о.Лоренс Фрімен OSB «Великопісні роздуми» 2016 р. (I тиждень)

I тиждень



articles_lflent2016_2bСубота I тижня Великого посту (20 лютого)

Коли ми не на узбіччі, не на «березі світів», ми схильні до багатослів’я. Коли дехто починає намагатися говорити про невисловлене, він стає подібним до проповідника, який раптом помічає, що проголошує погану проповідь, але не може зупинитися. Він продовжує копати собі могилу у відчайдушній спробі виправдати себе та врятувати власну репутацію.

Деяким людям навіть платять за таку поведінку.

Будда називав таких людей «склизькими вугрями та тими, хто розділяє волос» — це люди, які намагаються перконати себе та інших, що вище розуміння істини може бути кінцево визначене та постійно сперечалися про це. Блажений Августин сказав ‘si comprehendis, non est deus’ – якщо ви можете це зрозуміти, то це не є Бог.

У першому посланні до Тимофея св.Павло попереджував у своєму звичайному експресивному стилі, що не слід приділяти увагу «байкам та безкінечним родоводам, які радше спричиняють сварки, ніж Боже утвердження у вірі» (1 Тим 1:4). Мета вчення не в нескінченних зустрічах і дискусіях, але в «любові від чистого серця і доброї совісти та нелицемірної віри» (1 Тим 1:5).

Особливо стосовно цієї теми, я надаю перевагу зробити лише короткі коментарі. Повторюй свою мантру. Джон Мейн казав: повторюй свою мантру, задовільняйся цим та живи, виходячи з наслідків.

break



П`ятниця I тижня Великого посту (19 лютого)

Іноді, не дуже часто, в стані напівсну, ви можете побачити відповідь на усі питання. Дивно, але найчастіше це здається вам простим та очевидним. Це невловиме розуміння, але воно приносить нам неподоланне відчуття миру та дивовижної легкості. Увесь хаос світу, з його постійним переслідуванням вимірів часу, суб’єктивних та об’єктивних перспектив, страху й надії, бажання та вбогості, уявного та матеріального, усі це тихо зісковзує у чудову, легку гармонію. Безкінечна битва за впорядкування речей підходить до завершення — і без усякої боротьби. Корабель пошуку себе знайшов свою гавань, хоча й надалі пливе у відкритому морі.

Проблема — лише запам’ятати, що ви побачили. Навіть більше того, ця проблема стосується не тільки запам’ятовування, але також і концептуалізації або уявлення. Пам’ять працює з ідеями та образами, які, нехай і не досконало, коагулюють потік свідомості. Але бачення саме по собі є чистим потоком. Істина кровоточить. «Ви не можете сказати, що це там або тут», — каже Ісус про Царство. Отже, ви залишаєтеся з коротким,  але живим згасаючим спогадом про досвід, що задовольняє прагнення серця. Чим більше ви намагаєтеся схопити його, тим швидше воно віддаляється в бік горизонту і в результаті зникає. І незабаром ви взагалі сумніваєтеся, що це коли-небудь відбувалося.

Джон Кітс, поет-романтик, який прожив лише 25 років, і про якого говорять, що це англійський письменник, найбільшою мірою подібний до Шекспіра, писав в оді «Коли боюся, що невдовзі зникну» про свій страх так і не досягти величі. Вбачаючи наближення смерті, перш ніж його сили дозріли до реалізації, він здійснив шлях від страху невдачі до найбільшої свободи на тих полях, де залишається лише ця свобода, не обтяжена амбіціями та бажаннями:

«На березі світів, на самоті
стою й спостерігаю, як то знов
В Ніщо зникають Слава та Любов.»

Якщо під час Великого посту ми змогли б зробити хоча б щось з того, що радить нам будь-яка духовна мудрість, по-справжньому відчути власну смертність, ми, можливо, прийшли б на цей «беріг світів». І тоді ми б відновили без усяких зусиль оздоровче осяяння, яке впадає в руки тих, хто не намагається його схопити.

break



Четвер I тижня Великого посту (18 лютого)

У духовних настановах ми звикли чути про те, що всі бажання мають бути подолані. Ми можемо приймати цю ідею, бо в ній є певний сенс. Але в той самий час ми й відкладаємо цей фатальний день, коли ми подолаємо все це й впадемо, позбавлені усякого бажання, на землю, подібні до безвільної ганчірки або пустого мішка. «Господи, зроби мене цнотливим», — молився блаженний Августин, — «Але не зараз».

Якщо ж, тим не менш, ми здійснили навіть духе невелику практику самозречення для Великого посту, ми будемо в стані краще зрозуміти це вчення про бажання. Якщо ми поглинені споживанням, притаманним нашій культурі, бездумно гадаючи, что усі бажання мають бути здійснені, — по меншій мірі, якщо вони не переходять рамки закону, — ми, можливо, ще не готові зрозуміти, що саме духовна традиція говорить про бажання. У такому випадку ми будемо й надалі відчувати, що медитація існує лише для задоволення всіх наших бажань, і ми вимагатимемо гарантійних зобов’язань, якщо вона цього не виконає.

Письменник-містик 5 ст., Псевдо-Діонісій Ареопагіт, окреслював Бога, як об’єкт прагнення (він використовував грецьке слово eros), яке присутнє в усіх речах, — це прагнення повернення до Джерела (яким є Бог). Він також додав, що Бог сам є цим прагненням. Хіба це не дає нам набагато краще — і більш бажане — уявлення про ідею трансцендетного бажання? Це передбачає, що замість анулювання всіх бажань — просто тому, що вони нам приносять насолоду або задоволення, — ми повинні зрозуміти, чого ж ми, власне, хочемо насправді, й чому.

Бажання, які ми повинні відкинути, — це піратські версії реальних речей. Ми також повинні уникати помилкових сублімації божественного потягу. Бажання, яке насправді вбудоване в найглибинніші структури нашого «я», — це благе прагнення. Воно не з тих, що призводять до експлуатації, власництва й хтивості, або ж переслідують несамовите самозадоволення за будь-яку ціну. Воно є трансцендентним і ще більш внутрішнім.

Ми повинні бути в змозі визначити комплекс помилкових бажань, що насправді блокують наше реальне прагнення до Бога (тобто, до повноти любові), а також заважають бачити, що прагнення до Бога є Боже бажання (тобто, прагнення до нас). Якби це розрізнення могло бути виведене у вигляді якоїсь формули або визначення, то в нас не було б необхідності медитувати або навіть бути людиною.

Насправді, це якесь осяяння, що піднімається з глибокого мовчання, а потім проходить через усі сфери нашого буття, перетворюючи все, чому ми дозволяємо піти, в той час як ми здійснюємо нашу мовчазну подорож.

break



Середа I тижня Великого посту (17 лютого)

Після опису свого найвищого містичного досвіду (2 Кор 12), коли він був піднесений на треті небеса («чи в тілі, чи без тіла»), св. Павло сказав, що отримав жало, що мучить його плоть щоби уникнути спокуси гордині. Цей обтяжуючий фактор, можливо, власне нагадав Павлові, що він перебуває у тілі та є обумовленим його обмеженнями та притиріччями.

Він просив Господа забрати він нього це жало. Він нічого не сказав про те, чим воно було, так що ми можемо вільно уявляти, чим саме може бути наше власне жало. Немає сумнівів, що він хотів бути кращим, більш досконалим, більш ефективним. Але замість цього Господь сказав йому щось, що могло спочатку розчарувати його, але згодом привело його до осяяння навіть більш глибокого, ніж його містичний досвід. Він зрозумів, що його недосконалості та слабкість були горнилом, в якому могла проявитися сила Божа. «Коли бо я слабий, тоді я сильний». Він хотів, що цілком зрозуміло, звільнитися від цього жала, щоби стати сильнішими. Але замість цього він відкрив, що саме завдяки цьому жалу, саме завдяки своїй слабкості, він саме стає сильнішим.

Коли ми не отримуємо того, що хочемо, незважаючи на те, що ми впевнені, що це правильна й природна річ для нас, ми стикаємося з блоком та заходимо в глухий кут власної волі, — як дворічні діти, у яких неотримання бажаного викликає істерику. Але й пізніше у житті наше его бунтує, впадаючи у стан злості, жалю до себе або відчаю, коли наші бажання зруйновані. У найгірших випадках, на граничних масштабах, це призводить до божевілля, подібно до суїцидальної реакції Гітлера на неминучу поразку, або до воєн, подібних до сучасної Сирійської війні, коли 11% населення вже знищено, а 70% було змушене покинути свої будинки. В обох випадках має місце відмова прийняти слабкість людської обумовленості. Згідно порочної логіки его, смерть краща за поразку.

На індивідуальному рівні це безумство перетворюється на ненависть до себе й проявляється у саморуйнівній поведінці, що поступово викликає звикання. Великий піст — це час проаналізувати себе на предмет подібних тенденцій. Мовчання, нерухомість свідомості, вільної від розсіяних думок, і простота, — кращий спосіб подібного аналізу. Медитація здатна винести на світло будь-яку частину нас, коли ми намагаємося сховатися у бункері заперечення, безнадійно протиставляючи наші бажання реальному світові.

Ми — цілісні істоти. Але ми складаємося з безлічі активних елементів. Часто ці різні виміри навіть не синхронізовані відносно один одного. І тому великі області нашого «я» можуть перебувати у здоровому стані, тоді як деякі маленькі ділянки в той самий час битимуться із «жалом». Краще їх зрозуміти, аніж видалити. «Безсилля» медитації дає нам можливість осягнути цю слабкість як джерело справжньої сили і нашої зустрічі з Богом.

break



Вівторок I тижня Великого посту (16 лютого)

Коли я не матиму інших справ, я хотів би зайнятися ось чим – відвідувати школи, розповідати дітям про медитацію, медитувати разом з ними, а потім слухати їхні коментарі. І навіть більше того: дивитися та вчитися їхньому внутрішньому миру, що приходить в мовчанні, і щастю доторкнення до «знаку» Царства в них, і бачити їхню природньо зростаючу глибину свідомості.

Це не було б найнадійнішим або найкращим способом передати новому поколінню усвідомлення їхнього вродженого дару споглядання. Тому ми вчимо вчителів, сподіваючись, що їхня мудрість буде включена в культуру школи. Але якщо ви колись засумніваєтесь у мудрості медитації, йдіть до шкільного класу та спробуйте медитувати разом з дітьми.

Під час Великого посту не губіть з виду першу зі своїх трьох цілей – стати більш простим, бути «як діти». «Доросла» природа ваших проблем і складні життєві ситуації можуть пригнічувати вас та переконувати, що ваша спроможність до простоти вже давно залишила вас. І тоді ви відчуваєте, що повинні чекати пенсії та раннього маразму, щоби знову набути цієї здатності. Але насправді це не так. Навіть у розпалі життєвих тривог, стресів, страхів і сумнівів, ця простота є доступною нам.

Вага наших турбот може бути настільки великою — проблеми зі здоров’ям, борги, хворобливі стосунки, провали, розчарування, залежність, самотність, вчинення дурних помилок. Зберіть все це разом і назвіть «гріхом». Але не використовуйте слово «гріх» у тому сенсі, як ми звикли про це думати — як каригідне порушення правил, втрата схвалення Бога (або, що ймовірніше, парафіяльної громади). Гріх (по-грецьки amartia, дослівно) означає «втратити мету», «не влучити» — і мова тут йде про ту мету, про яку св. Григорій Ніський і св. Павло говорили, що вона завжди перебуває у русі.

Але як потрапити у рухому мішень? Рухаючись з тією ж швидкістю, з якою рухається вона, і зосереджуючи на ній всю свою увагу. Перебуваючи з нею у зв’язці. Щоб досягти цієї мети, ми — як нам здається — повинні збільшити швидкість. Але насправді ми якраз повинні цю швидкість зменшити. Нам може здаватися, що ми повинні зрозуміти всі складнощі життя та оволодіти ними. Але нам навпаки слід спростити своє бачення цих складнощів, спробувавши трохи дистанціюватися від них. Тільки тоді ми можемо витягти терни наших проблем, що зранюють нас.

Саме це і робить для нас медитація: ми відкладаємо убік наші думки, особливо болючі, що стали тернами у нашій плоті. Це просто. Але не легко. Ми можемо це зробити. Але ми не можемо зробити це на самоті.

break



Понеділок I тижня Великого посту (15 лютого)

Обмеження розчиняються, коли вони зіштовхуються із вірою. Любов ставить їз на місце – на більш низькі рівні реальності, — так що ми можемо продовжувати жити й безперервно зростати, незважаючи на них. Терплячість визначає наново наш досвід часу, і ми, таким чином, можемо відчувати, як майбутнє складається вже в теперішній час.

Завдяки новітнім відкриттям, наше бачення Всесвіту на даний момент трансформується, адже вчені нарешті віднайшли те, що шукали ще з часів Ейнштейну, з часів його спроби побачити найменшу частку реальності, з тією найглибшою простотою, яка занадто складна для розуміння більшості з нас, ще століття тому. Тепер ми віднайшли гравітаційні хвилі. Зараз, коли ми бачимо те, що так довго шукали, ми готові простежити ці хвилі назад, до їх найостаннішого кордону, щоби дійти до моменту зародження часу й простору, до самого Великого вибуху.

Наукові відкриття завжди ведуть до нових питань та нових рубежів – так само це стосується й духовних знань. Праці св. Григорія Ниського та послання апостола Павла визначають цей стан як «epektasis» [1] – безперервний рух далі, за межу преділів пізнання. «Забуваючи те, що позаду, і спішачи до того, що попереду, я женусь до мети» (Флп 3:13)

Звучить як надія на те, щоби здійснювати поштовхи росту протягом цілої вічності; по суті, так воно і є. Але це не просто надії. Це реальний досвід. Як казав Френсіс Бекон, один із засновників сучасної науки, найкращим доказом є досвід. Риска, до якої ми наближуємося, безкінечно віддаляється від нас уперед, вислизаючи від спроб лівої півкулі схопити її та перетворити на концепцію, застиглу картину реальності, ярагмент збереженої інформації. Але права півкуля знає цю рису в її нев’янучій свіжості, вічно древньої та вічно нової, обіймаючи її суть у цьому знанні без усяких визначень.

Ми починаємо медитувати, зустрівшися із глибоко простим проблиском реальності, переконуючим нас у існуванні внутрішнього Всесвіту, що безперервно розширюється, — внутрішнього царства, печери серця, малого місця всередині нас, яке містить в собі всі існуючі речі. У нескінченно малому ми постаємо до нескінченно великого. У глибинах внутрішнього життя грань між «внутрішнім» і «зовнішнім» долається.

Якщо доказ і буде знайдено, то не за допомогою підрахунків та вимірів, а шляхом різного роду знання, отриманого за допомогою досвіду. Наш власний розум на самоті не може пізнати цей вид знання. Але пустеля, понятійна пустеля безмовності змінює нас, адаптуючи під нього. Ми знаємо те, що знає Розум Христовий – Його воля полягає у тому, щоби ділитися з нами усім тим, що Він чує від Отця.

Великий піст вчить нас все глибше жити у Розумі Христовому, що є всеохоплюючим та безперервно розширюється.

[1] Epektasis – одне з ключових понять св. Григорія Ниського, похідне від дієслова epekteinomai, що його використовує св.Павло у Посланні до Філіпійців: «Браття, я себе не вважаю, що я досягнув. Та тільки, забуваючи те, що позаду, і спішачи (epekteinomen) до того, що попереду, я женусь до мети за нагородою високого поклику Божого в Христі Ісусі.» (Флп 3:13-14) Epektasis – це стан душі, вічне зростання у чесноті та в пізнанні Бога, прагнення до поєднання з Богом, до обоження.

break


I неділя Великого посту (14 лютого)

«А Ісус, повний Духа Святого, вернувсь з-над Йордану, і Дух на пустиню Його попровадив. Сорок день там диявол Його спокушав, і за тих днів Він нічого не їв, а коли закінчились вони, то вкінці зголоднів. І диявол до Нього сказав: Якщо Ти Син Божий, скажи цьому каменеві, щоб хлібом він став! А Ісус відповів йому: Написано: Не хлібом самим буде жити людина, але кожним Словом Божим! І він вивів Його на гору високу, і за хвилину часу показав Йому всі царства на світі. І диявол сказав Йому: Я дам Тобі всю оцю владу та їхню славу, бо мені це передане, і я даю, кому хочу, її. Тож коли Ти поклонишся передо мною, то все буде Твоє! І промовив Ісус йому в відповідь: Написано: Господеві Богові своєму вклоняйся, і служи Одному Йому! І повів Його в Єрусалим, і на наріжнику храму поставив, та й каже Йому: Як Ти Син Божий, кинься звідси додолу! Бо написано: Він накаже про Тебе Своїм Анголам, щоб Тебе берегли! і: Вони на руках понесуть Тебе, щоб коли не спіткнув Ти об камінь Своєї ноги! А Ісус відказав йому в відповідь: Сказано: Не спокушай Господа Бога свого! І диявол, скінчивши все цеє спокушування, відійшов від Нього до часу.» (Лк 4:1-13)

Читанням першої неділі Великого посту є фрагмент з Євангелія від Луки. Апостол Лука писав своє Євангеліє для широкої неіудейської аудиторії, приділяючи в ньому особливу увагу ролі жінок та положенню бідних. Цей уривок описує, як Ісус був приведений Духом у пустелю, де Його очікувало класичне випробування характеру – зіштовхнення лицем до лиця з такими викликами его, як самонадіяність, хвороблива зарозумілість. У цьому випробування Ісус повинен був стійко триматися до кінця, звільнюючись для свого істиного Я та своєї місії.

Сповнений Святого Духа Ісус повертається від Йордану й велеться Духом у пустелю, де протягом сорока днів Його намагався спокусити диявол. Він усі ці дні утримувався від їжі, і по закінченні цього часу перебуває у виснаженні. «І диявол до Нього сказав: Якщо Ти Син Божий, скажи цьому каменеві, щоб хлібом він став! » Коли диявол завершив усі випробування, він відійшов від Ісуса до часу.

Що є Дух? Чи відчували ви коли-небудь, що хтось (він, воно чи вона) тягне вас до того, щоби ви вчинили певним чином? Чи відчували ви колись, що повинні зробити щось, але не зробили чи відмовились від цього через страх чи сумніви? Якщо ні, перейдемо до наступного питання.

Що може для вас означати образ «пустелі»? В Ізраїлі, у цій маленькій та завжди неспокійній країні, відносно невелика Іудейська пустеля розташована недалеко від Єрусалиму, вона веде до Мертвого моря. Де були розташовані вашу періоди сухості? Чи були вони визначені вашим вибором? Характер такого досвіду є загадкою навіть для тих, хто навмисно бажає удалитися з території рясного поливу – відійти від ЗМІ, від роботи, від натовпу або від фальшивих примар самих себе. Що ви шукали у вашій пустелі? У медитації ви прагнули до тієї особливої якості істини, яку могли б знайти в пустелі, чи просто шукаєте на ще один вид зрошення?

«Спокусу дияволом» можна було б також перекласти і як «підштовхування до власних кордонів» — підведення нас до тієї межі, до якої ми б не бажали добровільно підійти, бо тут ми зустірнемося із ризиком випасти за межу відомого для нас світу. Чи торкалися ви колись власних меж?

«Звіри», про яких говорив апостол Марко, виходять на волю вночі, з шаф несвідомого. Якщо іх одного разу зустріти лицем до лиця, вони схлопуються та зникають, і тоді усі сили, зкуті раніше ними, повертаються до нас. Пройшовши крізь пута ілюзії до свого істиного Я, Ісус повернувся до світу зі своїм посланням посланням, виражаючи його абсолютно просто та ясно. І це послання – неочікувана надія; терміновий, невідкладний та недвозначний заклик до преображення нашого розуму.

Наші коротки вилазки до пустелі медитації, які ми будемо здійснювати протягом 40 днів посту, можуть привести нас до дивовижних та чудових відкриттів. Звичайно ми боїмося великих сюрпризів життя – таких як, наприклад, преображення розуму. Але що, якщо нам, кінець кінцем, немає чого боятися – в пустелі чи деінде? Що, якщо нам немає чого втрачати, крім власних обмежень?

break

Фото: о.Лоренс Фрімен OSB