о.Джон Мейн OSB «Монастир без стін (Духовні листи)»

Фрагменти з книги

articles_jm_books_mww1s

(л. 2 «Перебуваючи на Шляху», лютий 1978 р.)

Християнська реальність — це Шлях. Це пережитий нами досвід присутності Воскреслого Господа Ісуса Христа. Чудо цієї реальності в тому, що це саме наш Шлях. У Євангелії від Луки все служіння Ісуса представлене в образі руху у напрямку до святого міста Єрусалима. Все Його життя є перебуванням «на шляху», що веде назустріч Його священицькій долі — назустріч тієї миті, коли Він зруйнував всі перепони і обмеження, що були прийняті Ним у втіленні. Саме тому Ісус, за словами апостола Павла, є «дух живо­творчий» (1 Кор 15:45). В євангельській оповіді від Луки Ісус зустрічає своїх учнів, і ті, відповідаючи на цю зустріч, обертаються, змінюють напрямок свого шляху та слідують за Ним. У своєму служінні Ісус прямує шляхом паломництва, що веде крізь любов і страждання до Його Отця. Але коли Його любов являє досконалість в стражданнях Хреста, Він досягає мети свого паломництва, і в славі повертається до Отця — «сідяє праворуч», по праву руку Отця. Євангелист Іоан каже нам, що тепер шлях — це сам по собі Ісус ( «Я дорога, і правда, і життя», Ін 14: 6). Той, хто пройшов та завершив Шлях, сам стає Шляхом.

Християнська молитва динамічно містить в собі присутність таємниці Ісуса. Таким є шлях, по якому ми з вами йдемо. Молитва — це зустріч з особистістю Ісуса, який є Шляхом до Отця. Християнське паломництво це дотик, звернення, слідування за Христом і подорож разом із Христом. З таким розумінням сенсу духовного паломництва християнське життя ніколи не обрушиться в самовдоволено-егоцентричне самозадоволення. Таким є одне з найголовніших християнських прозрінь — повнота сенсу людського буття виходить за межу нас самих. Спасіння не є чимось, чим можна володіти, що можна привласнити собі. Воно є невпинним перебуванням на Шляху, спрямованістю назустріч до динамічної силі Ісуса та спільне з Ним сходження до Отця. Знаходячи Спасіння, ми входимо в Царство Небесне, що є приховане усередині нас.

break

(л. 3  «Приймаючи Дар», квітень 1978 р.)

П’ятидесятниця — час, коли воістину вся повнота таїнства Пасхи знаходить своє завершення. Ця таємниця починає свій шлях у Різдві та поступово рухається крізь Великий Піст і Великодній Трідіум — якщо ми відроджуємо минуле, беручи участь у житті і зростанні Ісуса, аж до того моменту, коли Його людяність досягла своєї повноти, і якщо ми вчимося ототожнювати своє життя з Його життям. Також, нам слід залишити своє життя і відмовитися від самих себе, звернувши увагу до Бога. Але після Вознесіння ми вступаємо в цей дивний літургійний інтервал, коли наше єднання з Ісусом, як нам здається, завмирає і майже не рухається вперед — поки не настане П’ятидесятниця. І тоді полум’я Духа Святого торкається сердець апостолів, так само як і наших сердець. Саме після цього для нас стають ясними слова Ісуса про те, що Він має піти, щоб послати нам Духа — приводячи до завершення план Отця, виконуючи справу єднання. П’ятидесятниця збирає воєдино всі аспекти таємниці Воскресіння і реалізує її в нас — в теперішньому моменті. Тоді нам залишається тільки одне: в повній мірі пробудитися до цієї живої таємниці, присутньої в нас як реальність «тут і зараз». У цьому і полягає праця паломництва нашої медитації.

break

(л. 4 «Повнота відкритості та життя»)

Суть віри полягає не в зусиллях волі, але скоріше у відкритості. Ми маємо зрозуміти віру в якості позитивного, креативного та тонкого способу буття. Віра є далекою від суворої непохитності, так само як і від пасивності. Наша відкритість залежить від декількох особливих якостей. По-перше, це здатність перебувати у спокої. Ми не можемо бути відкритими по відношенню до того, що є «тут і зараз», якщо будемо постійно піддаватися марноті. По-друге — здатність перебувати в мовчанні. Неможливо слухати або приймати, не приділяючи повної уваги. І нарешті, це здатність перебувати у простоті. Наша природа вкорінена в цілісності і у Божій чистоті. Це стан відкритості, що поєднує в собі спокій, безмовність і простоту і є станом молитви. У цьому стані ми знаходимо свою людяність у гармонії з Божим буттям в Ісусі.

Шлях медитації веде нас до повноти людської природи, до повноти життя. Медитуючи, ми прагнемо залишатися у центрі реальності, вдивляючись у «medio» (лат. — середина) і усвідомлюючи, що це центр не нас, але Бога. У медитації ми входимо у живий потік віри, де ми безпосередньо і особистісно зустрічаємося з присутністю живого Христа в нас, впізнаваючи Його за межами мови та мислення. Ми впізнаємо Його, незважаючи на те, що Він – «за межею знання». Таке знання відрізняється від усіх інших видів знання, з якими ми стикаємося, вивчаючи історію, займаючись наукою або читаючи поезію. Це не знання про Бога, як про об’єкт, адже Бог не може бути пізнаний таким чином. Про цю істину християнська традиція розповідала починаючи зі св. Іринея Ліонського, за словами якого «без Бога не пізнаєш Бога». Тільки Бог може знати Бога. Всі ми покликані брати участь у Божому самопізнанні, і це покликання може бути здійснене у нашій єдності з Ісусом. Таке знання — не просто інтелектуальне осмислення Божої величі, абсолютності або милосердя. Самопізнання Бога це любов, і любов — це Трійця. Це основна сила і прообраз усього творіння. Бог є любов, вчить нас апостол Іоанн. І ми покликані Любов’ю до любові.

break

(л. 5 «За межами себе»)

Людський пошук знаходить своє завершення в шляху трансценденції. У цьому полягає велике послання християнства — зерна досвіду трансценденції посіяні в грунті нашої людяності. Духовна подорож веде нас не до розриву з людською природою, але до її сповнення. Духовний шлях є природним продовженням людяності.

Досвід трансценденції не може бути підлаштований до якихось наших власних пріоритетів. Адже трансценденція — це в першу чергу найчистіший дар. По-друге, за своєю природою вона охоплює всю цілісність нашої особистості. Наше допитливе, схильне до об’єктивації та постійно зосереджене на собі его не може просто стояти осторонь, не входячи у досвід. Досвід трансценденції розгортається у глибинній природі речей — у нашій людській природі. Ісусові притчі про Царство Боже говорять нам про те, що підставою цього досвіду є природне зростання. «Царство Боже – мов зерно гірчичне, коли посіяне, сходить і стає більше від усякого зілля та дає таке велике гілля, що під тінню його можуть укриватися птахи небесні» (Мк 4: 30-32). Будь-які спроби прискорити або уповільнити це зростання були б абсурдними та непродуктивними. Зростання Царства у наших серцях — ось в чому сенс подорожі медитації. День за днем ми дозволяємо лушпині нашого его йти геть. Подібно до насіння, ми вмираємо для самих себе і тим самим виповнюємо своє призначення, свою справжню сутність, приводячи потенціал власного життя до здійснення. Те ж саме відбувається і в будь-який монашій чи звичайній християнській спільноті, коли вона пускає коріння, дозволяючи Божій любові наповнити і розширити себе. У християнському баченні реальності процеси природного зростання завжди мали особливу важливість. Благодать нерозривно пов’язана з природою, вкорінена в ній. У християнській вірі відкуплення завжди передбачало, що все зростання людства є зосередженим та об’єднаним у Христі, розділяючи Його безмежність. Таємниця повноти та зрілості у Христі — це нескінченне зростання. Таємниця, за словами апостола Павла, — це Христос, що живе в тобі.break

(л. 7 «Повертаючись додому», червень 1979 р.)

Важливість медитації полягає в тому, що вона готує нас до справжньої свободи, яка живе і радісно сяє в глибинах таємниці любові, що перебуває в кожному з нас. Медитація пов’язує нас із рухом Божої сили, яку ми впізнаємо у спокої та нерухомості, медитуючи. Молитися у нескінченній глибині нашого духу, чия глибина є одночасно і глибиною Бога, означає бути гранично вільним. Повсякденна медитація, досвід якої, невпинно розгортаючися вглиб, розквітає та спирається на підставу дисципліни, викладає нам один з найголовніших уроків зрілості — вона вчить нас тому, що свобода полягає не в тому, щоб робити те, що хочеться. Справжня свобода в тому, щоб бути тим, чим ми є насправді. Бути вільним означає звільнитися для буття, що є заснованим на силі любові більшою мірою, ніж на силі нашого власного его. Свобода — це зустріч з Іншим та відгук на поклик Іншого у смиренні. Здобуваючи свободу, ми відкриваємо себе для Бога, як для основи всього буття, всіх внутрішніх та зовнішніх вимірів реальності. Бути вільним, значить бути відкупленим любов’ю від рабського служіння егоїстичній самосвідомості та поглиненості собою.

Наша мова вкрай ненадійна та може фруструвати нас при спробі говорити про подібні речі. Погодьтеся, що досить дивно може звучати з боку розмова з кимось про необхідність бути менш зосередженим на собі. До того ж така розмова може тільки посилити цю самопоглиненість. Всі ми володіємо фатальною схильністю до духовної двозначності, до деякого самообману. Нашому серцю належить пройти крізь безліч міражів, поки ми не досягнемо порога любові на граничних глибинах.

Що допоможе нам пройти крізь пустелю самообману і таючих ілюзій двозначності? «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать.» (Мф 5: 3,8) Радість Царства не терпить компромісів. Вона є всеспівчуваючою та всепрощающою. Але її головна умова — все або нічого. Медитуючи із абсолютною вірою, простотою та дитячою щедрістю ми відкриваємо в собі здатність до все більшої самовіддачі. І чим більше ми себе віддаємо, тим більше від нас вимагається. Однак ця прогресія проявляється не як жорстокість або деспотизм, а як чудова благодать, яка поглиблює нас та вивільняє спіраль буття, що була раніше заблокованою силами нашого его. Чим більше ми даємо, тим ще більше від нас вимагатимуть. Відбувається так саме тому, що чим більше ми даємо тим більше отримуємо, а «хто має, то дасться йому та й додасться» (Мф 13:12). Ніщо не демонструє краще динамізм любові, що лежить в самому серці життя, ніж парадокс віддавання та отримання. Такою є динаміка потаємної суті Божого буття.

Шлях до цього динамізму — це шлях простоти і духовної убогості. Слідуючи цим шляхом ми вчимося невпинному повторенню нашої молитовної формули, нашої мантри. У цьому повторенні ми відвертаємося від самосвідомості нашого его та поглинення собою, які завжди ускладнюють нас та тягнуть на дно, обтяжуючи тим чи іншим «майном». Саме це багатство перешкоджає нашому усвідомленню присутності Духа в нас, що живе і діє в наших найпотаємніших глибинах. Багатство, про яке Євангеліє говорить, як про перешкоду до входу в Царство, є нічим іншим, як обмеженими і неповними істинами, що походять із нашого самоаналізу. Самоаналіз не є самопізнанням, і навіть не є шляхом до самопізнання. Пізнаючи себе нам необхідно повністю згорнути з будь-яких шляхів зосереження на собі. У цьому полягає велика вбогість Христа, що є зосередженим на Отцеві, що послав Його і через Нього говорить. Ми можемо пізнати себе, відкривши себе в Іншому. Наше граничне самопізнання, в якому Дух Христа об’єднується з нашим духом, означає відкриття себе у Бозі. Але для того, щоб відвернутися від себе необхідна рішучість та хоробрість. «Хто не зречеться всього, що має, не може бути Моїм учнем» (Лк 14:33). Це і є віра. Будь-який акт віри — це крок назустріч до нескінченного розширення Божої присутності.

break

(л. 9 «Авторитетність досвіду», 1979 р .)

Таємниця Бога відкрилася людству в таємниці особистості Ісуса. Це жива таємниця, що виливається за межу усіх природних кордонів мислення та почуттів і долає кордони будь-яких людських організацій, що прагнуть її у себе включити або керувати нею. Ця таємниця перевершує кожного з нас, вона є більш великою, ніж ми усі, разом узяті. Однак, вона ближче до нас, ніж ми самі до себе, тому що включає нас у себе. Іманентність і трансцендентність таємниці, подібно до реальності традиції та досвіду — це одне ціле, якщо ми перебуваємо в миті споглядального бачення. Перевершуючи самих себе у щедрості любові, ми бачимо все навколо вже не на власні очі, але очима Бога і розумом Христа.

break

(л. 12 «Покликані до святості» 1980 р.)

Абсолютна простота заклику Ісуса унікальним чином є зверненою до кожного з нас — це заклик залишити усе речі, залишити самих себе і слідувати за Ним в безмежну свободу Його єдності з Отцем. Якщо цей поклик стане центром нашого бачення життя, всі інші складові нашого життя перетворяться на пазли, що разом почнуть утворювати все більш і більш резонуючу гармонію. Ця гармонія може бути відкритою нами самими у різні способи. І будь-який момент цих відкриттів буде вічною миттю, в якій наші очі відкриваються до обожнюючого світла Христа. Все наше духовне життя — це зростання в простоті, бо у ньому усі речі омиваються світлом та об’єднуються в новому творінні Воскресіння. Побачити цю єдність означає побачити самих себе невід’ємною частиною вселенської гармонії Христа. Але для цього нам слід скерувати наш погляд за межу самих себе. […] Здійснити цю подорож до істинної реальності ми можемо ставши тими, хто слідує за Христом шляхом воскресіння і осяяння — у велике пробудження до реальності Його Отця, виконуючи наше покликання до святості. Самим нам цей шлях пройти не під силу. Але ми не є одні — ми «в Дусі». Цей досвід не може бути осягнутий як «наш досвід». Наше бачення на цьому шляху — це бачення Ісуса, і наше пізнання Бога — це єдність з Його знанням.

Отець вічно промовляє своє Слово. Наше буття походить з цієї Божої мови. Вслухаючись в Слово Боже і прокидаючись до повноти Божої свідомості, прокидаючись до джерела нашого творіння, ми виконуємо завдання і пізнаємо глибинне значення власних життів. Головний виклик і глибока відповідальність Церкви, як спільноти вірних, що слідують шляхом паломництва життя, полягають у тому, щоб показати, наскільки цей шлях відкритий для усіх людей.

break

(Лист 21 «Шлях бачення», Великдень 1982 р.)

Воскресіння — це вічний знак, що веде нас до того, щоб розділити з Христом Його славу і абсолютне виповнення. Але що означає це нове життя у Воскресінні? Чи є в ньому особистісний зміст, пов’язаний з кожним з нас, або це щось на зразок події зі стрічки новин, про яку говорить кожен, але до якої практично ніхто не відчуває причетності? Ми знаходимо відповідь на це питання в Новозавітних рядках про Воскресіння. Вони чітко говорять про те, що воскреслого Ісуса можна було побачити і впізнати виключно очима віри:

«І, сказавши оце, обернулась назад, і бачить Ісуса, що стояв, та вона не пізнала, що то Ісус… Промовляє до неї Ісус: Чого плачеш ти, жінко? Кого ти шукаєш? Вона ж, думаючи, що то садівник, говорить до Нього: Якщо, пане, узяв ти Його, то скажи мені, де поклав ти Його, і Його я візьму! Ісус мовить до неї: Маріє! А вона обернулася та по-єврейському каже Йому: Раббуні! цебто: Учителю мій!» (Ін 20: 14-16)

В атмосфері цієї зустрічі, одночасно глибоко реальної і символічної, ми стаємо свідками квінтесенції людської відповіді на Воскресіння. Ми можемо дізнатися про добру новину, але до моменту, поки вона не приверне нашу абсолютно персональну увагу, звертаючись до нас по імені, ми не зможемо усвідомити її в повній мірі. Але після, в усвідомленні, всі наші думки про себе випаровуються в неймовірній радості переживання досвіду реальності, що нескінченно перевершує нас, кличе нас по імені, що закликає нас до союзу з самою собою. В описі цієї зустрічі йдеться, що Марія обертається двічі. Для кожного з нас це означає «подвійне» навернення, що відбувається протягом усього життя — пошук і знаходження, що ведуть нас врешті-решт до повної зосередженості в абсолютній гармонії розуму і серця.

break

(Лист 24 «Океани Бога», грудень 1982 р.)

У різдвяний період часу ми особливо гостро усвідомлюємо те таємниче злиття буденного та вищого, що є основою як життя монашого, так і життя, яке справді можна назвати просто християнським. […] Різдво є частиною таємниці людяності — таємниці, що не виходить за межі істинної Таємниці. У Втіленні Бог сприйняв усі аспекти людського буття, і тому народження і дитинство Христа нерозривно пов’язані із цілісністю таїнства Його життя — того життя, що завершилося на Хресті і досягло свого трансцендентного завершення у Воскресінні та Вознесінні.

Медитація вчить нас, наскільки глибоко та повно кожна частина нас самих повинна бути залученою у радикальну трансформацію нашого життя. Бажаючи щиро відгукнутися на заклик покинути мілину та увійти в глибоке і безпосереднє пізнання життя у таємниці Бога, ми повинні вкласти все своє серце в ту роботу Духа, що здійснюється у медитативній практиці. Тоді все наша життя набуде глибинного виміру Божої Присутності. Якщо ми вже є на Шляху, а значить — вже увійшли у велику Таємницю, у сяючу хмару Присутності Бога — тут вже усі речі та явища стають знаками і провідниками любові Бога. […]

Таємниця, що оточує Ісуса, була помітною з самого початку Його життя. Але аж до Його смерті та Воскресіння вона не могла бути повною мірою сприйнятою, пізнаною. Тому що до тих пір вона не була завершеною. Також і наше життя не досягне повної цілісності, поки не перевищить само себе і свої власні межі, пройшовши через смерть. Поки життя Ісуса не вступило в смерть і не повернулося у Воскресінні, це завершення — смерть — залишалося джерелом жаху і відчаю для всього роду людського. Тепер смерть переобразилася. Те, що раніше здавалося глухим кутом, тепер стало для очей віри мостом. Таким є сокровенний зміст народження Ісуса, Його зростання через дитинство і зрілість, і, нарешті, Його найбільшої самопожертви на Хресті. У нашому початку є прихованим наше завершення. У народженні Ісуса смерть вже починає перетворюватися. Його життя, як і життя будь-якої людини, містить в собі приховану і таємничу єдність. Завершення і початок — два кінця струни життя, що утримуються в таємниці Бога і об’єднуються в таємниці Христа.

Наше життя — це також єдність, бо воно вкорінене в таємниці Бога. Однак, щоб пізнати цю єдність, ми повинні подивитися за межу себе, причому у перспективі набагато більш ширшій, ніж наша звичайна перспектива, де користь є нашою головною турботою. Тільки тоді, коли ми підемо далі власної користі та самосвідомості, ця перспектива почне відкриватися перед нами.

Ще однією ознакою того, що наше бачення реальності розширюється, є той момент, коли наш погляд проникає за межу звичайної поверхні речей, досягаючи їх глибини і суті. Ми торкаємося не тільки до глибини і суті самих себе, але і всієї тієї єдності, частиною якого є кожен з нас. Це шлях того істинного самопізнання, яке ніколи не розходиться з істинним смиренням. Медитація веде нас до цього дорогоцінного шляху пізнання, дозволяючи переступити через звичайну об’єктивність сприйняття — в якій ми лише спостерігаємо з боку за таємницею Бога — дозволяючи в цю таємницю вступити. Це знання стає мудрістю, як тільки ми вступаємо у хмару таємниці, пізнаючи вже не за допомогою аналізу і розумових понять, але беручи участь в житті і дусі Христа.

Отже, на шляху медитації ми пізнаємо те, що не може бути пізнане ніяк інакше, і що залишається непізнаним до тих пір, поки ми не станемо істинними паломниками духу. Крокування цим шляхом є фундаментальним покликанням християнського життя, яке повинно бути прожитим на граничних глибинах, а не на мілководді. Саме тому християнське учнівство є остаточним виконанням людського буття. У перспективі цього буття людина завжди прагне до якоїсь завершальної дії, до чогось, що вимагало б докладання всіх наших зусиль, що зосередило і об’єднало б всі рівні нашого єства. Поки ми не знайдемо такої справи, не будемо мати спокою, і до тих пір нами керуватимуть розсіяність, затьмарення і бажання, що видають себе за реальність, до якої нас може привести тільки така всеоб’єднуюча праця.

У своїй істинній людяності ми знаємо, що ця справа – це любов. Тільки живучи в любові, проживаючи своє життя із любові, ми зустрічаємо цю чудову гармонію і об’єднання всього, що в нас є — це і є повнота людяності. Цей людський стан завжди має практичний характер, далекий в реальності від ідилічних образів: я маю на увазі, що людяність складається із слабкостей і недосконалостей, особистих або загальних. Бог, у своєму Втіленні увійшовши у цей людський стан, поглинає всі ці недоліки і промахи таким чином, що вони більше не можуть ізолювати нас від повноти любові. Святий — це не супермен, святий — це повною мірою людина.

Медитація веде нас до взаємин, що є ключовими для нашого життя. Так відбувається через те, що медитуючи, ми входимо в інтимну близькість з Богом — близькість, що походить із вічної реальності Його любові та Його знання нас. У цьому знанні і в цій любові Бог закликає нас до буття. Кожна людська істота є відповіддю на ту потребу, що є властивою для Божої любові та Божого знання нас. Це потреба у нашій любові і у нашому знанні Його. Однак ми можемо Його знати не як об’єкт «нашого» знання, але виключно беручи участь у Його самопізнанні, у Його житті, у Його Дусі. Таким чином, ми завжди повертаємося назад до вихідної точки нашого буття — до Його любові і Його знання нас. Ми приходимо до того, що знати і любити Бога ми можемо, лише дозволяючи Йому знати і любити нас. Ми дозволяємо Його самопізнанню ставати нашим самопізнанням. Такою є алхімія любові.

break