о.Лоренс Фрімен OSB «Великопісні роздуми» 2017 р. (V тиждень)

V тиждень


articles_lflent2017_6bСубота V тижня Великого посту

Під добрим дотриманням посту ми часто можемо мати на увазі просте почуття задоволеності від того, що ми не випали з вагону власних ритуалів. Ісус різко застерігає від такої фарисейської помилки. Також ця радість може бути пов’язана з тим, що наша увага була посилена та очищена, і тепер ми відчули себе більш легкими і в більшій мірі присутніми в поточному моменті. Як я вже говорив, займаючись чимось звичним (наприклад, читаючи тексти, які ми знаємо напам’ять), ми легко можемо увійти в режим автопілота і стати неуважними. Але є і певна радість в тому, що якісь внутрішні містки звичності і дружності об’єднують різні рівні нашого повсякденного життя.

Розамунда Річардсон зустрілася з подібним досвідом, відкривши для себе, як добре знайомий їй світ дерев та рослин, розширюючись, плавно переходить в паралельний світ птахів. Це відкриття дозволило їй зменшити темп сприйняття, доторкнувшись до нового способу бути уважною та перебувати в поточному моменті. У своїй книзі вона цитує К’єркегора, який говорить про цю увагу в теперішньому моменті як про відкриття радості: «Ця радість досягається присутністю в даному моменті. Радість — це теперішній час з глибоким акцентом на присутності в ньому».

Розамунда пише: «Я виявила, що увага, що є потрібною для спостереження за птахами, стала формою медитації: тиша і заглиблення в це спостереження вивели мене за межі самої себе». Зосереджуючи увагу, ми можемо відкрити для себе щось нове, що підтримає і посилить нашу зосередженість. Сучасний світ часто обманюється прагненням до помилкової новизни. Нові упаковки і рекламні кампанії підсилюють споживання. Але досягти більш глибокого пізнання та усвідомлення ми зможемо, тільки уповільнивши нашу схильність споживати. При цьому ми можемо скоротити економічне зростання, але в той же час ми посприяємо більш справедливому розподілу ресурсів.

Коли ми стаємо присутніми та уважними, ми виявляємо, що навіть щось найзвичніше насправді не є механічним повторенням. У реальному житті ми не можемо копіювати і вставляти, як в комп’ютерних інтерфейсах. Ми не можемо копіювати зображення, як ми це робимо, редагуючи свою фотогалерею. Сніговий пейзаж складається з незліченної безлічі окремих і унікальних сніжинок. З того моменту, коли сніг вперше впав на землю, не було двох однакових сніжинок. Те ж саме стосується людей. І птахів. І взагалі всього.

Увійшовши в свій новий світ птахів, Розамунда описує, як зграя вівсянок вилітає з заростей, піднімаючись і опускаючись, «набирає обертів знову і знову, кожного разу вибухаючи золотим спалахом». Через рік, дізнавшись, як звуть цих прекрасних птахів, вона дізнається про пісню вівсянки. Звичні і нові одночасно. Як і всі птахи, вони дуже уважні. Вони ніколи не стикаються один з одним, коли виконують свої небесні маневри. Вони індивідуальні і в той же час єдині між собою. Ті, хто спостерігають за ними, вчаться їх уважності і адаптації один до одного в спільноті.

Практика медитації розвиває уважну присутність у всіх речах і обставинах, в кожній дрібниці. (Якщо ви хочете медитувати, спробуйте просто прогулятися або поспостерігати за птахами). Це не тільки джерело радості, а й неодмінна умова для збереження нами розсудливості. Стародавні мислителі називали це «природним спогляданням». Томас Мертон вважав, що саме цього не вистачає новіціям, що починають свій чернечий шлях у монастирі. І, безумовно, це те, чого не вистачає в останніх розпорядженнях президента США в галузі навколишнього середовища.

break


articles_lflent2017_6bП’ятниця V тижня Великого посту

Очевидно, що рівень усвідомленого уваги в повсякденності сучасного світу падає. Коли ви робите замовлення в ресторані або передаєте будь-кому інформацію, висловлюючись чітко та ясно, то нерідко отримуєте відповідь, що складається з уточнюючих запитань, які показують, що вас не слухали, і вже не можуть згадати, що ж ви сказали кілька секунд назад. Деяким людям навіть не вистачає уважності зрозуміти, що інша людина не приділяє уваги ім. Це особливо тривожна ознака, бо наші комунікації починають нагадувати розмови людей із порушеннями розумової діяльності, які настільки ізольовані в своїх уявних світах, що не можуть чути або бачити що-небудь поза ними. Вони закінчують тим, що говорять в присутності інших людей, не звертаючись до них.

Хронічна неуважність у нашому світі розкриває безумство надактивності й надмірної стимуляції розуму. Ми відчуваємо необхідність робити багато речей одночасно, хоча очевидно, що багатозадачність завдає шкоди якості результатів того, що ми робимо. За цією уявною необхідністю може ховатися бажання піти від реальності, уникаючи важких істин. Або, можливо, за цим ховається тривожний змагальний інстинкт та страх, що інші, роблячи більше, ніж ми, перетворять нас на второразрядніков або невдах. І перше, що залишає нас в цьому випадку, — це радість роботи і задоволення від творення. Ми перетворюємося на звичайних виконавців, які вимірюють лише кількість зробленого, ховаючи недоліки й неуважність за професійним жаргоном, в результаті чого якість роботи тільки падає.

Природним чином, обсяг діяльності, на який ми здатні, не втрачаючи розум та увагу, буде варіюватися — від людини до людини і в залежності від зовнішніх факторів. Деякі з нас найкраще процвітають в ході зайнятого життя. Св. Бенедикт говорив, що неробство є ворогом душі; він також був першим великим консультантом з тайм-менеджменту, плануючи кожен день так, щоби все було зроблено найбільш збалансованим та приємним способом. Але він також знав, що деякі люди повільніші за інших, але це не означає, що вони дурніші, і що спільнота (тобто, хороша команда) повинна пристосовуватися до різних типів особистості.

Коли монах молиться, читаючи Літургію годин, чимало текстів він знає напам’ять. Йому не потрібно читати їх з аркуша. Але це означає, що він легко переходить у режим багатозадачності. Повторюючи вранці «Benedictus» (Пісня Захарії, Лк 1:68-79), він раптом усвідомлює, що втрачає нитку, тому що він раптово почав планувати свій день, або вирішувати якусь проблему, або навіть думати про наступне великопісне читання. Це може стати сигналом для повернення назад, щоби повторити «Benedictus» з самого початку. Можливо, духовна цінність такої вправи полягає у посиленні уваги ченця, а не в тому, щоб розповісти Богу те, що Бог і так вже знає.

Симона Вейль саме так навчилася дисципліни повторення молитовної формули, мантри. Вона прийняла рішення повторювати «Отче наш» регулярно і з абсолютною увагою. Якщо її свідомість починала блукати, вона поверталася до молитви — з самого початку. Основою її осяяння стала ідея, що суттю молитви є не намір, а увага.

Молитва — це не лише вочевидь релігійна дія. Офіціант, який приймає замовлення біля столиків напруженого вечора, перетворює свою роботу на молитву, якщо він слухає, розуміє почуте вірно та приносить правильну їжу правильній людині. І чайові, які він отримує, будуть відображати це, — звичайно, за умови, що й клієнт був настільки ж уважним, щоби помітити якість його роботи.

break


articles_lflent2017_6bЧетвер V тижня Великого посту

Нещодавно я ходив на презентацію книги однієї письменниці, з якої я давно спілкуюся; вона живе у невеликому селі в Східній Англії. Розамунда Річардсон написала кілька книг про сільську місцевість, дикорослі квіти та дерева, а також і про здорове харчування. Вона любить прогулянки. Її тексти викликають почуття довіри, і вам теж починає хотітися пізнати краще місцевість, у якій вона живе. А говорила вона на презентації про птахів — і про медитацію, хоча жодного разу не вимовила слово «медитація».

Дивно, але лише зовсім нещодавно вона відкрила для себе світ птахів. Цей новий світ приніс їй почуття впевненості, нові взаємини з природою (яку св.Фома Аквінський називав «першим і найдосконалішим божественним одкровенням»), і став новим джерелом зцілення. Як вам скаже будь-який лікар-травник, якщо ви навіть знаєте про природу все, ви завжди зможете відкрити щось нове про неї, як про джерело зцілення.

Я раджу цю нову книгу Розамунд як читання під час Великого посту — ця книга для тих, хто відчуває необхідність збалансувати релігійну і природну складові поста. Вона називається «В очікуванні білого в’юрка, або як спостереження за птахами може змінити ваше життя».

Її тексти про природу і світ птахів, який вона для себе відкрила, набагато більшою мірою передають нам, її читачам, досвід зустрічі з творінням, аніж будь-який документальний фільм. Таким чином, слова можуть бути набагато більш могутніми, ніж тисячі зображень, — хоча жителі сьогоднішнього одержимого мультимедійністю світу вірять у протилежне. Розамунд, як зізнається вона сама, є дуже зайнятою та допитливою людиною. Вона не сидить склавши руки. Але птахи відкрили для неї споглядальні прогулянки, а також радість непорушного, терплячого, безмовного очікування.

З її розповіді я дізнався, що англійське слово «to saunter» («прогулюватися»), яке означає «йти повільно і спокійно, йти легким кроком, брести», походить від французького «sainte terre» — «Свята земля». Паломники, які відправлялися у Святу землю, щоб побачити ті священні місця, де Ісус жив, навчав, страждав, помер і воскрес, «прогулювалися» туди. Вони не відправлялися до аєропорту Гетвік або Ньюарк, не ходили там по магазинах, не їли і не пили в очікуванні переповненого літака. Вони не сідали в автобус, який може доставити вас з аеропорту в готель. Вони «прогулювалися». Зростаюче число сучасних паломників в Каміно-Компостелла, яких ми сподіваємося незабаром вітати в нашому новому центрі «Боннев’ю», що знаходиться на цьому давньому шляху, наново відкривають для себе подібний підхід.

У сучасній культурі все пов’язано зі зростанням швидкості. Звичайно ж, в цьому є і чимало переваг. Але ми багато втрачаємо в ході подібного прогресу. А «уповільнення» може допомогти нам розкритися. І Розамунда навчилася цього, спостерігаючи за дрімлюгою. Дрімлюга — це птах, що веде нічний спосіб життя, відомий своїм досить своєрідним співом. Звукозапис показав, що птах видає близько двох тисяч звуків у хвилину, що говорить нам про крайній ступінь обмеженості нашого людського слуху.

Йти повільно — не означає стояти на місці. Бути нерухомим не означає бути непродуктивним або відірваним від світу. Розамунда багато чому навчилася у Торо, американського натураліста 19 століття, який усвідомлював духовну значущість прогулянок, і чия мудрість добре передається латинським прислів’ям «solvitur ambulando«, що приблизно можна перевести як «розберися в цьому, прогулюючись, неспішно йдучи».

Отже, якщо вам потрібна нова великопісна практика, спробуйте споглядальну прогулянку. Якщо вам здається, що ви занадто неспокійні й напружені для медитації, спробуйте спочатку прогулятися. А якщо ви хочете навчитися більш зосереджено повторювати молитовну формулу, вашу мантру, послухайте ранковий і вечірній спів птахів.

break


articles_lflent2017_6bСереда V тижня Великого посту

У міру наближення Страсного тижня я завжди відчуваю, що у мене немов гора з плечей падає. Напевно, це пов’язано з моїми власними питаннями у сфері релігії, релігійної мови, ритуалів, символізму, віри. З дитинства все це було для мене дуже дороге і збагачувало мене на глибокому рівні. Всі ці речі були і залишаються моїми містками, що ведуть від поверхні речей до граничної глибині реальності. Релігійне життя завжди допомагало мені уникнути земного жаху, жаху життя на поверхні, де я як камінь ковзаю по хвилях, перш ніж поринути в товщу води, як… так, як камінь. Я відчуваю природну спорідненість з мовою релігії. Спосіб життя або світогляд, що висміюють або виключають релігійність, мені здаються дуже неповними і поверхневими. Спроби тоталітарних режимів двадцятого століття щодо викорінення релігії не вдалися, як не вдалися б і спроби заборонити музику, мистецтво або (як Платон хотів зробити в своєму ідеальному світі) поезію. Проте, нам слід виявляти погану релігійність і намагатися уникати її, як ми б уникали поганої музики або поганого мистецтва. Ми не будемо зараз вдаватися в подробиці того, як визначити, що є добре і що є зле. Більшість людей погодяться з тим, що евангелізм американського телебачення, що експлуатує бідних і обіцяє в обмін на пожертвування прихильність від Бога і розкішний спосіб життя проповідника, є прикладом поганої релігійності. Також є очевидним, що поганою релігійністю є агресивна неповага до інших релігій.

Проте, Великий піст для мене відчувається в деякому роді освіжаючим подоланням формальної релігійності, мірою її дозування. Великопісний час зосереджує нас в більшій мірі на пустелі, ніж на храмі; на мовчанні, а не на словах; на тиші, а не на ритуалі. Життя монаха, як я цитував з Правила Св. Бенедикта кілька тижнів тому, — це вічний піст. Як монах, я сприймаю це не тільки в сенсі ходіння по канату поміркованості, але і в тому сенсі, що я повинен не дозволяти своїй релігійності виходити із розумних пропорцій, із врівноваженості зі звичайною частиною реальності. Наприклад, Бенедикт (який не був священиком) сказав, що до робочих інструментів і до начиння монастиря слід ставитися з такою самою повагою, як до вівтарних судин. Релігійність не повинна бути відірваною, ізольованою від звичайного життя. Сакральне і профанне повинне злитися в одне ціле в релігії, що є зосередженою на Втілення і на людяність Бога.

Це не означає, що монахи-пустельники або св. Бенедикт були квакерами. Для мене життя без Євхаристії було б подібним до ходіння по пустелі без манни небесної. Але Євхаристія — це Таїнство, а не магія, це живий образ та символ реальності, джерело якої знаходиться всередині нас, а не спосіб маніпулювання речами або якась примусова діяльність. Ось чому споглядальний досвід, що пробуджується щоденною медитацією, хоча і лякає деяких «дуже побожних» людей, насправді допомагає тим, кого відсторонила свого часу церковно-парафіяльна релігійність, по-новому повертатися до сакрального символічного життя і духовної мови. Не потрібно бути надмірно релігійним для медитації, для того, щоб прийти до досвіду споглядання. Не можна сказати, що медитація обов’язково зробить вас релігійною людиною, у формальному сенсі слова, і змусить стати постійним відвідувачем тієї чи іншої церкви. Але вона допоможе побачити справжню природу і глибинний сенс релігії.

Св. Фома Аквінський сказав, що «творіння є першим та найдосконалішим одкровенням Божим». Тому спілкування з природою — це також форма поклоніння. Можна образно сказати, що творіння, реальність у всій своїй чудовості, є початковою церквою. Я зустрів цю цитату з Фоми Аквінського в книзі, про яку хотів би поговорити завтра. Це не книга спеціальних великопісних читань, але все ж це просто хороша книга для Великого посту.

break


articles_lflent2017_6bВівторок V тижня Великого посту

У першому із сьогоднішніх літургійних читань (Числ 21: 4-9) ми знову зустрічаємо розповідь про подорож ізраїльтян в пустелі, яка їх дуже стомлює. Вони жадають різноманітності та свіжих вражень, так само, як раніше прагнули повернутися до звичної їжі ціною повернення до рабства. Добре вивчивши свої залежності та прив’язаності, ви легко впізнаєте цю тенденцію у власних бажаннях, що має характер циклічного повторення.

За нездатність зберігати стабільність в одноманітній та обридлій ситуації, піднімаучись таким чином над своєю волею, вони отримали вогненних змій, що жалили їх. Це потужний символ того, як наші бажання контролюють нас. Всім нам це знайомо, на грубому чи тонкому рівні. І горе тим, хто вважає, що у них є повне панування над собою.

Друге читання (Ін 8: 21-30) доносить до нас болісне волання Ісуса, що звучить в пустелі Його відносин із сперечальниками, які не впізнали Його. Ці люди уособлюють короткозорість і насильницький опір досвіду пустелі. Тут ми бачимо конфлікт між їх невіглаством та Його почуттям неможливості передати їм те, до чого Він так прагнув — Його вічним прагненням розділити з нами ту повноту світла, яка живе в глибині кожної людини. «Я сказав вам все, що чув від Отця Мого» (Ін 15:15) — розповідає Він своїм учням напередодні своєї смерті.

Коли Його огудники запитують його «хто ти?», Вони зупиняють потік буття, щоб зафіксувати і позначити етикеткою досвід. Але щоб отримати те, що Він намагається з ними розділити, їм довелося б повністю відпустити ілюзію контролю, припинити моделювати свою реальність — такою є наша найгірша залежність. Цей ступінь вбогості здався їм надмірним, як здається і нам протягом всього нашого життя, а також у більшій частини часу нашої практики медитації. Він не може дати повну відповідь на їх питання в їх же власних термінах, вмістивши істину як таку в слова. Йому доведеться виражатися словами, що задовольняють їх прагнення до самовиправдання. Отже, Ісус перебуває в потоці, з якого вийшли Його співрозмовники, закликаючи Того, «хто послав Його» — Того, хто є правдивим, і хто навчив Його усьому, про що Він хоче «говорити світові».

У цей момент остаточного розриву зв’язку із зовнішнім світом та початку ворожнечі, Ісус являє велику чуйність і ніжність. Чи є в Його Отця довга біла борода та чи сидить Він на троні в небесах? Тут про це нічого не говориться. Отець Ісуса тут являє себе океаном істинної ніжності. Ця ніжність проявляє себе у вразливій та незахищеній м’якості нашого самовизначення, коли ми переживаємо поглинення істиною, красою і любов’ю. Поглинення Богом.

Ісус не намагається наклеювати одні етикетки поверх інших у цій битві ідей. Він не намагається перемагати, контролювати, затверджувати власну богословську майстерність. Зіткнувшись із гіршого релігією (яка ненависно відкидає Бога в ім’я Бога), Він піднімається над релігією в принципі, і все, що ми можемо тепер побачити, — це тільки палаюче сяяння Його духу, Його зв’язок з Його джерелом.

break


articles_lflent2017_6bПонеділок V тижня Великого посту

Макіавеллі, архетипічний політик, сказав, що «найважче — це змінити порядок речей». Це типова західна ідея, лівопівкульна звичка свідомості, — вважати, що ми повинні і можемо змінювати порядок речей. Це позбавлена мудрості політична гра, ілюзією якої ми охоплені понині. Але якимось чином ми вважаємо цілком очевидним, що ми можемо зробити буквально все, — звичайно, за умови досить сильної волі, розуму і деякої вдачі. Ми можемо контролювати речі.

Сьогодні Захід і Схід зустрілися, кілька разів перетнулися між собою і навіть перемішалися, — по меншій мірі, у деяких сферах суспільства. Проте, існують суто східні підходи та умонастрої, які стають певним викликом для західного розуму. Одним з таких уявлень є прийняття можливості змін, коли ви перетворюєтеся у щось краще за допомогою природного ходу речей — швидше за рахунок того, що просто пливете за течією, ніж змінюєте напрямок річки за допомогою вибухів та важкої техніки. Бути нерухомим, а не імпульсивно втручатися. Бути, а не діяти.

Кожен з цих підходів має свою ціну. Активна, заснована на волі спроба змінити порядок речей може бути руйнівною та принесе лише короткочасні перемоги. Споглядальний підхід у свою чергу вимагає тренування розуму та емоцій за допомогою тривалої практики розвитку уваги. Зміни починаються всередині, перш ніж вони вплинуть на зовнішній світ. Такий підхід вимагає більшої ціни, тому що зміни, що викликаються ним, є справжніми та тривалими. Він вимагає особливої умови, так званої «чистої молитви», або ж «абсолютної простоти, що «коштує не менше, ніж все, що ви маєте».

Нещодавно я говорив з однією людиною, яка зіткнулася із необхідністю заплатити таку ціну. Хтось сказав їй, що якщо під час медитації якісь потужні внутрішні сили повстануть і не дозволять вам повторювати молитовну формулу, вашу мантру, то цілком нормально відволіктися від цього повторення. Або ж, якщо ви повторюєте її, але щось вас блокує, то ви можете перестати повторювати і спочатку ідентифікувати і назвати те, що вас відвернуло, перш ніж повернутися до практики повторення. Наша традиція медитації радить нам просто повторювати своє слово, повертаючись до нього і не зупиняючись — не відволікаючись на те, щоб назвати або визначити джерело відволікання.

Якщо ви не знаєте, що означає повторення молитовного слова (бачити мить радості Великого посту у вірності до зосередженості на молитовній формулі), такий підхід може здатися вам дріб’язковим педантизмом. В певному сенсі це дійсно дрібна відміна. Але, якщо ви розумієте, чим є ваша мантра, ви побачите важливість цієї тонкої відмінності. Ви відчуєте її важливість для якості вашої практики і відчуєте, чим для вас є медитація. Я думаю, ця відмінність також має значення і для того особливого типу змін в нас, на які вона впливає.

Я не кажу, що один із способів сприйняття є хорошим, а інший є поганим. Ніхто не повинен применшувати духовну практику іншої людину або висловлювати до неї неповажне ставлення. Безліч різних шляхів ведуть на одну і ту ж вершину пагорба істини. Але я вважаю, що найважливішим є побачити, що абсолютна простота означає зсув точки уваги з сили фіксованої волі на силу потоку реальності. Зупинитися і підвести підсумок тієї роботи волі, яка схильна давати всьому імена і назви, — це не кінець світу, але це схоже на зупинку поїзда. Навіть коли поїзд уповільнює свій хід, він продовжує рухатися. У вас буде достатньо часу, коли ви доберетеся до наступної станції (після завершення часу медитації), щоб проаналізувати, що викликало це уповільнення. Але знову ж таки, не витрачайте на це занадто багато часу, інакше ви ризикуєте пропустити наступний поїзд.

Коли ми дозволяємо піти нашій егоцентрічній волі, залишаючись в абсолютній простоті, — це лише перший, постійно повторюваний нами, крок на шляху. Але ми завжди збираємося в дорогу, ми завжди починаємо, — так навіщо зупинятися?

break


articles_lflent2017_6bV неділя Великого посту

Історія про воскресіння Лазаря в Євангелії від Іоанна (Ін 11: 1-45) потребує того, щоб ми затримали на ній особливу увагу і оцінили її багатошаровість. У ній описується раптова смерть улюбленого друга Ісуса, та Ісусова участь у драматичних переживаннях двох сестер Лазаря — активної Марти та споглядальної Марії.

Історія показує Ісуса як в Його всемогутності, так і в Його найбільш людяній уразливості. Ця втрата внутрішньо сильно зворушила Його, набагато глибше будь-яких слів. У відповідь Ісус явив знамення, що виходило безпосередньо з Його серця. Що ми можемо сказати, стикаючись з лицем до лиця з втратою тих, кого любимо? Ми розриваємося між відчуттям того, що вони або зникли в небуття або поринули в більш глибокі рівні реальності, до яких ми як і раніше є нечутливими, в силу власної грубості та непросвітленості. Почуття втрати та покинутості виносить на поверхню нескінченні шари підсвідомої пам’яті. Безмовний подих висловлює біль втрати, з якої народжуються сльози. Таким є один з найкоротших євангельських віршів: «Ісус заплакав» (Ін 11:35)

Ці два потужних слова («Jesus wept») іноді використовуються в далекому від духовних сфер побутовому сленгу, окрашуючи мову при випадковому видаленні важливого емейла або навпаки, в разі особливого задоволення. Зрозуміло, що для будь-якої побожної людини це прозвучить образливо, але в цьому також можна впізнати і неусвідомлене звернення до того співчуття, яке Ісус відчуває до страждаючого людства. Сльози Ісуса, як ми можемо відчути, виникли не тільки через особистий біль, який Він відчув від втрати улюбленого друга, але й від Його занурення в безмежний океан загальнолюдського болю. Коли ми завдаємо комусь біль, ми завдаємо біль усім, хто страждає або коли-небудь постраждав у всіх вимірах часу та простору.

Коли герой Вергілія, Еней, дивиться на фреску, що зображує батальні сцени та смерті друзів, він вимовляє: «Сльози — в природі речей, всюди чіпає душі смертних доля» (Енеїда, I, 462). Сльози про природу речей. Ми забуваємо свою людяність, втрачаючи чутливість та повагу до цих сліз, що народжується в зустрічі зі стражданнями. Можливо, саме тому ми насолоджуємося поганими новинами, намагаючись довести собі, що наші почуття все ще живі, незважаючи на надмірну стимуляцію та відволікання уваги, що викликаються сучасною медіакультурою.

Це співчуття є частиною глибинної звістки, що є прихованою в буденності та незалежить від того, добрі чи погані новини лунають до нас зі ЗМІ. Сльози — це хвиля енергії, що приносить зцілення і нове життя. Після занурення в безмовність глибокого співчуття Ісус «голосно промовив: Лазарю! Ви­йди геть. І ви­йшов померлий, оповитий по руках і ногах поховальними пеленами, і обличчя його обв’язане було хусткою. Ісус говорить їм: розв’яжіть його, нехай іде.»

Сльози свідчать про дійсність нашої уваги. Стійка увага лікує, відроджує мертве, зігріває холодне. І повертає кольори тому, що перетворилося на мляву сірість.

break

 

Підпишіться на розсилку щоденних великопісних роздумів:
christian-meditation.com.ua/subscribe

Переклад: Захарова Марія, Альберт Захаров

Фото: о.Лоренс Фрімен OSB