с. Джоан Чіттистер OSB «Коментарі до Правила св.Бенедикта»

«Правило Бенедикта — джерело осяяння на всі часи»

articles_oblate_chittister2

Чи існує якась давня та величезна духовна традиція, що була б здатна охопити широке коло сучасних питань, які постають сьогодні перед людською спільнотою? У своєму вступі до нового видання коментарів на монаше Правило Св. Бенедикта монахиня-бенедиктинка с. Джоан Читтистер сміливо стверджує, що цей текст шостого століття відкриває одну із великих традицій, що безпосередньо торкається усіх сучасних питань: управління, навернення, комунікацій, інтелекутальних рефлексії, споглядання, смирення та рівноправ’я. Відстежуючи оришінальний текст Правило Бенедикта абзац за абзацом, ця книга розповідає про головні принципи бенедиктинскього монастицизму у більш широкому контексті проживання духовного життя у світському суспільстві та робить здавалося б архаїчні інструкції актуальними для сучасної аудиторії.
(Видавництво «The Crossroad Publishing»)

Правило Св. Бенедикта — це не трактат з систематичної теології. Його логіка — це логіка повсякденного життя, що проживається у Христі та проживається добре. Цей давній текст, що розповідає про монаше життя, є частиною традиції християнської мудрості та засноване на Біблії, нею надихаючись та увінчуючись. Правило зосереджене на сенсі та меті життя. Ідеї Правила, розглянуті у контексті тем духовної літератури різних світових культур, виявляють єдність думки Бенедикта із цілим потоком мислителів, що прожили своє життя у різних традиціях, але з точки зору одного і того ж універсального та фундаментальноїго бачення життя.

break


149955076_b553ee667e_bПРОЛОГ

Слухай уважно, дитя, настанови вчителя і схили до них слух серця твого. Прийми їх, зберігай їм вірність та виконуй, як пораду Того, хто любить тебе. Праця послуху поверне тебе до Бога, від Якого ти відпав лінню непослуху. Моє слово звертається до тебе — до того, хто відрікається від власних бажань в намірі бути воїном істинного Царя Господа Христа, приймаючи міцне та славне знаряддя послуху.

Життя саме по собі — вчитель універсальних істин. Саме тому духовні тексти багатьох народів описують одні й ті ж ситуації та вкорінені у подібних прозріннях. Правило Св. Бенедикта також є текстом, що вказує на загальнолюдську мудрість і тому в ньому звучать усі головні теми нашого життя. Воно дає відповіді на найбільші питання, пов’язані з людським станом: Божа присутність, загальний фундамент взаємин, природа саморозвитку, наше місце і наше покликання. І також Правило вчить, що мудрий бачить в житті щось більше, ніж серію подій, які необхідно взяти під власний контроль. Життя — це шлях крізь Всесвіт, єдиний та святий.

У Пролозі Правила Св. Бенедикт говорить: «Слухай». Зосередьтеся на словах Правила, приділіть увагу тим речам, які по-справжньому важливі. Нехай все, що відбувається буде насичено внутрішнім змістом нашого уважного слухання. Як каже одне давнє прислів’я, «повчися у смерті, поки вона не прийшла і не дала тобі свій урок сама» (коли-небудь смерть прийде і змусить нас бути уважними, але краще зробити це зусилля самим вже зараз). І пам’ятайте, що проживаючи наше життя несвідомо, ми не живемо взагалі.

На шляху до духовного життя нам необхідна увага. Духовність в нашому житті не виникне сама по собі, скоріше вона стане результатом щирого і старанного вслуховування, що перевищує звичайне академічне зацікавлення — нам необхідно «схиляти слух серця» до слів Правила, до його осяянь про сенс життя.

Один із найважливіших кроків на духовному шляху — вчитися усвідомлювати те, що відбувається навколо нас, відчуваючи наслідки кожного кроку або події. Якщо ми живемо в умовах жадібності або насильства, пов’язаних з нашою роботою або нашим особистим життям, ми не почнемо духовно зростати, поки не дозволимо собі ясно усвідомити це. Наступний крок у духовному розвитку, за словами Прологу — вчитися чути, чого хоче Бог від нас в будь-якій конкретній ситуації, та швидко реагувати на це, «старанно це приймаючи та відразу застосовуючи на практиці». Зустрічаючись з жадібністю або насильством і не питаючи себе про те, чого від нас в цій ситуації очікує Євангеліє, ми втрачаємо будь-яку духовність, в кращому випадку залишаючись із поверхневим благочестям.

Важливим є те, що наполегливість Правила виражається не в тому, що його автор — якийсь духовний авторитет, що насильно підганяє і залякує нас. Автор Правила — це хтось, хто любить нас і хто, якщо ми йому це дозволимо, може почати вести нас до повноти життя. Жодне зростання неможливе, якщо ми просто пасивно виконуємо те, до чого нас хтось примушує. Ми починаємо рости тоді, коли, нарешті, відчуваємо щире прагнення до зростання. І ніякі вимогливі матері, жорсткі батьки та суворі вчителі не зможуть компенсувати наше власне рішення стати тим, чим ми можемо стати, роблячи те, що повинні.

І, нарешті, пролог Правила вчить нас не робити самих себе власним божеством та вчителем. За словами Бенедикта, послух — готовність слухати голос Бога, що звучить у житті — це те, що звільнить нас від обмежень нашого ж власного ландшафту. До нас звертається заклик того, що перебуває за межею нас, чогось більшого, ніж ми самі. Нам потрібно, щоб хтось, хто перебуває за межею нас, вказував нам шлях: це Христос, це модель духовної любові, це мудрість Правила.

(Ілюстрація: Абатство Монте Олівето Маджоре, фрески Луки Синьорелли та Джованні Антоніо Бацци)


Статуя Св. Бенедикта, Норіджський кафедральний соборРОЗДІЛ 6: «ПРО ДУХ БЕЗМОВНОСТІ»

Поводьмося так, як говорить Пророк: «Я сказав: “Буду слідкувати за жит­тям моїм, щоб не грішити язиком моїм. […] Я став як німий, не давав голосу. Я мовчав навіть про добре…» (Пс 38:2-3). Таким чином Пророк вчить нас, що якщо ми повинні деколи стримуватися навіть від промовляння добрих речей з огляду на безмовність, тим більше ми мусимо уникати говорити злі речі з остраху перед карою за гріхи. Тому, з огляду на важливість безмовності, на розмови добрі та святі належить рідко дозволяти навіть зрілим учням, бо написано: «не уникнеш гріха в багатомовності» (Прип 10:19), та ще: «Смерть та життя у владі язика» (Прип 18:21). Отже личить, щоб вчитель говорив і навчав, а учень повинен перебувати у безмовності та слухати. Отож, коли маємо просити щось у настоятеля, належить просити з пошаною, сповненою смирення та підлеглості. Абсолютно не допускаємо недоречних жартів, ані пустої балаканини, ані такої, що викликає регіт; осуджуємо це завжди і всюди. Не дозволяємо учневі відкривати уст до таких розмов.

Безмовність – наріжний камінь бенедиктинського способу життя та духовності. Проте, мета монастичної безмовності – не в тому, щоб просто припинити розмови. Мета безмовності монаха, так само як і монашої мови – у пошані до оточення, у відчутті місця і часу, у мирному дусі. Правило не закликає нас до тотальної відмови від мови, але говорить нам про те, наскільки важливо, щоб наша мова стала усвідомленою. І цей розділ роз’яснює нам сутність того принципу, на якому ґрунтується монастична дисципліна безмовності, до якої закликає Писання: «зберігає вуста свої і язик свій» (Прип 21:23). Мовчання, замкнуте саме на собі; мовчання, що веде до ізоляції; мовчання, пасивно-агресивне; мовчання, що ігнорує потреби оточення – усе це не є безмовністю бенедиктинської духовності.

Духовність св. Бенедикта вчить нас завжди прислухатися до голосу Бога. Стаючи джерелом шуму, в якому тонуть будь-які слова, ми профануємо наше духовне життя, лише його імітуючи. Правило веде нас до пізнання власного місця у загальній картині світу. Відмовляючись надати вільний простір присутності інших людей, заповнюючи все навкруги галасом власних розмов, власними істинами, ідеями і мудрістю, ми просто не залишаємо місця для кого-небудь іншого. Постійно сперечаючись з кимось, не кажучи вже про суперечки з нашими вчителями – з тими, хто є нашими наставниками на життєвому шляху, ми дозволяємо своєму еґо тотально домінувати в собі і втрачаємо тих, в кого могли би навчатися. Не забуватимемо, що бенедиктинська духовність – не що інше, як інструмент формування спільноти, що складається зі звичайних людей. Якщо мова стане безконтрольною, а балакучі плітки – звичною їжею нашої душі, момент краху спільноти стане усе більш близьким. Шумні і збуджені розмови, звичка постійно обговорювати все підряд і безперервно жартувати – усе це зводить серйозність нашого життя нанівець, і послабляє нашу душу, приховуючи від неї красу, а також істинний сенс реальності.

Без сумніву, здатність прислухатися до оточення, безмовно перебувати у Божій присутності, зберігати тверезість і зваженість є ядром духовності, яку нам пропонує Правило. Ймовірно, це саме те, що найбільш втрачено у наш час, який переповнений різноманітною (корисною та не дуже) інформацією, але якому так бракує споглядальної уваги до Святого Писання. Слово, яке ми шукаємо, вимовляється у безмовності усередині нас самих. Але Його присутність усередині нас блокується різними нісенітницями день у день, ми стаємо глухі на нього, покидаючи дух безмовності, дозволяючи нашому бенедиктинському серцю впасти в заціпеніння, оглухнути у цьому забрудненому шумом світі.

Давня мудрість, переказана Ентоні Де Мелло*, свідчить:

«Одного разу учень запитав у Майстра:
— Як мені досягнути єднання з Творцем?
— Просто слухай.
— Як я повинен слухати?
— Прислухайся до всього навкруги, слухай кожен шелест Всесвіту. Але як тільки почуєш, що говориш ти сам, замовкни».

* Ентоні де Мелло SJ «Одна хвилина мудрості» ч. 1, Чуйність
(Ілюстрація: Статуя Св. Бенедикта, Норіджський кафедральний собор)


Untitled-1РОЗДІЛ 7: «ПРО СМИРЕННЯ»

«Святе Письмо звертається до нас: «всякий, хто підноситься, буде принижений, а хто принижує себе, піднесеться» (Лк 14:11; 18:14) […] Якщо хочете досягти найвищих вершин смирення та скоро піднятися на ту небесну височінь, на яку сходять смиренням у реальному житті, справами нашого сходження треба спорудити ту драбину, яку уві сні бачив Яків, і по якій висхідними і спадними бачилися йому ангели Божі. Без сумніву, під сходженням донизу і сходженням догори треба розуміти те, що самовознесенням сходять донизу, а смиренням піднімаються догори.»

Видаючи себе самих за Бога, ми перетворюємо територію своєї присутності на зону підвищеної небезпеки для усіх, хто живе навколо нас у цьому світі. Кажучи образно, смиренність у цьому сенсі є основою коректних життєвих взаємин. […] Magna Carta Humilitate св. Бенедикта, його «Велика хартія» смирення (вчення про смирення, на думку с.Джоан володіє тією ж ступінню важливості для світового монастицизму, що й Велика хартія вольностей для законності і права) веде нас до пізнання нашого місця у всесвіті, нашої взаємопов’язаності із загальною цілісністю, нашої залежності від Бога у тій малій величі, якою ми володіємо у Ньому. Всі інші наші стани є такими, що в них ми знаходимо себе в положенні дитини, що була «віднята від грудей матері» (Пс 130: 2). У цьому положенні ми є позбавлені харчування, ми є нікчемними та безпорадними, — якими б грандіозними не були власноруч створені нами образи себе — і нам недоступні усі ресурси, які є необхідними для нашого зростання в дусі Божому. Не існує немовлят, незалежних від своєї матері. І також неможливо досягти будь-якої духовної зрілості без усвідомлення того, якою є роль Бога у нашому розвитку.

Драбина Якова — один з найбільш популярних образів духовного зростання у класичній літературі, присвяченій містичному життю. У давнину він сприймався у якості абсолютно зрозумілої ілюстрації концепції духовної подорожі, та як приклад такої був використаний в усіх наступних епохах. Драбина Якова символізує собою зв’язок між небесами і землею. Цей зв’язок має на увазі особливий процес, в якому душа у своєму житті сприймає присутність Бога, доторкається до цієї Присутності, тримається за неї та завдяки їй піднімається догори, як і ангели Божі, яких Яків бачив «висхідними і спадними» (Правило, 7) завдяки Божій силі. Ця драбина, що представляє собою делікатно збалансовану стежку до невидимого Бога, за словами св. Бенедикта є ні чим іншим, як єдністю тіла і душі. З чого недвозначно випливає, що одне без іншого не працює. Ще одне нагадування хибності дуалізму.

«Другий ступінь смирення полягає в тому, щоб ми любили не власну волю, і також шукали задоволення не у виконанні своїх бажань, але наслідували у своїх діях слова Христа: «Я зійшов з небес не для того, щоб творити во­лю Мою, а волю Отця, Який послав Мене» (Ін 6:38). Своєвілля тягне за собою кару, самообмеження ж веде до завоювання вінця переможного.«

Першою сходинкою драбини духовного життя є усвідомлення того, що Бог є Бог і ніщо інше крім Нього не має поглинати або задовольняти нас. Тому нам слід ретельно шукати зв’язок з Ним, перш ніж ми почнемо жити Його Божественної життям. Ми всіма силами зобов’язані йти до розуміння того, що бути тими, ким ми є — не наша власна доля. Друга сходинка духовного життя приводить нас до природного слідства першої: якщо Бог є моїм центром і межею мене самого, мені необхідно приймати Його волю, знаючи, що в ній перебуває вся повнота мого буття, навіть не дивлячись на те, що ця воля є малозрозумілою для мене в даний момент. Тут звичайно перед нами постає ряд питань. Як нам розпізнати Волю Бога? Як відрізнити її від своєї волі? Хтозна, коли нам протистояти течії і перешкодам, а коли взяти і просто прийняти реальність із біллю та смутком, розуміючи, що «такою зараз є воля Бога для нас»? Відповідь варто шукати в Ісусі, що говорить «Я зійшов з небес не для того, щоб творити волю Мою, але волю Того, Хто послав Мене» (Ін 6:38) і в той же час молиться у Гефсиманському саду «Отче, о, коли б Ти благоволив пронести чашу цю мимо Мене!» (Лк 22:42). Воля Бога для нас це те, що залишається непорушним у тих ситуаціях, де ми невпинно молячись, щосили намагалися щось змінити.

(Ілюстрація: br. Emmaus O`Herlihy OSB Cam «Смирення»)


in Prayer, 2002 Abbaye de La Trappe, FranceРОЗДІЛ 20: «ПРО БЛАГОГОВІННЯ В МОЛИТВІ»

«Якщо ми звертаємося з проханням до кого-небудь, хто володіє могутністю, то робимо це зі смиренністю і шанобливістю, без будь-якої самовпевненості. Наскільки ж з ще більш великим смиренням і щирим благоговінням повинна підноситися наша молитва до Бога, Господа усього всесвіту! Нам слід знати , що Богом буде почута та молитва, що є піднесеною не в багатослівності, а в чистоті седця та зі сльозами розкаяння. Молитва наша повинна бути короткою і чистою, і може бути продовжена лише в разі особливої дії Божої благодаті. Спільнотна ж молитва нехай буде короткою. Коли ж абат або абатиса подадуть знак, нехай усі разом встануть.»

Один рабин сказав: «Коли щось трапляється в природному порядку речей вперше — це називають дивом. Пізніше, коли це повторюється раз за разом — воно вже сприймається чимось природним, і ніхто більше не приділяє цьому уваги. Так нехай же ваше духовне поклоніння і ваша молитва зберігають новизну і свіжість чуда, повторюючись день в день. Тільки таке поклоніння, що виконується від серця і з радістю, буде прийнятим». Завдання молитви — не в тому, щоб встановити рутинний, застиглий раз і назавжди порядок, а в тому, щоб допомогти нам встановити зв’язок з Богом, який перебуває в зв’язку з нами завжди. Певний час, що був відведений для молитви, служить тому, щоб все наше життя за межею формальної молитви стало молитвою. Молитва повинна перетворити все наше життя в «чистоту серця» і в єдність з Богом, вкорінити нас у Його істині, силі і любові, які є Істиною, Силою та Любов’ю як такими.

Також молитва повинна привести нас до глибинного контакту із самими собою. Таке поняття, як «сльози розкаяння» або «сльози умілення» спочатку вказувало на особливий стан душі, яка пізнала свої межі, зустрілася віч-на-віч зі своїми гріхами, прийняла свої потреби і живе в дусі надії. Саме це бачення св. Бенедикт пропонує всім, хто бажає розпочати молитовне життя в дусі його настанов. Таке молитовне життя — це не просто довгі години, проведені в церкві. Скоріше це є час нашого життя, прожитий в Дусі Божому — в Дусі, якому ми відкрилися в ті моменти церковної молитви, що були короткими і сильними, лаконічними і глибокими, стислими за часом, але пробудили нашу душу. «Молитва повинна бути короткою і чистою», вчить нас Бенедикт. Вона не повинна бути затягнутою і стомлюючою, довгою і величною, не повинна бути парадною і розкішною. Ні, бенедиктинська молитва є короткою, ґрунтівною та реалістичною. Вона повинна бути в змозі привести в рух все інше наше життя, що перебуває за межами самого часу молитви. Спосіб життя, при якому людина буквально не виходить з церкви зовсім не є обов’язковою ознакою святості. Жити в невпинному впливі Святого Письма, жити в диханні Духа — ось що таке святість.

(Ілюстрація: Stanley Roseman «Монаше життя: у молитві»)

wayofcross_wccm_break

articles_peaceproj_shc_01b

с. Джоан Чіттистер OSB — бенедиктинська монахиня з США, відомий письменник і громадський діяч, автор сучасних коментарів на Правило св.Бенедікта — «Джерело осяяння на всі часи». Є учасником американської бенедиктинської спільноти «Бенедиктинські сестри Ері» (www.eriebenedictines.org) і засновником екуменічної спільноти «Benetvision» (www.benetvision.org).

Переклад:
Альберт Захаров Obl OSB, Марія Захарова Obl OSB

Підпишіться на розсилку оновлень сайту WCCM-Україна