о.Лоренс Фрімен OSB «Великопісні роздуми» 2016 р. (III тиждень)

III тиждень



DSCN2954
Субота III тижня Великого посту (5 березня)

Слово «споглядальний» (англ. Contemplative) отримало велику міру довіри в нашій сучасній культурі. Воно звучить як дещо не специфічно релігійне, і в той же час відсилає нас до глибинного внутрішнього досвіду, вільного від прив’язок до асоціативних концепцій і образів. Св. Фома Аквінський казав про споглядання, як про просте задоволення істиною.

Слово це, однак, містить дуже специфічний сенс, що добре нас заземляє. Споглядання одночасно є і нематеріальним, і чимось абсолютно втіленим. Латинське «Templum» відноситься до простору на землі під відкритим небом, де священик або авгур уважно стежать за несучими в собі сенс знаками, що містяться у змінах стану навколишнього середовища або жертовних тварин. Ці знаки давали зрозуміти, в якому напрямку рухається розвиток подій, дозволяли передбачити майбутнє і підготуватися до нього. Спочатку слово «храм» означало не будівлю (відчутне втілення духовного), але відкритий простір, де щось неймовірне і нематеріальне отримувало форму.

Однак, для того хто медитує, в контексті нашої повсякденної споглядальної дисципліни, цей відкритий простір об’єднує небо і землю всередині нас, в храмі серця. Зміни, за якими ми спостерігаємо в цьому випадку, можуть бути тонкими і непомітними, але переходячи в зовнішнішню сферу, вони стануть частиною поточної реальності, яку ми спостерігаємо. «Con»* (-templation) — це поняття передбачає, що робота споглядання є плодом спільних зусиль. Як би ми не спустошували наш внутрішній простір, і як би усамітнено це не відчувалося — ми не є одні. Порожній простір, вбогість духу, вбогість медитації наповнені потенційністю і сяють близькістю. Дух споглядання зникає тоді, коли ми будуємо занадто багато речей у відкритому просторі. Близькість потребує простору, де союз зміг би здійснитися.

Великий піст — особливий час, що призначений для прибирання непотрібних конструкцій в templum, в храмі серця. Спочатку важко втратити щось, залишити, деконструювати і знову стати тим, хто має внутрішній простір. Але одного разу ми відчуємо смак до цього, і більше не захочемо зупинятися.

* «Con» — лат. приставка, «разом».



П’ятниця III тижня Великого посту (4 березня)

Нещодавно, коли ми з приятелем пили каву, він пригостив мене печивом, підсунувши до мене цілу тарілку. Він не знав про те, що саме від цієї поширеної англійської звички я намагаюся позбутися під час Великого посту. Втім, як і багато інших залежностей, ця звичка не приносить особливого задоволення, — і вже точно не є здоровою. Кинути зловживання печивом не особливо складно, і це, зрозуміло, не найважливіша частина моїх пісних обітниць.

Мені здалося цікавим, що я зустрівся зі спокусою, — але предметом спокуси були не самі солодощі. Насправді аскетизм приймає тут вкрай незначну участь. Сутність усіх духовних вправ — це спроба «відчути Бога» більш гостро, — і через те відчути себе краще. Кожна людина, причому як індивідуально, так і колективно, відчуває себе краще, якщо їй вдається скоротити розтрати і надмірності. Колективно, соціально-економічно, аскетизм і стриманість повинні бути, зрозуміло, в рівній мірі і пропорційно розподілені у суспільстві, — у що явно не вірять наші уряди. Що ж стосується особистісного виміру, вимоги правди і справедливості завжди легше поважати.

Отже, моєю спокусою стало не стільки цукрове печиво, скільки почуття, що я відмовляюся від чогось, що було запропоновано мені моїм другом. Я кинув курити, як тільки надів чернече вбрання, — точніше, остаточно це сталося лише після кількох місяців повторюваних принизливих невдач. Потім я пройшов через абстинентні симптоми. Одного разу я помітив останню відчайдушну спробу хімічно обумовленого потягу підкупити мою свідомість, щоб утримати мене в стані залежності. Це було коротке, але цілком певне почуття, що я зраджую свого старого друга — нікотин. Це почуття було настільки гострим, як буває уві сні, який після пробудження здається абсолютно абсурдним. І коли я зрозумів, що це абсурд, я усвідомив, що я є вільний.

Існують «помилкові друзі»: про це добре відомо перекладачам і всім, хто вивчає іноземні мови. У латинських мовах слово «eventuallmente» означає «можливо, в завершенні (тобто, це може бути підсумком)». По-англійськи, навпаки, це означає чіткий і заздалегідь вирішений результат. Різниця в значенні може створити істотну різницю в плануванні і практиці.

Ясність завжди краще, ніж замішання — за винятком хіба що ситуацій, коли ви намагаєтеся щось приховати або ввести когось в оману. А ясність — це природний наслідок самоконтролю, вірного дотримання, відчуженості від складних ігор, в які грає з нами наш розум, коли фізичні або інші форми бажання настільки сильні. Але самопізнання здатне змінити правила гри. Але в чомусь його потенціал в нашому особистісному зростанні є і руйнівним: ми вже не зможемо залишитися тими, ким були раніше, коли буде зроблено наступний крок в самопізнанні.

Цей процес вимагає, щоб у нас був справжній центр тяжіння. Нам потрібен якийсь якір — Шекспір ​​мав на увазі щось подібне, коли писав про любов, — якась «фіксована відмітка», яка «не змінюється, коли приходять зміни». Той, хто медитує, зрозуміє, що це також стосується і молитовної формули, нашої мантри, і в рівній мірі дає нам зрозуміти, чому аскетизм мантри — це робота любові.



Четвер III тижня Великого посту (3 березня)

Нещодавно я зустрічався з Далай-Ламою. На його столі лежали дві щільні стопки паперу, вкриті ретельно надрукованим текстом, а також чисті аркуші. Санскритські тексти відносилися до буддистських сутр, які він завжди глибоко вивчає. Вперше він вивчав цей текст у віці восьми років, але, зі зрозумілих причин, йому тоді не дуже сподобалося це завдання. У віці дванадцяти років він брав участь в офіційних дебатах зі студентами та школярами на тему цього тексту. Зараз, через сімдесят років, подібно до скрипаля, виконуючого п’єсу Баха як постійну частину свого репертуару протягом десятиліть, він, як і раніше, досліджує глибини мудрості цих слів на папері — а також, що важливіше, ту мудрість, яка завжди залишається поміж рядків. Він говорить про це з таким ентузіазмом і свіжістю, немов щойно вперше відкрив це.

Якось я зайшов в центр равинистичних студій біля Стіни Плачу в Єрусалимі. Я гадаю, хтось залишив двері відкритими і, зображуючи невинність, я увійшов в цей гудячий вулик, де вивчалося Писання. Видовжена кімната була заповнена учнями різних вікових груп, що розгойдувалися взад і вперед та декламували — або навпаки, бурмотіли, — слова Тори. Св.Бенедікт писав у своєму Правилі, що ченці не повинні заважати один одному під час читання, маючи на увазі читання вголос в обмеженому просторі, — але слід розуміти, що це був звичайний спосіб читання до ранньо-модерністичного періоду.

Сьогодні, в епоху Гугла та Вікіпедії, ми думаємо, що не маємо потреби в запам’ятовуванні чого б то не було, та й взагалі не особливо замислюємося про пам’ять — до тих пір, поки вона не почне погіршуватися і не стане нас підводити. До того ж, тренування пам’яті — це один із шляхів посилення уваги, що чимало визначає якість життя. Ті, хто схильний відволікатися, дозволяють життєві висковзувати крізь пальці їх вічно зайнятих якоюсь роботою або діяльністю рук. Думаючи, що вони отримують багато досвіду, вони насправді можуть утримати в руках лише небагато. Вони відчувають, що всі речі вельми швидкоплинні, й не зберігають ніякого тривалого враження про них. Записки, зроблені на комп’ютері, можуть залишитися на жорсткому диску, але вони не прослизають в пам’ять того, хто пише, так, як це було властиво ручному письму.

У наші дні ми спостерігаємо зростаючий інтерес до «усвідомленості». Це обнадійливий знак, який свідчить про те, що культура починає усвідомлювати, що саме може бути втрачено, перш ніж воно буде забуте й остаточно зникне. Але існують різні види усвідомленості. Перший вид народжується зі свого роду мимовільного «колінного рефлексу» на цю небезпеку втрати, стаючи лише ще одним сиптомом впадання у культурну деменцію. Але є й інший вид — тривала усвідомленість, яка перетворює нас, яка народжується з медитативної практики, вплетеної у нашу повсякденність.

Великий піст — це період порозважати над цими нюансами нашого виживання й нашого процвітання, протягом як одного дня, так і всього життя.



Середа III тижня Великого посту (2 березня)

«Тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що знаходять її» (Мф 7:14). Також, як християнський символ вбогості або буддистська ідея порожнечі, вузькість спочатку не здається нам особливо привабливою. Вузький шлях може часто асоціюватися у нас зі здавленням, обмеженням свободи переміщення, та інтелектуально — з вузькістю мислення, упередженістю точки зору. Отже, що ж доброго у «вузькому шляху»?

По-перше, він є реалістичним. Якщо ви спробуєте сфотографувати який-небудь об’єкт поблизу, ви можете збільшувати його в кадрі до тих пір, поки він ще залишиться у фокусі; так ви зможете наблизитися до предмету, навіть якщо фізично будете від нього далеко. Якщо ж ви зацікавлені в панорамному знімку, вам як і раніше буде потрібно на чомусь сфокусуватися, але ця ваша мета загубиться в широкому видовому поле. Вузький шлях — добрий символ, бо він передбачає усамітнення, яке означає унікальність особистої зустрічі, а не ізоляцію або самоту. На вузькій стежці, по якій ви йдете разом з іншими, ви можете йти на самоті, але, тим не менш, відчувати себе разом.

Медитація — це вузький шлях, відокремлений і (якщо знову порівняти з фото) він нагадує максимальне збільшення, фокусування лише на молитовній формулі, на повторенні мантри. Але після медитації, коли ви повертаєтеся на широкі шосе звичайного життя, ви повертаєтеся до колишнього масштабу, і можете побачити весь контекст — або, принаймні, те, що ви можете охопити з усієї цілісності. Велика картина стає більш різкою і краще сфокусована, тому що ви вже провели достатньо часу в повному до неї наближенні.

Коли ми дивимося на великий панорамний вид, ми інтуїтивно шукаємо об’єкти або кути, на яких зможемо сфокусуватися, і які впорядкують цей широкий розгорнутий вид, додадуть йому сенс. Час, який ми провели на вузькому шляху, зовсім не відірвано від реалій широких і переповнених вулиць нашого життя. Насправді, за умови достатньої кількості практики, ми зовсім не втрачаємо сфокусованої уваги періодів медитації, навіть коли ми знову занурюємося в активну діяльність і взаємодії. Ця здатність розвинути «подвійний фокус» — бути нерухомим в серцевині дії, бути внутрішньо мовчазним під час комунікацій — нагадує нам про те, про що говорив Ісус: «лише одне є необхідним»; цими словами Він заспокоював Марфу, яка перебувала у стані розбитості.

Вузький шлях веде нас до добре прожитого життя. Цей шлях «гуськом» веде нас до спільноти, фокусування на окремому предметі — до вселенської панорамі. Але що значить — «лише деякі знайдуть його»? Це не означає, що лише небагатьом обраним буде дозволено увійти, — але що лише деякі, швидше за все, виділять час і місце у своїй повсякденності, щоб відкрити це. І це може побачити кожен — подібно до Ісуса, який зазнав жаль через те, що так діють лише окремі люди.

Ось для чого потрібен Великий піст: ми повинні поглибити своє розуміння вузької дороги.



Вівторок III тижня Великого посту (1 березня)

Я був дуже радий побачити в аеропорті приміщення з табличкою «кімната тиші», але коли я туди увійшов, там якийсь чоловік розмовляв по мобільному телефону. Ми деякий час дивилися один на одного (в мовчанні), поки він нарешті не сказав: «Ви що, думали, що тут буде тихо?» Але, будучи, по всій видимості, людиною чутливою, він, напевно, прочитав мої думки, бо делікатно і без подальших зволікань залишив приміщення, щоб продовжити свою розмову вже назовні. Я знаходився в «кімнаті тиші» протягом години на повній самоті; ніхто більше туди не увійшов. Іноді ми досить легко забуваємо — це трапляється навіть на медитативних ретрітах — що тиша дійсно означає тишу, а не просто наявність приватності й приватного простору. Насправді, мовчання — це одне з найбільш суспільних, але при цьому й дуже особистих місць, в які ми можемо увійти. Певна «внутрішня кімната», де ми перебуваємо у глибокій самоті, також є глибоко зануреною в основу всього сущого.

У мовчання є багато рівнів. Йоан Затворник говорив про чотири: мова, все тіло, розум і дух (останній рівень — це «мовчання мовчань»). Він описує це, як здатність бути в нерухомості і тиші, коли в русі перебуває лише саме мовчання, а не думки, нехай це навіть найтонші думки про мовчання.

Іноді під час медитації ми потрапляємо у простір, який здається нам вільним від думок і освіжуюче спокійним — подібно до тихої кімнати в галасливому аеропорті. Але там може все одно присутня пара людей, що ведуть бесіду про те, чим насправді є тиша, або ж промовляючих, яка чудова ідея — створити таке місце. Отже, хоча ми вже прийшли на один з найглибших рівнів тиші в свідомості, очевидно (а якщо ви бачите це — то це очевидно), це поки що не повна тиша.

Молитовна формула, мантра — це шлях віри, що веде до все більш повної тиші. Цей процес триватиме всю дорогу. Але коли ми наблизимося до кінця шляху, стежка стане простішою і вужчою, вона буде більш дружньою і знайомою. Вона все більш тоншає. У підсумку сама мантра, той, хто її вимовляє, і та містична присутність, у якій все стає єдиним, і є тим самим «мовчанням мовчань».

Це може звучати як свого роду система класифікації, і більшість з нас відчуває, що ми займаємо в ній один з найнижчих рівнів. Але це лише трюки нашого его. Адже его завжди хоче бути особливим і перебувати на першому місці. Хибне уявлення про шляхи духовного розвитку розчиняється, будучи протягом довгого часу виставленим на світло віри. Що з’являється замість цього, так це усвідомлення — смиренне почуття — що ми живемо, рухаємося й діємо в повноті мовчання Духа. Можливо, ми ще не знаємо цього настільки, наскільки могли б, тому що інші рівні мовчання ще не розвинулися в нас у достатній мірі.

Але ми знаємо, тим не менш, що мовчання всетриваючої Присутності є реальним та постійним. Це, в свою чергу, дає нам мотивацію повертатися назад і працювати над іншими рівнями мовчання, день за днем.



Понеділок III тижня Великого посту (29 лютого)

У мозку, мабуть, існує якийсь «гвинтик», який контролює нашу самосвідомість. Можливо, саме його ми називаємо розумом? Це джерело одночасно нашої видатної людської гідності, нашого потенціалу для зростання й перевершення свідомості, але і для того, що може стати нашим найгіршим нещастям — нашої «закритості», «втечі у себе». Самосвідомість показує нам, наскільки ми всі різні. Але вона також може тонко ввести нас в оману, поступово змусивши повірити, що ми не просто різні, а й зовсім відділені один від одного.

У деяких людей самосвідомість є досить низькою. В результаті, вони можуть існувати у практично вегетативному стані. Або ж вони можуть бути занадто зайнятими і відчайдушно цілеспрямованими, щоби мати місце для усвідомленості. Одна студентка якось сказала мені, що саме в медитації виявилося тим, що найбільше її здивувало і змінило: саме медитація показала їй, що у неї є також і внутрішнє життя. Вона дуже ретельно сформулювала ці слова: «внутрішнє життя». Коли ми вперше починаємо медитувати, ми здаємося собі то «овочами», то божевільними. Проте в цей момент вже починається внутрішній шлях самопізнання, набагато важливіший, ніж навіть здатність творити чудеса. «Гвинтик» нашого самосвідомості обертається.

Для деяких людей — я думаю, дуже небагатьох, — перші медитації можуть ознаменуватися якимись раптовими осяяннями. Саме тому, що ці люди навіть не знали, на що сподіватися, — Царство проявляє себе їм, і вони починають бачити; це можна порівняти з хмарами, що раптово розходяться, відкриваючи вершину гори Фудзі. Цей ефект може стати аргументом, чому вони взагалі наблизилися до медитації. Навіть коли хмари знову осядуть, і краєвид буде втрачено, у них з’явиться усвідомлення, яке вже назавжди їх змінило. Самопізнання завжди нас змінює. Ми ніколи не зможемо цього забути.

Але, що б не трапилося, у нас є наша щоденна робота над другим рівнем мовчання. Подібно до музиканта, батьків, садівника, поета, в нас є робота, яку ми повинні навчитися любити, тому що вона є виразом того, хто ми є насправді. Це практично як ніби сама ця робота любила нас. Як би там не було, ми повинні знайти в ній любов.

Щойно ми зрозуміємо, що медитація проста, але не легка, ми відкриємо, наскільки галасливою та нестабільною є наша свідомість. Але невдачею буде (як мені здається) сказати, що мантра вчить нас смирення (адже це буде тотожно самосвідомості). Практика постійного процесу «відкладання в сторону» думок, як і будь-яке серйозне навчання, навчить нас дисципліни, тобто вузькому шляху до внутрішньої свободи. Згодом рівень відволікань впаде, але навіть раніше ми будемо надавати їм менше значення, навіть якщо вони стануть поглинати або викрадати нас. Вони уподібняться до фонового шуму, незв’язної розмови, що доноситься з сусідньої кімнати.

Як би там не було, безмовність розуму досягається не тільки «відпусканням» думок, слів, а також образів, які їх генерують. Вона росте з повної вірності актові уваги, повторюваного як дія любові, що повертається у свідомість до однієї-єдиної точки. Ця точка — не слова і не образ. Як тільки з’являться слова й образи, ми знову станемо «складними». Але якщо ми дозволимо піти думкам, словами і образам, це стане свого роду кристалізацією свідомості, яка відновить нашу простоту. Мовчання свідомості поглиблюється щоразу, коли ми робимо це. Самосвідомість прояснюється. Самопізнання змінює нас ще сильніше. І зосередженість на єдиній точці проявляється в нашому мовленні, діяльності та взаємовідносинах. Так починається процес, в результаті якого ми усвідомлюємо себе не тільки як психічний феномен, але також і як духовний портал. Чим меншою є точка зосередження, тим більш неосяжну перспективу вона відкриває.



III неділя Великого посту
 (28 лютого)

«Того часу прийшли були дехто, та й розповіли Йому про галілеян, що їхню кров Пилат змішав був із їхніми жертвами. Ісус же сказав їм у відповідь: Чи ви думаєте, що оці галілеяни, що так постраждали, грішніші були від усіх галілеян? Ні, кажу вам; та коли не покаєтеся, то загинете всі так! Або ті вісімнадцять, що башта на них завалилась була в Сілоамі й побила їх, чи думаєте, що ті винні були більш за всіх, що в Єрусалимі живуть? Ні, кажу вам; та коли не покаєтеся, то загинете всі так! І Він розповів оцю притчу: Один чоловік у своїм винограднику мав посаджене фіґове дерево. І прийшов він шукати на ньому плоду, але не знайшов. І сказав винареві: Оце третій рік, відколи приходжу шукати плоду на цім фіґовім дереві, але не знаходжу; зрубай його, нащо й землю марнує воно? А той йому в відповідь каже: Позостав його, пане, і на цей рік, аж поки його обкопаю довкола, і обкладу його гноєм, чи року наступного плоду не вродить воно. Коли ж ні, то зрубаєш його.» (Лк 13:1-9)

У цю третю (і центральну) неділю Великого посту ми читаємо фрагмент з Євангелія від Луки (Лк 13: 1-9). Воно дає нам уявлення про «близькосхідну» сторону Ісуса. Християни слабкого характеру повинні б взагалі пропустити це читання, бо воно містить дуже жорсткі висловлювання. А не-християни повинні читати його дуже уважно, — а інакше вони вважатимуть його досить нетолерантним. Коли мені трапляються подібні пасажі, я зазвичай відчуваю (хоча, звичайно, і не можу цього довести), що, можливо, за подібну різкість у характері мовлення відповідальні швидше ті люди, що передавали вчення, або ж це специфіка перекладу. Зрозуміло, я переконаний у тому, що висловлювання Ісуса далеко не завжди були такими вже м’якими, Його слова бували й досить різкими, але метод відкидання, ексклюзивізму й жорстокої кари здається мені швидше чужим Його особистості, хоча саме такий підхід був дуже поширений у той час і в тій культурі.

Ісус сказав: «якщо не покаєтеся, всі також загинете», маючи на увазі тих, хто був убитий римлянами або загинув у природних катастрофах. Якщо ми розуміємо сенс покаяння, ми зрозуміємо й те, про що Він говорить. Смерть і руйнування приходять, коли серце залишається закритим для істини і жорстким по відношенню до інших людей. Людська істота не зможе вижити і закінчить саморуйнацією, якщо ми все не обернемося і не зрозуміємо, що ми люди, що ми схильні до помилок і недосконалі. Коли публічна особа, яка приваблює нас своєю видимою досконалістю, стає нашою фактичною самосвідомістю — ми втрачаємо свою душу. Отже, Ісус просто говорить нам правду без прикрас, — як Він часто робить це, спираючись на візуальні образи. Він — великий учитель, що вміє привернути увагу слухачів.

Також Він учив притчами — простими, короткими висловлюваннями — мудрість яких в міру можливого була адаптована для сприйняття будь-якими слухачами. Одна з таких притч оповідає про фігове дерево, яке не приносить плоду й засуджене за те, що даремно виснажує грунт і займає місце, де могло б рости добре дерево. Господар саду говорить садівнику зрубати дерево, але садівник успішно домагається можливості продовжити життя дерева ще на один рік, щоби побачити, чи нічого не зміниться, і вже тоді прийняти остаточне рішення. Зрештою, як ви можете собі уявити, садівник вже вклав в це дерево чимало праці. В традиції Ісус часто описується як садівник (є навіть момент, коли Його сплутали із садівником). Отже, ми можемо ототожнити тут Ісуса з садівником, який намагається виграти час для живих істот, яких Він любить. Тоді як господар саду може сприйматися як такий собі холодний не здатний пробачати космічний закон, свого роду аналог східного «закону карми», — тобто, причинно-наслідковий зв’язок. Але таке судження не може бути остаточним, адже воно може бути подолане і розчинене вищою владою прощення.

Як завжди, ми не знаємо кінця цієї історії: чи врятував садівник дерево, зробивши його родючим? Нам не кажуть, чим закінчилася історія, тому що ми і є ті, хто повинен написати її завершення, — за умови, що ми зможемо зрозуміти її мудрість і діяти відповідно. Насправді, ця історія звучить досить втішно. У нас ще є час (наприклад, є ще три тижні Великого посту). Бачити наслідки того, як ми не каємося, що не приносимо плодів, не зростаємо так, як повинні б, досить тривожно, — навіть лякаюче. Але сила вища, ніж доля, більша, ніж ми гадаємо, що заслуговуємо, працює з нами, на нашій стороні. Уявіть собі, що садівник каже до фігового дерева, що додасть йому добрив і з любов’ю його підстриже.

Після всіх цих роздумів сьогоднішній Євангельський текст вже не здається мені настільки суворим, як мені здалося спочатку.

break

Фото: Perpetua Claritas