о.Лоренс Фрімен OSB «Великопісні роздуми» 2017 р. (II тиждень)

II тиждень


articles_lflent2017_31bСубота II тижня Великого посту

Більшу частину того, що ми називаємо «новинами», складають політика і спорт. Більшість з нас відчуває, що ми повинні зберігати зв’язок з тим, що відбувається в цих сферах. Але іноді ми якимось чином «потрапляємо на гачок» і починаємо залежати від глобального потоку свідомості, що безперервно тече в медіа-сферах. Не тільки наші думки, але навіть наші емоції піддаються маніпуляціям або вводяться в наш пасивно-сприйнятливий розум, що стають все менш здатним до самостійного мислення. Ми отримуємо ті новини, які хочемо чути, щоб підтримати дозу стимуляції на досить високому рівні. У деяких суспільствах навіть критичне мислення як таке починає сприйматися як якийсь підривний, руйнівний чинник. І якщо ми протестуємо проти такого підходу, ми іноді взагалі можемо «відкинути» новини та засоби масової інформації, подібно батькам, що залишають своїх дітей на «домашньому навчанні».

Але — як завжди — кращим рішенням є щось середнє, серединне, помірне. Воно, як нагадує нам Великий піст, перестає бути якимось первинним «легким шляхом», шляхом компромісу або униканням складних питань. Це скоріше щось подібне до леза ножа, туго натягнутий канат, крихкий мотузяний міст над бездонною прірвою. Ісус називає це «вузьким шляхом, що веде до життя» (Мф 7:14), — а потім додає вже менш популярну фразу: «і лише деякі його знаходять».

Але чомусь саме це Його зауваження завжди допомагало мені відчути впевненість. І зовсім не тому, що я можу довго танцювати на канаті поміркованості, перш ніж небезпечне коливання не скине мене вниз, — адже я не можу, — але тому, що ця фраза вказує мені вірний шлях. Цей шлях, він існує насправді. І саме тому, що я поки не можу по-справжньому знайти його, я знаю, що він існує. Навіть якщо я не зможу належним чином крокувати цим шляхом, він все одно знаходиться там, і навіть якщо я періодично його втрачаю, — наприклад, коли перестаю під час медитації повторювати молитовну формулу, мою мантру і починаю натомість вирішувати проблеми світового масштабу, — я знову його знаходжу. Або, можливо, це він мене знаходить.

Політика, спорт та «інші новини» дискомфортним для нас чином схожі на нашу психіку та несвідоме. Ми проектуємо на екран «локальних і глобальних новин» те, що відбувається в наших власних невимовних глибинах. Вся політика є психологічною політикою, і саме тому так легко піддавати політиків психоаналізу, — і не дивно, що ми більше не можемо їм довіряти, — але також тому, що нам так важко пізнати самих себе, якими ми є насправді.

На цьому тижні ми роздумували про красу — про те, як аскетизм (як духовна вправа) Великого посту пробуджує і очищає наше почуття прекрасного. Страх є найбільшим ворогом краси — можливо тому, що страх є антитезою любові, і ми не зможемо сприймати красу без любові. Отже, коли ми спостерігаємо становлення політики страху (а ненависть завжди ховається за страхом), ми повинні підняти сигнал тривоги. Така політика профанує красу життя, а також і чистоту, готовність дивуватися, бути подібними до дітей, а це і є наш шлях — нехай навіть наше слідування цим шляхом і є далеким від ідеалу, — до повноти і глибинного сенсу нашого людського життя.

break


articles_lflent2017_31bП’ятниця II тижня Великого посту

Ще трохи про красу. І про те, як же важливо побачити нашу власну красу, якщо ми почнемо діяти, з безмірною повагою відповідаючи на красу навколишнього природного та людського світу. Справедливість, чесний розподіл благ, миттєва реакція на голод, де б він не почався і чим би не був викликаний, відданість демократичним принципам, які ми сповідуємо, навіть якщо це не є політичною перевагою для нас, — все це також є свого роду красою. Це рятує нас від хаосу, нелюдяності і руйнування цивілізаційних цінностей.

Але все це залежить від того, чи ми бачимо нашу власну красу. Наша здатність її побачити частково залежить від нашої соціальної та психологічної обумовленості. Коли я одного разу вів семінар про медитацію в одній з розвинених країн Азії, мене сильно вразила одна ситуація. Я помітив двох студентів, які трималися осторонь від інших, і весь їхній вигляд свідчив про сильне почуття відчуженості від групи. Після сесії вони підійшли і сором’язливо представилися. Виявляється, це були стипендіати з Північної Кореї. Гарною англійською вони сказали мені, що не зрозуміли ані слова з того, про що я говорив. Це — як я подумав — цілком пояснювало те, як дивно вони на мене дивилися під час моїх лекцій. Напевно, для них я здавався майже інопланетянином. Всі концепції, які я розвивав, були для них дивними, чужими і позбавленими сенсу. Адже у них не було ніякого релігійного, духовного чи інтелектуального бекграунду, який дозволив би їм що-небудь зрозуміти.

І так тривало до тих пір, поки вони не почули, як я говорив про те, що медитація змінює нас, тому що вона робить нас усвідомленими, допомагаючи нам встановити зв’язок з нашою внутрішньою благістю. Будь-кому з нас ця ідея не тільки добре знайома, але навіть здається банальною. Але для людей, що походять з культури, що здається спустошливим, суворим та лякаючим ландшафтом, де мистецтво життя є заміщеним чорно-білим мистецтвом виживання, ця проста думка засяяла раптовим метеоритним спалахом.

Великий піст — це час, коли навички мистецтва життя очищаються. Ми заточуємо олівці, налаштовуємо інструменти, прояснюємо свої слова. Одною з переваг цього періоду може також стати здоровий шок, коли банальність раптово перетворюється на оригінальне осяяння. Моя справжня природа — це краса, що перебуває в динаміці. Вона резонує з усіма формами краси навколо мене, в яких я задіяний. Я не досконалий, але прекрасний. Мої недосконалості навіть проявляють красу більш ясно, і, можливо, більш несамовито. Подібно до іржі, тріщини або розриву на прекрасному орнаменті. І немає краси, яка не має недосконалостей.

break


articles_lflent2017_31bЧетвер II тижня Великого посту

Великий піст дає нам можливість побачити в житті щось більше, ніж те, що слід якось подолати; щось більше, ніж нескінченна низка проблем. Під час стресових ситуацій наше життя дійсно може здатися нам чимось подібним: час невблаганно стискається, сили розсіюються в коротких спалахах недосконалої уваги, а відчуття неуспішності і втрати чогось важливого з кожним днем стає сильнішим. Не дивно, що саме вигорання стає такою серйозною проблемою в багатьох сферах сьогоднішнього життя.

Якщо ми розглядаємо власне життя як наростаючий ряд проблем, що потребують нашої і без того виснаженої уваги, ми рухаємося в неправильному напрямку. Давня китайська мудрість говорить: «Якщо ви продовжуєте йти в тому ж напрямку, в якому йшли, ви неодмінно опинитесь там, куди і прямували». Іншими словами, покайтеся та увіруйте у Добру Новину, — або й далі рухайтеся у напрямку краю обриву. Покаяння — це зміна напрямку, що рятує нас від катастрофи, яка постійно насувається.

Замість того, щоб розглядати життя як проблему, чому б не подивитися на нього, як на свого роду витвір мистецтва? Три стовпи Великого Посту — молитва, утримання і милостиня — це способи освоєння мистецтва життя, вплив яких має поширитися на всю нашу повсякденність в тій же мірі, в якій вони окреслюють великопісний сезон простоти і зосередженості. Результатом будь-якого мистецтва є краса.

«Пізно полюбив я Тебе, Краса, така давня і така юна, пізно полюбив я Тебе! Ось Ти була в мені, а я — був назовні і там шукав Тебе, у цей створений Тобою благовидний світ вдирався я, потворний!» Св. Августин у «Сповіді» описує своє глибоке навернення як відкриття самої природи краси. Подібно до Достоєвського, він переживав красу як своє особисте спасіння. Але перед обличчям бурхливого хаосу свого часу Достоєвський сказав більше: «краса врятує світ».

Не технології, не ідеологія, не політика, не влада, не економічний зріст, — а краса. Мова йде не тільки про естетичну красу, мистецтво, музику або поезію. Також, мова і не тільки про красу природного світу, що так захоплює і настільки сильно волає до тонкого чуття художників і містиків, але залишається невидимою для тих, чиї внутрішні почуття, як і у Августина перед його наверненням, є заглушеними.

Краса — це миттєвий прорив Цілого у його окремій частині. Краса руйнує всі можливі правила. Краса є неймовірною, винятковою. Прорив краси може статися у вірші або у музичному творі, в гарному обличчі або голосі, але також і в жесті або моральному акті, який вражає і захоплює нас, змушуючи сказати: «О, як же це красиво (і несподівано)!». Ми вражені красою, тому що вона не може бути сфабрикованою нами, вона може бути тільки знайденою у творінні, і тому творіння є джерелом нескінченного здивування для всіх нас.

Найбільш нагальна проблема, яку нам слід вирішити, — це слабкість нашого сприйняття, відсутність повноти сприйняття в той чи інший момент. Наше сприйняття краси у мистецтві, природі або у людській поведінці залежить від того, чи відкрили ми нашу власну красу і доброту. Якщо ми не бачимо, що ми самі є прекрасними, ми не зможемо побачити красу тропічного лісу, красу музики, яка стає нами, коли ми слухаємо її, або героїчну людяність тих, хто прощає і проявляє співчуття до оточуючих лише тільки тому, що це є природною потребою, а не вибіром правильного способу поведінки.

Медитація — це вічний пост, тому що вона постійно очищає двері сприйняття, відкриваючи нам цей первинний рівень краси. Це знання самих себе, не тільки як частини Цілого, а й як прояву цього Цілого.

break


articles_lflent2017_31bСереда II тижня Великого посту

Шекспір не гаяв даремно свою енергію, придумуючи історії. Сюжети його п’єс вже були на його книжкових полицях. Йому потрібно було тільки прочитати все це та силою своєї творчої уяви повністю перетворити персонажів, піднявши старі розповіді та мильні опери на висоту царства позачасових і незабутніх відблисків природи реальності і безмежних, інтерактивних відтінків людського характеру. В одній сцені він міг показати, як по-різному кілька особистостей реагують на одні й ті ж події. Він також був театральним бізнесменом і проникливим інвестором, і зробивши досить, він пішов у небуття, сховавшись у своєму рідному місті. Як і Бах, він став незрівнянним генієм та одночасно був звичайною людиною, що завжди вдосконалювала своє ремесло, була вірною своєму талантові та міцно стояла ногами на землі.

Далеко не у кожного з нас є подібні таланти. Але у всіх нас є геній святості в нашій здатності до цілісності. Великий піст — це час побути непомітним, далеким від драматизму, в чомусь навіть тьмяним. У ці дні ми зосереджуємося на дрібних деталях і рутині нашої пісної дисципліни, спостерігаючи, чому вона вчить нас, відтираючи накопичений бруд шкідливих звичок і здуваючи пил ліні.

Під час Великого Посту ми проводимо сервісне обслуговування нашого его. Ми представляємо йому повний огляд продуктивності і даємо поради, як поводитися краще. Звичайно ж, нашому его все це відразу не подобається і через кілька днів, коли блиск новизни поста остаточно стирається, воно починає нервувати і шукає способи самоствердитися. Воно може зробити це в наших ранкових публікаціях в соцмережах, які збентежать нас вдень, або протягом дня воно остаточно зміцніє і зажадає право голосу з трибуни. Вірність медитативній практиці легко підриває всі ці старі спроби бути оригінальними.

Оригінальність не є тим, що ми можемо самостійно створити. Наше его любить стояти попереду і аплодувати, навіть якщо воно знаходиться на самоті, і ніякої публіки навколо немає. Але якщо ми спробуємо сфабрикувати оригінальність, з боку ми будемо виглядати найгіршим чином. Оригінальність, креативність, доброта і цілісність, які ми називаємо святістю, повинні проявитися самі по собі і застати всіх, включаючи нас самих, зненацька. Ісус нагадав нам в перший день Великого Посту, що нам слід відвернути увагу від самих себе, не бути самозосередженими. Чи можемо ми уявити, яке здивування і смиренність Шекспір чи Бах пережили, написавши останній рядок або ноту свого нового шедевру? Вони були звичайними людьми, та мабуть відчували хвилю самовдоволення, перш ніж зустріти кожну наступну приливну хвилю творчої уяви.

Піст допомагає нам відновити нашу першопочаткову чистоту, яка є джерелом нашої оригінальності. Ця чистота освіжає нашу здатність дивуватися і жити у присутньому скрізь сьогоденні. Вона дає нам здатність бачити, що наше життя — твір мистецтва, а наш особливий спосіб життя — це наша геніальність. Ось чому ми можемо думати про практику повторення молитовної формули, нашої мантри як про безперервний Піст.

break


articles_lflent2017_31bВівторок II тижня Великого посту

Прогрес — це цікава ілюзія, яку Великий піст пропонує нам переглянути. Сподіватися, що ми гарантовано отримаємо урок з життя або досягнемо довгоочікуваної мети, дуже спокусливо. Ми схильні вважати, що як тільки якісь зміни відбудуться в нас на поверхні, ті ж самі зміни повністю повторяться на всіх внутрішніх рівнях, аж до самої глибини. І потім ми дивуємося і розчаровуємося, виявивши, що це не так. Старі патерни мають звичку повертатися знову і знову, обумовлюючи наше сприйняття з подвоєною силою.

Після тривалих переслідувань християнська спільнота в IV столітті мала відчути, що Бог дозволив їй виграти лотерею, коли імператор Риму оголосив про своє навернення. З якоїсь точки зору Костянтин побачив для себе в християнському Бозі могутнього союзника в сфері внутрішньої і військової політики. У нього не було особливого духовного інтересу до нової віри. Але маленьким, розрізненим і маргінальним християнським спільнотам імперії здавалося, що великий екзорцизм Хреста нарешті торкнувся до вищих сфер земної влади. І, врешті-решт, коли церкви починали наповнюватися величезним числом новонавернених, віра стала все більше розбавлятися. Незабаром, коли така нагода трапилася, багато лідерів християнських спільнот стали використовувати свою владу, руйнуючи храми і відрубуючи голови і ноги статуй старих богів з усією нетерпимістю сьогоднішніх талібів або пуританських реформаторів шістнадцятого століття. Язичників не піддавали мукам, бо вони були все ще численними та широко поширеними, але християнські лідери часто висміювали їх вірування і оголошували поза законом їх ритуали. Ми стаємо набагато менш привабливими, коли занадто впевнені у власній правоті, і остаточно втрачаємо привабливість, коли думаємо, що здобули перемогу в змаганнях.

Однак цей напад гордині та нешанобливості також викликав до життя і зовсім інший вид християнства, прикладом якого є монастичний пустельницький рух. В ньому християни стали жити таємницею Христа найглибшим і смиреннішим чином. Навіть на смертному одрі старі вчителі-пустельники нагадували своїм учням про важливість внутрішньої боротьби з власними демонами і особливо з демоном гордості і самообману. Для всіх нас ця боротьба триватиме до самого кінця. Навіть Ісус мав боротьбу з демоном страху в ніч перед розп’яттям.

Таким чином Великий піст упокорює нас. Немає нічого кращого, ніж смиренність, що проявляється в чомусь малому і тривіальному. Варто нам тільки відчути раптовий напад потягу і прихильності до того, що ми вже відпустили вчора, або ледве досидіти з неуважністю до кінця вечірньої медитації — і ось на нашому самолюбстві з’являється синець. Подібно до самозакоханих ілюзій, якими ми огортаємо себе, ми бентежимося, виявляючи себе голими, і розуміючи, що виглядаємо ми вже не так добре, як коли ми є святково вбраними. Рано чи пізно ми виявимо, що прогрес не є лінійним та вічним, як нам здавалося. Можливо, реальний прогрес і полягає в цьому відкритті.

break

articles_lflent2017_31bПонеділок II тижня Великого посту

Вигорання — це щось більше, ніж просто травма. Ви, здавалося б, продовжуєте функціонувати, але всередині себе ви немов відключаєтеся та вичерпуєтеся, емоційно ізольовані і позбавлені будь-якого почуття радості або сенсу в рухах, які змушені здійснювати. Світло життя згасає — те саме світло, що сяяло в ваших очах, висвітлюючи спілкування своєю грайливістю, підсвічуючи відтінки і кольори світу. Замість цього ви швидше «витріщаєтеся» на світ, ніж дивитеся на нього. Ваші взаємодії з іншими людьми стають швидше інформаційними, ніж творчими. І світ по зростаючій забарвлюється одним-єдиним відтінком сірого.

Великий піст — це час, коли ми можемо перевірити себе на симптоми вигорання. Вони можуть проявляти себе в наших моделях спілкування, де ми демонструємо дратівливість або втечу від контактів з іншими в якусь помилкову самотність. Істинне усамітнення лише освіжає наші взаємини. Воно допомагає нам розпізнати, чи не є деякі з наших відносин лише взаємною тратою часу, де ми використовуємо один одного, щоб уникнути занурення на більш глибокий рівень. Але в істинній самоті, де ми відкриваємося власній сокровенній унікальності та не втікаємо від неї, ми можемо спостерігати, як наші зв’язки з іншими людьми знаходять більший сенс, де ми взаємно відкриваємося нашій глибині. Медитація — це саме таке справжнє усамітнення.

Практики Великого посту — коли ми від чогось відмовляємося, дозволяємо чомусь піти і вчимося молитися більш серйозно і глибоко, — є ще й способом перевірки себе на вигорання, на брак віри і на втому від життя. Вони очищують свідомість за допомогою перезапису старих ментальних патернів, інтуїтивно посилюючи нас за допомогою самопізнання, яке для нас є необхідним, щоб продовжувати цю внутрішню гру, а не тільки прикидатися. Таким є парадокс людської рівноваги та благополуччя: неупередженість і залученість йдуть рука об руку.

Якщо ми не знаємо, як відступити назад, розкрити свої руки та дозволити чомусь піти, як виділити час для молитви, та для повернення в оффлайн-світ, ми дуже скоро зрозуміємо, що щось в нашому житті і взаєминах стало дуже хитким. По суті, щось пішло не так з нами самими, але ми, як завжди, спочатку звинувачуємо в цьому інших, долю чи Бога. Ми, фактично, поступово вислизаємо з певної довжини хвилі Духа, що дає нам здатність зростання та самотрансценденції. Без цього будь-який досвід — абсолютно у всьому, чим би ми не займалися, — починає вибухати і руйнуватися. Жива взаємодія буття згортається до автономної та егоцентричної держави.

Ісус говорив своїм учням — а отже, говорив всім, хто був в стані чути, — що шлях від вигорання, депресії, розпаду — це відновити взаємодію життя. Бути милостивими, як наш Отець є милостивим. Не судити — і не будемо судимі; прощати — і будемо прощені. Давати, — і тоді ми також отримаємо дари: повної мірою буде насипано нам; адже міра, якою ми міряємо, стане саме тією мірою, якою відміряють нам.

Тоді віддання і отримання стануть єдиним ритмом. Ми виходимо за межі політики страху, сегрегації та ненависті в суспільство, де діляться один з одним, в спільноту, де радіють своєму людському буттю — життю, яке нас усіх переповнює.

break

articles_lflent2017_31bII неділя Великого посту

Зараз наша спільнота бере участь у клінічних випробуваннях, в рамках яких досліджується вплив медитації на групу лікарів і медсестер, які працюють в дуже напруженому відділенні невідкладної допомоги великої лікарні. На попередній сесії, рано вранці, я був вражений, дізнавшись, що деякі з присутніх медиків щойно відірвалися від трінадцатигодинної зміни, яка почалася о 8 вечора напередодні.

Одним з об’єктів дослідження є високий відсоток — до 60% — вигоряння серед медичного персоналу. Медики за своєю натурою — сильні й стійкі люди. Їх робота заснована на глибокій (ця глибина межує з небезпекою) і вражаючій мотивації допомагати нужденним. Я можу тільки здогадуватися, зменшить чи збільшить ризик професійного вигорання їхня участь у чотиригодинний сесії наших досліджень, відразу ж після повної робочого ночі у невідкладній медичній допомозі. Але ті, хто взяв участь у дослідженнях, відчули, що це може їм допомогти. Незважаючи на труднощі практики повсякденної медитації, з якою вони зіштовхнулися у своєму надто вимогливому житті, де робота й родина змушували їх все більше жертвувати собою, ці люди сприйняли наш дослідницький курс як чудову можливість, і були сповнені рішучості витягти з нього максимальну користь.

Можна сказати, що ці люди відчули поклик і почали своє паломництво. Такою є тематика великопісних читань з книги Вихід, у якій описаний вічний міф про ізраїльтян, виведених з Єгипту, які блукали пустелею протягом сорока років, готуючи себе до зустрічі з землею обіцяною, де тече молоко й мед. Офіційна історія може й не мати особливих свідоцтв про поневолення єврейського народу і його втечу, але це не так важливо. Міф Виходу назавжди посіяний у культурі й уяві єврейських і християнських традицій. У першому з читань II неділі Великого Посту ми читаємо про те, як Аврам почув заклик: «піди з землі твоєї, від роду твого і з дому батька твого і йди у землю, яку Я покажу тобі» (Бут 12:1). Для нього, як для ірландських ченців, які не могли вести чернечий спосіб життя у своїй власній країні й були змушені прожити життя у самонакладеному вигнанні, покликання залишити сім’ю й відправитися у невідомість стало глибоким психічним установленням. Важливість здійснення такого шляху кидає виклик всім нашим потребам у нашому домі, безпеці й дружньому оточенні тією ж мірою, що й прагнення до спокою або смерті конфліктує з еросом, з жагою до життя.

Св. Павло розповідає нам про ці внутрішні протиріччя, з якими він боровся, розриваючись між труднощами і відреченням власного апостольського покликання, й миром і радістю, набутими у відкритті Христа. Він говорить про це як про благодать, даровану «до початку часу»: «Страждай з благовістям Христовим силою Бога, Який спас нас і покликав покликом святим, не за ділами нашими, а з волі Своєї і благодаті, яка дана нам у Христі Ісусі раніш вічних часів, а нині відкрилася явленням Спасителя нашого Ісуса Христа, Який зруйнував смерть і явив життя і нетління через благовістя.» (2 Тим 1:8–10). Ми існували у Божій уяві задовго до того, як Великий Вибух викликав до життя протилежності часу й простору, спокою й вигоряння, перебування вдома й блукання у просторах цього існування.

Євангельське читання II неділі Великого Посту оповідає про Преображення. У книзі «Добре серце», де Далай-лама коментує цей уривок, він згадує про тибетську ідею райдужного тіла, яка пояснює, як може перетворитися фізичне тіло в того, хто досяг найвищого просвітлення, але все ж побажав залишитися у цьому світі, задля допомоги й спасіння нужденних.

Отже, день за днем ми здійснюємо наше паломництво, навіть якщо проходження цим шляхом змушує нас покинути будинок і сім’ю, досліджуючи дивовижний світ інших людей і стикаючись з їхніми потребами за допомогою наших обмежених ресурсів. Ми або згоряємо, або перетворюємося. Різниця полягає у тому, чи присутні ми протягом ще однієї миті, необхідної для того, щоби торкнутися тієї благодаті, що існувала до початку часу.

break

 

Підпишіться на розсилку щоденних великопісних роздумів:
christian-meditation.com.ua/subscribe

Переклад: Захарова Марія, Альберт Захаров

Фото: о.Лоренс Фрімен OSB