о.Лоренс Фрімен OSB «Великопісні роздуми» 2017 р. (III тиждень)

III тиждень


articles_lflent2017_4bСубота III тижня Великого посту

Одного разу я показував одній знайомій дім, який вона колись давно добре знала. Коли ми увійшли до цілком звичайної кімнати, вона зненацька зупинилася і подивилася на цю кімнату з якимось надзвичайно глибоким почуттям. Після невеликої паузи вона дещо ніяково пояснила мені, що це виявилась власне та кімната, де колись була зачата її перша дитина. І, зрозуміло, для неї це зовсім не була «звичайна кімната». А для мене ця ситуація стала можливістю побачити щось особливе в ординарному, подивитися зовсім з іншої — і незвичної для мене — точки зору.

Немає нічого особливого в дні 25 березня — звичайно, крім того, що в цей день (у євангельському розумінні часу) був зачатий Ісус. Ми святкуємо в цей день Благовіщення, коли Гавриїл відвідав Марію, і вона дала згоду зачати від Духа Святого. Докладно дев’ять місяців до Різдва. Але хто думає про Різдво в цю пору року, — крім, хіба що, маркетингових відділів?

Дні нашого власного зачаття зазвичай відбуваються непомітно, й можливо (я не впевнений) не можуть бути вирахувані точно. Але вони без сумніву є важливим етапом нашого шляху від Сущої свідомості Бога, де ми існуємо у вічності, до нашого земного і тимчасового існування.

Сенс та істина проявляються поступово. Вони не з’являються, мов раптовий вибух, сходячи із небес просто до нас у руки, повністю сформованими та маркованими. Хтось із нас дійсно прагне отримання конкретних відповідей і схильний бачити сенс лише в буквальних поясненнях речей та подій. Але більш глибока частина нашої свідомості знає, що сенс у більшому ступені стосується взаємозв’язків; і чим сильніше є переплетеною та всеохоплюючою мереже взаємозв’язків, тим більшим є досвід сенсу. Це займає первний час. У бізнес-школах, коли студенти наближуються до моменту випуску і починають шукати роботу, вони сильно зайняті побудуванням соціальних зв’язків. Це стає для них все зростаючим пріоритетом і може стати навіть джерелом стресу, якщо їм здається, що їхніх зв’язків на вистачає для побудування усішної кар’єри. І мені здається, що нерідко їхні намагання є навіть надмірними.

Мережа зв’язків, сповнених сенсу, не може бути збудована на одній чи двох зустрічах. Довіра — це знати когось за межами зачарування його зовнішнього боку. Вона має зрости за досягти зрілості. Ріст — це не концептуальний, а органічний процес, що залежить від оточуючого середовища та дій Бога, також відомих нам як «випадковості». Усі відносини, навіть швидкоплинні, відкривають нам цілий паралельний всесвіт потенційних зв’язків, який найкраще вітати легким дотиком. Схопити цю можливість зашвидко — значить зіпсути зв’язки та знищити довіру. Виживання та зростання будь-якої близькості залежить від відчуженості та мудрості оптимальної дистанції.

Великий піст характеризується такою ж саме глибокою буденністю, яка іноді, будучи сприйнятою поверхнево, перетворювала мандруючих ізраїльтян на ідолопоклонників. Це щоденний урок у мистецтві життя, що походить з центру, з чогось глибшого, аніж поверхневий образ речей. Медитація — у який Великий піст зустрічається із Великоднем — так само вчить нас не випускати з уваги важливість півгодинної безмовності, у якій нічого особливого не відбувається. Як казав Джон Мейн, це і є найкраще: «в медитації нічого не відбувається, і, якщо щось таки почне відбуватися, — просто не тримайтеся за це, не звертайте уваги». Це є очевидний парадокс — і, одночасно, сповнений сенсу жарт, прихований у цьому повчальному зауваженні.

break


articles_lflent2017_4bП’ятниця III тижня Великого посту

Мистецтво життя, яке ми намагаємося відновити або навіть відкрити для себе вперше під час цього Великого посту, це дар проживати життя з джерела. Джерело нашої свідомості впадає в видиме буття так само природно, як джерело води б’є з землі або з’являється новонароджена дитина. Чим ближче ми до джерела, тим в більшій мірі ми є чистими. Але вода, коли тече занадто довго, неминуче набуває певної забрудненості, втрачаючи чистоту; така вода навіть може стати отрутою для того, хто її п’є. Сумно, що це так, але саме таким чином ми стаємо більш усвідомленими. Отже, ми можемо сказати, що забрудненість та втрата чистоти є неминучими, але мають свою мету. Вони допомагають нам усвідомити ефект «дистанції» між нами і Джерелом, а також наш справжній зв’язок із Джерелом.

Ми ставимо слово «дистанція» в лапки, щоб не сприймати метафору занадто буквально. Якщо ми не будемо обережні (уважні), ми можемо легко впасти жертвою відчуття, що ми повністю втратили зв’язок з джерелом буття. Що ми втрачені, самотні, відокремлені. Ми сумуємо за первинною чистотою та невинністю буття. Досвід, вік, час відчуваються нами як сумний спад, що затуманює навіть справжні переваги і насолоди, які дає нам життя. Без сумніву, це призвело б нас до гіркої старості. Такий відчай може збити з ніг навіть молодих.

Правда полягає в тому, що ми щосекунди мчимо в потоці існування, що тече з джерела буття. Навіть якщо його перекрити, цей потік все одно проб’ється і потече далі. Буття, як Бог-Отець, залишається практично завжди невидимим і прихованим джерелом. Існування, як Бог-Син — це видимий вираз буття. Воно з’єднує джерело із протилежним краєм життя, з метою; це океан буття, що стає пізнаваним в маленькому джерелі, яке пробивається на краю поля. Єдність джерела та мети — це Дух єдності та цілісності.

Видимий потік буття в повсякденному житті таємничим чином змішує чисте з замутненим, радість зі стражданням, невинність і провину, спокій і стрес, любов і страх. Під час Великого посту, через відмову від того зайвого, якому ми дозволяємо піти, вивільняючи більше часу для молитви, ми вчимося бачити, приймати і радіти в цій химерній суміші, якою є людське існування. Слава Богу, ми не є ангелами. Ми не є точними відповідями на математичні проблеми. Ми не є механічними моделями. Через наш зростання в самопізнанні ми бачимо, що і замутненість може бути корисною, тому що робить нас здатними відчути свіжість джерела.

Царство близько до нас, каже Ісус. Мудрість століть в тому, що почуття дистанції, яким реальним б воно не здавалося, і як би воно не поранило нашу психіку в цьому світі, по суті є ілюзією.

Медитація вчить нас не ототожнювати себе із забрудненнями, уламками корабельних аварій і скинутим в воду непотрібним баластом, які збирає в себе потік життя у міру того, як з джерела перетворюється на річку. У нас є чудова різноманітність слів, щоб описати усі види весняних паводків: струмок, потік, ріка, — а кожен перекладач може додати до цього списку слова зі своєї мови. Але безмовність не потребує перекладу, бо вона є неконцептуальною і не пов’язана з образами, які несуть слова. Медитація очищує нашу свідомість завжди свіжим досвідом відкриття, що ми самі в тій же мірі є джерелом, що і рікою, і потоком. У нас є ця чудова єдність, що робить нас по суті духовними істотами. Навіть коли ми є найбільшою мірою забруднені, ми як і раніше залишаємося божественно свіжими.

break


articles_lflent2017_4bЧетвер III тижня Великого посту

Один мій знайомий старий китаєць, що практикує медитацію, одного разу сказав мені, що навіть в цей пізній період його життя його вельми часто тримає в облозі те, що він називає «дурними думками». Вони приходять з його минулого, але зберігають свою могутність і в сьогоденні. Вони можуть бути пов’язані з його здоров’ям, відчуттям провини за те, що він зробив щось не так, страхом поразки, боязню стати знедоленим або бути підданим осміянню. Іноді вони можуть нахлинути раптово, але, з тих пір, як він почав медитувати, вони поступово втрачають свою владу над ним, і вже не здатні його зворушити.

Мені згадався досвід, який я не раз переживав в юні роки: я прокидався рано вранці, свіжий, з ясною свідомістю. Але вже через пару секунд, коли я згадував, хто я, де я, і що я повинен зробити сьогодні, я негайно відчував тісний, важкий і темний вузол, що зростав десь в грудях. Це не була буквально фізична біль, але вона могла стати такою. Я повинен був ігнорувати її і вставати з ліжка, — і дуже скоро моя денна активність заганяла цей ком страху назад в його нору.

Старий китаєць розповів мені, як думки з минулого, що лякають його, періодично виривалися на волю зі своїх нір під час медитації. Він зберігав вірність повторенню молитовної формули настільки, наскільки це було можливим, прориваючись крізь цей шторм і відчуваючи, що його медитацію зовсім не можна назвати «доброю», але він також знав, що робить те, що повинен. Він знав, що його страхи є ілюзорними; втім, від такого розуміння вони не ставали менш нав’язливими, і він боявся, що в якийсь момент перестане справлятися з ефектом своїх страхів. Після медитації він знову знаходив свободу, і в його свідомості спливала фраза: «Як же добре повернутися до реальності».

Самаритянка у колодязя могла відчувати щось подібне після того, як сперечалася з певним страхом та гнівом, які вона проектувала на Ісуса і на увесь інший світ на початку своєї зустрічі з Ним. А в кінці історії вона знову знайшла своє місце у спільноті, повернулася до джерела внутрішньої свободи, віднайшовши здатність дарувати іншим те благе, що торкнулося її. Як вчить нас Ісус — таким є джерело води живої, що тече зсередини.

Кілька днів тому, в новому центрі спільноти в Бонневю, я гуляв по території монастиря з кількома відвідувачами. Ми відвідали два джерела, що розташовані на двох протилежних межах території, та ці джерела здаються мені дуже чистими і священними місцями. Навколо кожного з них земля є розчищеною, щоб показати джерело живої води, що б’є з якогось таємного місця, прихованого глибоко під землею. Можливо, це було зроблено монахами 12 століття, які будували тут монастир, а може навіть раніше, якимись невідомими жителями даної місцевості. Джерела є чимось позачасовим. Вони є вічними, постійними і завжди новими. Вони зцілюють рани минулого.

break


articles_lflent2017_4bСереда III тижня Великого посту

Ось небезпеки, що підстерігають нас на духовному шляху: самопоглиненість, занадто часті роздуми про власний прогрес, успіхи і поразки. Це наш звичайне стан самопереконаності. Ми занадто часто бачимо світ лише як планетарну систему, де ми є світилом, навколо якого все обертається. А в ситуаціях, коли ми позбавлені такого бачення і нарешті ставимо в центр когось іншого, ми часто не розуміємо, що відбувається. Пізніше, коли ми згадуємо спокій та щастя, які нам приніс подібний підхід, ми вже не пам’ятаємо, що зобов’язані цим тому факту, що на мить ми мимоволі відступили від нашої жахливої егоцентричності.

Досить легко спробувати пригадати умови, які привели нас до подібного щастя, — людей, місце, стан захвату, — і забути про головну умову самозречення, яке зробило це щастя можливим. Щастя, коли ми згадуємо про нього як про минулу подію, здається нам результатом якоїсь причини. Але насправді щастя завжди знаходиться в сьогоденні і є причиною всього. Великий піст дозволяє нам побачити, що секрет щастя і те, що рухає нами на нашому духовному шляху, є одне. Цей секрет настільки очевидний, що ми повинні називати його «містерією». Поки ми будемо вважати його «секретом», ми будемо продовжувати шукати код, пароль, ключ, езотеричний трюк, який зможе відкрити його нам. Але якщо ми побачимо його як «містерію», ми зрозуміємо, що нам потрібно лише увійти в неї — і не озиратися. Великий піст може бути таким рішучим кроком через ці містичні ворота.

Бл. Діадох, до якого ми вже зверталися в ході цього посту, розумів це в сенсі любові до інших. Оскільки «любов» для нас має дуже велику кількість значень і підтекстів, давайте просто назвемо її справжньою (тобто, неегоїстичною) увагою до інших. Диадох сказав, що, коли ми переживаємо любов Бога в усьому її багатстві, ми починаємо любити інших з усією усвідомленістю, яка виникає безпосередньо з духовних вимірів. Іноді, коли люди медитують вперше, довірливо і навіть трохи по-дитячому, без жодних вимог і очікувань, всередині них несподівано відкривається люк, крізь який вони провалюються в досвід, якого не знали ніколи раніше, і який неможливо описати. Вони рідко називають це «любов’ю», тому що це може сильно відрізнятися від того, що ми звикли уявляти собі при слові «любов». Але, по суті, це і є багата і збагачує нас Божа любов в центрі і в джерелі нашого буття.

Коли ця любов торкається нас, — або коли ми її торкаємося, — нехай навіть на мить, — вона викликає в нас постійне навернення. Головний ефект цього відчувається у всіх наших взаєминах. Діадох говорив, що нова якість уваги, яку ми приносимо у відносини, і є любов, про яку говорить Писання. Дружба, по нашому звичайному її досвіду, є досить тендітною. Зради, розчарування, недовіра або заздрість можуть зруйнувати навіть найміцніші дружби. Але, якщо ця любов, що збагачує, прокидається в нас, ми стаємо здатні краще витримати шторм, і наші відносини можуть вижити. «Коли людина є духовно пробудженою, навіть якщо її щось дратує, узи любові не розчиняються; відроджуючи себе теплом Божої любові, ця людина швидко відновлюється і з великою радістю шукає любові свого ближнього, навіть якщо була серйозно ображеною».

Вчора ми роздумували про те, що духовне мистецтво життя не є пов’язаним з нашою силою волі. Прощення, зцілення і відновлення відносин також не є пов’язаним із надлюдською безпристрастністю або святістю. Це природна відповідь для кожного, хто випив з глибокого внутрішнього джерела любові. Ми можемо описати це як більш досконалу здатність приділяти увагу. Це навіть щось більше: більш досконала здатність любити. Або, як сказав про це Діадох, «солодкість Бога повністю поглинає гіркоту чвар».

break


articles_lflent2017_4bВівторок III тижня Великого посту

Ми не можемо пізнати Бога без пізнання самих себе. Інакше, Бог буде хіба що успішним результатом наукового експерименту, який ми проводимо, — а не тим, що означає слово «Бог» насправді (джерело, основа і мета буття як такого).

Ситуацію ускладнює те, що шлях самопізнання веде нас (як ми це бачили в першому тижні посту) через долини смерті. Це болючі розчарування нашого дозрівання. Як ми зможемо пізнати себе без того, щоб іноді виявитися осоромленими і випробувати біль, відкривши, що ми (або інші) — не ті, ким себе вважали? Результат цих хворобливих відкриттів глибших рівнів себе, в кінцевому рахунку, завжди є добрим. Але ми нерідко чинимо опір самопізнанню, уникаємо його, і це може тривати навіть десятиліттями, — тому що ми знаємо, що в ньому може бути приховане страждання. Типовим прикладом такого підходу може бути людина, що страждає від залежності та розпізнає і смиренно приймає свою проблему. Але це також може статися і зі знаменитим філантропом, який поступово розуміє, що допомагає іншим головним чином через позитивний імідж, який створює йому така діяльність.

Однією з причин, по якій процес самопізнання є настільки непростим, є те, що він відкриває нам наші глибоко приховані внутрішні конфлікти. Падіння з великопісного поїзда (а таким може стати порушення обітниць, — подібно до того, як ми порушуємо дані нами новорічні обіцянки) виявляє цей поділ всередині нашої волі. Якщо я є тим, чого я хочу, що трапиться, якщо я визнаю, що хочу абсолютно різних речей одночасно, хочу їх непримиренно? Дружина — і коханка. Сімейне життя — і тривалі ділові поїздки. Шоколадний торт — і струнка талія. Бог — і мамона. Перегляд серіалу — і вечірня медитація.

Для добре сконструйованого его (а таким воно зазвичай є у «успішних» і популярних людей) таке відкриття розділеного «я» може бути руйнівним. Внутрішній вибух, який вивів св.Павла з ладу на кілька років, перетворив його з переслідувача в жертву, — а потім дав можливість побачити трансцендентну славу, яка трансформувала жертовність у вищу людську гідність і смиренність. Навіть після того, як він почав нове життя і став вчителем цього нового життя, торкнувшись містичних висот, він страждав від внутрішнього конфлікту бажань. Чого він хотів — не хотів. Чого не хотів — хотів.

Це різке пробудження потрясло його самовдоволене его і допомогло йому побачити, що правила і закони як такі ніколи не приведуть до самопізнання, до знання Бога і до свободи нового життя. Досить дивно, що найчастіше саме в порушенні правил — принаймні, для людей доброчесних або схильних до почуття провини, — відкривається призначення правил. Можливо, саме тому мудрість св. Бенедикта заснована на його монашому Правилі, повному винятків.

Як ми будемо співати у Велику суботу: «O felix culpa» [1]. Щаслива провина Адама. Або, як знайшла сміливість сказати Мати Юліана Норіджська, «гріх неминучий» [2]. В оригінальному тексті тут використовується застаріле і рідковживане слово, але воно має сенс для духовного шукача. Його можна перекласти і як «необхідний», «корисний». Корінне значення слова поєднує в собі сенси «чіпкий» і «щось, що приносить вигоду».

Отже, якщо ваш Великий піст не є ідеальним; якщо ви відчуваєте, що провалилися в своїй духовній дисципліні, або послідовно зазнаєте поразки в своїй медитації, — ще не все є втраченим. Безсумнівно, через це почуття поразки ви ще можете перемогти.

[1] «Щаслива провина» (лат. Felix culpa) — вираз з давнього пасхального гімну «Exultet»: «О, щаслива провина, що заслужила настільки славного Спасителя. О, воістину необхідний гріх Адама, який буде стерто смертю Христа!».

[2] «Гріх є неминучим, але Все вирішиться, і зробиться добре» — відомий вислів бл. Юліани Норіджської («Одкровення Божественної любові»), процитований в «Чотирьох квартетах» Т. С. Еліота ( «Літтл Гіддінг», III).

break


articles_lflent2017_4bПонеділок III тижня Великого посту

Одне з благословень Великого посту — це шанс зрости в самопізнанні за допомогою порівняно невеликого ризику — тренування волі. Наприклад, ви вирішили два тижні тому відмовитися від чого-небудь, або дозволити чомусь піти, більше молитися або робити це з більшою вірою. Якщо ви є військовим, для вас, швидше за все, не складе особливих труднощів дотримуватися чіткого режиму. Але якщо ні, то ваша воля може бути тренованою в більшій чи в меншій мірі. Тому, можливо, ви вже відчули коливання або падіння. І те, як ви це переживаєте, може стати для вас можливістю самопізнання.

Можливо, це не стане найбільшою моральною кризою вашого життя, якщо ви дозволите собі, в моменти слабкості, випити келих вина, з’їсти десерт або пропустити свої великопісні читання дня, — якщо, звичайно, відмова від чого-небудь з цього була вашою добровільною аскетичною вправою . Але що дійсно має значення, так це те, як ви дієте в разі поразки вашої волі, і чи починаєте ви спочатку.

Один молодий хлопець, що практикує медитацію та має вкрай сучасний (і здоровим чином вільний від почуття провини) підхід до дисципліни, продемонстрував мені відмінну ілюстрацію. Він дуже вірив у користь медитації і знав, як вона допомагає йому на всіх рівнях; і зараз, за допомогою щоденної дисципліни, він вже зміг побачити благодать, як безмовну основу природи реальності. Тому я був украй здивований, коли він зізнався мені, що перервав медитацію на тиждень. Я запитав його, чому. Він сказав, що його медитація перетворилася в боротьбу, так як він не міг позбутися від своїх очікувань, вимог і постійних перевірок, чи є у нього хоч якийсь прогрес. І все це відкидало його назад. Він розумів, що повинен все це відпустити, — але не міг. Він знав, що медитація є пов’язаною із неприв’язаністю, і тому вирішив попрактикуватися в неприв’язаності до медитації, — на тиждень. Він думав, що це чудова ідея, і, на щастя, для нього це начебто дійсно було так. Пустельники вчили, що ми не повинні перетворювати шлях звільнення від пристрастей в чергову пристрасть.

Для початку, ця молода людина пережила дуже важкий тиждень без медитації, який дав йому зрозуміти, наскільки необхідним і прекрасним даром медитація стала для нього. Він відчув, як до нього повертаються старі моделі дратівливості і нетерплячості, і як почуття взаємозв’язку слабшає на всіх фронтах. Це почуття зв’язку є мірилом сенсу в будь-якому житті. Воно народжується із зв’язку між нашою поверхнею і глибинним внутрішнім «я», із зв’язку з тими, хто нам є близьким, і навіть з тими, хто ставиться до нас як до чужинців або навіть як до ворогів. Після цього кризового тижня він повернувся до практики медитації та виявив, як і сподівався, що тепер він може практикувати її з більшою відчуженістю і менш неспокійною перевіркою результатів.

Отець Джон Мейн також одного разу був змушений припинити практику медитації, хоча і за зовсім інших причин і на набагато більший термін. Він підкорився вказівці свого ментора в новіціяті, який не розумів такого способу молитви. Але коли він повернувся до медитації після того, як відкрив подібний молитовний шлях у своїй власній традиції, він сказав, що «повернувся до медитації на умовах Бога, а не на своїх власних».

Ці приклади вказують нам на питання нашого «я», хоча і діють через конкретні обставини і конкретні особистості, і тому їх слід швидше вивчати, ніж просто почати імітувати. Це є центральним питанням для будь-якого духовного шляху. Ким (насправді) я є? І це питання висвітлюється нашим досвідом бажання і волі, які ми зазвичай ототожнюємо зі свободою. Бути вільним — це робити те, чого ми хочемо, чи не так? Отже, питання «хто ми насправді?» також пояснює нам, що значить бути вільним? Ми продовжимо досліджувати це питання протягом третього тижня Великого посту.

А якщо ви впали — чому б не піднятися і не почати спочатку?

break


articles_lflent2017_4bIII неділя Великого посту

Час летить — ось вже настала третя неділя Великого посту — що ми зрозуміли, чому навчилися? Що ми втратили, від чого відреклися, що відпустили, що зробили з того, що планували? Чи зменшився наш страх? Чи зрозуміли ми краще, що «страх Божий», «страх Господній», про який ми так багато чуємо, не означає страху перед Богом — страху бути покараним, коли нас ловлять. Справжній сенс «страху Божого» — це те, що в один задушливий полудень у колодязя відкрила для себе самаритянка.

Сьогоднішнє Євангеліє втягує нас в одну з найбільш драматично-шекспірівських зустрічей в житті Ісуса. Одного разу, втомившись від довгого шляху, Він зупинився, щоб відпочити біля криниці. Його учні пішли в магазин, і він залишився один. У колодязя також була жінка з чужої расової групи, що набирала воду. З того, що вона говорила пізніше, в ході розмови, ми можемо припустити, що вона не хотіла опинитися біля колодязя ввечері, коли інші жінки з села любили зібратися і попліткувати. Тому що вона сама була предметом їх пліток. Як і Ісус, вона була сама.

Цей текст є одним з найбільш вивчених і прокоментованих текстів у всіх християнських традиціях. Прочитаємо його:

Того часу Ісус приходить до одного міста в Самарії, що називається Сихар, по­бли­зу поля, яке Яків дав своєму си­нові Йосифові. Була там криниця Якова. Ісус, втомившись з дороги, сів отак біля криниці. Було десь близько шостої години. Приходить жінка із Самарії зачерпнути води.  Каже їй Ісус: «Дай Мені на­пи­ти­ся!» Учні ж Його пішли в місто, щоб купити їжі. Тоді жінка-сама­рянка промовила до Нього: «Як Ти, будучи юдеєм, про­сиш пити в мене, коли я – жінка-сама­рянка?» Адже юдеї не спілку­ють­ся із самарянами. Ісус у відповідь сказав їй: «Коли б ти знала Божий дар і хто Той, що го­ворить тобі: “Дай мені напитися!” – ти просила б у Нього, і Він дав би то­бі живої води». Каже йому жінка: «Пане, Ти навіть не маєш чим зачерпнути, а криниця глибока, звід­ки, отже, маєш живу воду? Хіба Ти більший за нашого бать­ка Якова, який дав нам криницю: і сам з неї пив, і сини його, і вівці його?» У відповідь Ісус сказав їй: «Кож­ний, хто п’є цю воду, буде спраглий знову, а хто питиме воду, яку Я йому дам, не матиме спраги повік, бо вода, яку Я йому дам, стане в ньому дже­релом води, що струмує в життя віч­не». Каже Йому жінка: «Пане, дай ме­ні цієї води, щоб я не мала спраги й не приходила сюди черпати! Пане, я бачу, що Ти – Пророк. Наші предки поклонялися на цій горі, а ви кажете, що в Єру­са­лимі те місце, де потрібно покло­няти­ся». Ісус промовив до неї: «Жінко, вір Мені, що надходить година, коли ні на цій горі, ні в Єрусалимі не будете поклонятися Отцеві. Ви поклоняєтеся Тому, кого не знаєте; ми ж поклоняємося Тому, ко­го знаємо, бо спасіння від юдеїв. Але надходить година, – і нині вона, – коли правдиві по­клон­ники будуть поклонятися Отцеві в Духові та істині, бо Отець шукає собі таких поклонників. Бог є Дух, і хто Йому покло­ня­єть­ся, повинен поклонятися у Духові та істині». Відказує Йому жінка: «Знаю, що прийде Месія, який назива­єть­ся Христос; коли Він прийде, то спо­вістить нам усе!» Каже їй Ісус: «Це Я – той, хто го­ворить з тобою!» Багато самарян з того міста по­вірило в Нього. Отже, коли прийшли до Нього самаряни, то просили Його, щоби побув у них. І Він пробув там два дні. Значно більше повірило через Його слово. Жінці ж казали: «Вже не через твоє свідчення віримо, а тому, що самі чули та знаємо, що Він – справжній Спа­си­тель світу!» (Йн 4: 5-15, 19-26, 39-42)

Самотність не зробила її заляканою або зануреною в сум і горе. Але вона була гостра на язик і, мавши п’ять чоловіків, відчувала себе незахищеною чоловіками в цій вкрай жінконенависницькій культурі. Словесний спарінг між нею та Ісусом спочатку демонструє її хоробрість та відкритість, без будь-якого поблажливого почуття власної важливості. Це зіткнення особистостей, як рівних, призводить до драматичного результату. Вона повертається до своєї первісної чистоті (і до своєї спільноти), вона розпізнає істину, мудрість і любов, що супроводжували її протягом усіх цих численних взаємин.

Ця жінка була безстрашною, але аж до цього спекотного полудня вона не могла знайти того, хто дозволив би їй використати цю безстрашну свободу в близькості згідно з любов’ю.

А як щодо нас? Чи ми шукаємо в правильному місці?

break

 

Підпишіться на розсилку щоденних великопісних роздумів:
christian-meditation.com.ua/subscribe

Переклад: Захарова Марія, Альберт Захаров

Фото: о.Лоренс Фрімен OSB