о.Лоренс Фрімен OSB «Великопісні роздуми» 2017 р. (Страсний тиждень)

Страсний тиждень


articles_lflent2017_14bСвятий Великодній Трідіум
Велика субота

Смерть завжди є драматичною. Це повне завершення. А ось дні після смерті можуть бути зовсім позбавленими драматизму. Вони часто бувають буденними і безбарвними, стаючи початком уповільненої, безжальної депресії. Ті, хто відчувають себе покинутими на цьому пустельному пляжі буття, починають пристосовуватися до порожнього простору — порожнечі, залишеної тими, кого вони любили. Їх життя колись було зосередженим на людині, що пішла, настільки сильно і на такому глибокому рівні, що це навіть не цілком усвідомлювалася ними.

Саме так це було пережите усіма, кого особисто торкнулася смерть Ісуса на Хресті. Випадкові перехожі та кровожерний натовп швидко забули Його, ще одну жертву цих жорстоких часів. Його сім’я і друзі пройшли весь спектр станів — від сорому і почуття провини до розчарування, страху і гніву.

Ми потребуємо подібних часів для скорботи, печалі, а іноді і відчаю. Велика субота символізує цей час, що є схожим на басейн річки без води, на зламаний наполовину міст, на порожній стілець.

У всякому разі, такою є правда, як ми бачимо її на поверхні речей. Але дивлячись в глибину ми чуємо, як реактивний снаряд Духа Христа проникає крізь усі приховані, забуті і поховані шари свідомості. Якби ми тільки знали, що всі ці надра присутні в нас з самого початку людської еволюції. Але ми б вважали за краще не знати цього, щоб не бентежитися тим, скільки етапів долюдського розвитку все ще належить нам подолати, та скільки на цьому шляху у нас вже є предків.

Ще не воскреслий Ісус ламає пекло, а ми чекаємо Його відродження в людському царстві, де ми впізнаємо себе. Але чи впізнаємо ми Його воскреслим? Скоро ми дізнаємося, як ми змінилися, наскільки полегшали важкі ланцюги. Все ближче до нас час, коли новий світ змінить старі страхи, нова доброта — древнє насильство. Ми відкриємо нові зв’язки, що виростуть між досвідомим та свідомістю. Ця нова свідомість осяє наше розуміння справедливості, людської свободи і гідності, релігії і людських відносин, оскільки людина пізнається в світлі її джерела і цілі.

Але чи впізнаємо ми Його воскреслим? Того, Хто сказав нам: «Ми з тобою — одна єдина і неподільна особа» [1]?

[1] Мелітон Сардійський «Стародавня проповідь на Святу і Велику суботу» (Зішестя Господа в пекло)

break


articles_lflent2017_13bСвятий Великодній Трідіум
Велика (Страсна) п`ятниця

Ви пам’ятаєте Попільну середу, з якої почався Великий піст?

Страсна п’ятниця — це кінець лінії, по якій ми йшли увесь піст. Нам потрібно відчути її завершеність, щоб увійти в епілог, який є новим початком.

Багато з тих, хто зазвичай не заглядає в церкву, але при цьому пам’ятає, чому в цей день в Англії банківські канікули, приходять на особливе богослужіння Страсної п’ятниці. Як і у випадку з  євреями, котрі не є релігійно-практикуючими але пам’ятають про Йом-Кіпур, у Страсній п’ятниці є особлива релігійна містичність, яку неможливо ігнорувати і яка вимагає певної міри вірності та визнання.

Ось чому ми називаємо цю п’ятницю благою (англ. «Good Friday»). Що в ній є благого? Хороша людина та великий вчитель був таємно арештований, протягнутий через швидкий сфабрикований суд, відкинутий своїм народом, кинутий друзями, розп’ятий окупаційними ворожими силами. Він вмирає на хресті, разом зі своєю матір’ю і жменькою друзів, що стоять біля підніжжя хреста.

Чому ця втрата, це трагічна поразка заслуговує називатися благою? Чому ми стаємо у чергу, діти і дорослі, щоб в тиші поцілувати хрест, приєднавшись до Його мовчазної жертві та приниження?

Чи бачимо ми менші хрести наших власних життів всередині цього великого голого Хреста, який відкидає свою тінь на весь світ, об’єднуючи наші колективні страждання в своїх анонімних обіймах? Чи не знаходимо ми в простоті об’єднуючого символізму Хреста зцілення від депресії, спасіння від ізоляції та самотності, в які багаторазово втягують нас смерть, страждання, відкидання, невдача і приниження?

«Звершилось», — сказав Ісус, — це одне з семи Його висловлювань з Хреста. Це полегшення — відчути, що найгірше позаду. Від цього полегшення, навіть коли ми опиняємося в глухому куті, приходить надія. Надія для чогось, що ми поки що не здатні навіть уявити.

На цей раз зберігати безмовність легко.

break


135Святий Великодній Трідіум
Великий (Чистий) четвер

Отець Беда Гриффітс був великим захисником Другого Ватиканського Собору. Однак в одному з документів, з яким він не цілком погоджувався, була фраза, в якій говорилося, що «джерелом та метою життя Церкви є Євхаристія». Отець Беда, будучи монахом та священиком, любив Євхаристію і служив прекрасну Месу щодня в своєму бенедиктинському ашрамі в Індії. Але він відчував, що в богословському сенсі було б набагато правильніше сказати, що джерелом і метою життя Церкви є сам Святий Дух.

Наслідки кожної з формулювань можуть стати дуже значними. Якщо Євхаристія є Таїнством, літургійну форму святкування якого визначає церковна влада, це означає, що «джерело і мета» життя Церкви залежать від церковного права і його законодавців. Але якщо ми скажемо, що безпосередньо Святий Дух — це «джерело і мета», то подумайте, наскільки загрозлива ступінь свободи буде вивільненою таким формулюванням. Де Дух, там свобода.

Сьогодні, у Великий четвер, ми пам’ятаємо — робимо справжнім через зосереджений акт згадування — момент, коли Ісус узяв хліб і вино і назвав їх своїм Тілом і Кров’ю. Він лежав біля столу за пасхальної трапезою зі своїми товаришами, не стояв за вівтарем. Давній ритуал цієї живої передачі духовної мудрості був також трапезою в колі друзів і сім’ї. Трапеза відкрилася дивною та шокуючою подією, коли Ісус наполіг на тому, щоб омити ноги своїх учнів, яких він назвав своїми друзями, а не слугами або учнями. Ця інверсія ієрархії відображає переворот, що відбувся в тому, що стало агапами, трапезами ранніх християнських домашніх церков, і в кінцевому підсумку, більш формальним образом таїнства Євхаристії. Протокол жертвопринесення був повністю перевернутим по відношенню до того, як це було прийнято зі старозавітними жертвами, принесеними священиком Богу від імені народу. Жертва була тим, хто здійснював жертвоприношення, і жертва пропонувала саму себе людям за столом — нікому з них не було відмовлено в хлібі і вині.

Якщо ми не підходимо до Євхаристії з усвідомленням цієї радикальної зміни ролей і несподіваного перевороту в архетипічній ідеї жертвопринесення, ми можемо легко перетворити її в інший релігійний ритуал, який просто підтверджує ідентичність соціальної групи — ритуал з передбачуваними ролями, виконуваний перед пасивною аудиторією. На жаль, так часто може траплятися. Саме так ми можемо втратити містичний характер Євхаристії. Один із способів врятувати поживну духовну цінність та животворну силу Святої Меси від цієї банальності полягає в тому, щоб відкрити її споглядальний вимір — додати безмовність, читати Слово, розділивши його між двома сторонами, а не тільки шляхом спуску вниз з кафедри. І медитувати після найвищого містичного моменту, коли були вжиті Хліб і Вино.

Деякі християнські церкви применшують важливість Євхаристії, інші надмірно експлуатують її зовнішню сторону за рахунок інших аспектів християнської молитви. Мій власний досвід полягає у тому, що за роки свого священства я полюбив Євхаристію, занурюючись все глибше в диво вічно свіжої євхаристійної таємниці. Чим більше я розділяю досвід Євхаристії споглядально, приділяючи йому достатньо часу, перебуваючи в священному відпочинку, слухаючи читання і розділяючи Слово, як ми ділимося хлібом, пов’язуючи реальну присутність в Хлібі та Вині з тією же присутністю в серці кожної присутньої людини, тим більше цей досвід охоплює і втамовує мій духовний голод і спрагу. Це медитація, що стала видимою.

break


articles_lflent2017_11bВелика середа

Деякий час Ісус був популярним, а потім Його відкинули. Здається, Він ніколи не домагався визнання натовпу, а просто любив звичайних людей, яких, як Він бачив, піддавали жорстокому поводженню, принижували, і якими маніпулювали їхні лідери. Подібно до сучасного західного електорату, люди ненадовго покладали на Нього свої надії як на сильного лідера. Чим більше люди прославляють лідера, тим більш запаморочливим здається його успіх. Але одного разу все руйнується.

Сучасний популізм, настільки ж мінливий, як і настрій будь-якої юрби, завжди підносив вгору і потім скидав з п’єдесталу своїх великих лідерів, коли їм не вдавалося втілити свої мрії. Любов може так само швидко перетворитися на ненависть у політиці, як і у романтичних взаєминах.

Ісус руйнує образ сильного лідера, якому зазвичай потрібно створювати міф навколо себе і у собі. Саме цей міф веде до саморуйнування. Ісус — нетлінний лідер, який не прикидається тим, ким Він не є. Він ретельно і обережно розкриває всю правду про себе, тому що її так легко невірно процитувати і нею зловживати.

У сьогоднішньому Євангелії, в міру наближення до кульмінації історії Страстей, нам дається дещо особливий акцент у сприйнятті центральної теми зради. У читанні з Ісаї нам пропонується несподіване розуміння природи стражденного слуги, який повинен привести нас до блага через парадокси відречення і відкинутості. Це осяяння проливає світло на таємницю. Для когось це може прозвучати дивно або навіть образливо, але великий лідер — це слуга, який страждає; це вчитель, який є учнем.

«Господь Бог дав мені язик учнів, щоб я підтримував моїм словом знесиленого. Щоранку будить Він, будить моє вухо, щоб я, як учень, слухав. Господь Бог відтулив мені вухо, і я не спротивився, назад не сахнувся» (Іс 50:4-5)

Все це Ісус розповідає нам про себе. «Бо Я говорив не від Себе; а Отець, Який послав Мене, Він дав Мені заповідь, що маю сказати і що говорити. […] Моє вчення – не Моє, а Того, Хто послав Мене» (Ін 12:49, 7:16) Все це не дуже схоже на образи Христа Сікстинської капели або суворого Пантократора («Всемогутнього»), що прийшли з більш пізніх уявлень. У цих словах Ісуса ми бачимо протилежність до роздутого его великого лідера. Сучасна теорія управління схиляється до відмови від ідеї «сильного лідера», надаючи перевагу більш корпоративній та колаборативній моделі. І ця модель набагато краще підходить Ісусові. Він бажає наділити натхненням тих, кого веде за собою, і прокласти шлях прикладом, а не примусом. Він є лідером, який трансформує ландшафт, у якому працює, відкриває нові горизонти й керується силою натхнення, створеної Його командою внутрішньо, а не нав’язаної ззовні.

Іноді церковний інститут може втрачати це розуміння, і це природно — адже модель спільноти Ісуса не є простою для будь-кого, хто слідує за нею. Влада зваблює нас усіх. Саме тому церква є найбільш подібною до Ісуса у ті моменти, коли її его у силу обставин є найменшим.

Якщо ми зможемо вхопитися за цю правду про Нього, ми зможемо впевнено слідувати за Ним, куди б Він нас не вів.

break


articles_lflent2017_10bВеликий вівторок

У сьогоднішньому Євангелії (Ін 13: 21-38) св. Йоан описує зраду, що відбулася на Таємній Вечері. Ми повинні добре запам’ятати цю темну сторону історії Страстей, якщо хочемо впізнати світло, що з’явиться у кінці історії. Ця частина історії турбує нас тим самим чином, як і образ Яго — підступного зрадника в Шекспірівському «Отелло». В кінці п’єси, після того, як він знищив свого господаря, Яго викрито і засуджено, але він відмовляється пояснювати свої мотиви. Він тільки каже: «Нічого не вимагайте. Що ви знаєте, ви знаєте. З цього моменту я ніколи не скажу ані слова». Якщо ми хочемо зрозуміти сенс, ми повинні дивитися глибше звичайних мотивів. Сутність цієї таємниці не може бути розкрита в поясненнях.

Сьогоднішнє читання з Ісаї нагадує нам про зіставлення Ісуса з древнім пророчим, воістину архетиповим персонажем страждаючого раба та пораненого цілителя. Ісайя говорить:

«Слухайте мене острови, вважайте, ви, далекі народи! Господь покликав мене від утроби, від лона матері моєї назвав моє ім’я» (Іс 49: 1-6)

Таємниця, яку ми прагнемо пізнати, завжди є пов’язаною із нашим походженням. Ми задаємося питанням «хто я?», прагнучи зрозуміти в той же час, «звідки я?». І тільки потім, «чому?». Але точно так само, як відповідь на питання про наше походження знаходиться в області долінгвістіческого стану, що передує моєму народженню, так і питання про сенс лежить в області безмовності, що слідує за мовою та словами.

Подібно до нашої історії, історія Ісуса входить в потік часу з моменту Його зачаття і народження, разом з Його тілом, яке сформувалося в утробі матері і, потім, було виштовхнуте у світ. І Його і наша історія завершується останнім подихом і похованням, коли Він був відкинутий назад в утробу матері-землі. У жодній зі світових духовних традицій тіло не уявлялось більш важливим, ніж в християнстві. Хоча і вірно те, що західні християнські моралісти часто привласнювали тілу дуже невисокий рейтинг. Тіло може буте наповнене спокусами та бажаннями. Воно часом суперечить тим уявленням про святість, які самі по собі є далекими від бачення цілісності, в яких ангельський, безтілесний стан розумівся як вищий.

Але, незважаючи на ці тенденції заперечення тілесності, теологія втілення є неминучою. Помилковий, пуританський та гностичний імпульс в християнстві ніколи не міг повністю очорнити тіло. Ісус воскрес «в тілі». «З тіла свойого я Бога побачу» (Іов 19:26) Ангели були ближче до Бога, але ми більше схожі на Бога, бо у нас є плоть. Отже, Ісус показує нам Бога. У Ньому Бог плакав, втомлювався і був нетерплячий, пив вино і любив, був відданий і страждав.

Багато які з інших традицій духовної мудрості бачать в тілі щось дуже важливе, бачать в ньому інструмент духовного розвитку. Наприклад, у індійській йозі або тай-чі є практична, тілесно орієнтована мудрість, яка в християнській духовності в цілому може недооцінюватися. Але, в той же час азіатські традиції, припускаючи якусь трансформацію на основі цієї мудрості, є схильними розглядати фізичне тіло в якості упаковки, транспортного засобу, сукупності елементів, які в кінці кінців розчиняються. Тіло Ісуса перетворюється в Тіло Христове. Ця трансформація відбувається у Воскресінні, в якому прихована тілесна доля кожного з нас. У нас є духовне тіло, що дозволяє з нетерпінням очікувати завершення. Але, як каже о. Тейяр де Шарден SJ, «дух — це сяюча матерія». Ми будемо сяяти, і ми будемо втілені у вічність.

Звучить непогано. Але хто знає напевно, не впізнавши остаточно? Поки ж ми просто споглядаємо історію Страстей — споглядаємо Ісуса, як особистість з плоті і крові: подібно до нас, Він є прикутим до світу і до теперішнього моменту через мінливе тіло, яке є живим і не працює, як машина. Таким є наш інтерфейс, через який ми пізнаємо глибинну природу реальності.

break


articles_lflent2017_9bВеликий понеділок

Нещодавно я був у театрі, і коли дія першого акту вже наближалася до середини, в залі з’явилася жінка, що спізнилася. Вона викликала деяке замішання, так як люди змушені були вставати, щоб пропустити її до місця в центрі ряду. Коли вистава йде, ми повинні намагатися зосередити свою увагу, тому що лише безперервний потік подій призведе нас до розуміння, коли настане кульмінація дійства, і завіса опуститься… щоб піднятися знову. Те ж саме можна сказати і про Страсний тиждень. Якщо ви відволікаєтеся від сюжету історії, що набирає темп, не варто втрачати час на скарги, — просто відновіть свою точку уваги.

Розглядаючи і порівнюючи репродукції картин «Таємної вечері» різних авторів, я помітив, що Юда займає в них різне місце. У знаменитій фресці Леонардо він сидить п’ятим зліва, з вельми злочинним видом, тримаючи гаманець зі сріблом, що викриває його (а Петро тримає кинджал, яким він пізніше відсіче слузі вухо). На картині Гірландайо Юда сидить один навпроти групи інших персонажів. На деяких зображеннях Юда має найбільш стереотипний єврейський типаж з усіх зображених. Як правило, Юда відділений від інших як неприваблива та ізольована фігура, хоча в євангельському оповіданні він таємничим чином був дуже близький до Ісуса, який знав, що саме відбувається, і який тихо сказав йому: «Що ти робиш роби швидше» ( «Спускається ніч»).

Наші обличчя розкривають і викривають нас. Ми з великою радістю впізнаємо знайоме обличчя в натовпі очікуюючих в аеропорту. Раптово натовп незнайомців розступається, та усміхнене обличчя і привітний помах руки розсіює анонімність, яка є гіршою стороною подорожі.

Коли ми бачимо свої фотографії, ми думаємо: «Цікаво, я дійсно так виглядаю?» Наші обличчя, як ми раптом з деякою незручністю розуміємо, дають можливість людям дізнатися про нас щось більше, ніж ми самі знаємо про себе, — чи, принаймні, щось інше. І якщо це так, чиє бачення є більш істинним?

В одну мить напружений і тривожний похмурий погляд може змінитися сяючою дитячою радістю. Хвиля емоцій проноситься над нашою душею, і м’язи обличчя мимоволі відображають її протягом декількох миттєвостей. Потрібен час, щоб ми змогли відновити контроль над тим, що вираз нашого обличчя повідомляє світу.

Навіть коли наше обличчя перебуває в стані спокою, а ми самі — на півдорозі між сильними почуттями будь-якого роду, воно завжди демонструє всім якусь суму того, чим ми були протягом всього нашого життя (і найменше це очевидно для нас самих). Сформоване протягом десятиліть незліченними м’язовими скороченнями, похмурими поглядами, напругою щелеп, фазами гніву і печалі, болю та горя — але також і хорошими речами, — у нас є саме таке обличчя, на яке ми заслуговуємо. Це все, що ми пережили. Ніяка кількість косметики або пластичної хірургії не може насправді приховати істинний характер нашого обличчя. І старіння — це найменша з проблем, про які нам слід турбуватися.

Обличчя Іуди — це наш власний найгірший страх перед самими собою, і тому воно може викликати в нас глибоке, переображуюче співчуття. Істинне духовне навернення бере свій початок там, де ще немає контролю нашої волі, — це спасительне джерело благодаті. І коли воно відбувається з нами, ми обновляємося і, хоча б на мить, наше справжнє обличчя, наше справжнє «я» стає видимим для нас самих, — а також для всіх тих, хто зберігає до нас хоча б яке-небудь зацікавлення після всіх минулих років.

Навіть крізь обличчя Іуди — і тим більше крізь обличчя менш складних персонажів, — раптово може просяяти лик Христа, як скарб в глиняних посудинах:

«Бог, Який звелiв, щоб iз темряви засяяло свiтло, осяяв нашi серця, щоб просвiтити нас пiзнанням слави Божої в особi Iсуса Христа.» (2 Кор 4: 6)

break


12938207_541081639398163_2982790642304523864_nВербна неділя 

Одне з наших найглибших бажань і потреб — це безпека. У ранньому віці фізична і емоційна безпека є важливою для здорового зростання. У доброму домі у дитини є простір для випробувань та провокацій, для протистояння будь-яким обмеженням, що були накладені люблячими батьками. Ці обмеження є як природними заходами безпеки, в яких ми усі маємо потребу, так і маркувальними лініями, подолати які нас спонукає зрілість, що походить із безпеки, в якій нас виховали. Як і у всіх сферах, пов’язаних із зростанням, розвитком та охороною здоров’я, а також в імміграційній політиці, секрет полягає в правильній мірі креативної, творчої напруги.

Діти глибоко ображаються на несправедливість та зраду. Але ці помилки, що є притаманними для людської природи, не тільки руйнують лінії безпеки нашого світу. Вони також піднімають наше усвідомлення на ту висоту, з якої ми зможемо роздивитися сутність справедливості і вірності; зрозуміти, чим є світ чеснот, а не система, яку ми захищаємо, щоб продовжувати користуватися безпекою всередині її кордонів. Якщо, будучи дорослими, ми стурбовані тільки безпекою наших кордонів, ми ще не дозріли як люди, що здатні на реальну свободу, на щастя бути громадянами у світі чеснот — праведності, доброти, людяності, співчуття. У цьому світі благодаті не існує ніяких меж та кордонів.

Сьогодні, в християнських спільнотах у всьому світі, знову повторюється історія, до зустрічі з якою ми готувалися протягом усього Великого Посту. У нашому житті є обмежена кількість шансів почути цю історію, яка розповідається таким чином: в духовній спільноті та у дні, що є особливо сильно осяяні священними символами. Щороку, під час Страсного тижня і відповідно до нашої здатності приділяти увагу і бути присутніми, ми прислухаємося до розповіді про останні дні земного життя Ісуса, інтеріорізуючи її. Як Він, так і ми стикаємося з величезним почуттям незахищеності перед обличчям смерті — це найбільша перевірка на доброчесність і духовну зрілість. Ісус показує, що цей шлях може бути пройдений. І, якщо ми прислухаємося до таємничого завершення історії, що вирвала світло та життя із глибокої темряви смерті, ми побачимо, що в цій історії, кінець якої є новим початком, був перевершений сам страх. Це історія усіх історій.

Віссю історії Страсного тижня є жах та біль беззахисності, страждання від зради. Немає нічого гіршого, ніж бути підведеним кимось, кому ми довіряли. Гнів і глибока печаль приходять разом із розчаруванням, яке не може бути втішеним. Ми можемо також побачити, як ми самі зрадили або підвели своїх кривдників. Зрада часто буває взаємною, що ми змушені визнати з плином часу. У того, що відбувається з нами завжди є контекст. Але є зрада, у якій жертва — невинна сторона. Страждання тут має особливу гостроту, тому що воно загрожує самому почуттю самості. Ось чому насильство стає таким особливим злочином, коли воно скероване на дітей, і чому зазвичай воно здійснюється тими, хто свого часу також піддався насильству — проникаючи в глибини психіки, гріх стає заразним та вимагає глибокого зцілення. Це історія про загальне зцілення людства, про звільнення від причинно-наслідкових ланцюгів — від карми, кажучи східною мовою.

Слухаючи сьогодні історію Страстей — в цьому році це розповідь з Євангелія від Матвія (Мт 26:14-27:66) — подивіться на Юду з жалістю. Ми не знаємо, чому він зрадив Ісуса, а потім відчув докори сумління. Його образ в історії — це архетип усього найгіршого в людських відносинах. Проте, думаю, навіть він може бути включений в велике прощення, яке з Хреста Ісуса поширилося на людство у всіх наших приватних і громадських винах. Це сила милосердя, що розділила Храм на дві частини, «роздерши завісу в храмі надвоє» (Мф 27:51) — храми часто стають місцями, де відмовляють в милосерді. Отже, почнемо працювати над прощенням, яке є суттю історії Страстей.

break

Фото: Perpetua Claritasо. Лоренс Фрімен OSB