Цього тижня ми розмірковівали про те, як відрізнити ілюзію від реальності. Блж.Діадох вчив нас, що це є швидше даром, аніж результатом наших власних зусиль. Проте він також підкреслював необхідність свідомого вибору, щоби спрямувати свої зусилля лише до того, що є реальним, винищуючи привабливість ілюзії своєю увагою до благого. По мірі того, як духовне знання в нас буде зростати, за допомогою як наших власних зусиль, так і Божої благодаті, діючих разом, ми стаємо більш впевненими на нашому шляху до любові, — ось про що каже нам Діадох.

Я передбачуваним чином вважаю, що цю глибоку пораду можна втілити на практиці за допомогою медитації. Але, як би то не було, нам необхідно знайти спосіб врівноважити наші власні зусилля із благодаттю, яку ми отримуємо задарма, щоби досягнути змін, яких ми так прагнемо, і які нам так потрібні.

Якщо людина не є особливо релігійною, її значною мірою приваблює ідея застосування власних зусиль. Така людина переважно нечасто потребує розмов про Божу допомогу. Тим не менш, правда є в тому, що суттєвий зсув відбувається лише на тому рівні, де зникає наша свідома воля. У такому випадку це виглядає швидше як спостереження за істиною та її прийняття, ніж спроба її досягти. Якщо ж, з іншого боку, ідея присутності Бога у вашому житті є вам дуже близькою, у якийсь момент ви можете прийти до висновку, що вам вже не треба нічого робити, і залишається просто провисати, бути пасивним спостерігачем, дозволяючи Богові робити за нас усе самому. Взаємопов’язані елементи «людського» та «божественого» важливі в однаковому ступені на шляху нашого сходження до реальності. Разом вони здатні розкрити набагато більше, ніж кожен із цих крайніх підходів до власних сил та благодаті окремо (або тільки самодостатність — або тільки залишання всього на Божу волю). Божа благодать і людські зусилля не повинні розділятися, тому що їх поділ сприяє розвиткові ілюзії. Христос наповнює єднання цих двох начал особливим змістом. У Ньому по суті відбувається шлюб цих двох початків, шлюб та єднання у парадоксі.

Подібно до хороших людських взаємин, кожна зі сторін цього божественно-людського партнерства то наближається до іншої, то непомітним чином віддаляється від неї. Вони формують єдине ціле, але набагато більш велике, аніж ми можемо собі уявити, що набагато перевищує суму окремих частин. Ця цілісність, якусь являє Христос, проливає світло на своєрідність людського й Божого, але також на ту космічну необхідність, яку вони одне до одного відчувають.Вони — по меншій мері, з нашої перспективи, — неповні одне без одного. Чи означає це, що Бог нас потребує? Технічно це не так, — однак, виходячи з Божої любові, з того, що Бог втілився, став своїм творінням, — чому б і ні?

Все те, що поставлено на карту в наших великопісних роздумах, грунтується на нашій особистій практиці, прихильність якій ми постановили дотримуватися в ці сорок днів. Не варто радикалізувати наш підхід, зводячи все до тиску силою. Якщо ми не зосередимося і не осягнемо чогось важливого і нового в стабільності нашої духовної практики, життя не зруйнується, і все буде продовжувати йти своєю чергою: Трамп буде і далі «твітити», Брексит не відміниться, кардинали продовжать свої сварки, економічні прогнози збережуть свою нестабільність, медицина, як і раніше, буде зцілювати лише частину хворих, а виробники популярних серіалів продовжать випуск нових сезонів.Все так, але тим не менш необхідно пам’ятати про священність і надзвичайну важливість рішень, прийнятих на цей час. Великий піст має сенс. І не тільки для нас окремо, в наших ізольованих один від одного цифрових всесвітах, але і для нас усіх як цілісності, у міру того як ми прокидаємося до пізнання сенсу буття людини, створенням якої Бог ризикнув, і результату існування якої чекає весь Всесвіт [1]. Ось чому дійсно важливо, щоби ми періодично навчалися протирати свої лінзи, щоб ясно побачити те, що є реальним та міцним, а що є ілюзорним та ефемерним. Тому що ми самі маємо сенс.

[1] «Бо створiння з надiєю чекає з’явлення синiв Божих, тому що створiння пiдко­рилося суєтi не добровiльно, а з во­лi того, хто його пiдкорив, у надiї.» (Рим 8:19-21)