о.Ципріан Консільо OSB Cam «День усіх святих»

(Проповідь в «Нью-Камальдолі», 1 листопада 2013)

10383677_1485924824974766_5684245274323448179_nНа духовному шляху, і, зокрема, на шляху монастичної або споглядальної подорожі, існують деякі етапи, моменти, коли ми здійснюємо раптовий ривок вперед. Спробую описати, що з себе може представляти такий ривок в граничному масштабі. Коли я вперше опинився в нашому монастирі, в Нью-Камальдолі, ми співали різдвяний антифон, який спочатку здався мені якоюсь ньюейджевською дурницєю, складеною кимось із місцевих ченців: «Прекрасний обмін! Христос став людським немовлям, щоб будь-яке дитя Єви змогло стати Богом». Але, як виявилося, це була думка Св. Августина. І ту ж ідею ми знову зустрічаємо у Св. Василія Великого: «Через Духа знаходимо ми уподібнення до Бога; воістину, досягаємо ми граничної межі бажаного — обоження» (Св. Василій Великий «Про Святого Духа», 9).

Звичайно, в цьому питанні є маса теологічних тонкощів, і, як і в кожному договорі, в ньому є безліч деталей, надрукованих дрібним шрифтом. Але все ж ці уявлення дуже відрізняються від всього того, що мені коли-небудь розповідали про духовне зростання на парафіяльній катехізації. Таких слів дійсно може виявитися досить для всього життя. Увесь час, що залишився у нас можна присвятити розпакуванню їх сенсу. Я дуже часто повторюю в завершенні проповіді або ретрітних лекцій: «не знаю, що це означає точно, — але всім нам належить уподібнитися до Бога, і мені не терпиться дізнатися, що ж це означає!». Підемо далі. Пам’ятаю, один з моїх хороших товаришів в певний момент раптом залишив чернецтво і одружився. Для мене це стало дуже травматичною подією, так як ми були дуже близькими друзями. Тоді він написав прекрасний лист всій спільноті, в якому процитував патристичну думку у викладі німецького богослова Йоганна Баптиста Меца: «Бог став людиною, і тому нам обов’язково слід стати людьми». Ось так то. Навіть обоження не є фіналом, швидше воно — тільки початок. Тут є цікавим приклад Св. Антонія, який покинув місце свого самітництва — гробову печеру в єгипетській пустелі — перебуваючи в абсолютно природному стані. Св. Афанасій в своєму «Житті Антонія» описує, якою є обожена людина — вона перебуває у злагоді і відповідності зі своєю природою (грец. Kata physin, як висловлювався Аристотель). Зустріч з благодаттю не руйнує нас; навпаки, вона веде нас до пізнання того, хто ми і ким ми повинні бути. Мій друг зіткнувся з тим, що чернече життя допомогло йому відкрити власну людяність, зіткнувшись з якою, він полюбив чудову жінку, став батьком і чоловіком. Я вирішив для себе жодним чином не очорняти його життєвий вибір. Сам я, збираючись і далі залишатися монахом, буду також шукати цієї повноти людського буття, що на мій погляд можливо навіть — чи радше — у сфері чернечого способу життя.

Є ще один важливий етап або крок на шляху, що передує всьому тому, про що ми говоримо. Отець Роберт Хейл, колишній пріор нашого монастиря, любить цитувати відому максиму Бенедетто Кастеллі, італійського вченого і абата Монтекассіно: «Перш ніж стати ченцем, слід стати християнином. І перш ніж стати християнином, слід стати просто людиною». При всій моїй повазі до автора цих рядків, іноді такий підхід мені здається дещо поверховим — адже можна сказати, що духовність не є чимось, що просто додається до людської особистості, поверх неї. Але так чи інакше, цей же погляд я постійно знаходжу в літературі патристичної епохи. Ось що пише Св. Іриней: «Як можеш бути обоженим ти, якщо ще навіть не став олюдненим? Як можеш бути вже здійсненим, якщо тільки стоїш на початку свого створення?» [1] Це нагадує мені одну з відомих дотепів знаменитого вчителя класичної йоги Б.К.С. Айэнгара: «Як можу я навчити тебе медитувати, якщо ти навіть не усвідомлюєш, де твої ноги?». Таким чином, перший крок на шляху духовного розвитку — стати повною мірою людиною. Наступний крок — рух до обоження. І далі — знову до буття людиною.

Також з усіма святими: вони зовсім не обов’язково повинні бути людьми з якимись екстраординарними властивостями. Згадаймо деяких з них: апостола Петра з його незграбністю та боягузтвом; апостола Павла з його запеклою пильністю; Св. Ієроніма з його їдким сарказмом; Св. Фому Аквінського з його величезним животом, через якого він ледь містився за столом; Cв. Бернарда Клервосського з його шлунковими проблемами, через які ніхто не хотів сидіти з ним поруч під час читання Годин; Св. Терезу Авільську з її любов’ю до стейку; Св. Іоанна XXIII, що весь час димів французькими сигаретами в садах Ватикану; Св. Іоанна-Павла II з його польською схильністю до упертості; Св. Мати Терезу з її вузлуватими пальцями рук і ніг і темним відчаєм довжиною в п’ятдесят років. Всі вони не є надприродними на перший погляд, але, придивившись уважніше, ми можемо побачити, що вони — звичайні люди, які роблять незвичайні речі.

Ви можете заперечити мені, що, мовляв, так справа йде всюди, і в усіх інших сферах. Так, саме це я і відкрив для себе за роки мого чернецтва! Раз у раз, в перші роки мого життя тут, в Нью-Камальдолі, я переживав ті моменти, коли говорив собі — «Ага! Ось воно, ось це і є сама суть чернечого життя! ». І до сих пір ще зі мною трапляються такі прозріння, але все частіше вони мене відвідують не в хорі на вечірні, а в найбільш типових ситуаціях. Я спостерігаю за буденністю: ось брати Бруно і Роберт розмовляють один з одним у дверей нашої церкви; бр. Еммануель набирає собі трохи їжі і несе її потім до себе в келію; бр. Габріель або Джошуа кожен день після Служби Божої ретельно і спокійно складає вівтарні приналежності, наспівуючи щось собі під ніс; бр. Бенедикт прибирає пляшки з-під кетчупу зі столу в рефекторії. У такі хвилини я кажу собі — «Ось, ось це і є суть чернечого життя!» В даному випадку, це люди, які мають кожен своєю особливу, незвичайну індивідуальність, і вони роблять звичайні речі особливим, незвичайним шляхом — з увагою, з турботою і з молитвою , невіддільною від їх дихання.

Всі ці моменти, коли у нас народжуються подібні «Ага!» — це ще один значний крок до того, щоб усвідомити присутність Бога в нас. І знову-таки, це те, чого я ніколи не чув від тих, хто займався моїм релігійним вихованням, коли я був маленьким католицьким хлопчиком. Це дуже важливий крок, і тут, в нашому монастирі, про це можна почути дуже часто. Це істинно і реально, це так само ортодоксально, як і все інше. Наша молитва і наша чернеча духовність особливо підходять для того, щоб усвідомити цю живу присутність. За цим кроком слідує ще один, який здійснюють усі святі — усвідомити сам факт того, що всі ми невпинно перебуваємо в Бозі! Це щось зовсім шалене, та щось, що може врятувати нас від зациклення на собі. Таке усвідомлення здатне врятувати наш містицизм від соліпсизму, квіертізму і всіх інших ізмів і розколів, ведучи нас до переживання того, що ми — частина чогось, що нескінченно перевищує нас, ми — спільнота, Тіло Христове і Церква. Ми — частина тіла всього людства, частина незбагненної єдності, що пов’язана одночасно і з брудом під ногами, і з зоряним пилом. Таким є наше сакраментальне бачення всесвіту. Саме воно дозволяє нашій усвідомленості приносити плоди, втілюватися, роблячи нас справжніми учасниками Божої природи, спів-творцями. І, наскільки мені відомо, це те, що ми робимо тут, в нашому монастирі, в цьому красивому невеликому місці, яке знаходиться на відстані 55 миль від цивілізації та у 1300 футах над океаном [2]: ми творимо цілком новий життєвий шлях, заснований на цій усвідомленості; ми творимо спільноту людей, що розвивають здорове розуміння і ведуть здоровий спосіб життя; ми творимо маленький фрагмент Церкви, заснований на спільній молитві і любові до ближнього, на усвідомленні Царства Божого, присутнього серед нас.

«Бог став людиною, щоб люди могли обожитися» [3] — тепер нам усім слід стати людьми. Ми відкриваємо присутність Бога в нас, і потім те, що ми — у Бозі. З одного боку ми — звичайні люди, які здатні творити незвичайні речі, з іншого — ми можемо стати незвичайними людьми, що роблять звичайнісінькі справи з радістю, увагою і любов’ю. Я молюся про те, щоб ви могли бути людьми, і потім змогли стати людьми обоження — святими! — стати людьми в повній мірі [4]. Молюся, щоб ми усвідомили Бога, що є присутній всередині нас, і те, що всі ми плаваємо в океані, який є Бог, всі ми можемо побачити місто Боже, наближати пришестя Царства, виконання Божої волі на землі, в вас, як і на небі .

[1] Цит. за виданням: Олів’є Клеман «Витоки християнського містицизму» 

[2] «Нью Камальдолі» — монастир камальдолійської конгрегації ордена св.Бенедікта, розташований в мальовничому і малонаселеному районі узбережжя Каліфорнії, Біг-Сур.

[3] Іриней Ліонський, Афанасій Великий, Василій Великий, Максим Сповідник.

[4] «Cлава Божа, сяйво Божої слави — це повністю здійснена людина» (св. Іриней Ліонський «Проти єресей»)