о.Лоренс Фрімен OSB «Великопісні роздуми» 2017 р. (Попільна середа…)

Попільна середа — субота після Попільної середи



articles_lflent2017_1bСубота після Попільної середи

Святе Письмо запрошує нас до художнього розуміння себе, але не до буквалістічного. Буквалістічне бачення є дуже простим, в ньому все стає двовимірним. «Погано» і «добре» — такі два найбільш популярних виміри у людей, для яких релігія є скоріше фаєрволом (захисним екраном) по відношенню до Бога, ніж шляхом поклоніння. Зрештою, в двомірній реальності Бог взагалі не є потрібним, в ній є необхідними тільки самі релігійні тексти і створені людиною правила — правила, придумані, щоб формулювати і захищати своє власне розуміння. Але наша сорокаденна подорож розплутує вузол такої релігійності, вивільняючи вимір трансценденції.

«Знову бере Його диявол на дуже ви­соку гору і показує Йому всі царства світу і славу їхню, та й говорить Йому: це все Тобі дам, якщо, впав­ши, поклонишся мені. Тоді Ісус говорить йо­му: відійди від Мене, сатано, бо написано: Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому Єдиному служи. Тоді залишив Його диявол, і ось ангели присту­пили й служили Йому.» (Мф 4: 8-11)

Третя спокуса є дуже важливою — це випробування не жадібністю або марнославством, але голим егоїзмом. У політичних термінах, це як різниця між суспільством, заснованим на принципах корисливої корупції або марнославної силової системи і суспільством, збудованим навколо якогось демагога, чий нарцисизм поневолює або підпорядковує собі будь-яке більш слабке его. У цій спокусі йдеться про таке жорстоке его, яке, як і будь-який агресор, несучи в собі приховану травму, проявляється у спалахах зла. Воно є жахливим у тій же мірі, в якій є і безглуздо сміховинним, якщо подивитися на нього з певної точки зору.

Медитативна сорокаденна подорож по пустелі дозволяє нам спокійно розташуватися в тому особливому положенні, з якого усю безпідставність его можна побачити неозброєним оком. Потім щось починає рухатися і на якомусь невловимому рівні стає частиною нашої дійсності. Темне сатанинське его руйнується, благі ангели являють свою присутність. Вони більш не скуті крижаними силами егоцентризму. Вони наповнюють собою вільний простір, вони сповнені прагнення творити благо, втішати і вислуховувати тих, що страждають, насичувати голодних, вести до спільноти самотні душі.

Бачачи, як подібні речі творяться у звичайній повсякденності — малі справи доброти, випадкова посмішка в натовпі, новий шанс, що раптово з’явився — ви спостерігаєте, як діють саме ці сили. За всіма цими явищами стоїть щось більше, ніж кожен з видимих посередників, що здійснює їх. Ми не бачимо посланника (грецьке слово «angelos» означає — посланник, вісник), ми бачимо тільки первинне, вічне послання доброти людського буття, яке передається від однієї особи до іншої.

Отже, диявол залишив Його, щоб повернутися пізніше — зловісно зауважує Євангеліє від Луки. Але перш ніж це станеться … ми знаємо, що повинні бути готові до випробувань в прийдешні дні.

break



articles_lflent2017_1bП’ятниця після Попільної середи

Сорокаденна подорож починається знову, з початку, кожен день. Усі досягнення і провали зникають або стають неважливими в історії нашого «я». Це не означає, що те, що відбулося вчора вже «не рахується». Звичайно ж, воно рахується. Але його зміст зрозумілий тільки якщо ми подивимося на нього очима милосердя і з деяким почуттям гумору. Якості, що походять з нашого почуття власної важливості, такі як осуд, самовихваляння, нарцисизм та егоїстична схильність до постійного критицизму — все це не має ані найменшого зв’язку з реальністю, в якій минуле перетворюється в сьогодення.

Спокуса перетворити каміння на хліб — це жадібність. Сьогоднішні спокуси, з якими ми зіткнемося на цьому шляху, як колись зіткнувся з ними Ісус, це марнославство і гординя.

«Тоді узяв Його диявол до святого міста і поставив Його на крилі храму, та й каже Йому: якщо Ти є Син Божий, кинь­ся вниз, бо написано: ангелам Своїм заповість про Тебе, щоб оберігали Тебе, і на руки візьмуть Тебе, щоб не спіткнувся об камінь ногою Твоєю. Сказав же йому Ісус: написано також: не спокушай Господа Бога твого.» (Мт 4: 5-7)

Безліч успішних проектів занепало через раптові — і абсолютно непотрібні — імпульси егоїстичної гордості. Це спроба перехитрити себе самого. Випробувати, наскільки могутня твоя влада над іншими. Це остання ставка гравця, який ставить все що в нього залишилося на наступний кидок гральних кісток, розриваючись між надією на виграш і страхом поразки. Кожен храм нашого его дестабілізується бажанням перевірити його на міцність і почуттям, що усім відоме досягнення може виявитися незаконним. Випробування Бога є для нас саморуйнівною дією.

Ісуса не спокусив хліб. Але найвищий купол священного міста і його найбільша релігійна его-конструкція може викликати падіння будь-якого аскета на завершення його сорокаденного посту. Диявол, що цитує Писання, приходить, коли ми перекручуємо правду в нашій свідомості, сповненій ілюзії, з метою поставити своє его на те місце, де має бути лише Бог.

А де повинен бути Бог? На вершині нашої «системи цінностей»? Тоді це буде не більше ніж маленький божок фундаменталізму і забобонів.

Слово «templum» (лат. — Храм) спочатку означало не побудовану людьми споруду — тобто не собор Св. Петра, не Вестмінстерське Абатство, не Каабу та не Білий дім. Це слово означало порожній простір поклоніння. У медитації ми пізнаємо вільну від структур, в повноті просту природу Бога. Якщо ми зможемо встати на якесь місце і подивитися звідти на інших зверху вниз — тоді це не Бог.

break



articles_lflent2017_1bЧетвер після Попільної середи

Згадаймо один з найважливіших архетипових образів Великого Посту, що живить нас на нашому шляху, — час, який Ісус провів, коли постився в пустелі.

«Тоді Ісус виведений був Духом у пустелю, щоб спокушав Його диявол. І постився сорок днів і сорок ночей, наостанку зголоднів. І, приступивши до Нього, спокусник сказав: якщо Ти Син Божий, скажи, щоб каміння це хлібами стало. Він же сказав йому у відповідь: написано: не хлібом єдиним житиме людина, але всяким словом, що виходить з уст Божих.» (Мт 4: 1-4)

Коли ти дійсно захоплений чимось повністю, коли ти віддаєш чомусь всю свою увагу, тебе не в силах відволікти щось настільки незначне, як відсутність їжі, — нехай навіть це триває сорок днів. Бути настільки чимось поглинутим — це благословення. З іншого боку, якщо ми постійно споживаємо, виділяємо і переварюємо тексти, повідомлення в соц-мережах або листуванні, ми можемо забути про те, що голод є найкращою приправою. І я не маю на увазі голод в прямому сенсі, який стосується базових життєвих потреб: те, що такий голод як і раніше існує в світі, має стати для всіх нас скандалом і соромом. Я говорю про голод і спрагу реальності, який наше аддиктиве споживання блокує і заперечує. А ознакою такого над-споживання є брак співчуття до потреб інших.

У світі Брексіта і «твіттер-політики» єдиною визначеною річчю є невизначеність. Це змушує тремтіти від жаху фінансових володарів всесвіту, тому що економічне зростання залежить від інвестицій, і ризик для них — велика загроза. Прийшов час задуматися, чи повинні ми намагатися перетворити кожен камінь на своєму шляху в хліб з джемом.

Життя — це зростання і зміна. Традиція повинна служити життю, а не душити його. Мета та умови зростання повинні піддатися випробуванню нитками мудрості та здорового глузду, що з’єднують нас з нашими коріннями, як історичними, так і духовними. «Спокусник» розриває ці нитки, пробуджуючи стародавнє насіння жадібності і пристрасті. І ось ми вже біжимо по пустелі, немов божевільні, намагаючись перетворити кожен камінь в буханку хліба. Ми не в силах поглинути їх усі, і це фруструє нас, — але ми також втратили голод і спрагу істини, що здатні наповнити сенсом і радістю наш хліб насущний.

Якщо країна вирішує почати війну, вона повинна декларувати свої цілі, — і зупинитися, коли ці цілі будуть досягнуті. Якщо глобальний світ ставить за мету економічне зростання, він також повинен декларувати свої цілі, шляхи їх досягнення, а також і обмеження. Адже зростання без обмежень — це рак.

Помірність дійсно виліковує. «Серединний шлях», який ми знаходимо одночасно в наставленнях св. Бенедикта і історичного Будди, «вузький шлях» Ісуса, що веде до життя, — ось дорога, якою маємо крокувати. Жага реальності включає в себе і спрагу істини. Як Оруелл передбачав (і довів на практиці Геббельс), правду можливо змінити за допомогою маніпуляцій. «Альтернативні факти» — тобто брехня — можуть бути представлені безневинним очам як будь-яке щире затвердження. Шпигуни, які були розкриті вже після того, як освоїли своє ремесло обману, кажуть, що з якогось моменту стає складно зрозуміти, на яку сторону ви насправді працюєте.

Коли ми відчуваємо спрагу реальності, ми відчуваємо смак слова Божого. Вчорашній попіл вже зник, але наш шлях почався. І всякий раз, коли ми медитуємо, ми по суті повторюємо відповідь Ісуса, яку Він дав силам самообману.

break



articles_lflent2017_1bПопільна середа

Сьогодні, відчуваючи на маківці (або на лобі) попіл, ми починаємо шлях. Якщо ви хочете прийняти цей попіл, але з якоїсь причини не можете відвідати сьогодні храм, попросіть когось із друзів принести його вам і зробити цей ритуал. Вони зможуть зробити це зі знаком хреста і короткою фразою: «Пам’ятай, що ти попіл, — і в попіл повернешся». Або ж — не так різко, але не менш радикально, — «Покайся і віруй в Євангеліє».

Подорож Великого Посту триває сорок днів — число, що символізує настільки багато речей, — час переходу, виправлення, очищення. Відповідно до Талмуду, людина, яка досягла сорокарічного віку, здатна прийняти новий рівень мудрості. Сорок днів, що передують Йом-Кіпуру, розглядаються як особливий час особистісного зростання.

Для початку слід визначитися, чи дійсно ви хочете пройти цей шлях. Тим самим чином ми одного разу вирішуємо почати медитувати: просто вирішуємо, що хочемо почати, не турбуючись про те, коли і як ми закінчимо цей шлях. У духовному сенсі не існує «переможців забігу»: є лише ті, хто продовжує йти все далі і далі. А ті, хто впав на узбіччя, в кінці кінців виявлять, що частину шляху їх несли на руках. В кінцевому рахунку, ми живемо в досить доброзичливому всесвіті.

Ви можете увійти в цей Великопісний період з почуттям, що ви перебуваєте в безладді, що вам необхідно відновити рівновагу, звільнитися від надмірного внутрішнього багажу, уподобань, залежностей, жалю, провини, тривоги. Досить знати, що це можливо, і що існує план по досягненню цих цілей. З іншого боку, у вас може зберігатися досить внутрішнього балансу, щоб зрозуміти, що перед вами лежить довгий шлях. Отже, ви можете почати цей щорічний шлях з наміром вийти на більш глибокий рівень самопізнання і чистої ясності.

Кожен шлях починається з намірів і мотивацій. Згодом це може змінитися, так як змінюєтеся ви самі, будь то паломництво (де немає іншої мети, крім прибуття) або стрибок з найвищої в світі скелі у сяюче синє море (де метою шляху є сам шлях). Попіл нагадує нам, що, незважаючи на всю нашу складність, ми маємо радикально просту серцевину, глибину. Наша проста смертність нагадує нам про це, даючи нам можливість максимально реалістично відчути смак життя, — а не страх або невроз. Якщо попіл є зовнішнім знаком подібних процесів, то молитовна формула вказує на їх внутрішню, таємничу сутність. І те, і інше дозволяє нам перестати думати про життя і нарешті увійти в єдність з ним.

Пустеля, в яку Ісус відійшов на сорок днів, стала для нас зразком Посту. Ісус був «поведений в пустелю». На цьому шляху ми не стільки обираємо, скільки погоджуємося. Він був «спокушуваний». Якщо ми не піддаємося випробуванням, ми залишаємося під владою наших обмежень та бачимо тільки власну фрустрацію — а не відродження.

Чому ж кожен не заплигне на сходинку вагону і не відправиться подорож по шляху? Тому що шлях — це зречення, спрощення і вбогість. Це лякає нас, бо ми боїмося, що в кінці кінців залишимося ні з чим. Але насправді це і є наша мета. Давайте ж не слідувати за помилковим «євангелієм» благоденствування та успіху. Якщо нашим шляхом стане лже-новина — а не Добра Новина, — через сорок днів ми виявимо, що навіть не зійшли зі стартової позиції. Нашою метою (після цих сорока днів, або через будь-яку протяжність часу) є бажання «не-володіння» — з тим же завзяттям, з яким люди зазвичай прагнуть володіти. Тут вбогість вже є свободою. Це медитація. Це подорож в пустелю.

break

Підпишіться на розсилку щоденних великопісних роздумів:
christian-meditation.com.ua/subscribe

Переклад: Захарова Марія, Альберт Захаров

Фото: о.Лоренс Фрімен OSB