1.8 «Спокій розуму»

(«Школа Медитації», Курс 1, лист 8)

IMG_1375

Починаючи медитувати, ми невдовзі усвідомлюємо, що практика є простою, але виконувати її досить нелегко.

Стримуючи нашу тілесну невгамовність, ми обов’язково помітимо, як вона почне шукати для себе інакший вихід. Ми можемо не рухатися фізично, і тоді вже наші думки вирушають на прогулянку. У цей момент ми починаємо блукати у фантазіях та марити наяву. Ми фантазуємо, занурюємося у спогади, плануємо, звертаємося до своїх надій та бажань, турбуємось про щось. Не зважаючи на зовнішній спокій, внутрішньо ми й надалі занурені у нескінченний галас і рух, у вир хаотичних думок. І невдовзі ми, збентежені цим внутрішнім галасом, відчуваємо бажання здатися – адже як би ми не намагалися приборкати потік своїх думок у ході медитації, нас знову й знову долають все ті ж самі думки. Все це може навіювати нам сумнів у тому, чи ми взагалі здатні медитувати. Проте, найліпша порада звучить так: «Наполегливо продовжуйте!»

Тільки по-справжньому відпускаючи всі наші думки та уявлення, ми усвідомлюємо звичку нашого розуму асоціювати весь цей потік думок із почуттям власної ідентичності. Поки ми продовжуємо думати, ми зберігаємо почуття того, що знаємо, хто ми, і що в нас є контроль над тим, що відбувається. Ми здається, що ситуація під нашим контролем, – отже, ми у безпеці.

Крім того, з часом ми почнемо усвідомлювати, що звикли до постійного захоплення думками, бо були виховані у світогляді, в якому думка визнана вищою діяльністю, якою ми тільки можемо займатися. Декарт у своєму ствержденні «я мислю, отже, я існую» фактично пов’язав буття із наявністю думки. Відсутність думок у такому випадку сприймається як загроза існуванню як такому.

Не дивно, що люди нерідко відчувають страх, зустрічаючись із медитацією, в якій нас заохочують тимчасово відпустити думки і навіть образи – тобто, взагалі все те, чим оперує раціональний розум: мислення, пам’ять та уяву. Але все ж таки ми є чимось більшим, аніж наші думки!

Найбільш вдалий спосіб взаємодії із нашими хаотичними думками полягає у тому, щоби просто взяти та прийняти факт їх наявності. Врешті-решт, думки формують зовнішню та поверхневу частину нашого буття. Але звичайно зробити це набагато складніше, ніж сказати. Ми настільки звикли критикувати та оцінювати себе й оточуючих, що кожного разу, коли сідаємо медитувати, ми так чи інакше перебуваємо у роздратованому стані. Саме через це думки стають у довгу та щільну чергу у нашій голові. Але чим більше ми дратуємося, чим більше намагаємося приборкувати свої думки силою, тим впертішими та наполегливішими вони стають. Замість того, щоби зосередити власний розум, ми розділяємося самі у собі: одна частина нашого розуму б’ється із іншою. І навпаки, чим більш свідомо ми приймаємо факт наявності думок, тим більше вони заспокоюються та замовкають.

Те, що думки будуть відвідувати наш розум – є абсолютно неминуче. І це стає проблемою тільки якщо ми потрапляємо у їхню пастку, спокушаючись йти за ними під час медитації. Але ми завжди маємо можливість вільного вибору – ми або йдемо за власними думками, або зосереджуємося на мантрі. Тут ми є абсолютно вільними у нашому виборі. Усе, що ми маємо зробити – це м’яко та делікатно повертатися до повторення мантри знов і знов щоразу, коли наші думки намагаються забрати нас геть від молитви.

break

Кім Натараджа

Переклад: Марія Захарова