о. Максиміліан Навара OSB «Чи існують суто європейські медитативні практики?»

Інтерв`ю з о. Максиміліаном Наварою OSB, з Осередку християнської медитації в Любіні

 

о. Максиміліан Навара OSB

Християнство протягом двох тисяч років свого існування створило багату і різноманітну містичну традицію. Йшлося не просто про пізнання певних таємниць, недоступних для інших, але про самодосконалення людини аж до обожіння – ставання самим Богом. Це досягалось, зокрема, шляхом практики тривалої медитативної молитви. Сьогодні нашим співрозмовником буде бенедиктинець, отець Максиміліан Навара з Осередку християнської медитації в Любіні, а ми попросимо його розповісти про певні аспекти сучасної католицької містики.

 — Розкажіть, будь ласка, чи медитація, котру Ви практикуєте, пов’язана з тією цілою християнською традицією повторювальної, монологічної молитви, що мала початок ще в практиках Отців пустині. Чи, може, це щось нове, сучасне?

о. Максиміліан Навара OSB

— Це – традиція, котра сягає самих початків християнства, традиція, котра народилась у пустині, коли монахи задумуються, що ж це значить молитись неустанно, такий бо вірш існує у листі до Фесалонікійців. Намагаються це робити у різний спосіб, а їхня практика дуже проста – вони попросту вивчають фрагменти Святого Письма, а потім повторюють їх безперервно протягом дня. Монахи шукають саме такі фрагменти, котрі є молитвою самі в собі: наприклад молитва митаря, який говорить про те, що він недостойний і не сміє навіть підвести до неба очей. Знаходять також у Євангелії від Луки молитву сліпця, котрий говорить: «Ісусе, Сине Давида, зжалься наді мною». Ті довгі фрагменти Святого Письма натуральним чином починають перетворюватись у короткі вирази, котрі рефреном звучать протягом цілого життя. Ці вирази настільки важливі й настільки часто повторюються, що попросту зливаються з їхнім життям, так що саме життя стає молитвою. Так народжується молитва, котру називають повторювальною, монологічною молитвою (від mono logos – одне речення чи одне слово). І як монах Касіян згадує у своїх розмовах з Отцями про те, що монахи молились в такий власне спосіб, а також подає приклад виразу, котрий використовується сьогодні у Римо-католицькій церкві на початку кожної молитви на вервиці: «Боже, допоможи». В такий спосіб народилась молитва, котра пізніше стала найпопулярнішою, і котру знаємо тепер як Ісусову молитву, тобто: «Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене грішного». Пізніше це все переходить в ту ісихаську теологію і в той факт, що монахи раптом починають зауважувати, як тіло, його позиція відіграє в молитві велику роль. Звідти походить наприклад практика поклонів. І на цій традиції ми основуємо свою практику.

— Але чи не йдеться в такому разі про сприйняття Вами певних теологічних позицій, котрі властиві саме східній церкві – Православній, проте радикально були відкинуті католицьким богослов’ям? Згадаймо, що саме у питанні про ісихаську містику: про позиції тіла підчас ісихаської молитви, а передусім про концепт енергій, такий важливий для розуміння цієї містики, у 14 сторіччі розвернулась дуже гаряча полеміка між Григорієм Паламою (одним з головних ідеологів ісихазму) та Варлаамом Калабрійським – італійським монахом та пізнішим католицьким єпископом Ґераче.

— Якщо говоримо про традицію монологічної молитви, тоді говоримо про ту традицію, котра сягає часів ще перед розколом, коли церква ще була єдиною – ще до 1054 року. Пізніше у Західній церкві ця форма молитви перетворюється у так звані акти піднесення, котрі рекомендували ще Отці церкви, і в цій формі вона й залишається в нас. Натомість, вона не мала такої форми, як це було у Східній церкві. Річ у тім, що віднесення до традиції монологічної молитви ніби зосереджує нас на джерелах, а не на тому, що з’явилось пізніше. Тож ми з охотою користуємось з тієї спадщини, котра є нашою спільною спадщиною, звертаємось до досвіду тих монахів, що дали початок тій ісихаській традиції. Натомість, якщо йдеться про практику, то насправді більшість, чи може навіть і всі ті, хто це практикує, не цікавляться богословськими питаннями. Тобто, люди, котрі приїздять до нас, аби медитувати, не замислюються над проблемою енергій і над спором Палами з Варлаамом, але йдеться тут про саму практику – вона бо є тим простором, де ми зустрічаємось з Богом, а всі інші питання – питання теології – мають походити з практики. Бо якщо почнемо від теології, тоді розум виведе нас поза конкретний досвід, коли Бог прагне з нами зустрітись. Тож практично не беремо до уваги ті богословські спори. Вони для нас у медитації неістотні. Тут важливим є користування зі спадщини цієї практики і певної форми тієї повторювальної молитви, що допомагає зростись слову з життям.

— Незаангажовані в такі практики люди можуть часто вважати, що християнська медитація є попросту запозиченням з певних східних – буддійських наприклад – практик, а, відповідно, це не щось автентичне для християнства. Отже, практика такої медитації не надто популярна у західному світі. Як Ви це прокоментуєте?

konferencje

— Ну, напевно непопулярна, і ще пройде багато часу, аж поки вона стане чимось натуральним. Натомість, дуже радісним є те, що було вже багато публікацій на цю тему, в тому числі і польською мовою. Тож свідомість існування такої традиції зростає серед католиків. Проте, це така наша схоластична помилка, котра призвела до того, що богослов’я відійшло від життя, тож завжди коли говоримо про певну форму молитви чи про певну техніку, це сприймається як запозичення. Проте, це не так, бо кожна молитва має якусь форму: чи словесну, чи коли стаємо на коліна, кланяємось, чи хрестимось. Тож це може бути нерозумінням того, ким ми є. А ми є християнами. І факт втілення говорить, що тіло відіграє дуже важливу роль. Але коли говоримо про техніки молитви, то це на Заході, а особливо тут у Польщі, асоціюється з певним східним запозиченням. Натомість, наша діяльність передусім полягає на тому, аби усвідомити, що про жодне запозичення тут не йдеться. Йдеться про повернення до нашої традиції. А той факт, що це така площина, на котрій можна зустрітись з представниками інших релігій – це вже інша річ, котрою ми не займаємось. Пріоритетом є те, щоб практикувати повторювальну молитву аби вона стала безперервною. І якщо так є, раптом ми починаємо розуміти, що тіло відіграє важливу роль і що має в тій молитві приймати участь. Раптом зауважуємо, що свідоміше включаємо тіло до молитви через, наприклад, сидячу позицію з випрямленим хребтом. Це впливає на медитацію: ми більш зосереджені, можемо довше витримати в такій позиції.

— Говорять, що саме після ІІ Ватиканського собору можна спостерігати певне відродження містичної традиції у Католицькій церкві. Йдеться як про такі медитативні, споглядальні практики, так теж і про богословські дослідження, пов’язані саме з негативною теологією. Чи справді так є? Чому?

— Гадаю, що після ІІ Ватиканського собору з’явилась велика відкритість. І ця відкритість призвела до того, що ми почали зауважувати якийсь вимір, котрий не обмежується лише дотриманням заповідей, але сягає дуже далеко, ще глибше – попросту йдеться про містичне життя. Собор не відкрив такого життя, бо воно завжди існувало в церкві. Але йдеться про таку загальну свідомість, котра напевно є більшою, ніж перед Собором. Було показано, що до такого глибокого духовного життя покликані не тільки монахи у монастирях, але й кожний християнин. І це призвело до того, що раптом багато людей почало цікавитись і займатись цим.

Нагадаємо, що ми розмовляли про католицьку медитацію, а нашим співрозмовником був бенедиктинець, о. Максиміліан Навара з Осередку християнської медитації в Любіні.