о.Лоренс Фрімен OSB «Великопісні роздуми» 2017 р. (IV тиждень)

IV тиждень



articles_lflent2017_5bСубота IV тижня Великого посту

Кожен раз, вмикаючи новини, ми чуємо про звірства, трагедії, жахливі аварії або злочини, що відображають гірші сторони людської натури. Наприклад, в Ірландії, як я помітив, особливо люблять щоденні новини про автомобільні аварії та вбивства. Всі ці речі трапляються, і ми не повинні заперечувати цього. Але якщо ми піддаємося бомбардуванню подібною інформацією в ЗМІ так непропорційно, то це повинно означати що або ЗМІ навмисно намагаються нас пригнічувати, або що ми отримуємо певне задоволення або стимуляцію від вислуховування таких новин. Невеликі клаптики хороших новин, які нам час від часу підкидають, тільки підкреслюють загальний морок існування на цій планеті.

Буває важко відповісти на питання від когось, з ким ви давно не бачилися: «Як справи, як життя?». Почавши сканування перед тим, як відповісти, ви можете відчути безпорадність. Як і що вам слід вибрати із загального потоку подій і вражень? Наскільки дійсно зацікавлений ваш співрозмовник у відповіді, що представляє все розмаїття подій у вашому житті і що є чимось більшим, ніж звичайна ухильна відповідь: «Так, все добре, чудово, дякую».

Швидше за все, ми відчуємо, що говорити варто про щось істотне або драматичне (погане або добре). В цьому щось є, адже говорити про незначні банальності, або про дрібні проблеми, може бути нудно. «Ну, вчора я хотів зробити собі чашку чаю і включив чайник. Вода довгий час не закипала, і потім я зрозумів, що кришка чайника є нещільно закритою. Виявилося, що у цього чайника є новий механізм, який не дозволяє йому включатися, поки він не буде щільно закритий.» Навіть якщо ми приправимо такі новини яскравими виразами, вони не стануть цікавішими. Так, скучність — це дійсно погані новини.

Проте, ми можемо побачити звільнюючий сенс, красу та дивовижність в чомусь, що зазвичай вважається нудним і звичайним. І це може стати дійсно хорошими новинами. Наприклад, якщо спостерігаючи за образами змін погоди, ви були щиро зворушені, замість того, щоб побачити в цьому буденному видовищі тільки ознаки нецікавості вашого життя, люди з вдячністю долучаться до вашого відкриття. Глибоко британський поет Джордж Герберт свідчить про це своїм чудовим віршем «Квітка»:

У віці зрілості я розквітаю знов,
Після стількох смертей живу й пишу;
весняного дощу вдихаю свіжість,
віршам радію.

Вісті про глибину звичайної реальності ми зустрічаємо і в поезії і в великих духовних писаннях. Дивно, наскільки нудними може залишатися багато хто з релігійних людей, володіючи таким скарбом. Там де євангельське оповідання є згорнутим в історію про зцілення, головним є не тільки сам факт виліковування. Більш важливий сенс полягає в тому, як перетворюється життєвий досвід зціленої особистості, і як ця особистість використовує той додатковий час свого життя, що призначений для пізнання глибинних вимірів звичайного буття.

Великий Піст налаштовує нас на частоту тих глибинних звісток, які воістину здатні оновити нас.

break



articles_lflent2017_5bП’ятниця IV тижня Великого посту

Кілька днів тому в Вестмінстері чоловік років п’ятдесяти, народжений в Британії, з темним кримінальним минулим, безжально вбив чотирьох осіб, і це було названо черговою терористичною атакою. Дике і безглузде заподіяння страждань ні в чому не винним людям розбиває серце. Далі новина поступово зникає з перших сторінок, барикади безпеки ростуть, як зростає і інфекція страху. Але особисте горе родичів та друзів загиблих або постраждалих від цього безадресного вираження ненависті триватиме все життя.

Цей божевільний вбивця прийняв іслам, а також кілька разів змінив своє ім’я. Багато хто з тих, хто вбиває в ім’я Аллаха, звертаються до певного збоченого релігійного бачення, що ховається під вивіскою віри та дозволяє їм висловити свою особисту озлобленість на світ, — і почути оплески, по меншій мірі, від деяких. Більшість з цих терористів виглядають психічно хворими, пригніченими численними соціальними і психологічними невдачами в житті, — і саме тому вони так легко перетворюються в безжальних радикалів. Нам кажуть, що подібні події будуть тривати. Більшість з них вдасться запобігти, але деякі випадки, подібні до цього, завжди будуть просочуватися крізь тенета. Західному світові доведеться жити з цим до тих пір, поки складні політичні та релігійні конфлікти, які непідвладні нашому розумінню, і які відбуваються десь далеко, не будуть вирішені. Тим часом, ми переживемо цю «терористичну» епоху, — адже люди переживали і інші, набагато гірші, періоди насильства та хаосу.

Засоби масової інформації повідомляють про всі деталі, надаючи широкий розголос, якого жадають терористи. Політики і релігійні лідери засуджують подібні дії, намагаючись знайти найбільш суворі обвинувальні формулювання. Але почуття дежа-вю відвідує нас все частіше: це фаталізм щодо шоку і страху, які можуть повторитися, і які повільно поглинають серце будь-якого суспільства. І це, звичайно ж, саме те, чого і хочуть терористи.

Чи є споглядальна відповідь на ці трагічні події нашого століття терору?

Споглядання взрощує мудрість і співчуття як в окремих людей, так і у всьому суспільстві. Мудрість є практичною і знає, що спочатку вона повинна захистити невинних від нападу. Але вона також повинна поглянути на причини того, що здається нам звичайним божевіллям, — і задати незручні питання. Співчуття не може виключити нікого, не має значення, невинного або винного. Немає більш глибокого шляху запобігти ерозії суспільства, що була викликана страхом або ненавистю, ніж розширити силу співчуття також і на винних. Апостол Павло говорить, що іноді бути прощеним вельми болісно, це подібно до палаючого вугілля, що висипається на голову ворога: «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром» (Рим 12:21) Він вторить тут Книзі Приповістей, яка говорить, задовго до того , як Ісус зробив цю ідею центральної в своєму вченні: «Якщо голодує твій ворог нагодуй його хлібом, а як спрагнений він водою напій ти його, бо цим пригортаєш ти жар на його голову, і Господь надолужить тобі» (Пр 25: 21-22).

Прощення — це непроста чеснота, яку, втім, можна зрозуміти або виправдати політично. Але вона є важливою для зцілення та морального виживання. Традиція нашої віри віддана цій ідеї. Захід, нібито, піддається нападу терористів саме тому, що є християнським. Але питання в тому, наскільки сильною є ця християнськість. Сьогодні ми зустрічаємося, як з викликом, із випробуванням віри. Великий піст, час простоти і самозречення, навіть після атак і горя, є періодом, коли нам слід спиратися на мудрість і співчуття, що є прихованими в людському серці і є джерелом нашої віри.

break



articles_lflent2017_5bЧетвер IV тижня Великого посту

Поговоримо трохи про зв’язок наших вчорашніх роздумів безпосередньо із великопісним часом.

Нещодавно я медитував з групою лікарів і медсестер, які працюють в дуже напруженій галузі державної медицини. Це колектив, що складається з надзвичайно щедрих і жалісливих людей, в якому між людьми утворилася потужна взаємна підтримка професійної дружби. І, також, вони дійсно хочуть медитувати. Вони висловлюють свою мотивацію по-різному, але це пов’язано з різними небезпеками, що властиві для їх праці. Серед цих небезпек є такі, як вигорання (внутрішнє відключення, що сусідить із продовженням діяльності на поверхневому рівні) та різні форми самонасилля — від втрати рівноваги особистих і професійних аспектів життя до фізичних і психологічних наслідків сильного стресу.

Більшість також стикається із проблемою пошуку часу для медитації. В ході вирішення цього завдання ми дізнаємося, як медитація веде до самопізнання навіть в самому процесі навчання. Ми починаємо розуміти і бачити себе краще, коли свідомо не робимо те, що робити хочемо. Звичайно, це може змусити нас здатися. Але, що є більш позитивним, це може допомогти нам переглянути наші цілі, подолати наше опір або просто почати більш розумно керувати часом. Більшість людей визнають, що вони могли б знайти час для медитації, якби дійсно зважилися на це.

Точно так само і наша великопісна дисципліна веде до самопізнання, не залежно від того, чи задоволені ми ступенем свого її дотримання чи ні. Самопізнання веде до того, що вчителі пустелі називають «розсудливістю». Немає нічого більш важливого на духовному шляху, який ми називаємо «життям», ніж розсудливість. Вона вчить нас підкорятися вічним законам реальності, не впадаючи в пастку законницва. Саме тому вчителі пустелі говорили, що знайти самопізнання важливіше, ніж творити чудеса.

Проте, найчистіший рівень самопізнання, про який я писав вчора, — це досвід, який не може бути буквально пережитий. Як думаєте, це звучить трохи езотерично? Вам би так не здалося, якби ви послухали медиків, які навчаються медитувати. Ми говорили про нерухомість — на рівні тіла і розуму — як про найважливіший елемент медитації. Я запитав у цих лікарів, чи переживав хтось із них досвід тиші, мовчання. До цього вони говорили про свою медитацію переважно в контексті розсіювання уваги і невдач. Але, отримавши невеликий поштовх в бесіді, деякі з них визнали, що на мить вони наче зрозуміли, що таке тиша і спокій. Майже відразу вони почали думати про цей досвід, і, звичайно ж, він був відразу втраченим.

Більшість того, що ми називаємо переживанням, — це просто пам’ять, враження, що були залишені досвідом чистого моменту, в якому ми були вільні від нашої звичайної егоїстичної самосвідомості. Досвід сам по собі є відкриттям, яке знімає кайдани структур часу з нашої думки та уяви. Це чисте сьогодення, це «тут та зараз». Як тільки ми називаємо це «своїм досвідом», «справжнє» зникає. Згодом наша пам’ять про це тьмяніє, поступово зникає і часто її залишки стають неточними. В кінці кінців має значення тільки чистий досвід. Досвід не можна повторити за бажанням, але ми завжди можемо бути відкритими до нього. Наша «не цілком чиста відкритість» — це віра. У міру зміцнення віри зростає усвідомлення безперервної присутності, навіть якщо ми не перебуваємо безпосередньо в стані переживання досвіду.

Лікарі свідомо обмежують свій час медитацією. Подібно до Великого Посту, обмеження часу медитативною практикою дає нам стимул та дисципліну, дозволяючи звільнитися від часу і доторкнутися до справжнього.

break



articles_lflent2017_5bСереда IV тижня Великого посту

Джон Мейн вважав, що надмірна зосередженість християнина на гріху веде до втрати бачення повноти чуда і потенціалу християнської віри. Це і справді неймовірно — християнська віра відкриває такі розширюючі розум перспективи щодо нескінченних здібностей людської натури і взаємин Бога, природи і всього людського спектру чуйності, радості і страждань. Тим не менш, західне християнство сьогодні має образ, у якому переважають риси чогось нудного, соціально консервативного, моралістичного і надмірно зацікавленого, — якщо не одержимого, — питаннями сексуального характеру. У багатьох галузях цей образ стає жахливо фундаменталістським, неввічливим до інших вір, ексклюзівістським та інтелектуально обмеженим, як Білий дім. Що ж пішло не так? І чи можна повернути назад цей процес, щоб привнести певну міру надії та творчої енергії до нашої сучасної кризи?

Якби я мав би сказати «так» чи «ні», я б сказав «так». Але, звичайно, я не знаю відповіді, і питання у цій формі, ймовірно, є занадто великим та абстрактним. Можливо, на цьому етапі нам буде корисний швидше споглядальний, а не інституційно-ієрархічний підхід. Мені подобається, наприклад, відмінність між поняттями «еклезійний» (спільнотний і сакраментальний аспект Церкви) і «еклезіастичний» (юридичний та соціальний аспект). Обидва відносяться до Церкви, але з абсолютно різними значеннями. Термін «еклезійний» вказує на усвідомлення глибини й сенсу всередині приязної спільноти, що відкриває доступ до чогось більшого, аніж сума її частин. Це живий, символічний світ, у якому ми звільняємося від законництва за допомогою духовної дисципліни поклоніння. «Екклезіастичний» («теократичний» або «церковний», «парафіяльній» у формальному, інституціональному сенсі слова) може асоціюватися навіть у найбільш релігійних людей з чимось малопривабливим, а часом і відразливим. Тим не менш, існує така річ, як релігійна любов, і це прекрасна форма любові, яку багато хто був би радий відкрити. Але вона не завжди є формально-церковною.

Рішення духовної кризи лише малою мірою відноситься до таких ініціатив, як «зробити церкву релевантною» або «залучити молодь». Ми радше можемо діяти, виходячи з такого розуміння істини, що екстраординарний, але в той самий час універсальний досвід є схованим в кожній людині. Навіть без слів, що пояснюють цей досвід, він може бути пробудженим, показуючи всім нам, наскільки дивовижною і глибокою є християнська віра. Наприклад, мир. Цей мир Христовий [1], про який говорить Святе Письмо — він тут, в цьому досвіді. Або радість. Радість — це внутрішнє джерело, що очікує нас у своїй незайманості і виходить за межі релігійно-храмового споживацтва. Якби ми більше зосередилися на пробудженні цього внутрішнього досвіду, майбутнє форми та змісту Церкви розгорталося б набагато продуктивніше, та ми не просто рахували б кількість тіл, що бездіяльно сидять на лавицях.

Насправді ми не можемо силою пробудити цей досвід в інших. У цьому полягає помилка, коли вся увага духовного життя зосереджена лише на «відвідуванні церкви». Похід до церкви має сенс як відповідь на голос цього досвіду, а не як спосіб його знайти. Хоча, якщо вам пощастить, ви зможете знайти церкву з хорошою та люблячою спільнотою, яка допоможе широкому колу людей пережити цей досвід усередині себе та разом з іншими.

Я не впевнений, що цим потрібно займатися саме під час Великого Посту. Радше це завдання для нашого завтрашнього дня. Одним з проявів християнства, найменш скутих інституційним формалізмом, були ранньохристиянські ченці-пустельники. Вони щодня чисте джерело, з якого мудрість медитації й споглядання може вільно випливати, наповнюючи собою шлях християнського духовного життя.

[1] «Він бо наш мир, що вчинив із двох одне й зруйнував серединну перегороду…. Мир Божий, що вищий від усякого розуму.» (Еф 2:14; Фил 4:7) 

break



articles_lflent2017_5bВівторок IV тижня Великого посту

Американський художник-абстракціоніст Майкл Ротко, який заснував напрямок «живопису кольорового поля», в останній період свого життя став великим майстром чистого кольору. Кілька його величезних полотен формують простір мінімалістичної екуменічної каплиці Ротко (в Х’юстон, США — де в серпні цього року пройде «Семінар Джона Мейна»). Ці полотна — не в каплиці. Вони самі — каплиця. У круговому просторі каплиці немає ніяких інших зображень та символів, крім цих чотирнадцяти площин темних відтінків. Досвід присутності є неосяжним, особистісним, та часом він може здатися навіть гнітючим — по меншій мірі, поки ви не припините чинити йому опір.

Відповідаючи на питання про те, що означають його картини, Ротко одного разу сказав: «Мої картини — це не картини опису досвіду. Вони самі — досвід». Познайомившись з його роботами, — як мені здається, — ми зможемо прислухатися до цих слів як до простого опису, а не як до вираження почуття власної важливості художника. Думка Ротко нагадує мені одне із характерних повчань Джона Мейна про простоту медитації. Він хотів, щоб люди не уявляли собі, що таке «досвід присутності», не обговорювали його, але просто увійшли в нього. Він часто говорив: «Не намагайся пережити досвід». Для нашого сучасного розуму, із властивим для нього вкрай самосвідомим та самооцінювальним підходом до сприйняття чого-небудь, є дуже важливим прислухатися до цієї інструкції та зрозуміти її. Якщо ми не проявимо пильності по відношенню до цієї звички розуму, ми почнемо їхати по магістралі медитативної практики із натиснутою педаллю гальма, дивуючись чому червоний індикатор блимає на нашій приладовій панелі і чому так пахне горілої гумою. Саме про цю істину Ісус говорить нам на початку Великого посту, навчаючи, щоб наша ліва рука не знала, що робить наша права рука, коли ми здійснюємо добрий вчинок. (Не жертвуйте можливістю перебувати у самому потоці життя, намагаючись зафіксувати власне самоспостереження).

Сприйняття і світовідчуття 19 ст., яке ми називаємо романтизмом, має мало спільного з голлівудськими романтичними комедіями. Справжній романтизм був протестом і реакцією на ухил до раціональної лівопівкульності сучасного життя, яка піддає весь досвід життя мікроскопічному дослідженню та аналізу та при цьому втрачає гештальт, цілісність або, кажучи іншими словами, духовний вимір життя. Саме тому багато хто з романтиків страждав клінічною депресією. Вони знайшли свій шлях, відкривши новий спосіб сприйняття світу в повноті його краси і свіжій безпосередності. Філософ Джон Стюарт Мілль висловив це так: «Запитайте себе, чи ви є щасливими, і в ту ж хвилину щастя вислизне від Вас. Єдиний вихід полягає в тому, щоб переслідувати, в якості мети життя, не щастя, але якесь зовнішнє по відношенню до нього завдання. Нехай ваша егоцентрична самосвідомість, ваша увага до себе, ваша схильність до постійного самопитування вичерпають самі себе до кінця».

Це найпростіша і очевидна річ в світі, і одного разу ви переконаєтеся в цьому самі. Свобода від самозосередження — відсутність прагнення до власного щастя як самоцілі — це шлях. Повторення молитовної формули, нашої мантри в якості вираження усвідомлення цієї істини відключає ручне гальмо і дозволяє нам вільно переміщатися по магістралі медитації.

Таким є зміст наших великопісних духовних практик, яким би успішним або провальним ми не вважали наше їх дотримання.

break



articles_lflent2017_5bПонеділок IV тижня Великого посту

У християнських уявленнях біблійне оповідання про Вихід — сорок років, які ізраїльтяни провели в пустелі з Мойсеєм, як зі своїм GPS — стало символом Великого посту. Мандруючі ізраїльтяни досить регулярно бунтували. Спочатку вони жадали їжі, яку втратили, знаходячи пустельну дієту нестерпно нудною. Потім, коли Мойсей, зійшовши на гору, зник у хмарі невідання, щоб поговорити з Богом і отримати Десять Заповідей, вони відчули себе покинутими і самотніми.

Хоча вони нескінченно скаржилися на свою долю і звинувачували Мойсея у всіх своїх бідах, коли він піднімався на гору, вони ставали слабкими і збентеженими. Їх внутрішній компас втрачав напрямок. Аарон, граючи роль своєрідного лжеучителя, що опиняється завжди поруч із стурбованими людьми, повів їх в невірному напрямку. (Прихильники «Брекзіта», звичайно, не погодяться з таким розумінням цієї історії в контексті нинішньої ситуації в Британії). Аарон відчував, що він неодмінно повинен щось зробити, але у нього не було харизми Мойсея, що дозволяла утримувати людей в стані спокою. З якоїсь причини він повів ізраїльтян по тому жахливому шляху, на який вони завжди були схильні згортати, коли їм ставало погано. Разом з Аароном вони почали поклонятися фальшивим богам. Аарон попросив їх віддати усі свої золоті прикраси, щоб переплавити їх та зробити золоте теля. Це чудова ілюстрація того, скільки ми готові пожертвувати за помилкову розраду, яку нам пропонує ілюзія.

Створивши нового кумира, вони почали поклонятися йому, але незабаром поклоніння перетворилося на розгул. Так завжди відбувається, якщо цензура дає свою згоду. Можливо, це ще й свідчення того, що те, чого ми починаємо жадати, перебуваючи в розпачі, — це не Бог, а розваги. У нашій сучасній культурі є менше прикладів буквального ідолопоклонства, хоча ми є схильними абсолютизувати багато дурних речей та створюємо образи знаменитостей як альтернативу святості. Йдеться про схильність постійно розважати себе тим, що стимулює, лоскоче або відволікає нас. Ми до пізньої ночі поглинаємо продукти індустрії розваг. Ми не можемо зробити коротку поїздку на поїзді, не подивившись фільм і не перекусивши. І, звичайно ж, ми годуємо наших дітей дієтою анімованого розсіювання уваги за допомогою різних електронних пристроїв.

Все це зрозуміло та це можна пробачити. Мудрість, що є необхідною для виживання, полягає в тому, що ми повинні прощати себе за свої дурниці. Симона Вейль говорила, що втіха — єдиний засіб, що є необхідним для тих, хто страждає. І втратити відчуття напрямку на життєвому шляху, відчути себе покинутими, втратити підтримку лідерів і відчути, що навіть Бог залишив нас — це величезне страждання. Єдина проблема полягає в тому, що ми часто вдаємося до помилкових втіх, які є ілюзією, а ілюзія пожирає саму основу нашого почуття самосвідомості. Коли ми намагаємося уникнути темряви, така ілюзія розверзає перед нами безодню. Це призводить до розладу психіки та хаосу в суспільстві.

Усі ми час від часу можемо відчути, що відданість і вірність э нудними. Якщо нас не надихають якісь авторитетні джерела повчань, які говорять про важливість вірності, ці моменти слабкості змушують нас жадати різноманітності заради неї самої. Ми стаємо нетерплячими. Ми втрачаємо надію на те, що вірність шляху, яким ми слідуємо, приведе нас до достатку та радості, хоча в інші моменти ми в цьому цілком впевнені. Ця слабкість людської природи також є джерелом сили. Але ця слабкість стає помилкою зовнішньої сторони усього, що ми робимо, і що вимагає терпіння, вірності і цілеспрямованості — від повторення молитовної формули до життя в шлюбі, від зосередженості на діловому проекті на всіх його стадіях до очікування спуску Мойсея з гори.

break



articles_lflent2017_5bIV неділя Великого посту

«Того часу Ісус побачив чоловіка, сліпого від народження. Він плюнув на зем­лю, зробив болото зі слини й помазав ним очі сліпому, і сказав йому: «Піди вмийся в ку­пальні Силоам!» – Силоам у пере­кла­ді означає «посланий». Отже, він пішов, умився і прийшов зря­чим. Сусіди ж і ті, котрі бачили його рані­ше, як він був жебраком, казали: «Хіба це не той, хто сидів і жебрав?» Деякі говорили, що це він; інші говорили, що ні, але подібний до нього. Він же казав: «Це я!» Тож повели того, який був колись слі­пий, до фарисеїв. А того дня, коли Ісус зробив болото й відкрив йому очі, була су­бота. Знову запитували його фари­сеї, як він прозрів. Він сказав їм: « Болото поклав мені на очі, я вмив­ся і бачу». Деякі з фарисеїв говорили: «Ця людина не є від Бога, бо не до­три­му­ється суботи». Інші ж казали: «Як може грішна людина робити такі чу­деса?» І виник між ними поділ. Знову кажуть сліпому: «Що ти скажеш про Нього, оскільки Він відкрив твої очі?» Він же сказав: «Це Пророк!» А вони йому кажуть: «Що Він тобі зробив? Як відкрив твої очі?» Він відповів їм: «Я вам уже ска­зав, та ви не вислухали. Що ще хо­чете почути? Чи й ви хочете стати Його учнями?» І зневажили його і сказали: «Це ти Його учень, а ми – учні Мойсея. Ми знаємо, що з Мойсеєм го­во­рив Бог, а цей – ми не знаємо звідки Він!» Чоловік сказав їм у відповідь: «Дивно, що ви не знаєте, звідки Він, а Він відкрив мені очі! Адже знаємо, що грішників Бог не слухає, але коли хто Бога шанує і чинить Його волю, того Він слухає. Відвіку не чувано, щоби хтось відкрив очі тому, хто наро­див­ся сліпим. Якби Він не був від Бога, то не міг би робити нічого!» А вони йому у відповідь ска­за­ли: «Ти весь у гріхах народився, і ти ще нас вчиш?» І вигнали його геть. Почувши, що його вигнали геть, Ісус знайшов його і сказав йому: «Чи віриш ти в Сина Люд­сь­кого?» Той у відповідь сказав: «А хто Він, Господи, щоб я повірив у Нього?» Ісус сказав йому: «І ти Його ба­чив, оце Він говорить з тобою». Він же сказав: «Вірю, Господи!» – і вклонився Йому.» (Ін 9:1, 6-9, 13-17, 34-38)

Сьогоднішнє Євангеліє (Ін 9:1-41) присвячено зціленню людини, що була народжена сліпою. Подібно до історії про самаритянку, яку ми читали минулого тижня, ця історія розкриває своє значення на різних, взаємозв’язаних між собою рівнях. Незважаючи на позірну очевидність, вона також володіє шекспірівської глибиною і, подібно до нашого життєвого досвіду, показує, наскільки багатогранною є реальність як така.

Учні запитують Ісуса про те, хто несе відповідальність за стан людини — її батьки чи вона сама? Як видно з цього питання, досить складно зрозуміти, чому є сліпою людина, яка не має успадкованої якимось чином карми, як сказали б буддисти. Але, так чи інакше, Ісус відкидає цей підхід, кажучи, що сенс людських страждань полягає в тому, що Бог являє себе через зцілення. Ця відповідь може не задовольнити всі питання, якими ми задаємося на раціональному рівні, але важливим є те, що вона дає нам остаточно вірний напрямок. Іншими словами, дивіться уперед, а не в дзеркало заднього виду, якщо хочете встановити зв’язок зі змістом того, що відбувається. Потім, щоб проілюструвати свої слова, Ісус, подібно до лікаря відділення невідкладної допомоги, бере і зцілює сліпого (тим самим порушуючи формальні іудейські правила завіту, що стосуються роботи в суботу).

Ісус знову зливається з натовпом, майже не даючи людині шансу побачити себе. Проте люди, а потім і влада, дізнаються про подію, що відбулася. Деякі скептики не впевнені, що це і є саме та особа, яку вони знали, як сліпого, який вештався в цій місцевості. Батьки сліпого також втягнуті у полеміку і, побоюючись неприємностей, відмовляються від подальшого засвідчення і залишають свого сина напризволяще — перший проблиск самотності на сторінках Євангелія, в яку занурюється людина на духовному шляху. На допиті сліпий стоїть на своєму, розповідаючи про зцілення, і швидко засуджується як порушник спокою, «народжений у гріхах». Логіка обвинувачів така, що інвалідність є наслідком наших власних помилок, і ми не заслуговуємо на зцілення. Сліпий відлучається від громади. Хороший приклад того, як часто релігійні люди не радіють владі Бога, коли Він втручається у наші справи. Ісус чує про все те, що сталося і, врешті-решт, розшукує сліпого.

Наступний рівень розуміння цієї історії, а також і інтимності її звернення до нас, починається, як часто буває зі Зцілювачем людства, з чергового питання з Його боку. Ісус запитує сліпого, чи вірить він (чи має віру) у Сина Божого. Сліпий чесно відповідає: я вірив би, якби знав, хто це — Син Бога. Тоді, так само, як і у випадку з самаритянкою, яка була ще одним вигнанцем, Ісус являє свою тотожність. Ви просто дивитеся на Нього. Саме так людина спонтанно може відкритись вірі, увірувати і поклонитися у дусі.

Зробивши кілька цих ходів розуміння, ми переходимо від лікування до зцілення. Сліпий швидко пройшов через випробування свого характеру і болючий досвід знедоленої людини, покинувши місце скорботи і вступивши у відносини віри, що перетворюють життя.

break

 

Підпишіться на розсилку щоденних великопісних роздумів:
christian-meditation.com.ua/subscribe

Переклад: Захарова Марія, Альберт Захаров

Фото: о.Лоренс Фрімен OSB