1.36 «Св. Павло»

(«Школа Медитації», Курс 1, лист 36: о.Лоренс Фрімен OSB «Коріння християнського містицизму»)

articles_school_1_36bСв. Павла часто називають «засновником християнства». Звичайно, без св. Павла розвиток християнства не був би таким, яким він став. І він би не взяв участі в цьому розвитку, якби не був скинутий конем на дорозі в Дамаск, не побачив би Ісуса у сліпучому сяйві, після чого його життя повністю змінилося. Говорячи про те, що Павло визначив майбутню форму християнства, ми, звичайно ж, не маємо на увазі, що він замінив собою Ісуса, — але ми говоримо про те, що він, подібно до нас, не знав Його «у тілі». Хоча Павло й наполягав на людяності Христа, він не особливо цікавився історичними подробицями, пов’язаними із життям Ісуса. Також він не був особливо стурбований питаннями інституційних структур та правил. У релігійному сенсі він був досить радикальним, являючи собою скоріше першопрохідника, аніж адміністратора, швидше містика, ніж законника. Св. Петро називав Павла приятелем та «дорогим братом», рекомендуючи його послання, — хоча й попереджав, що там зустрічаються пасажі, складні для розуміння, які можуть бути невірно інтерпретовані (2 Петра 3: 15-18). Також Петро мав суперечку з Павлом на Єрусалимському апостольському соборі про його язичницьку місію та про умови прийняття язичників у християнську громаду. Шанування обох апостолів у Римі було рівноцінним. Проте традиція приписує титул Князя Апостолів Петрові, а не Павлові, простежуючи спадкоємність саме від Петра. Ймовірно, Павло не був тим типом особистості, якому ви поспішили б без побоювань довірити управління єпархією.

Швидше за все, Павло народився у процвітаючій єврейській сім’ї у багатонаціональному греко-римському місті. Деякі вважають, що у віці приблизно років двадцяти він прибув до Єрусалиму, щоби вивчати там право. Там він, за власним визнанням, став зілотом-фундаменталістом, який переслідував послідовників Ісуса. До самого досвіду духовного звернення, згідно з його власним описом, він міг би бути порівняним із найгіршими аятолами або великими інквізиторами. Він не лише вважав себе абсолютно правим, але й вважав, що всі інші повинні бути покарані за неправість. Згодом він переосмислив свої найглибші релігійні ідеї щодо благодаті, гріха й спасіння. Проте, ця релігійна революція була не стільки інтелектуальною, скільки духовною. Протягом декількох століть, починаючи з Павла й апостольської церкви, теологія розвивалася під впливом містичного досвіду, вкоріненого у глибокому спогляданні. Згодом щось змінилося, й теологія, особливо західна, у якійсь мірі відсікла себе від молитви, яку стала вважати суб’єктивною. При цьому теологія почала ретельно відстежувати духовний досвід, критично аналізуючи «особистий» вимір віри. Коріння цієї передвічної, природної напруги між «духовним» та «релігійним» (питання, що так часто піднімається сьогодні) помітні вже у посланнях Павла, хоча він навряд чи міг здогадуватися, куди вони приведуть.

Перше послання Павла до Солунян — один з його перших духовних текстів. У третьому вірші першого розділу послання Павло згадує тріаду віри, любові та милосердя, яка, як і багато інших його формулювань, лягла в основу формування богословського словника церкви. Ці терміни, як і багато інших, які використовував Павло, вплинули на всіх наступних містичних письменників; це такі слова, як gnosis (знання, отримане шляхом особистого досвіду), pistis (віра, як особисті взаємини), agape (божественна любов). Через ці його листи, адресовані маленьким домашнім церквам, до життя яких він мав пристрасний, іноді навіть по-батьківськи протекційний інтерес, ми можемо здогадуватися про складну релігійну організацію його особистості. Подібно до Мойсея, він, здається, не був харизматичним оратором. Він був полум’яним у любові та гніві. Він міг бути ніжним, суворим, прощаючим та нетерплячим. Його «жало у плоті», чим би воно не було, робило його смиренним у його завзятті та його повному зануренні у досвід Христа. Словосполучення «у Христі» зустрічається в текстах Павла 164 рази, завжди відносно нашого звичайного поточного життя, тоді як фразу «зі Христом» він відносить до наступного життя.

Як і у випадку всіх інших засновників традиції, грань між людиною і міфом у випадку Павла є вельми тонкою. Сучасні богослови й біблеїсти вважають, що лише половина послань Павла була написана ним самим. Але сам Павло є набагато глибшим, ніж його історична ідентичність. Досвід його звернення носить вкрай особистий характер і описаний неодноразово у його посланнях та в Діяннях. Павло був буквально збитий з ніг цим переживанням, і тільки через три роки він зміг відновити активне життя. Містичний досвід є трансцендентним, але в той самий час він не може бути відділеним від індивідуальної психіки, в якій розгортається і яку він може перевантажити. Досвід Павла можна віднести до категорії «містицизму світла», але твори, які він надихнув, містять матеріал, який згодом став основою для всіх форм християнської містичної літератури, включаючи літературу духовної «темної ночі». Теологія Павла описує несистематичний шлях, який одночасно є катафатічним (заснованим на тому, що ми можемо сказати про Бога) і апофатічним (тим, що вказує на те, про що говорити неможливо). Павло пише, що «у Христі живе уся пов­нота Божества тiлесно» (Кол 2:9), ця думка стала найважливішим елементом для розвитку теології Втілення. Він також молиться про те, що за допомогою віри Христос може прокинутися в наших серцях у любові і що ми можемо «знати» його повноту, хоча вона виходить за межі пізнання, «перевищує розумiн­ня»: «схиляю колiна свої перед Отцем Господа нашого Iсуса Христа, вiд Якого iмену­ється всякий рiд на небесах i на землi, щоб дав вам, за багатством слави Своєї, мiцно утвердитися Духом Його у внутрiшньому чоловiковi, вiрою вселитися Христовi в серця вашi, щоб ви, вкорiненi й утвердженi в любовi, могли зрозумiти з усiма святими, що є ширина‚ i довжина, i глибина, i висота, i зрозумiти любов Христову, яка перевищує розумiн­ня, щоб вам сповнитися всiєю повнотою Божою» (Еф 3:14-19).

Звернення Павла було тільки початком — спрямованим усередину вибухом його тіньової сторони, що стався у одну містичну мить. У Посланні до Коринтян (2 Кор 12) Павло посилається на досвід «піднесення у рай» («чи в тiлi – не знаю, чи без тiла – не знаю‚ Бог вiдає»), у якому він «чув невимовнi слова, яких людинi не можна переказати». Досвід Павла має схожість у способах вираження з єврейською апокаліптичною містикою, але він, тим не менш, є унікальним, особливо у своїй автобіографічності. Проте, сенс опису цього переживання Павла не у «вихвалянні», а у тому, щоби дати людям можливість скласти власну оцінку Павла. І яким він є? Він такий самий, як ми. Йому дане «жало у плоть», щоби він зберігав смиренність, і, незважаючи на його молитви, Бог не видалив це жало. Отже, Павло слабкий. І саме цією слабкістю, а не містичними переживаннями, він пишається — сила Христа спирається на слабкість і божественна сила проявляє себе повною мірою саме в людській слабкості. «Коли я немiчний, тодi сильний» (2 Кор 12:10). Тут ми бачимо відмову від влади, що лежить у основі таємниці Христа і християнської життя. Християнський містицизм фокусується не на суб’єктивному досвіді, який легко роздуває наше его, а на дії Бога у великому контексті світу і служінні оточуючим.

Павловий опис духовного екстазу живив багатьох наступних містичних письменників, таких як Оріген і Амвросій Олександрійський. Це допомогло їм христианізувати платонічне поняття «theoria» (грец. «бачення» або «споглядання»), яке стало ключовим християнським словом для споглядання. З огляду на зв’язки ранньохристиянських теологів із такими постатями, як Плотін, ми можемо переконатися, наскільки сприятливим середовищем є містицизм для міжрелігійного діалогу. Знайомство з описом духовної трансформації Павла допомогло Григорієві Ніському розширити поняття epektasis [1] — нескінченність досвіду Бога. Павло вчить, що ми перетворюємося на подобу Христа з дедалі більшою славою («дивлячись на славу Господню, перетворюємося на той же образ вiд слави у славу» 2 Кор 3:18). Споглядаючи Воскреслого Христа, людина, як образ Бога, зцілюється й досягає завершення. Християнські містики підкреслюють пріоритет досвіду, але попереджають про небезпеку яскравих «переживань». Увага, прикута до індивідуальних переживань — це духовне споживання. Розширення досвіду з плином часу — це віра.

Слід виділити ще два важливих аспекти містичного досвіду Павла, що вплинулив на формування християнства. По-перше, його вплив на моральну думку. Навернення Павла і його просвітлення , що постійно поглиблюється у Христі, спонукали його відмовитися від релігійного закону як способу виправити стан людини. Він виявив фатальне прагнення бачити у гріху порушення правила, яке закон, у свою чергу, міг би виправити. У Посланні до Римлян він розглядає закон у якості своєрідного тимчасового рішення. Закон не здатний зробити радикальну медичну операцію, необхідну для лікування самовідчуження у людській душі, яке є коренем гріха. Ефективним засобом є тільки благодать, і, прекрасна новина, — там де «примножився грiх, стало бiльше благодатi» (Рим 5:20). Доторкнувшись до благодаті, нам залишається тільки побачити у любові головну силу молитви і все більше поглиблювати єдність з Христом і оточуючими. Для Павла Космічний Христос — це Христос, який перебуває у нас. Знати це — означає отримати витверезну інтоксикацію любові, здатну розвіяти фантазії. І як писав теолог-єзуїт Бернар Лонерган, «Божа любов, що наповнює глибини серця через Святого Духа, якого Бог нам дав (Рим 5:5)» — це і є християнський досвід.

***

[1] «Браття, я не вважаю, що я вже досяг, а тiльки, забуваючи те, що позаду, я пориваюсь вперед (epekteinomen), прагну до мети, до почести виш­нього покликання Божого в Хрис­тi Iсусi» (Флп 3:13-14)

break

о.Лоренс Фрімен OSB
(Фрагмент з курсу «Коріння християнського містицизму»)

 Підпишіться на розсилку новин сайту,
та отримуйте щотижня листи «Школи медитації»