о.Лоренс Фрімен OSB «Великопісні роздуми» 2016 р. (II тиждень)

II тиждень


articles_lflent2016_3bСубота II тижня Великого посту (27 лютого)

Йоан Затворник писав, що наступним рівнем мовчання є мовчання всього тіла. Досвід такого мовчання досягається насамперед за допомогою фізичної непорушності. Початкове керівництво щодо медитації говорить нам, що необхідно сидіти з прямою спиною, у зручній позі, але зберігаючи пильність, — і при цьому бути нерухомим.

У деяких традиціях початкові стадії медитації можуть бути нестерпно болючими, тому що від вас буде потрібно витримати фізично складну позу зі схрещеними ногами. Можливо, в деяких культурах це більш природно, але в західній культурі багато хто вважає, що така поза приносить непотрібні відволікання. Тому найкраще поєднувати комфорт і пильність з самого початку. Це допоможе вам прийти до фізичної нерухомості набагато легше і з меншими відволіканнями. Наше его, яке дуже любить самопозиціювання, часто грає з нами в ігри. На першому етапі медитації у вас може різко зрости самосвідомість: вам може здаватися, що «виглядати, як людина, що практикує медитацію — це дуже розумно», або ж навпаки, ви будете почувати себе ніяково. Но все це також лише думки, яким ви повинні дозволити піти геть.

Коли пройде безліч мікросекунд медитації, ви раптом почнете відчувати, що у вас щось свербить або смикається, або — це найулюбленіша втеча від тиші — вам захочеться прочистити своє горло. Це нагадає вам (а також і іншим) про те, що ви, як і раніше, перебуваєте на Землі, і ви, як і перед тим, є «старими добрими собою». Ментальні відволікання проявляються у фізичних імпульсах та звуках. Але фізична нерухомість показує свідомості, що і вона теж може — і повинна — перебувати в нерухомості. Нерухомість вчить нас бути більш усвідомленими щодо нашого тіла, — а також відчувати себе в своєму тілі як вдома. І неважливо, чи є ви фанатом фітнесу або лежнем — ваша медитація в будь-якому випадку зробить на вас благотворний ефект втілення. Взаємини між тілом та свідомістю стануть більш дружніми.

Джон Мейн сказав, що самообмеження, якого від нас вимагає фізичний безрух, може бути нашим першим кроком на шляху перетворення. У вас свербить ліве вухо? Ви отримаєте полегшення. Але через декілька секунд вже ваше праве вухо потребуює уваги. Вам терміново необхідно прочистити горло? Вам дійсно це необхідно? Ви відчуваєте, що ось-ось чхнете? Чи варто йти у цього імпульсу на поводу? У подібних дрібних рішеннях нам поступово відкривається шлях просвітленності та таємниці буття.

Нерухомість (тобто мовчання всього тіла) в рівній мірі важлива і для тих, хто медитує наодинці, і для спільноти. Спільна медитація приносить дуже корисний вимір альтруїзму. Коли навколо вас інші люди, вам легше зберігати мовчання тіла, і ви самі таким чином допомагаєте іншим в їх роботі мовчання: таким чином, мовчання стає спільним. Ви ділитеся один з одним цим мовчанням, і воно стає могутньою енергією в розвитку спільноти. Шум під час медитації є индивидуалистичним, він пропонує іншим нижчий рівень усвідомленості. Досвід мовчання в медитації в спільноті, в свою чергу, зробить сильнішими і вас, і вашу дисципліну, коли ви потім будете медитувати вже самостійно.

Але найважливіше у подібній дисципліни — це почуття міри. Колись я читав лекцію про мовчання тіла одній спільноті, і потім одна жінка під час медитації ледь не задихнулася, намагаючись стримати кашель. На щастя, все обійшлося, але згодом я завжди став додавати до подібних лекцій, що найважливішим елементом медитації є універсальна чеснота — розсудливість.


П`ятниця II тижня Великого посту (26 лютого)

Йоан Затворник з Апамеи Сирійської говорив, що існують різні рівні мовчання. Наша власна щоденна практика медитації поступово відкриватиме їх. Не варто очікувати або уявляти собі ці рівні, проте невелика замальовка, яку він дає, може бути для нас корисною й допоможе нам зберігати стійкість, якщо ми відчуємо себе збентеженими або зрозуміємо, що застрягли і не просуваємося. Завжди добре пам’ятати, що нам є до чого прагнути.

Перший рівень мовчання — це мовчання язика. Св.Іаков говорив про це раннім християнам, закликаючи їх «берегти своє мовлення». Наш язик є подібним до штурвала, — вважав він, — він дуже малий, але має величезний впливом на напрямок, в якому ми рухаємося. Досить очевидно, що ми повинні контролювати своє мовлення, якщо нас тягне сказати щось жорстоке, образливе або зловтішне, і неважливо, чи буде воно висловлене прямо або подане під виглядом гумору. Це досить важко, адже наш гнів рветься назовні. Але слова, сказані у гніві та з наміром поранити (навіть якщо інша людина цього заслуговує), потрапляють у ту ж саму пастку, що й жорстокість взагалі. Вони ніколи не досягають поставленої мети і завжди лише погіршують становище.

Але існує й інший вид стримування мовлення. Більшість наших висловлювань є бездумними, вони нічого суттєвого не означають, й нерідко їхній єдиний сенс — заповнити собою збентеження мовчання; як правило, такі висловлювання є досить тривіальними. Я не маю на увазі, що ми маємо завжди говорити тільки про вищі реалії; але ми повинні намагатися зробити своє мовлення корисним, сповненим значення або актуальним. Пусті балачки — словесний еквівалент розбещеності. Управління мовленням, розуміння, коли варто почати говорити, а коли зупинитися, нагадує цнотливість.

Коли ми сідаємо в намірі почати медитацію, першим і очевидним кроком є ??припинення мовлення, — навіть не варто рухати губами і язиком, повторюючи мантру. З дітьми, які навчаються медитувати, ми іноді спочатку повторюємо мантру вголос, поступово знижуючи гучність, але невдовзі вони самі приходять до того, що краще повторювати її внутрішньо, в мовчанні. Це приносить величезне полегшення, тому що ми часто не розуміємо, наскільки недисциплінованою і поверхневою може бути манера нашого мовлення, як часто ми, наприклад, зісковзуємо в сторону пліток. Але відпочинок нашого язика звільняє свідомість, щоби почати рух у напрямку серця.

Але спочатку ми маємо почати роботу з тим, що перешкоджає дії іншого рівня, де мовчання вже посідає щось більше, чого може нас навчити.


articles_lflent2016_3bЧетвер II тижня Великого посту (25 лютого)

Я думав, що я занадто вибагливий, бо став постійно помічати, наскільки гучною стає музика в кафе та ресторанах. Якщо я прошу офіціантів зробити тихіше, вони дивляться на мене так, немовби хочуть переконатися, чи дійсно я з цієї планети. Але потім я зрозумів, що й інші люди, як молоді, так і літні, помічають і відчувають те ж саме. Громадські простори немовби створені для того, щоби обмежити особисте спілкування й наситити всі розмови медіа-контентом.

Для багатьох людей в цьому над-стимульованому і ментально галасливому світі мовчання сприймається як щось чуже і страшне, знак чогось неправильного, привид жаху. Спіраль закручується. Чим більш гучними ми є, тим більш гучними нам доводиться бути, аби обійти стороною велике плато мовчання, що здається нам нежилим і непрохідним. Мовчання все сильніше нас тривожить.

Існують різні види і різні рівні мовчання. Негативним різновидом мовчання є відмова спілкуватися. Це трапляється, коли гнів або ворожість зводять бар’єри між нами, видаляючи й довіру, і природний людський інтерес до інших людей, який є основою відносин. Я не буду з тобою розмовляти, тому що ти лякаєш мене тим гнівом або страхом, який ти викликаєш у мене. Є й інший вид негативного мовчання, викликаний хронічною ізоляцією, яка стає все більш повсякденною сьогодні: вона змушує вас здаватися для мене таким собі фантомом, чимось з іншого виміру, що не викликає інтересу в силу нерелевантності. Отже, я збільшу гучність у навушниках і залишуся в музиці або відео, які не становлять загрози, тому що в мене є над ними повний контроль, і вони перекривають шлях зовнішньому світові.

Істинне мовчання є могутнім. Воно може пережити галас, відволікання й ізоляцію, тому що є роботою уваги, а точніше навіть любові, приносячи плід людських, а не цифрових взаємозв’язків. Людська посмішка, майнувши лише на мить та обернувшись на мовчання, перетинає астрономічні відстані ізоляції й відчуження, недовіри й страху. Доказ, що ми можемо співіснувати в дружньому мовчанні і перемагати його вихідну нервозність або ніяковість, відкриває серце для унікальної близькості, вільної від усіх бажань та страхів.

Майстер Екхарт сказав: «Немає нічого настільки ж подібного до Бога, як мовчання». 

Великопісні практики і загальний настрій, який ми повинні культивувати протягом цього періоду духовного навчання, привертають нас знову знайти сенс та задоволення від тиші. Для початку, це може припускати меншу заглибленість у медіа-середовище: своєрідний «цифровий пыст». Але по суті тут йдеться про розвиток якості уваги, яку ми привносимо у кожний момент, ясності, яка дозволить нам побачити, що саме знаходиться перед нами, — і виробити до цього відношення. Якщо ви медитуєте всерйоз — це є неминучим. Медитація збільшує усвідомленість, тому що допомагає налаштуватися на хвилю тиші, зміцнити її мережу.


Середа II тижня Великого посту (24 лютого)

«Побачимося завтра. Давайте перенесемо прийняття рішення на наступний квартал. Ми повинні створити довгострокову стійку модель. Тепер ми можемо перейти до планування наступного етапу» (Фрагмент з листування в корпоративному чаті)

«Минає стан світу цього… Минається і світ, і його пожадливість… Пильнуйте, бо не знаєте ні дня, ні години, коли прийде Син Людський…» (Євангеліє) [1]

«Все непорушне тане, як дим, все священне осквернюється, і люди приходять, нарешті, до необхідності поглянути тверезими очима на своє життєве становище і свої взаємні відносини.» (Карл Маркс)

Св.Бенедікт познайомив бажаючих стати монахами з трьома обітницями, два з яких — стабільність і звернення — є діаметрально протилежними. Один з них говорить про непорушність, а другий — про постійну зміну. Однак, третя обітниця замирює їх: це послух. Це означає, що всі обітниці необхідно немовби «тримати в підвішеному стані» — навіть стабільність. Послух означає постійну тонко налаштовану чутливість, здатність відповідати на дію Духа в будь-яких життєвих обставинах, у будь-яких взаєминах.

У будь-який момент може статися щось несподіване, і навіть якщо нічого не відбувається, неможливо уникнути закону ентропії. Енергія в будь-якій системі зрештою вичерпається. Ми можемо заперечувати цей закон постійних змін (що безперервно прискорюються — навіть в той момент, коли ви це читаєте), і масштабне планування — це один з таких шляхів заперечення. Або ж ми можемо взагалі відмовитися від спроб що-небудь зробити, тому що все безперервно тане. У чому ж сенс? Або ж ми можемо жити в теперішньому моменті, віддаючи належне визнання минулому й майбутньому та приймаючи всі життєві ризики.

Ми живемо в неспокійний, хронічно небезпечний час. Інші історичні періоди стикалися навіть з набагато гіршими кризами, але ми сьогодні знаходимося в особливо невигідному становищі, тому що володіємо вкрай низькою здатністю генерувати сенси. У культурі безперервних зовнішніх подразників, цілей, завдань та життєвих планів, внутрішнє життя, що необхідне для сенсу, знаходиться на вкрай низькому рівні. Сенс — це перш за все зв’язок, а зв’язки беруть початок між нашим внутрішнім та зовнішнім життям.

Ось чому медитація, хоча й не вирішує наших проблем, змінює наше сприйняття цих проблем та наш до них підхід. Тепер ми сприймаємо їх, як щось, що відшарувалося під дією високого тиску, — і ми відчуваємо спокій там, де нас як правило охоплював гнів або розпач.

Когда медитация стала частью вашей жизни, вы можете воздать должное принципу стабильности с помощью регулярной практики — и будь что будет. Но здесь также присутствует и принцип обращения, трансформации, — это постоянная открытость к изменениям. Вам больше нет нужды получать жизненный опыт с помощью отбрасывания встречаемого на пути прочь от себя. Вы просто позволяете многому спокойно уйти.

Коли медитація стала частиною вашого життя, ви можете віддати належне принципу стабільності за допомогою регулярної практики — і хай буде, що буде. Але тут також присутній і принцип звернення, трансформації, — це постійна відкритість до змін. Вам більше немає потреби отримувати життєвий досвід за допомогою відкидання того, що зустрічається нам на шляху, геть від себе. Ви просто дозволяєте цьому всьому спокійно піти.

[1] 1Кор 7:31 1Ін 2:17 Мт 25:13


Вівторок II тижня Великого посту (23 лютого)

Ніщо так не вселяє страх і надію, як чистий аркуш. Можливо, це саме те, що лякає, але одночасно й приваблює нас у медитації. Слова «пустий» та «незаповнений», рівним чином як і слово «вбогий», помилково визначаються, як негативні визначення, бо непросто охопити усі важливі якості їхнього потенціалу. Чи є пустота нестачею чогось, відсутністю чи простором, у якому може виникнути нова повнота, якщо ми будемо готові увійти та прийняти її? Чи означає «незаповненість» певне «ніщо», згасаючий образ на екрані, коли ви вже видалили увесь зміст? Чи це значить можливість створити новий, більш якісний текст?

Ми є частиною культури споживання і навіть понад-споживання, що адиктивно використовує набагато більше, ніж це насправді потрібно. Саме тому такі тонкі та невизначені ідеї про потенцальність та можливості не в силах заволодіти нашою уявою. Нас набагато легше задовільнити написаною сторінкою — або, що краще, багатосторінковим документом із пунктами та підпунктами, пишномовністю, безліччю ілюстрацій та слів на кшталт «захоплюючий», «найприйнятніший», «неймовірний» та «іноваційний».

Ми знаємо, що за подібними словами часто може приховуватися досить небагато сенсу, але вони, по меншій мірі, запевняють нас, що ми заповнили порожнечу, вкривши сніжну цілину численними слідами.

Медитація викликає зацікавлення спецалістів, що потрапили у пастку тих робочих систем, котрі все частіше характеризуються подібними надмірними моделями комунікації. Їх рівень стресу часто приводить їх до почуття, що вони заключені у лабіринті своєї діяльності, до зіштовхуються у стрімкому польоті наради, рев’ю, звіти, подорожі, і залишається надто мало часу для справжньої, фактичної роботи та запроваждення того, що було «вирішено». Вони ведуть боротьбу перш за все щоби знайти час для медитації, але деякі з них відкривають для себе основоположну істину — що час, виділений на медитацію, збільшує кількість фактичного часу, доступного для використання у вашому повсякденному житті. Це здається абсурдом для свідомості, що перебуває у стані стресу, — але є визвільною правдою для тих, хто це вже спробував.

Ми маємо два типи Великопісної практики — ми можемо від чогось відмовитися, а можемо зробити щось понад те, що робимо зазвичай, — але і те, й інше може забезпечити нам рятівний шлях від залежності до свободи. Але це вимагає певної сили волі, так само як і фізичні вправи вимагають від нас праці, поту й м’язевих болей, особливо на початковому етапі.

Нещодавно я розмовляв із хлопчиком з нерелігійної родини, який, тим не менш, вчиться у релігійній школі. В цій школі він зацікавився деякими ритуалами і навіть елементами Великопісної дисципліни. Наслідуючи своїх однокласників, він вирішив від чогось відмовитися у Великий піст, — наприклад, від шоколаду. Коли я був у гостях в цієї родини, мати хлопчика запропонувала йому канапку із шоколадним маслом до чаю, — і він на зміг відмовитися. Мені не хотілося б провокувати в цієї дитини почуття провини, але мені здалося, що це була втрачена можливість допомогти йому розвинути найважливіший потенціал та життєве вміння: самоконтроль та утримання.

Ми усі знаходимо для себе вибачення. Наприклад, щоби не медитувати. Ми можемо скласти довжелезний документ, щоби приховати той факт, що ми не розуміємо, що маємо робити. Ми можемо відмовитися від самої ідеї від чогось відмовлятися. Ми можемо відкласти на потім те, що збиралися зробити понад те, що зазвичай робимо. Единий шлях повернути ці процеси назад — і обернути їх собі на користь — це «покаяння»: що означає, не прив’язуватися до почуття провини, а просто одного рауз почати все спочатку.


Понеділок II тижня Великого посту (22 лютого)

Я щойно повернувся з Бер Айленду, де кілька днів знаходився на самоті. Погода була славна. Поки ми не промовляємо «Слава» (гімн «Слава в вишніх Богу») на літургії під час Великого посту — за нас це робить погода. Сонячне світло та раптова поява кольору та передвесняних ароматів, ранні нарциси, тихий вітер, спокійне море та безперервна зміна контрастів. Важко повірити, що зовсім нещодавно тут тижнями вирували шторми, перш ніж піти дали, до берегів Європи. Або що тут також є люди, що страждають від горя, дивлячись на пусте крісло людини, якої немає вже більш ніж тридцять років.

З одного боку, ви можете прийняти цю чудову погоду, вдихати її та вийти на прогулянку, якби довго вона на тривала, — і спокійно відпустити її, коли завтра знову повернеться дощ. Ми завжди знаємо, як довго це триватиме. Можливо, набагато простіше залишатися у моменті та бути повністю пробудженим, якщо не дивитися на прогноз погоди. З іншого боку, вам, можливо, доведеться залишитися на самоті, коли ваших близьких не буде, і зустріти майбутнє без них, — але, тим не менш, із постійно зростаючим почуттям їхньої присутності. Але ці обидва боки стосуються безперервного прийняття того, що усе, що нас оточує, дане нам, як дар, і ми не зможемо заморозити чи розморозити потік реальності.

Прості місця, як Бер Айленд, — а я сподіваюся, що в вас також такі місця, — це не втеча від реальності. Відвідування таких місць дає нам силу вести глибокий, в усій повноті людяний та простий спосіб життя у моменті, — але при цьому усвідомлюючи всеосяжну славу життя. І для цієї усвідомленості немає поганої погоди. Але навіть якщо вона погана, і ви замислюєтеся: «Як тільки люди дають з цим собі раду?» — ви вже знаєте відповідь.

Я чув, що в групу медитації, що збирається тут, на Бер Айленді, щоденно, у будь-яку погоду, чи то сонце, чи дощ, зараз часто приходять діти. Нехай цей Великий піст буде для вас таким самим часом простоти й прийняття.


II неділя Великого посту (21 лютого)

Не зміна, але Преображення. Був момент, коли найближчі учні Ісуса побачили в Ньому саме це. Звичайно, сьогодні ми не можемо точно знати, що саме відбулося в той історичний момент, але в нас є вельми переконливий звіт — тому що в ньому високе поєднується із буденним:

«І сталось після оцих слів днів за вісім, узяв Він Петра, і Івана, і Якова, та й пішов помолитись на гору. І коли Він молився, то вигляд лиця Його переобразився, а одежа Його стала біла й блискуча. І ось два мужі з Ним розмовляли, були то Мойсей та Ілля, що з’явилися в славі, і говорили про кінець Його, який в Єрусалимі Він мав докінчити. А Петро та приявні з ним були зморені сном, але, пробудившись, бачили славу Його й обох мужів, що стояли при Ньому. І сталось, як із Ним розлучались вони, то промовив Петро до Ісуса: Учителю, добре нам бути отут! Поставмо ж отут три шатрі: задля Тебе одне, і Мойсею одне, і одне для Іллі! Він не знав, що говорить… А як він говорив це, насунула хмара та їх заслонила. І вони полякались, як стали ті входити в хмару. І почувся ось голос із хмари, який промовляв: Це Син Мій Улюблений, Його слухайтеся! А коли оцей голос лунав, Ісус Сам позостався. А вони промовчали, і нікому нічого тих днів не казали, що бачили.» (Лк 9:28-36)

Мойсей (Закон) та Ілля (Пророки) з’являються поруч з Ісусом — даючи свідчення про Його унікальний та синтезуючий зв’язок із цими двома силами релігії. Учні майже засинають — саме так ми звичайно уникаємо вимог реальності. Але навіть коли вони не сплять, вони не є присутніми у повній мірі. Вони намагаються об’єктивувати побачене. Але Преображення стосується лише повного занурення, а не спроби пережити певний окремий досвід. Якщо ми звернемося до сучасної мови та порівнянь, це все рівно що дістати айфон та почати робити фото у момент найвищої інтимної близькості. Як і зазвичай, це прорахунок Петра; але він робив у тій ситуації краще, що міг, — так само, як ми маємо чинити под час повторення нашої молитовної формули.

А потім таємниця, непізнаваність моменту, зійшла на них, подібно до хмари невідання. Вони занурились у лоно безмовності, де досвід, з часом, отримав розвиток у їхній свідомості. І тоді — не лише в той момент, але й надалі — вони змогли отримати адекватний опис того, що відбулося.

break

Фото: о.Лоренс Фрімен OSB