о.Лоренс Фрімен OSB «Великопісні роздуми» 2015 р. (V тиждень)

V тиждень


Субота V тижня Великого посту (28 березня)

10679875_312031948969801_7562045047946668879_oІв 11:45-57:
«…не ходив більш Ісус між юдеями явно, але звідти вдавсь до околиць поближче пустині, до міста, що зветься Єфрем, і тут залишався з Своїми учнями.»

В інструкції перед зльотом літака нам, як правило, говорять, що в разі виникнення надзвичайної ситуації ми повинні залишить всі свої речі, — навіть, можливо, взуття. Мені завжди цікаво, скільки ж людей в разі подібної ситуації буде намагатися схопити свою сумку, ноутбук або дістати документи з багажу у верхньому відсіку. Мабуть, це дуже важко в умовах кризи, — відкинути все; точно також, як і під час щоденної медитації. Це і речі, і думки.

Коли пасажири рейсу 11 вересня готувалися до свого кінця, вони, здається, хвилювалися лише про одне. Їх заштовхнули в повну відчуженість, як це відбувається із засудженими, що чекають виконання смертного вироку, або хворими в термінальній стадії захворювання. Багато хто з них хотів лише зателефонувати тим, кого любить, щоб сказати про цю свою любов.

У критичні моменти життя Ісус був на самоті, але в цьому усамітненні Він був зі своїми найближчими учнями. Подібно до тих, чиї ворота відзначені крейдою, і хто очікує опівнічного стуку в двері, Він чекав зрадницького поцілунку в саду, — і інстинкт підказував, що потрібно бігти в пустелю — місце, що асоціюється і з самотністю, і з найглибшими взаєминами, що лежать в основі нашого буття. Він віддалявся в усамітнення разом з тими, кого розумів краще за всіх, і хто — незважаючи на всі їх падіння, — також міг зрозуміти Його краще за всіх.

Усамітнення правдиве і навіть часто чудове, навіть коли болісно. Самотність ж часто стає пеклом, що виткане з ілюзії відокремлення. В усамітненні ми здатні на сильні і глибші взаємини, тому що в ньому ми відкриваємо власну унікальність, навіть (або особливо) коли ця унікальність асоціюється зі смертю.

Якщо медитація говорить нам про звільнення від уподобань і подорож в пустелю усамітнення, вона також здійснює для нас відкриття єдності з іншими, — те, що ми називаємо спільнотою. Знання того, що ми разом з нашими друзями та співучнями знаходимося в Присутності нашого Вчителя, навіть коли матеріальні речі розсипаються на порох, є для нас джерелом ні з чим незрівняної радості.


П`ятниця V тижня Великого посту (27 березня)

10537156_315352965304366_7060401099428328097_oІв 10:31-42:
«…Отець у Мені, а Я у Отці»

Будь спосіб життя або вид діяльності, який вчить нас не робити себе центром уваги, гідний бути названим духовним шляхом. З іншого боку, існує маса речей, які називаються «духовними», та які — особливо якщо практикуються неправильно — можуть зробити нас вельми егоцентричними.

Сімейне життя може бути виснажливим і, здавалося б, залишає не так багато часу для можливості заняття специфічними «духовними практиками», але воно вчить нас зосереджуватися на інших. Тому воно також є хорошою підготовкою до споглядання. Навпаки, чернече життя може дати нам достатньо часу для молитви, але також і постійно утримувати нас у легкому стані незадоволеності, змушуючи повторювати все ті ж непродуктивні цикли мислення і поведінки. Але при цьому воно може стати хорошою підготовкою для служіння миру.

Нас приваблюють шляху, орієнтовані на інших людей, тому що ми жадаємо відносин і зв’язків, які, в сукупності, дозволять нам пережити досвід осмисленості буття. Шлюб, сім’я, дружба, спільнота, служіння, — все це шляхи, які можуть навчити нас приділяти увагу іншим людям. Втім, ми дуже швидко розуміємо, що подібне зосередження на інших — нелегкий шлях, якого важко дотримуватися. Але також ми розуміємо, що ми стаємо краще і вільніше, стаємо більш відкритими любові, коли вчимося жити подібним чином. Потім ми бачимо, що духовний шлях — це праця. По суті, це праця любові.

Ми вже не вважаємо, що ченцям споглядання і медитація даються краще, ніж людям, які перебувають у шлюбі. Ми розуміємо, що духовна цінність будь-якого стилю життя вимірюється тим, наскільки він дає нам можливість не концентруватися на власному «я», а спробувати знайти це «я» в інших, звільняючись від постійного відзеркалення власного его.

Євангелія показують нам Ісуса, який не був одружений, але не був і ченцем. Де ж Він навчився, що Бог у ньому, а Він у Бога? І як Він навчився, як пояснити цей досвід Царства звичайним людям в такому простому, але глибокому вченні? Що призвело Його до настільки повного покладання центру в інших, заради яких Він поклав своє життя?

Ми знаємо, що Він постив сорок днів у пустині, взяв контроль над спонуканнями его і, ведений Духом, виконав свою місію. Ми знаємо, що Він регулярно віддалявся в місця тиші і спокою. Можливо, це все, що нам потрібно знати, — що Він знав про себе сам, — і чого ми повинні наслідувати в намірі усвідомити, що Він наш Учитель. І пізніше, можливо, відкрити для себе, як саме Він є нашим Шляхом до Отця.


Четвер V тижня Великого посту (26 березня)

articles_lent2015_33bІв 8:51-59:
«…Перш, ніж був Авраам, Я є»

Найпотужніша цифрова камера в світі була сконструйована в Андах, щоб сфотографувати невидиме, — галактики, розташовані на відстані не менше восьми мільйонів світлових років. Це частина проекту з відкриття «темного всесвіту» — енергії, яку наука поки не може пояснити. Якщо пов’язані з цим гіпотези виявляться вірними, то існуюча стандартна модель, що описує космос, прийнята нами сьогодні, стане неповною і незадовільною.

Дослідження темної матерії включають пошуки нових «супер-частинок», які, як це уявляється зараз, можуть проникати крізь звичайну матерію без будь-якого відчутної взаємодії. Це означає, що навіть у самих віддалених частинах міжгалактичного простору може існувати всепроникна енергія, що відрізняється від усього, відомого нам досі. Вчені досліджують можливість існування множинних всесвітів, у кожному з яких існують різні закони фізики. У момент Великого Вибуху, що призвів простір і час до існування, з’явилася рівна кількість матерії і антиматерії. І вчені намагаються дізнатися, де ж ховається «друга частина» всесвіту.

Найбільш раціональні та науково мислячі уми світу, зайняті в подібних дослідженнях, схвильовані цим ковзанням по краю новітніх континентів пізнання. Шлях непізнаного — це завжди шлях більш глибокого гнозису, більш повного знання. «Пізнати це, хоча воно і за межами знання,» — як Св.Павел сказав про таємницю Бога («пізнати Христову любов, яка перевищує знання», Еф 3:19), що відкрилася у Христі.

Нам необхідні всі оновлені метафори, до яких ми тільки можемо вдатися, щоб рухатися далі до горизонту, що постійно віддаляється, до горизонту, який ми перетинаємо в мовчанні. В безмовності великого «Я є». І тоді ми відкриємо, без сумніву, що і там, на відстані восьми мільйонів світлових років, — тобто, в часі, який є для нас далеким минулим, — не меншою мірою існує те ж саме «тут і зараз».

Яка хвилююча причина для наших власних досліджень істини у нашій щоденній медитації. І як цікаво думати про Святе Письмо, як про зашифровану мапу цієї подорожі.

(Мозаїка мавзолею Галли Плацідії в Равенні)


Середа V тижня Великого посту (25 березня, Благовіщення)

articles_lent2015_32bЛк 1:26-38:
«…Марія промовила: Я ж Господня раба: нехай буде мені згідно з словом твоїм!»

У більшості з нас є сцени з життя, які справили настільки сильний вплив на нашу уяву, що ми вже ніколи не зможемо їх забути — принаймні, до тих пір, поки пам’ятаємо своє власне ім’я і все ще розуміємо призначення простих предметів (наприклад, ключа). Індивідуальні спогади вибагливі, але в них завжди є щось від істини, що відчувається в деяких особливих моментах, і неважливо, відзначені ці моменти стражданням або радістю. У довготривалій перспективі, коли миттєвий емоційний вибух згас, залишивши лише сяючий слід істини і таємниці, стає навіть не настільки важливо, чи був наш досвід радісним або скорботним, втратою або придбанням, болем або блаженством.

Також існують сцени, — такі як, наприклад, Благовіщення в Євангелії від Луки, — які назавжди закарбувалися в колективній уяві віри. Вони стали золотим стандартом, свого роду втіленням сенсу. В епоху, коли християнська релігія і культура були інтегровані (а епоха подібної інтеграції вже пройшла) ці сцени нескінченну кількість разів зображувалися і відтворювалися, а також були коментовані знову і знову. Щоб переконатися в цьому, вам досить відвідати, наприклад, будь-яку галерею мистецтва Ренесансу.

Сьогодні, в день Благовіщення, починається земна історія Ісуса. Слово стає плоттю. Але поки це відбувається у сокровенній таємниці лона. Коли жінка вже впевнена в тому, що чекає дитину? Як кожен з нас дізнається, що щось, що має відбутися в майбутньому, вже росте в нас? Головне, що ми бачимо в сьогоднішній історії, — це просте і велике «хай буде так», «нехай буде мені згідно з словом твоїм», велика згода, що дозволяє всьому розпочатися. Коли відбувається зачаття, ми ще не знаємо, яку форму набуде наше майбутнє. В теперішньому моменті — в Бозі — це завжди відбувається «тут і зараз».

Момент Благовіщення сьогодні — для кожного з нас. Наша медитація — це наша згода.

(Генрі Оссава Таннер «Благовіщення»)


Вівторок V тижня Великого посту (24 березня)

articles_lent2012_6_bІв 8:21-30:
«…А Той, Хто послав Мене, перебуває зо Мною; Отець не зоставив Самого Мене, бо Я завжди чиню, що Йому до вподоби»

Один чоловік завжди прагнув догодити батькові і заслужити його схвалення. Вже в зрілі роки, коли він був давно одружений і мав власних дітей, він надав батькові вирішальний знак схвалення й любові. У зв’язку з солідним ювілеєм він купив своєму батькові те, що, як він знав, той завжди дуже хотів, — мотоцикл «Харлей Девідсон». Цей жест був звернений до рідкісного моменту довірливої близькості, коли його батько, багато років тому, поділився з ним цим секретом. Коли він підніс свій подарунок, це, на жаль, не стало тим дивом, на яке він сподівався. Його батько прийняв подарунок ввічливо, але холодно, зберігаючи відчужений вираз, ховаючи свої почуття від сина, так само, як робив це завжди. Серце його дорослого сина було розбите; раптово він знову став спустошеним маленьким хлопчиком, що волає до чоловічого схвалення, якого він ніколи так і не отримав.

Подібна ситуація не має нічого спільного з атмосферою сьогоднішнього читання. Ісус посилається, як Він часто це робить в Євангелії від Івана, на взаємини з Його (а також і нашим) Отцем. Але ці відносини не є, як у наведеній вище історії, пісхологічним взаємозв’язком. Образ батька чи матері є настільки могутнім для більшості людей, що можна було б поставити під сумнів мудрість порівняння Бога з будь-яким з цих термінів, настільки перевантажених психологічним багажем в рамках кожної індивідуальної життєвої історії.

Культура, в якій жив Ісус, не знала ідей Фрейда. Як нам відомо, фрейдистська парадигма виявляє під поверхнею людських взаємодій якісь найпростіші, примітивні підстави. Але набагато більшим, ніж будь-що подібне, є той рівень, на якому Ісус використовує символ власних взаємин «з Отцем», символ, що є Його універсальним орієнтиром і джерелом сили. Це можна назвати людським, але ніяк не психологічним. Це щось онтологічне: характер буття як такого, індивідуального або міжособистісного, того, чим все є саме по собі. Буття.

Але так чи інакше ми можемо продовжувати задаватися питанням: «що ж це значить?» Ісус використав образ Отця, вказуючи на Того, з ким ми можемо взаємодіяти. Образ Отця здатний проілюструвати те, що неможливо передати словами, але що є набагато більш реальним, ніж будь-яка з можливих думок. З цієї причини, саме переживання цього глибокого й найпростішого рівня реальності є єдиним шляхом, на якому «нелюбимий син» може прийти до зцілення й віднайти «батьківську любов».

У пустелі, в нашій медитації, ми переживаємо занурення крізь шар психології (звичайно ж пару разів зазнавши падінь по дорозі), що несе нас до самої основі буття.


Понеділок V тижня Великого посту (23 березня)

10433863_272897282883268_9061418444078827989_nІв 8:1-11:
«…Хто з вас без гріха, нехай перший на неї той каменем кине!»

Ясність зростає разом з духом прийняття і очищенням свідомості. Ми більш не зможемо концептуалізувати цю ясність якщо будемо дивитися крізь абсолютно прозорий екран. Ми будемо бачити не його, а крізь нього. «Бачення Бога» — це просто «бачити», а не «дивитися». З цим баченням, яке є результатом очищення серця, ми зможе з повною ясністю дивитися крізь усі ілюзії і самообмани, крізь всі ігри, в які грає наше его.

Але подібна ясність відокремлює того, хто нею володіє, від натовпу, — наприклад, від натовпу, що накинувся на жінку, звинувачену в подружній зраді. Хіба нам не подобається відчувати, що ми праві, що ми краще за інших, а наше маленьке его возвеличено такими ж самовдоволеними людьми навколо нас? Це ефект скандуючого натовпу на футбольному стадіоні, атаки расистів або групового зґвалтування. Ми підкріплюємо один одного і лестимо один одному, атакуючи когось, хто слабший за нас, і неважливо, чи є наша жертва безневинною, або була спіймана на тому, що зробила щось не так. Наша лють по відношенню до жертви ховає наш власний сором.

Необхідна хоробрість і ясність, щоб розірвати зв’язок з натовпом і залишитися на стороні правди. Навіть у цій історії, Ісус не торкнув серця тих, хто збирався забити цю жінку. Він просто відняв у них фальшиві аргументації та виправдання їхніх власних дій. Їх колективне его тимчасово здулося, як проколота повітряна куля, — і точно також стиснулися і їх індивідуальні, маленькі его. Але уявіть собі, як же вони, мабуть, зненавиділи Його, коли повернулися додому і стали обговорювати те, що трапилося. Швидше за все, до цього моменту жінка вже встигла врятуватися втечею. Таким чином, їх новою мішенню став Ісус.

Ясність і співчуття не завжди сприяють соціальному успіху.


V неділя Великого посту (22 березня)

articles_lent2015_30bІв 12:20-33:
«…на те Я й прийшов на годину оцю»

Людська свідомість схильна до швидких реакцій. Ми не отримуємо того, чого хочемо, — і ми скаржимося, впадаємо в лють або атакуємо всіх і все, що ми тільки можемо звинуватити через наше розчарування. Вражаюче, наскільки жорстокими і ірраціональними ми можемо бути по відношенню до, здавалося б, абсолютно незначних речей, коли справи йдуть не на нашу користь. У такі моменти ми особливо сильно впираємося каблуками в бруд негативу і гніву, навіть якщо, роблячи так, лише збільшуємо нашу власну біль і дистанцію, яка відокремлює нас від інших.

Біль і смуток, як правило, ізолюють нас. Іноді вони навіть відривають нас від руки, що тягнеться, щоб врятувати нас, знову єднаючи нас із джерелом співчуття і зцілення. Єднаючи нас із іншими. Біль і гнів можуть викликати найпотужніше займання, яке веде нас до певного темного задоволення, навіть якщо це завдає шкоди нам самим.

Свідомість може реагувати — а може і відповідати на запити. Тренований розум має доступ до духовного розуму серця, до знання, яке ми звемо мудрістю, — і він швидше відповідає, ніж реагує. Навіть у самій серцевині втрат, замішання і страху ми можемо навчитися вибирати інший шлях. Замість реакції гніву з’явиться відповідь прийняття. Простого прийняття того, що є. У цій відкритості правді — а правда є те, що є — можливість насильства розчиняється. І з цієї більш високої точки свідомості видно, що насильство викликане причиною страхітливої відсутності уяви.

Ісус сказав: ось чому Я тут, ось чому зустрічаюся з усім цим обличчям до обличчя. Коли ми відповідаємо на події таким чином, ми залишаємо минуле позаду, і яскраве світло, що світить нам з цього очищеного минулого, висвітлює нам шлях вперед.

break

Фото: о.Лоренс Фрімен OSB, Perpetua Claritas