о.Лоренс Фрімен OSB «Роздуми на Адвент 2015»

Адвентові медитативні рефлексії


articles_advent2015_5b

IV тиждень Адвенту

«Уставши ж, Марія у дні ці поспіхом пішла у передгір’я, в місто Іудине, і увійшла в дім За­харії, і привітала Єлисавету. Ко­ли ж почула Єлисавета привітання Маріїне, заграло дитя в утробі її, і сповнилася Духа Святого Єлисавета. І вигукнула гучним голосом і сказала: благословен­на Ти в жонах, і благословенний плід утроби Твоєї! І звідки це мені, що Мати Господа мого прийшла до мене? Бо, коли голос вітання Твого дійшов до вух моїх, заграло дитя радісно в утробі моїй. Блаженна ж Та, Яка увірувала, бо збудеться сказане Їй від Господа.» (Лк 1:39-45)

Присутність ненародженого й незримого в нашому житті починає відчуватися внутрішньо. Якщо ми будемо покладатися виключно на зовнішні свідоцтва наших органів чуття, ми ризикуємо втратити найважливіші рівні реальності. В найтемніші моменти нашого життя ми втрачаємо віру в те реальне, що в нас приховане — в поки що не здійснену обіцянку, в ще не народжене нове життя, що є серцем і душею нашого руху до Різдва.

Коли ми реагуємо на мінливі обставини, що обертаються у певному колесі фортуни, ми живемо у страху хаосу, що поглиная різні аспекти нашого життя, ми боїмося пережити черговий емоційний провал. Багато хто з нас більш чи менш свідомо існує в цьому стані страху й тремтіння. Або ж ми живемо в самому страху злякатися, бо пам’ятаємо, яким лякаючим може бути страх як такий. Цей страх — як ми можемо бачити на прикладі деяких реакцій сучасного суспільства на тероризм — порушує рівновагу нашої свідомості та розсудливості.

Подібно до того, як це відбувається у внутрішньому світі, ми також ризикуємо стати «духовно біполярними», здійснюючи коливання між світлим та темним началом у нашій внутрішній подорожі. Досвід Бога об’єктивується. Він, як нам здається, по черзі то відкривається нам, то абсолютно єорстоким чином забирається в нас — начебто в трагедії Шекспіра, де «боги граються з людьми, мов маленькі хлопчики із мухами».

Коли ж пробуджуються внутрішні почуття, ми опняємося в місці, де усі протилежності, усі злети й падіння нашого хаотичного й керованого емоціями его утримуються знов віднайденою стабільністю свідомості. Глибина, рівновага, пропорції, розсудливість формуються в цьому лоні внутрішньої непорушності. Прояви болю й радості, втрат і відкриттів у нашому житті неп стають менш інтенсивними. Але вони більш не зможуть виштовхнути нас із рингу незворушності — або ж, якщо їм все ж вдастся це зробити, ми не зможемо швидко піднестися назад для наступного раунду.

По мірі того, як зростає внутрішня рівновага — в нас зростає також Христос. Це робить прийняття — яке є необхідною умовою щастя — простим та інтуїтивно зрозумілим. Ви не знаєте, коли ваша рівновага може бути порушена зовнішньою турбулетністю. Але ви можете бути готовими до невідомого, як будівлі, спроектовані для зведення у сейсмонебезпечних зонах. Вам стане простіше набути впевненості перед обличчям невизначеності. У цій рівновазі та чуйності свідомості радість буття — а також здорове почуття гумору — супроводжуватимуть вас повсюди. Внутрішній вимір реальності не піддається науковим дослідженням. Ось чому сьогодні у нашій культурі прийнято ігнорувати цей духовий вимір. І тим не менш, ми отримуємо повідомлення з цього виміру буття, Божественне дитя штовхає нас зсередини у лоні наших можливостей, і Дух Святий несподівано переповнює нас.

break


articles_advent2015_4b

III тиждень Адвенту

«І запитували його люди, кажучи: що ж нам робити? Відповідаючи, він сказав їм: хто має дві одежини, хай дасть тому, хто не має, і хто має їжу, хай зробить так само. Прийшли і митарі хреститися від нього і сказали йому: учителю, що нам робити? Він відповів їм: нічого не вимагайте більше того, що призначено вам. Питали його також і воїни: а що нам робити? І сказав їм: нікого не кривдіть, не обмовляйте і задовольняйтеся платнею вашою. Коли ж народ чекав і всі роздумували в серцях своїх про Іоана, чи не Христос він, – Іоан усім відповідав: я хрещу вас водою: але гряде Сильніший за мене, Якому я недостойний розв’язати ремінь взуття Його; Він хреститиме вас Духом Святим і вогнем. Лопата в руці Його, і Він очистить тік Свій і збере пшеницю в житницю Свою, а полову спалить вогнем невгасимим. І багато іншого, втішаючи, благовістив Він людям.» (Лк 3: 10-18)

Немає нічого більш чудового за дитину, яка із нетерпінням чекає на щось, що, як цій дитині здається, має стати причиною її фантастичного захоплення. Сьогоднішній фрагмент Євангелія висловлюється про це дещо більш стримано — «народ бів у очікуванні», почувши благу вість із вуст Йоана Хрестителя. По меншій мірі, висловлена ним істина споводувала загальний інтерес. Дещо подібне ми спостерігаємо під час президентських виборів, коли одноденні месії потрапляють у поле нашої уваги, виринаючи із попередніх етапів виборчих перегонів, і зникають разом з тим, як великі надії людей змінюються зростаючим розчаруванням. І як сумно буває, коли дехто, хто жив надією, приходить до руйнації очікувань, залишаючись тільки з уламками своїх фантазій, що живлять тепер лише цинізм та відчай.

Блага вість, що розбурхала очікування людей і готувала їх до більшого, але й більш хвилуюючого виклику, яким став сам по собі Ісус, була по суті очевидною. Люди питали Йоана — «Що нам робити?» Чудове питання, яке ніколи не перестає бути актуальним. Проте Йоан дає дуже тривіальну відповідь, що повертає нас назад на землю із мандрування у мрійливих фантазіях — будьте щедрими з тим, хто бідний; будьте порядними й чесними з тими, з ким вас пов’язує робота; будьте добрими й задовільняйтесь тим, що маєте.

Чому ці поради звучать так істино, як тоді, так і тепер, пробуджуючи в нас надію?

Вони демонструють нам істину основу всякої надії, рівним чином як і первинну природу очікування. Так само, як Великий Піст вчить нас пошуку здорового аскетизму, Адвент веде нас до реалістичного виміру надії. Скільки ілюзій повинно розбитися вдризг, скільки мильних бульбашок наших мрій має луснути перш ніж ми почнемо бачити, що насправді означає це слово — надія? Для тих, хто медитує, молитовна формула, мантра — невблаганний руйнівник таких мильних бульбашок. Труд медитації наглядно показує, чому саме споглядальна свдомость є найоптимальнішим шляхом до людської величі, цивілізованого сенсу надії.

Прокляття зовнішнього терроризму, що розгортається в оточуючому світі, що задає ударів по невинних жертвах у місцях праці чи відпочинку, подібне до внутрішнього, інтеріорізованого тероризму соціальної експлуатації та економічної корупції. Вони обидва руйнують надію й замінюють очікування почуттям страху й гніву. Блага вість полягає в тому, що насправді є тим, чого варто очікувати і що нас не розчарує. Це наближуться до нас, чи коли ми починаємо бути присутніми для цього — воно часто залишається для нас непомітним, ми не впізнаємо це, бо воно виглядає буденно. Але ми можемо впізнати, що це те, чогоми чекали, в силу того, що воно перетворює нас усякий раз, коли ми намагаємося з’ясувати, що ж це таке і яким є сенс цього.

Якщо Великий Піст вчить нас самоконтролю, то Адвент швидше — терпливості. Але обидва пости за своєю суттю є чимось більш радісним й позитивним, ніж те, як вони можуть виглядати зі сторони. Дитина жадає подарунків Різдва, й подібним чином зріла людина спрямована до дару, яким є саме Різдво — обидва практикують сміливість надії й вірність очікування.

break

articles_advent2015_3b

II тиждень Адвенту

«У п’ятнадцятий рік панування Тиверія кесаря, коли Понтій Пилат панував над Юдеєю, коли в Галілеї тетрархом був Ірод, а Пилип, його брат, був тетрархом Ітуреї й землі Трахонітської, за тетрарха Лісанія в Авіліні, за первосвящеників Анни й Кайяфи було Боже слово в пустині Іванові, сину Захарія. І він перейшов усю землю Йорданську, проповідуючи хрищення покаяння для прощення гріхів, як написано в книзі пророцтва пророка Ісаї: Голос того, хто кличе: У пустині готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому! Нехай кожна долина наповниться, гора ж кожна та пригорок знизиться, що нерівне, нехай випростовується, а дороги вибоїсті стануть гладенькі, і кожна людина побачить Боже спасіння!» (Лк 3: 1-6)

Підготування до Втіленню починається з «гласу волаючого в пустелі». У сьогоднішньому Євангелії цим гласом є Йоан Хреститель, який першим розпізнає те, чого ми всі з таким нетерпінням очікуємо. Він — голос. Ісус — слово. Голос, що звучить в чистому повітрі безмовної пустелі.

В грецькій мові пустеля позначається словом eremos — відокремлене місце. Звідси походить поняття — відлюдник, ереміт, «той, хто живе на самоті». У медитації всі ми — відлюдники.

Медитація веде нас у пустелю, в місце, віддалене від всяких думок, оцінок, конфліктних образів і бажань. У цьому місці ми залишаємося з причини його спокою та чистоти. Тут ми знаходимо істину. Але також воно нас і лякає — адже в ньому ми повинні щось втратити і щось знайти.

Чим більше ми проникаємо в пустелю, усамітнення серця, тим більше ми заспокоюємо свій життєвий ритм. У міру заспокоєння розумової активності час також сповільнюється, до тих пір, поки ми не досягаємо рівня, де залишається тільки спокій — живий і люблячий спокій. Тут, вперше, ми можемо слухати безмовність без страху. Слово з`являється з цієї безмовності. Воно доторкається нас і в нас втілюється. І втілюючись в нас, Слово робить нас повною мірою втіленими і реальними у миті реальності.

Тільки тут, де ми відсікаємо всякий зв’язок з галасливим, уїдливим натовпом, що населяє наш розум, ми починаємо розуміти, що означає вислів «піти від світу». Це зовсім не передбачає ескапізму або ухилення від обов’язків. Піти від світу означає вступити в усамітнення, в якому ми здатні усвідомити, наскільки повно, неминуче ми втілені і включені в загальну мережу взаємин.

У пустельницькому чернецтві четвертого століття аскети віддалялися в пустелю тим глибше, чим старше ставали. За ними слідує весь світ, захоплений незрівнянною і ясною красою, що відкривається на цьому шляху.

break


articles_advent2015_2b

I тиждень Адвенту

«І будуть ознаки на сонці, і місяці, і зорях, і тривога людей на землі, і збентеження від шуму моря та хвиль, коли люди будуть мертвіти від страху й чекання того, що йде на ввесь світ, бо сили небесні порушаться. І побачать тоді Сина Людського, що йтиме на хмарах із силою й великою славою! Коли ж стане збуватися це, то випростуйтесь, і підійміть свої голови, бо зближається ваше визволення! Уважайте ж на себе, щоб ваші серця не обтяжувалися ненажерством та п’янством, і життєвими клопотами, і щоб день той на вас не прийшов несподівано, немов сітка; бо він прийде на всіх, що живуть на поверхні всієї землі. Тож пильнуйте, і кожного часу моліться, щоб змогли ви уникнути всього того, що має відбутись, та стати перед Сином Людським!» (Лк 21: 25-28, 34-36)

Випереджаючи офіційний, світський Новий рік, Адвент знаменує початок Християнського року, року літургійного. Можливо, для більшості людей це не настільки цікаво; але для тих з нас, хто це помічає, з’являється шанс переглянути наше ставлення до часу.

Секулярний час традиційно переплітається з сакральним часом. Під секулярним мається на увазі час, проведений у працях, щоб заробити і вижити, тоді як сакральне відсилає нас до перетинання зі світом вічним або духовним, або ж до проникнення цього світу в світ роботи і суспільства. Тільки з початком індустріальної епохи, з її оплачуваними відпустками, які намагаються зробити все быльш короткими, священні дні також стали поступово скорочуватися, до тих пір поки практично не зникли. Те, що залишилося, — Різдво, Великодні дні, або Успіння в латинських країнах — лише сліди святкувань, часто позбавлених своїх святкових значень.

Ця втрата священного часу стиснула наш світ, зменшуючи його багатство в його численних проявах. Це створило плоский світ, де час — гроші, а відпустка перестала бути часом, коли ми що-небудь «відпускаємо», подібно до того, як був виповнений відпочинку і потенційності Шаббат, — тепер він щільно набитий активністю і розвагами. Сьогодні, коли починається Адвент, ми можемо зіткнутися з цим лицем до лиця.

Ось чому нам йде на користь навіть просте усвідомлення релігійних свят і літургійних сезонів, причому як у нашій, так і в інших релігійних традиціях. Чим більшою мірою вони визнані й шановані, тим більше безплідними стають зусилля секулярного світу, а домінування матеріалістичних цінностей знижується.

Сьогодні годинник починаэ відлік часу до Різдва. Як тільки стартує цей відлік, ми відчуваємо, що все быльше посилюється очікування — що нагадує нам нетерплячість дітей, якы чекають подарунків, перебування з усією родиною і святкових страв. Але, як нам говорить сьогоднішнє читання, цей відлік нагадує також і про кінець часу. Початок неминуче дивиться в бік завершення. Народження ставить перед нами питання про сенс. «Тримати смерть перед очима» — це може здаватися дивною радою для тих, хто готується до дня народження. Однак це є повною картиною, яку священний час запрошує нас відкрити для себе.

До і після вашої щоденної медитації впродовж наступних чотирьох тижнів я пропоную також прочитувати короткий уривок з Писання, а також невелике читання з останнього листа о.Джона Мейна, напісаннного в грудні 1982 р. і включеного в книгу «Монастир без стін» (цей лист ми будемо поступово публікувати протягом усього посту).

І, в той час як комерційні ознаки Різдва, яке наближаэться до нас, зводять свою рекламну кампанію, спробуйте поглибити свої роздуми про шлюб священного і мирського. Це народження є союзом, а не поділом. Ось до чого, знову ж, ми готуємося, і ось що ми намагаємося краще зрозуміти.

break

Підпишіться на нашу розсилку та отримуйте адвентові рефлексії:
http://christian-meditation.com.ua/?p=195