о. Джон Мейн OSB «Спільнота любові», г. 16 «Бенедиктинська молитва»

16. «Бенедиктинська молитва»

articles_jm_col_16b

Не буде перебільшенням, говорячи про св. Бенедикта як про ідеального ченця, побачити його переважно як «людину, що живе для інших». У його Правилі це чітко помітно по його баченню чернечої родини як спільноти взаємної любові, взаємного послуху, чуйності — істинно християнської спільноти, в якій кожен турбується про інших, а не про себе. Таким є головний орієнтир монастиря св. Бенедикта, і саме це формує його як спільноту тих, хто молиться.

Особливе підкреслення цієї спільнотної природи чернечого шляху може здатися спочатку досить дивним акцентом в обговоренні бенедиктинської молитви. Проте, точне розуміння сили і мудрості підходу св. Бенедикта до молитви бере свій початок в тому, як він точно засвоїв теологію спільнотної любові, викладену в Першому посланні св. Йоана: «І ми оцю заповідь маємо від Нього, щоб, хто любить Бога, той і брата свого любив» (1 Ін 4:21)

Сила чернечої спільноти грунтується на тому факті, що ми покликані пізнати себе через удосконалення взаємовідносин, що встановлюються нами з нашими братами й сестрами, і кожна з таких взаємин сама по собі є таїнством наших найбільш фундаментальних відносин з Христом і з Його Отцем у Святому Дусі. Втілення Христа відкриває нам всю повноту цих відносин в Його абсолютної любові до Отця і Його повної любові до нас — «навіть до смерті хресної». Чернече покликання — це покликання досліджувати ці фундаментальні взаємини у всій повноті — чого б це нам не коштувало.

Правило св. Бенедикта побудоване на усвідомленні того, що ми фактично від початку існуємо в середовищі цих взаємин. І в цих відносинах ми не зосереджені на інтересі до самих себе — наприклад, коли ми ставимо досконалість нашої власної релігійної рутини перш ніж турботу про своїх братів і сестер в чернечій родині. Якби це було так, ми отримали б ті егоцентричні і деформовані взаємини, які Сартр описав фразою «пекло — це інші». Ми можемо назвати це «деформованими відносинами», тому що, замість істинної общинності, що мала б вести до взаємного удосконалення нашої зустрічі з іншими, вони зводяться лише до усвідомлення нашої власної ізоляції в натовпі.

Релігійні громади повинні повною мірою усвідомлювати різницю між «натовпом» і «істинної спільнотою». У нашому житті ми намагаємося пережити і максимально глибоко досліджувати запрошення, звернене до всього людства: увійти в спільноту, як в спільноту любові — любові Святої Трійці. Поняття натовпу, в моєму розумінні, найбільш повно розкрив К’єркегор. Він сказав: «Натовп, за самою своєю суттю, є фальшивим: він робить індивідуума нездатним до розкаяння і безвідповідальним».

К’єркегор дуже добре вивчив цього анонімного левіафана, і його видовище жахнуло його настільки, що в жаху своєму він допустив іншу крайність, перебільшивши незалежність індивіда. Тим не менш, його тексти й надалі несуть надію тим, хто відчуває себе зануреним у цей самотній натовп.

Але мислителі, що стали послідовниками традиції екзистенціалізму, зробили спробу відновити рівновагу й показали нам сутнісний парадокс нашого незалежного існування у спільноті. Як би там не було, натовп залишається символом протиріччя. Хайдеггер, наприклад, назвав це «das man» — «вони» [1]. Хайдеггер дав цьому явищу навіть більш влучне визначення, ніж К’єркегор, сказавши: «Кожен — це» інші «, але ніхто не»він сам»».

Ось у чому полягає сила справжньої християнської спільноти: коли кожен живе для інших, він або вона нарешті стають собою. Життя громади виростає зі слів Христа: «той, хто втрачає життя своє, знаходить його» [2]. Іншими словами, істинне «я» ми знаходимо у спільноті, а не в натовпі. Бентежне і стражденні «я», яке уславили романтики-декаденти, є фантазією нашого існування, яке нас пригнічує доти, доки ми продовжуємо жити в натовпі, жити його страхами, викликаними бажанням самозахисту.

І ось ми підійшли до фундаментальної відмінності між натовпом і спільнотою. Натовп завжди захищає й виправдовує тих, хто в ньому потонув. У натовпі ми відчуваємо наше власне особисте «я» як обмежене і як те, що обмежує нас. Ми немов схоплені ментальністю натовпу. Але досвід спільноти — звільняє. Спільнота завжди вказує нам шлях вперед, за межі самих себе. Вона ніколи не стає завершеною формою — попереду завжди щось більше, глибший спільнотний досвід. Переконаність св. Бенедикта в тому, що за межою чернечої спільноти завжди має бути скит — найважливіший приклад долаючої себе природи справжньої християнської спільноти. Причина в тому, що натовп завжди існує лише для себе самого. Він постійно шукає, що б йому ще поглинути, щоби, таким чином, стати ще більш вагомим натовпом. Спільнота ж, у свою чергу, завжди існує для тих, хто її складає. Її мета — дати включеним в неї людям можливість зростати, і, як передбачав св. Бенедикт, якщо це зростання буде достатнім, учасники спільноти зможуть зрости навіть за межу її самої.

Покликання чернечого шляху — це жити в спільноті все більш глибоко, найвищою мірою. У цьому досвіді дослідження наших взаємин з іншими ми приходимо до розуміння, що все це, по суті, одні й ті ж відносини, одна спільнота. Отець Тейяр де Шарден SJ одного разу сказав, говорячи про Євхаристію: «всі причастя — це, по суті, одне Причастя». І це, звичайно ж, саме те, що мав на увазі св. Йоан, коли говорив, що той, хто любить, живе в Господі, і Господь живе в ньому. Гідне завершення чернечого життя — це усвідомити такі взаємини. Як саме ми можемо до цього дійти?

Уїст Х’ю Оден якось писав, що першочергове завдання шкільного вчителя — це вчити дітей, причому в секулярному сенсі, шляху молитви. Під цим він розумів здатність повною мірою концентруватися на чомусь або на комусь іншому, ніж ти сам — наприклад, стати повністю уважним до внутрішнього зв’язку поеми, бути поглинутим гармонійною тональністю картини, оцінити логічну завершеність математичної проблеми, побачити складну структуру листа під мікроскопом. Кожен з цих дослідів дає студенту або студентці можливість перевершити обмеження власного «я», його бажань, і перейти до досвіду концентрації на Іншому.

Св. Бенедикт називав монастир школою, і в цій школі ми повинні вивчити найважливіший, первинний урок — концентруватися на Іншому, залишити позаду наше власне помилкове его, всі його бажання. Шлях св. Бенедикта досить простий. У намірі навчити нас любити Бога, якого ми не можемо побачити, він пропонує нам почати з того, щоб полюбити нашого ближнього, якого ми якраз бачити можемо. Іншими словами, його бачення, за своїм характером Йоанове, полягає в тому, що якщо ми не зможемо сконцентруватися на нашому ближньому, ми не зможемо сконцентруватися і на Бозі.

Далі, св. Бенедикт вказує на те, що дві реальності нашого життя — молитва та спільнота — по суті є одним цілим. Концентрація на нашому ближньому в любові й на Бозі в нашій молитві для св. Бенедикта є таким самим проявом вічної молитви Христа, що знаходиться в люблячих взаєминах з Отцем. Монастир як такий заснований і вкорінений саме в цих люблячих взаєминах.

Цілком очевидним є те, що в чернечій молитві спільнота поглиблює сенс власного самодолаючого характеру, впроваджуючи періоди безмовного спільнотного поклоніння до і після Літургії Годин.

Правило св. Бенедикта не дає нам упорядкованого викладу його теорії молитви. Проте він однозначно інструктує своїх ченців молитися часто і з цією метою він засновує в монастирі окрему кімнату для молитви — місце тиші. Всі повинні проявляти повагу й благоговіння до цієї кімнаті — ораторіуму, молитовні монастиря. Молитва повинна бути швидше короткою, ніж довгою, вона має бути частою, простою і тихою. Вдавайтеся швидше до сліз, ніж до слів — говорить він нам [3].

Цими кількома штрихами великий майстер вказує нам шлях до бенедиктинського споглядання. Безмовність, благоговіння, чистота серця, таємниця. Чернець, перебуваючи на шляху всього свого життя, стає все більш чутливим до присутності Бога. Що може бути більш природним, ніж постійно закликати у свою свідомість невимовну таємницю Божої присутності серед нас, поклоняючись йому в безмовності? Вже сама молитовна кімната стає нагадуванням для нас — про те, що ми повинні входити у внутрішню кімнату власного серця, щоб возз’єднатися там із Господом.

Але, хоча сам Бенедикт і не написав повної інструкції про молитву, він відсилає читача Правила до текстів св. Іоанна Кассіана. Це може здатися дивним, що такий великий вчитель, як Бенедикт, дає нам так мало точних інструкцій про молитву, при цьому так багато уваги присвячуючи начебто незначним нюансам спільного життя. Відповідь, безумовно, в тому, що, як і безліч духовних наставників, які жили до й після нього, св. Бенедикт вважає практично неможливим описати весь свій духовний досвід, який він сприйняв як щось дійсно невимовне. Одна з його найважливіших настанов, звернених до монахів, полягає в тому, щоби вони не були прив’язані до багатослівності.

Коли ми звертаємося до «Співбесід» Касіяна, які, безсумнівно, були дуже добре відомі Бенедиктові, ми знаходимо там вчення про молитву, що повністю узгоджується з усім, що ми знаходимо в Правилі. І Касіян, і Бенедикт діляться з нами тим самим фундаментальним баченням чернечого життя. Касіян у своєї першої співбесіді говорить про те, що фінальна мета нашого шляху — це Царство Боже. Але, за його словами, наша найближча мета — це очищення серця, і без цього ми ніколи не досягнемо фінальної мети.

Цей акцент на Царстві має величезне значення та жваво вказує на весь характер чернечого життя. Образ Царства вказує на абсолютне панування Бога в житті ченця. Монах — це людина, повністю захоплена Словом Божим: «Слухай, дитя» (Правило, пролог). І знову з цієї ідеї виникає вся важливість пророчого характеру чернецтва. Як результат нашого слухання, як результат нашого власного досвіду цього Царства — панування Бога в наших серцях — все життя ченця сповіщає Царство Боже, коли «нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос » (Кол 3:11). Тут прихована перетворююча сила чернечого життя. Життя монаха — це постійний заклик до життя згідно Слова Божого. Кассіян користується уявленнями про Царство Боже, викладеними в синоптичних Євангеліях, але він також міг би вдатися і до образу «життя в усій повноті» з Євангелія від Іоанна, так як це і є правдива остаточна мета нашого шляху — повнота життя.

 

[1] Das Man (нім. Man — невизначено-особистий займенник) — поняття, введене Хайдегером в роботі «Буття і Час», що описує анонімний, безособово-конформістський натовп, в якому втрачено справжнє існування особистості. «Das Man позначає якесь безлике» людство», чия думка наказує образ мислення і існування індивідам […] Безликий «народ» є зануреним у повсякденні турботи про насущне, про речі, а спосіб існування речей, якими стурбований цей «народ», стає для нього еталоном розуміння будь-чого сущого, в тому числі і людини. » (А.Б. Демідов «Феномени людського буття»)

[2] «Хто душу свою зберігає, той погубить її, хто ж за Мене погубить душу свою, той знайде її» (Мт10:39)

[3] «Не за багатослів’я буваємо почуті, а за чистоту серця, розтрощення і сльози» (Правило Св. Бенедикта, р. 20)

break

Фото: Бенедіктінській ретріт-центр, Шульер, Небраска, США (www.stbenedictcenter.com)

Переклад: Марія Захарова, Альберт Захаров