о.Лоренс Фрімен OSB «Великопісні роздуми» 2017 р. (I тиждень)

I тиждень



articles_lflent2017_21bСубота I тижня Великого посту

Цього тижня ми розмірковували про те, як відрізнити ілюзію від реальності. Блж.Діадох вчив нас, що це є швидше даром, аніж результатом наших власних зусиль. Проте він також підкреслював необхідність свідомого вибору, щоби спрямувати свої зусилля лише до того, що є реальним, винищуючи привабливість ілюзії своєю увагою до благого. По мірі того, як духовне знання в нас буде зростати, за допомогою як наших власних зусиль, так і Божої благодаті, діючих разом, ми стаємо більш впевненими на нашому шляху до любові, — ось про що каже нам Діадох.

Я передбачуваним чином вважаю, що цю глибоку пораду можна втілити на практиці за допомогою медитації. Але, як би то не було, нам необхідно знайти спосіб врівноважити наші власні зусилля із благодаттю, яку ми отримуємо задарма, щоби досягнути змін, яких ми так прагнемо, і які нам так потрібні.

Якщо людина не є особливо релігійною, її значною мірою приваблює ідея застосування власних зусиль. Така людина переважно нечасто потребує розмов про Божу допомогу. Тим не менш, правда є в тому, що суттєвий зсув відбувається лише на тому рівні, де зникає наша свідома воля. У такому випадку це виглядає швидше як спостереження за істиною та її прийняття, ніж спроба її досягти. Якщо ж, з іншого боку, ідея присутності Бога у вашому житті є вам дуже близькою, у якийсь момент ви можете прийти до висновку, що вам вже не треба нічого робити, і залишається просто провисати, бути пасивним спостерігачем, дозволяючи Богові робити за нас усе самому. Взаємопов’язані елементи «людського» та «божественого» важливі в однаковому ступені на шляху нашого сходження до реальності. Разом вони здатні розкрити набагато більше, ніж кожен із цих крайніх підходів до власних сил та благодаті окремо (або тільки самодостатність — або тільки залишання всього на Божу волю). Божа благодать і людські зусилля не повинні розділятися, тому що їх поділ сприяє розвиткові ілюзії. Христос наповнює єднання цих двох начал особливим змістом. У Ньому по суті відбувається шлюб цих двох початків, шлюб та єднання у парадоксі.

Подібно до хороших людських взаємин, кожна зі сторін цього божественно-людського партнерства то наближається до іншої, то непомітним чином віддаляється від неї. Вони формують єдине ціле, але набагато більш велике, аніж ми можемо собі уявити, що набагато перевищує суму окремих частин. Ця цілісність, якусь являє Христос, проливає світло на своєрідність людського й Божого, але також на ту космічну необхідність, яку вони одне до одного відчувають.Вони — по меншій мері, з нашої перспективи, — неповні одне без одного. Чи означає це, що Бог нас потребує? Технічно це не так, — однак, виходячи з Божої любові, з того, що Бог втілився, став своїм творінням, — чому б і ні?

Все те, що поставлено на карту в наших великопісних роздумах, грунтується на нашій особистій практиці, прихильність якій ми постановили дотримуватися в ці сорок днів. Не варто радикалізувати наш підхід, зводячи все до тиску силою. Якщо ми не зосередимося і не осягнемо чогось важливого і нового в стабільності нашої духовної практики, життя не зруйнується, і все буде продовжувати йти своєю чергою: Трамп буде і далі «твітити», Брексит не відміниться, кардинали продовжать свої сварки, економічні прогнози збережуть свою нестабільність, медицина, як і раніше, буде зцілювати лише частину хворих, а виробники популярних серіалів продовжать випуск нових сезонів.Все так, але тим не менш необхідно пам’ятати про священність і надзвичайну важливість рішень, прийнятих на цей час. Великий піст має сенс. І не тільки для нас окремо, в наших ізольованих один від одного цифрових всесвітах, але і для нас усіх як цілісності, у міру того як ми прокидаємося до пізнання сенсу буття людини, створенням якої Бог ризикнув, і результату існування якої чекає весь Всесвіт [1]. Ось чому дійсно важливо, щоби ми періодично навчалися протирати свої лінзи, щоб ясно побачити те, що є реальним та міцним, а що є ілюзорним та ефемерним. Тому що ми самі маємо сенс.

[1] «Бо створiння з надiєю чекає з’явлення синiв Божих, тому що створiння пiдко­рилося суєтi не добровiльно, а з во­лi того, хто його пiдкорив, у надiї.» (Рим 8:19-21)

break



articles_lflent2017_21bП’ятниця I тижня Великого посту

Акцент на внутрішньому вимірі — саме такий перший крок робить Ісус, пояснюючи нам сенс молитви – це товар, який сьогодні можна зустріти досить рідко. З перших днів нас вчать розглядати життя як ланцюг зовнішніх цілей і досягнень. Ми можемо досягти успіху або зазнати поразки в досягненні цих цілей. У будь-якому випадку, наша увага завжди э направленою на чергову гору, яку ми повинні подолати, на чергову перешкоду або можливість. І ось одного разу може так статися, що нас візьмуть і зіб’ють з нашого велосипеда, на якому ми мчимо в гонитві за всіма цими цілями.

Приблизно так сталося з одним із студентів, який відвідував мої курси медитації, та мав досить дисциплінований спосіб життя разом з досвідом військової служби. Він розповів про це, коли через рік повернувся в якості запрошеного доповідача на заняття курсу. Він був збитий вантажівкою, серйозно пошкодивши собі при цьому обличчя і отримавши пошкодження головного мозку. Коли він показав свої фотографії після аварії, було важко повірити, що він так добре вилікувався. Але крім пошкодження кісток, він все ще страждав від жахливих головних болів. В ході лікування він виявив, що медитація є єдиним способом впоратися з ними. Лікар сказали йому нічого не робити, спати якомога більше і додав: «Намагайся не перевантажувати свою голову, не думай забагато». Ця остання порада спантеличила його. Як можна перестати думати? Потім він згадав, що медитація — це щось, що э пов’язаним зі свідомим не-думанням, вірно?

Його рішучість поправитися, та його відсутність жалю до себе чи негативу — все це дуже вразило всіх учасників курсу. Але ще більш дивною була його особистісна переміна, що відбулася після того, як його випробування показало йому, що життя не спрямована тільки на зовнішні цілі. Він відкрив своє внутрішнє життя. Він зробив відкриття, що сам був тією горою, на яку прагнув піднятися, та можливістю, яку повинен був використовувати.

Звичайно, він не був першою людиною, яка усвідомила, що трагедія, якої ми всі боїмося навіть в уяві, навчила його чогось ціннішого, ніж страждання, що супроводжували його. З пробудженням внутрішнього виміру свідомості прийшли проникливість і перспектива. Тепер все в його житті стало легше піддаватися оцінці і розстановці відповідно до пріоритетів. І ілюзія і реальність відокремилися одна від одної, ставши набагато більш очевидними.

Підкреслюючи це, блаженний Діадох, наш духовний друг з V століття, описує відмітні особливості сили мудрості і духовного знання. За його словами, і те й інше — чисті дари Святого Духа. Духовне знання приходить до нас через «молитву, глибоке мовчання і повну відчуженість». Так твориться через духовний досвід наша єдність з Богом. Цей досвід зовсім не обов’язково змушує нас постійно базікати про все це. Те, що відбувається в тиші, зберігається у безмовності. Таким чином, ми можемо свідомо переживати осяяння внутрішнім знанням без необхідності будь-яким чином висловлювати це зовні. Як говорить Діадох, мудрість також приходить до нас як благодать, що окреслює це внутрішнє знання, особливо з допомогою Святого Письма.

Духовне знання — головний пріоритет. Щоб знайти його, необхідні серйозні періоди спокою і практики усамітнення, які пропонує нам час Великого посту. Час пісного усамітнення готує нас до цього знання. І, звичайно ж, ми завжди можемо дочекатися, коли нас раптово зіб’ють з нашого велосипеда, що мчиться до зовнішніх цілей та досягнень.

break



articles_lflent2017_21bЧетвер I тижня Великого посту

Ілюзія, що зароджується, спочатку може бути вельми духопід’ємною. Немов кандидат на виборах, що обіцяє все й одразу і безкоштовно, один з тих лжепророків, яких ми зустрічаємо сьогодні настільки часто, або немов сяюча знаменитість, чиєму успіху ми заздримо, уявляючи на цьому місці себе, ілюзія дає нам тимчасове полегшення від болю, пов’язаного з нашими незадоволеними потребами або фрустрованими бажаннями. Але будь-яка ілюзія в кінці-кінців завжди має луснути. Процес позбавлення від ілюзій є досить болючим — в залежності від того, як довго і глибоко ми дозволяли собі піддаватися спокусі. Чим частіше натовп навколо нас буде купувати ту ж саму ілюзію, тим більша ймовірність, що нас поглине цей руйнівний вир.

Ми підсилюємо помилкове буття ілюзії, фокусуючись на ній і поводячись так, ніби то вона є реальною. Таким чином нереальне може стати дуже могутнім, симулюючи автономне життя, вражаюче людей вже на колективному рівні. Таким чином усі тиранії починаються зі збочених фантазій або альтернативних «фактів».

Діадох казав, що ми протистоїмо такому зростанню ілюзії, яка загрожує поглинути всю нашу свободу, простим наданням уваги «згадуванню Бога». У Сімони Вейль також було подібне висловлювання: перед обличчям зла, яке ми не можемо перемогти, намагайтеся приділяти увагу добру. Звичайно, коли наше сприйняття реальності є настільки затуманеним ілюзією, що ми більше не впевнені, що істина, а що брехня, ясне розуміння дійсності стає для нас серйозним викликом. Це означає набагато більше, ніж просто роздуми про те, що добре (або що погано). У медитації ми приділяємо увагу добру — в першу чергу нашій власній благості, нарешті забираючи увагу від власних думок і образів і відмовляючись від будь-яких оцінок. Повторюючи молитовну формулу, нашу мантру, ми приділяємо чисту увагу — але не тому, про що ми думаємо або що викликаємо до існування за допомогою наших бажань або уяви – а тиші буття, що існує насправді. В існуванні (тут мається на увазі все, що народжується з буття і стає видимим) завжди є небезпека помилковості. У самому ж бутті (та в його спогляданні) радикальна простота чистої уваги фільтрує нереальне і розставляє все по місцях.

Діадох казав, що ми можемо це здійснити, маючи на увазі, що ми у змозі «переконати свою душу не відволікатися на фальшивий блиск цього життя». Тож, поки що відставимо питання співвідношення реальності та ілюзії. Але я пропоную порозважати в цей перший тиждень Великого посту, де цей фальшивий блиск проявляється у вашому житті?

break



articles_lflent2017_21bСереда I тижня Великого посту

Якби ми могли бачити і розуміти, як саме зароджуються ілюзії, ми б отримали велику перевагу в кампанії по «боротьбі за дійсність». В якомусь сенсі наш пошук реальності схожий на передвиборчу кампанію — тривалий процес переконань, із злетами і падіннями в опитуваннях, багато аргументів, що вводять в оману, і брудних трюків.

Звернемося до повчаннь блаженного Діадоха Фотікійського. Блж. Діадох — грецький монах V століття, який провів багато років у молитовній безмовності. У своєму аскетичному подвигу він також досить довго спостерігав за власним розумом, і це спостереження дозволило йому зрозуміти, як саме народжується ілюзія. Наскільки б не відрізнялися від тих часів наші сьогоднішні умови життя і те, як вони формують сучасну свідомість, сам людський розум працює в одному і тому ж базовому ключі. Тому своїми повчаннями Діадох звертається до нас – до людей сучасної епохи. У своїй чудовій праці «Сто розділів про духовну досконалість», що є розбитою на короткі фрагменти, він викладає повні мудрості осяяння, подібні до коштовних каменів істини, якими потрібно насолоджуватися в ході багаторазових повторних читань (де ми не «читаємо», а саме «перечитуємо»). З кожним читанням смак, насолода і поживна цінність тільки набувають більшої сили. Діадох починає свої роздуми, стверджуючи непереборну благість реальності, включаючи царство людського буття — адже Бог не творить нічого, що не є благо. Тоді що ж не так? Чому не завжди все добре? Де, в яку щілину, змій проповзає до Едемського саду?

Ця щілина — чорний хід, задні двері нашої фантазії, нашої уяви.

«В єстві зла немає, і немає нікого, хто б був злим по єству: бо Бог не створив нічого злого. Але коли хто з похоті серця вносить в себе образ зла, тоді воно, не дивлячись на те, що не є воно частиною єства, починає бути в такому вигляді, як забажав цього той, хто так робить.» Блж. Діадох Фотікійскій «Подвижницьке слово, розділене на сто глав діяльних, сповнених знання духовного» (Філокалія, т. 3)

Все починається з бажання. І бажання виникає з усвідомлення чогось, що є відсутнім в нескінченному людському прагненні до чогось більшого. Це дар, який допускає еволюцію і зміни, що ведуть до піднесення нашої свідомості. Але у цього дару є супутня йому небезпека. Як би нас не любили і не виховували, ми завжди будемо відчувати, що нам потрібно «щось більше».

Уявіть, якої складності набувають наші потреби та бажання, що походять з них, якщо нас візьмуть та виженуть з нашого будинку в Алеппо, згвалтують нас в довгому шляху на захід, та коли ми опинимося на кордонах забезпечених держав, з проханням про мирний дім та можливість все почати наново, в нас побачать непотріб і розгорнуть назад. Надія перетворюється на розпач, коли ілюзія руйнується. Бажання завжди пов’язане з певною потребою. У найкращих сценаріях бажання стають відображенням наших реальних потреб. Ми не бажаємо того, що на нашу думку нам не потрібно, але дуже часто ми бажаємо того, чого досягти неможливо.

Уява займається тим, що повідомляє про ту чи іншу потребу наш свідомий розум. Ми формуємо образ того, до чого ми прагнемо як до бажання, надії, амбіції або цілі. З точки зору св. Августина, наша духовна подорож цілком пов’язана зі священним бажанням. У свою чергу св. Іоанн Хреста вважав, що нам слід залишити усі «наші» бажання, і навіть «наше бажання Бога». І те, і інше є вірним, в залежності від того, як ми розуміємо суть бажання — в контексті наших потреб або нашої фантазії.

Уява обумовлена бажаннями. Добре, якщо наше бажання прямо пов’язане з тим, що нам дійсно необхідно. І погано, якщо бажання виходить з-під контролю і починає жити своїм власним віртуальним життям. Зазвичай це відбувається там, де є присутньою сильний біль, і особливо в тих випадках, коли ми страждаємо від самотності, коли позбавлені підтримки людської любові, здатної втішити нас. Таким чином, фантазії виникають в підземеллі страждань та самотності. Фантазії відрізняються від творчої уяви тим, що те, що вони «бачать», зовсім не є реальним потенціалом, який може бути здійснений. Замість цього людина, що є зануреною у фантазії, відчуває фантомну вагітність. Симптоми є, але реального нового життя немає.

Відповіддю на всі ці питання є молитва. Вона існує не для того, щоб розповісти Богу, яким Він є божественим, і не для того, щоб створювати платформу для драматизації наших бажань. Вона існує для того, щоб допомогти нам побачити життєво важливу відмінність між потребою та бажанням, реальністю та ілюзією. Від ясності цього бачення залежить все наше життя.

break



articles_lflent2017_21bВівторок I тижня Великого посту

Яку користь ми отримуємо від духовної практики? Сподіваюся, що ця користь мінімально складена з того, що ми можемо перетворити в гроші або використовувати для покращення власного професійного резюме. Коли Ісус говорить про молитву, піст і милостиню, він розчаровує его тим, що виводить все це із зони дії нашого користолюбного радару, подалі від усякого джерела гордості або самовихваляння. Ісус вчить нас — коли ми даємо милостиню, «нехай ліва рука не знає, що робить права» (Мт 6: 3) Нам не тільки не дозволяють торгуватися за визнання оточуючими, але навіть звичайне самоспостерігаюче его не допускається в цю гру. «Секрет» — це слово, яке Ісус використовує не один раз в своїх наставленнях — по-грецьки це «mysterion», «таїнство». Не слід виносити нашу духовну практику з царства таємничості, за межі об’єднуючого знання, де в принципі немає дійових осіб і немає вдячної аудиторії.

Ця свобода від самосвідомості насправді є вищою формою свідомості. Незважаючи на те, що нам дуже важко взяти і відмовитися від нашого робочого місця у вежі керування его, в дійсності ми бачимо і знаємо набагато більше саме тоді, коли чинимо так. Складність відпускання нашої самосвідомості стає очевидною, як тільки ми сідаємо медитувати і намагаємося зосередити і утримати нашу увагу на повторенні молитовної формули, нашої мантри. «Нагорода», що виникає в результаті медитації проявляється в дивних і чудових плодах, що несподівано дають про себе знати на всьому протязі нашого життя — вони є подібними до простих, але несамовито красивих весняних квітів, які виникають на безплідній землі при зміні пір року.

Багато релігійних люди вважають, що нагорода — це правильне розуміння того, що ми отримуємо від духовної практики і здійснення чесноти. Але це є лише метафорою. Сама ідея заслуг, яка заповнює уми багатьох християн, буддистів, індусів і іудеїв, є дуже підступною. Це коммодіфікація того, що за своєю природою є духовним, тобто незримим, та існує тільки в сокровенності таємниці.

Заслугу важко відокремити від самозадоволення. Те, що ми знаходимо в результаті дотримання посту і практикування нашої повсякденної дисципліни медитації — це простота. Простота не має меж, і тому вона не є метою, яку можна «досягти». У певний момент бажання «стати простим» розсіюється, і ми стаємо воістину простими, тільки коли перестаємо думати про це. Св. Фома Аквінський говорив, що «Бог є нескінченно простим». Яке ж це полегшення — знати, що ми створені, викуплені й улюблені саме таким Богом.

Граничний зміст нашої практики в тому, що ми стаємо подібними до Бога, простими — стаючи схожими на Ісуса. Спочатку наше его насторожено ставиться до цієї ідеї, тому що хоче бути схожим виключно на представників еліти, які зібралися на церемонію вручення «Оскара», або на інших суперуспішних людей, розкручених в ЗМІ. Але его просто є схожим на жадібну дитину, і воно також може навчитися рости. Поступово ми дізнаємося, що простота може бути знайденою за допомогою важкого, але вкрай необхідного процесу розвінчання ілюзій, розчарування.

Коли ми говоримо «я відчуваю себе розчарованим» або «люди розчаровані політикою, релігією, журналістами, банкірами…», це звучить сумно. Так — це дійсно розчаровує. Але якщо ми гарненько подумаємо про те, що це означає насправді, ми все зрозуміємо і навіть закричимо: «Ура! Я розчарований!»

break



articles_lflent2017_21bПонеділок I тижня Великого посту

У цей перший тиждень Великого Посту я хотів би розглянути, як ми — також, як і Ісус під час сорока днів в пустелі, — вчимося краще відрізняти ілюзію від реальності. Але для початку давайте подивимося на те, яким способом це робиться, — цей спосіб в буддистських традиціях називають «майстерністю», а в християнській традиції він отримав назву «аскетизм».

Слово «аскетизм» нагадує нам про щось на кшталт «режиму жорсткої економії». Але якщо ви зустрінете справжнього аскета, це буде схоже на зустріч з тренованим атлетом, який знаходиться на піку своєї форми і щиро любить свою дисципліну, тренування і вільно обраний стиль життя. Такі люди сяють радістю і благополуччям, змушуючи нас, в нашій ліні, навіть трохи заздрити, — але також вони мотивують нас піднятися з дивана і нарешті почати жити. Засобами, до яких вдається аскетизм, є піст, милостиня і молитва.

Як ми повинні розуміти це сьогодні? Піст означає добровільну відмову, коли ми кажемо «ні» або «не зараз» своїм природним або придбаним бажанням. Піст, як і два інших супутніх йому стовпи духовного життя, є абстрактним принципом, ідеалом, цінністю. Він потребує того, щоб перейти на практичний вимір, воплотитися і стати реальним. Ми можемо істинно жити лише як втілені істоти. «і з тіла свойого я Бога побачу» (Іов 19:26) Піст є необхідним для нашого духовного здоров’я. Отже, від чого ж ми збираємося відмовитися?

Милостиня пов’язана з умінням відпускати. Ми можемо відпускати гроші, час, увагу, яку ми вчимося приділяти вже не собі самим, але іншим людям. Мова йде не тільки про такі поняття як «скільки» і «як часто». Для людини, що медитує, увага вочевидь є ключем до цього стовпа духовного життя. Симона Вейль казала, що увага є найбільш рідкісною і вищою формою щедрості. Якість безкорисливої уваги доводить щирість нашого наміру віддати і відпустити. Отже, що ж ми відпустимо?

Молитва може приймати безліч форм, але за своєю суттю вона є пов’язаною з чистою увагою. Її дія змушує нас відчути — як би ми не були відвернені, як довго і далеко ми б не мандрували, як би ми не були відірвані від своєї основи, — що ми повернулися додому, з полегшенням — а може і з подивом — зустрівши тепле привітання. Медитувати — значить повернутися додому. Ця чиста молитва — що радикально очищає уяву і фантазію, послаблює хватку бажань і спрощує нас настільки, щоб ми набули спроможності прийняти справжню а не помилкову втіху, — вона просто приводить нас назад додому.

Дім — це наш центр, емоційний і духовний. Це точка відліку сенсу для будь-яких місць на мапі, куди ми тільки зможемо відправитися. Але якщо у всій реальності є тільки один центр; якщо реальність по суті своїй є простою і цілісною, — тоді цей центр знаходиться всюди. Ми відкриваємо це, коли знаходимо свій власний центр, входячи в той простір, який Ісус називає нашою «внутрішньою кімнатою», де ми охоплені Присутністю, що охоплює все і все переповнює.

І це прекрасна думка. Але, як і інші стовпи духовного життя, які можуть звільнити нас від ілюзії і привести до реальності, молитва вимагає практики. Для кожної людини, що практикує медитацію, це означає вірність та відновлення мотивації. А для тих, хто тільки вступає на цей шлях — сміливість, щоб почати.

break



articles_lflent2017_21bI неділя Великого посту

Нещодавно я зустрів одну жінку-індуїстку, яка розповіла мені про те, що з нетерпінням чекає на християнський Великий Піст. Вона не є християнкою, але тим не менше володіє великою любов’ю до Діви Марії та Ісуса. На її думку, дотримання цього посту є чудовою нагодою для її особистого оновлення та поглиблення духовного життя. Її розуміння пісного часу здалося мені освіжаючим та заповнюючим прогалини в каральному розумінні посту, суто як спокутуванню провини за скоєний гріх.

Основні принципи посту є відображенням глибинної людської інтуїції, пов’язаної з необхідністю утримання, самоконтролю і очищення. Одна частина нас, звичайно ж, завжди прагне отримувати, накопичувати і володіти. Але як тільки нагромадження усього нашого майна досягає певного рівня, ми починаємо знаходити його гнітючим і прагнемо звільнитися від усього, що маємо. Ось тут і починається боротьба. Ми хочемо стати вбогими і простими. Але це бажання ще не є повним. Ми з ентузіазмом читаємо книги про стан вбогості і простоти. Ми дивимося фільми і слухаємо розмови про простоту. Ми можемо підготувати дисертацію на цю тему і успішно захистити її, отримавши вчений ступінь вищого рівня. Але тим не менше ми продовжуємо споживати і накопичувати, і тому навіть наше духовне життя стає ще одним проявом цього культу бажань.

Жінка-хінду нагадує нам про те, як важливо, святково дотримуючись дисципліни пісного часу, просто йти за спонуканням позбавляти себе всього того, що ми маємо, але що нам більше не потрібно. Пісна стриманість — як і її сучасний дієтичний еквівалент — вказує саме на це звільнення, тоді як ми як і раніше потай тримаємося за те, що прагнемо відпустити. У практиці є важливими не досконалість наших зусиль або нашої самооцінки, але саме наші мотивації. У дієті наша мотивація полягає в тому, щоб стати певним образом самих себе — це те, що я відчуваю, дивлячись на себе в дзеркало або що оточуючі думають, дивлячись на мене. У практиці посту мотивація пов’язана не з тим, як ми виглядаємо або як себе відчуваємо, але з тим, в якій мірі ми скинули з себе ілюзії, що обертаються навколо нашого егоцентризму. Протягом Великого Посту фокус нашої уваги є зосередженим на тому, що ми ніколи не зможемо побачити об’єктивно: на нашому істинному, справжньому «я» у Бозі. Таким чином, ми зосереджуємо наш погляд не на тому, що можна побачити, але на тому, що є незримим: «ми дивимось не на видиме, але на невидиме: бо видиме – дочасне, а невидиме – вiчне.» (2 Кор 4:18)

Що особливого в цих сорока днях посту? Хіба не слід так жити щодня? Так, і саме тому Св. Бенедикт говорить монахам (а також і мирянам, що медитують), що все життя повинно бути, як вічний піст (Правило Св. Бенедикта, р 49). Ми повинні утримувати наші оселі в чистоті протягом усього року; але, наприклад навесні ми робимо особливо ретельне прибирання і відчуваємо себе краще від цього, не дивлячись на те, що доклали зайві зусилля.

Чого досяг Ісус в кінці своїх сорока днів посту? (Сьогодні нам складно робити що-небудь без роздумів про те, що ми щось отримаємо в результаті). Він відчув голод. І це цілком природно. Але головне ось що — Він був в змозі задовольнятися істинною, а не примарною втіхою. І перш за все, Він був у стані побачити, без роздумів, сумнівів або пауз, різницю між ілюзією і реальністю.

break

 

Підпишіться на розсилку щоденних великопісних роздумів:
christian-meditation.com.ua/subscribe

Переклад: Захарова Марія, Альберт Захаров

Фото: о.Лоренс Фрімен OSB