістю. Він показує нам, наприклад, що ми не можемо дозріти поодинці і що ми повинні страждати від втрати того, що ми любимо, щоб досягти трансцендентності та цілісності. В цих стародавніх героях-друзях, Гільгамеші та Енкіду, присутні архетипічні елементи таємниці Христа — таємниці, яка в кінці та на початку кожного року, в цей сумно-щасливий переломний момент часу, закликає звернути на себе нашу глибинну увагу. «Бог став людиною, щоб людина могла стати Богом». Це шокуюче одкровення, що було багаторазово повторене ранніми вчителями Церкви, від олександрійців до кападокійців, занурює нас у подвійну таємницю втілення і обоження, явлену народженням Ісуса з Назарету. У ньому ми бачимо і себе, як головного героя, і нашого друга, який завжди — Інший.

Смиренна і не прагнуча бути досконалою робота споглядання — настільки ж буденна, як щоденна медитація — пробуджує і трансформує наше почуття власного «Я». Вона проливає світло на священні тексти нашої власної духовної традиції, а також на тексти духовної мудрості інших традицій. Вона оновлює мову, якою ми прагнемо висловити свій досвід і за допомогою якої хочемо поділитися нашою людською подоріжжю віри. Люблячий Бог у контексті споглядального досвіду означає щось більше, ніж «болісне виконання» Божої волі і «роблення через силу того, що Він хоче». Споглядання пробуджує природне людське прагнення до любові, яке живиться здатністю підніматися над самосвідомістю і зосереджувати нашу увагу на Іншому. Коли це пробудження відбувається, ми знаємо, що ми не спимо і що ми не можемо заперечувати, відкидати або продовжувати не пам’ятати про основоположний факт буття, який є істинним арбітром будь-якого блага. Любити — означає просто бути пробудженим у всьому, чим ми є і що ми робимо.

Народження — це безперервна тривалість справжнього моменту реальності. Христос, як вчили християнські містики протягом століть, невпинно народжується в нас. Він формує себе в утробі нашої свідомості через працю впізнавання та прийняття. Знання про те, що ми є упізнані і пізнані пробуджує нашу здатність впізнавати та пізнавати. Чим більше ми зростаємо в увазі, тим більш смиренним стає наше бажання бути свідомими. Христове самоформування в нас стає нашою духовною трансформацією і нашим невпинно прогресуючим обоженням. У міру того, як ми стаємо самими собою, ми все більше розуміємо, чому Християнин може про себе говорити: «вже не я живу, але живе в мені Христос» (Гал 2: 20). «Я», яке «більше не живе», — це «старе, вітхе я», Гільгамеш перед зустріччю з Енкіду. Те «Я», яке говорить про Христа в собі, знає, що воно ніколи не є самотнім, але тепер живе в усамітненні своєї унікальності, що безперервно поглиблюється.

break

Підпишіться на розсилку оновленнь нашого сайту

Переклад:  Альберт Захаров Obl OSB