о.Ципріан Консільо OSB Cam «П’ятидесятниця і Церква»

(Проповідь у «Нью-Камальдолі»)

403377_426675364023854_857052243_nП’ятидесятниця має два виміри — індивідуальний та колективний. П’ятидесятниця — це, перш за все, «пронизування, свого роду просочення всіх властивостей нашого буття з боку того, що можна назвати глибинною таємницею» [1]. Як співається у вхідному антифоні латинського обряду, «Божа любов вилилася в наші серця» (Рим 5: 5). Це також і народження нової спільноти. Звернемося до думки о. Беди Гриффітса OSB:

«Коли Дух Святий зійшов на учнів у П’ятидесятницю, сила Духа, що перетворила тіло і душу Христа у Воскресінні, була скерованою до Його учнів. Це було сходження нової свідомості за межею звичного раціонального розуму. У цьому сходженні апостоли стали вільними від обмежень нашого нинішнього способу буття та відкрили для себе новий світ Воскресіння» [2].

У світлі торжества П’ятидесятниці доречно задуматися про суть Церкви, і, можливо, розширити наші уявлення про те, чим Церква є у глобальній перспективі. Викладені нижче роздуми ґрунтуються на моїх власних враженнях від читання різних робіт о. Беди, особливо його думок, викладених в книзі «Шлюб Сходу і Заходу» (цитати о. Беди далі — з цієї книги). Церква для о. Беди, в першу чергу, в більш широкому плані, є людством взагалі — тієї перспективою, в якій всі люди знаходять усвідомленість в розумінні свого призначення, в баченні себе дітьми Божими.

Висловлюючись мовою Старого Завіту, Адам і Єва є відображенням людства, що буле створене за образом і подобою Божою. Фундаментальна для нашої авраамічної традиції міфологічна розповідь про гріхопадіння має на меті донести до нас той факт, що щось трапилося в ході розвитку людського роду: коли «вони згрішили», вони відвернулися від Духа і впали вниз, до часових обмежень природи. Як результат цього, певний «висхідний рух» природи як такої, «еволюції матерії, що рухається крізь природне життя та свідомість до життя вічного в Дусі», виявився, так чи інакше, заблокованим, зупиненим у своєму зростанні. «Але в той же час почало розгортатися і таїнство Відкуплення». У ту ж саму мить Дух почав процес повернення людства у справжні взаємини — до життя в Дусі. І про це о. Беда розповідає, як про початок Церкви, — людство почало свій рух до звільнення від влади гріха силою Духа, відгукуючись на Слово Боже. В такому сенсі, «Церква була присутня в людстві від самого початку історії». Кожен раз, коли людські істоти, чоловіки та жінки, пробуджуються до усвідомленості, відкриваючи в інтуїтивної основі своєї свідомості поклик «трансцендентної таємниці буття», ми впізнаємо силу Духа, що веде всіх нас до життя вічного. Саме тому ми і можемо сказати, що присутність Духа простежується у всіх релігійних традиціях людства. «Всюди, у всіх ритуалах і жертвах, в доктринах і таїнствах, в молитвах і різних формах поклоніння, є присутність Духа Божого, що веде людство до самого себе: іншими словами, скрізь є присутність Церкви». Особливо, в наш час, в наші дні, коли існує стійка тенденція до «ідентіарізму» [3] і жорсткого визначення меж, було б чудово наблизитися до подібного розуміння Вселенської Церкви.

Ми, що належимо до видимої Церкви згідно своєї віри та через хрещення, не є ексклюзивною, закритою групою «врятованих». Швидше ми є знаком порятунку для всього світу; ми маніфестуємо спасительну мету Бога для всього людства і всього творіння. Господь також зберігає не-католиків і не-християн поруч зі своєю Церквою, «поки Церква не стане готовою інтегрувати ті цінності, які вони представляють». На додаток до видимої Церкви, де б людина не стикалася із Богом, — або ж із істиною, реальністю, красою, добротою або любов’ю (з усім тим, що філософи називають «трансцендентним», не має значення, як саме людина може назвати трансцендентну Таємницю буття) — навіть якщо формально людина є агностиком або атеїстом, вона все одно зустрічається із благодаттю Бога у Христі.

І це відбувається так, тому що всі форми краси, істини, доброти є проявами Логоса-Слова, і це Слово стало плоттю в Ісусі, який у свою чергу став нашим Месією, Христом. Слово, як вчить нас Євангеліє від Іоанна, висвітлює усіх, хто приходить у світ. Будь-яка людина входить в контакт зі Словом тим чи іншим чином, будь то мистецтво, наука або людські відносини. Кожен, хто відповідає цьому Слову, певним чином відповідає і Христу, і в силу цього вже в деякій мірі стає частиною Тіла Христового, тіла відкупленого людства, яким є Церква. Таким є моє розуміння терміна о. Карла Ранера SJ «анонімні християни». Трансцендентна свобода і відкритість цієї ідеї Ранера говорить нам про те, що значить по-справжньому бути людиною, про те, що Натан Мітчелл називав «невмирущим людським потенціалом до самоперевершення і перетворення» та «трансцендентним еросом, який керує всіма людьми, що відчувають любов, спрагу та спрямовані до пізнання» [4].

Церква визнає, що вона вже народилася в серцях усіх тих, хто отримує досвід Слова, хто відгукується на це Слово, як би воно не проявлялося. Саме тому Церква змогла сказати щось дуже важливе в декларації II Ватиканського Собору «Nostra Aetate», яку за доцільне процитувати:

«Католицька Церква не відкидає в цих релігіях (релігіях, що пов’язані з прогресивною культурою) нічого, що є істинним і святим. З щирою повагою вона розглядає ці способи поведінки і життя, ці заповіді і навчання, які, хоча і відрізняються в багатьох аспектах від тих, яких вона дотримується і які вона сповідує, проте, часто приносять промінь Істини, що просвіщає всіх людей.»

Саме тому Церква «перестерігає своїх синів, щоб через діалог і співпрацю з послідовниками інших релігій, який здійснюється з розсудливістю і любов’ю і в доказ християнської віри і життя, вони висловлювали схвалення, зберігали і схвалювали те духовне та моральне, як і соціально культурні цінності, які є серед цих людей.»

Було чудово почути, як папа-емерит Бенедикт XVI вторив цим словам у своїй першій проповіді, кажучи, що він звертається «до кожного, навіть до послідовників інших релігій, або ж до тих, хто просто шукає відповіді на фундаментальні питання життя, але поки що не знайшов їх […] щоб запевнити їх, що Церква хоче продовжити побудову відкритого і щирого діалогу з ними, в пошуках істинного блага для людства і для суспільства.»

Далі — і це, можливо, найбільш делікатний аспект Церкви, — о.Беда каже, що «не тільки одне людство, але все творіння становить Тіло Церкви», — тому що матерія як така була створена із самого початку з вродженим прагненням до життя і до пробудження свідомості. Тут, звичайно, ми чуємо відлуння слів св. Павла — що «всi iстоти разом стогнуть i мучаться донинi; i не тiльки во­ни, але й ми самi, маючи початок Духа, в собi стогнемо, чекаючи усиновлення, вiдкуп­лення тiла нашого» (Рим 8:22-23). Всі ми, люди, як любив говорити в своїх пізніх виступах св. Іоанн Павло II, є священиками всього творіння [5], оскільки віримо, що людська свідомість була створеною від початку «з уродженою тенденцією до остаточної і досконалої свідомості Духа». Все творіння якимось таємничим чином залежить від нашого вдосконалення, нашого відкуплення, яке є нічим іншим, як відновленням наших справжніх взаємин з Богом в Дусі. Цей Дух Божий присутній у всій матерії, у всіх проявах життя, у всіх людських істотах. І цей Дух присутній в Ісусі, який, як ми можемо сказати разом з о. Бедою і о. Тейяром де Шарденом SJ, — найвища точка духовної еволюції («Точка Омега» о. Тейяра, прим. перекл.). В Ісусі «це рух матерії і свідомості до життя Духа досягає своєї кульмінації». В Ісусі божественна свідомість охоплює людську свідомість і, в цьому процесі, Його тіло і душа, матерія і свідомість, перетворюються. Це саме те, що очікує нас, долучених до виноградної лози; це слава Ісуса, якою Він ділиться з нами.

Ми бачимо у Воскресінні, так само як і у Вознесінні, і найбільш явно у Зішесті Святого Духа, — любов Бога, що вливається в серця віруючих, — і те, що було досягнуто в Ісусі, також має відбутися у всіх людях. Ось чому ми говоримо разом зі св. Павлом, що перший Адам був живою душею, але новий Адам, Ісус, стане тим, хто дає життя в Дусі — «пер­ша людина Адам стала душею живою, а остан­нiй Адам є дух живо­творчий» (1 Кор 15:45). «Слово стало плоттю» (Ін 1:14) — Дух Божий увійшов в глибини матерії, в життя і в свідомість. Божественний Дух увійшов в саму серцевину людського гріха, страждав і воскрес у всій повноті до нового життя і нової свідомості. І таким чином, «Церква присутня в усьому творінні і в усьому людстві». Церква — це «становлення Бога в світі»; Церква — це «явище нескінченного, вічного буття, що вривається в хід часу, в потік змін, в історію». Церква — це «не просто статична присутність, але […] динамічна сила», як дріжджі в тісті, «що змінюють напрямок історії і перетворюють світ» зсередини.

Мені згадалося, що з дріжджами і тестом пов’язані ще два разючих моменти. По-перше, дріжджі діють завдяки тому, що зникають у тісті. І по-друге, вони не змінюють те, на що впливають (тобто, тісто залишається тістом), а просто змушують його рости, діючи зсередини. У подібному ж ракурсі, тоді ще кардинал Йозеф Ратцингер, Бенедикт XVI у своїй книзі «Нова пісня Господові», цитував німецького філософа і богослова Романо Гуардіні, який використовував вельми «даоський» підхід у поясненні того, як слід розуміти наш людський «мандат на панування». Ось, послухайте, що він пише: «влада […] не означає, що люди нав’яжуть свою волю усьому тому, що було дано від природи, […] це знання сприймає те, чим кожна істота є сама по собі».

Від такого максимально широкого бачення Церкви ми також можемо повернутися і до її особистісного сприйняття. Наш чудовий камальдолійскій святий Петро Даміані в своєму красномовному повчанні про затворницьку молитву вчить нас, що «Церква Христова у всіх своїх частинах об’єднана такими зв’язками любові, що в кожній такій частині присутня відразу вся Церква». Ми медитуємо саме тому, що в якійсь мірі кожен з нас, індивідуально, несе в собі всю Церкву. Кожен з нас — живий камінь, що несе в своїй матерії всю Церкву, подібно голограмі. «Закваска в тісті» — це Дух в нас, з яким ми входимо в усвідомлений зв’язок у спогляданні та починаємо процес, в якому дозволяємо Духу перетворити наші тіла і душі, нашу плоть і нашу свідомість. І ми стаємо тими, ким ми повинні бути як Церква і тим, чим Церква є для нашого світу, — носіями Духа та тими, хто починає цю працю перетворення в наших власних тілах, в наших власних душах.

Характер нашої молитви у Євхаристії переображує нашу жертва, що творить наш мир із Господом, через який приходить спасіння для всього світу. Також ми молимося і медитуємо — одночасно для себе і для цілого світу, поки закваска в нашому тісті — Дух Святий, що перебуває з нами — не дозволить нам стати агентами трансформації, закваскою в тісті світу.

 break

[1] о. Анрі Ле Со OSB «Сходження до глибин серця»

[2] о. Беда Гриффітс OSB «Шлюб Сходу і Заходу»

[3] Ідентіарізм — термін, цитований автором за матеріалами Джона Аллена (ватиканський кореспондент американського журналу «Нешнл Католік Репортер»). Пов’язаний із популярним в середовищі неоконсервативних європейських рухів («нових правих») підходом, в якому заперечуються глобалістичні тенденції і акцентується на розвитку окремих культурних та етнічних ідентичностей.

[4] Натан Мітчелл «Таємниця та звичаї: Євхаристія в постмодерністській теології»

[5] св. Іоанн Павло II «Переступити поріг надії»

Ілюстрація: Вітраж, St Aloysius Church, London

Переклад: Альберт Захаров Obl OSB