1.8 «Спокій розуму»

(«Школа Медитації», Курс 1, лист 8)

articles_school_1_8bПриступаючи до медитації, ми невдовзі усвідомлюємо той факт, що практика є простою, але виконувати її є досить нелегко.

Стримуючи нашу тілесну невгамовність, ми обов’язково помітимо, як вона почне шукати для себе інший вихід — ми можемо не рухатися фізично, і тоді вже наші думки вирушать на прогулянку. У цей момент ми починаємо блукати у власних фантазіях та марити наяву; ми фантазуємо, занурюємося у спогади, плануємо, звертаємося до своїх надій та бажань, турбуємось про щось. Таким чином, незважаючи на зовнішній спокій, внутрішньо ми й надалі занурені у нескінченний галас і рух, у скажений вир розрізнених думок. І невдовзі ми, збентежені цим внутрішнім галасом, починаємо втрачати волю, відчуваємо бажання здатися — адже як би ми не намагалися приборкати потік своїх думок у ході медитації, нас знову й знову долають все ті ж самі думки. Все це навіює нам сумнів у тому, чи ми взагалі надаємося до медитації. Проте, порада, яку нам дають і о.Джон Мейн, і о.Лоренс Фрімен, звучить так: «Наполегливо продовжуйте!»

Тільки по-справжньому відпускаючи всі наші думки та уявлення, ми усвідомлюємо, що внутрішньою суттю нашого розуму є звичка асоціювати весь цей потік думок із почуттям власної ідентичності. Поки ми продовжуємо думати, ми зберігаємо почуття того, що знаємо, хто ми, і що в нас є хоча б краплина контролю над тим, що відбувається, яким би примарним воно не було. Ми відчуваємо, що ситуація під нашим контролем, — отже, ми у безпеці.

Крім того, з часом ми почнемо усвідомлювати, що звикли до постійного захоплення думками, бо були виховані у світогляді, у якому думка визнана найпідвищенішою діяльністю, якою ми тільки можемо займатися. Декарт у своєму ствержденні «я мислю, отже, я існую» фактично пов’язав буття із наявністю думки. Відсутність думок у такому випадку сприймається як загроза існуванню як такому.

Не дивно, що люди нерідко відчувають страх, зустрічаючись із такою дисципліною, як медитація, у якій нас заохочують відпустити думки і навіть образи — тобто, взагалі усе те, чим оперує раціональний розум: мислення, пам’ять та уяву. Але як би то не було, ми є чимось більшим, аніж наші думки!

Найбільш вдалий спосіб взаємодії із нашими хаотичними думками полягає у тому, щоби просто взяти та прийняти факт їх наявності. Кінець кінцем, вони формують зовнішню, поверхневу частину нашого буття. Але звичайно зробити це набагато складніше, ніж сказати. Ми настільки звикли критикувати та оцінювати себе й оточуючих, що кожного разу, коли сідаємо медитувати, ми так чи інакше перебуваємо у роздратованому стані, через що думки стаючи у довгу та щільну чергу у нашій голові. Але чим більше ми дратуємося, чим більше намагаємося приборкувати свої думки, тим впертішими та наполегливішими вони стають. Замість того, щоби зібрати воєдине власний розум, ми розділяємося самі у собі: одна частина нашого розуму б’ється із іншою. І навпаки, чим більшим є ступінь прийняття наших думок, тим більше вони заспокоюються та замовкають.

Те, що думки будуть відвідувати наш розум, є абсолютно неуникним. І це стає прооблемою, тільки якщо ми потрапляємо у їхню пастку, спокушаючись йти за ними. Але ми завжди маємо можливість вільного вибору: здійснюючи його, ми або йдемо за власними думками, або зосереджуємося на мантрі, на нашій молитовній формулі. Ще раз повторюся та нагадаю, що тут ми є абсолютно вільними у нашому виборі. Усе, що ми маємо зробити, — це м’яко та делікатно повертатися до повторення мантри знов і знов щоразу, коли наші думки намагаються забрати нас геть від молитви.

break

Кім Натараджа

Переклад: Марія Захарова