о.Лоренс Фрімен OSB «Великопісні роздуми» 2015 р. (I тиждень)

I тиждень


Субота I тижня Великого посту (28 лютого)

10647128_315356028637393_2125835989299976489_nЛк 5:27-32:
«… Лікаря не потребують здорові, а слабі. Не прийшов Я, щоб праведних кликати до покаяння, а грішних.»

Цікаво, чому, варто вам хоча б віддалено згадати про що-небудь релігійне або спробувати встановити зв’язок між релігією і духовністю, більшість людей одразу ж починає думати про мораль, табу, гріхи і суд, провину й покарання?

Як же погано Християнство прорекламувало своє вільне, безкоштовне, універсальне «медичне страхування». Забудьте про державні програми: тут вам дадуть дивовижні гарантії. Ісус не суддя, але цілитель. Як тільки ми захворюємо (адже всі ми знаємо, що віруси атакують нас постійно, навіть якщо ефект цього поки не помітний), серйозне захворювання або розлад (наприклад, психічний) негайно відсилає нас до божественного лікаря. Климент Олександрійський називав Його «святий заклинатель болящих душ, усезцілювальне Слово».

Релігія швидше нагадує лікарню для стражденних, аніж іміграційний контрольно-пропускний пункт, з якого вас
у будь-який момент можуть відправити назад. Духовність — це ліки без найменшого шкідливого побічного ефекту; це не просто болезаспокійливий засіб, і це не плацебо.

Медитація є точкою доставки. Але ви повинні насправді бути присутнім в цій точці. Діти знають це настільки інтуїтивно, що відчувають, коли їх розум стає схвильованим або відчуває біль, їм просто потрібно звернутися до цього божественно простого способу присутності Того, хто завжди є присутній в нас, і тоді вони знайдуть зцілення, оновлять настройки, і в їхнє життя повернеться посмішка.

І — крім усього іншого — як ваші справи з великопісною духовною практикою? Якщо вам не вдається — чи відчуваєте ви, що Бог незадоволений? А якщо ваші справи йдуть непогано — чи відчуваєте ви, що задоволені собою?


П’ятниця I тижня Великого посту (27 лютого)

10387620_272889719550691_6738261756005569279_nМт 9:14-15:
«… Лікаря не потребують здорові, а слабі. Не прийшов Я, щоб праведних кликати до покаяння, а грішних.»

Є час плакати й час реготати. Час обіймати і час ухилятися від обіймів. Час сказати «ні», і час сказати «так». Час медитувати, і час встати на ноги, піти до друзів, або почитати книгу. Час покликати, і час зберігати мовчання. Час досліджувати світ, і час залишитися вдома.

Звичайно ж, ми всі це знаємо, — особливо якщо ми старше двадцяти. Потік часу — це хвилі, а не пряма лінія. Хвилі викликані приливами і вітрами які не завжди передбачувані; і ми знаємо, що вони генерують перемінні, які не зможе передбачити наша менеджерсько-консультативна частина мозку. Тому не варто наперед уповати на цю частину мозку.

Вам потрібно перебувати в теперішньому моменті, в намірі осідлати ту хвилю, яка лине повз прямо зараз, щоб дати вірну відповідь на актуальну ситуацію. Це відбувається не тільки завдяки керівній функції вашої пре-фронтальної кори мозку, але і завдяки функціям тих часток, де ви навіть не думаєте, тому що «просто знаєте», і це ваше знання вірне. Довіритися цій інтуїтивності вкрай непросто для сучасних керівників, тому що сьогодні більшості людей здається, що купити можна все, включаючи впевненість. Світова економічна криза? Цунамі? Звичайно, частина вашої свідомості скаже «Кинь. Ти ж знаєш, що ти не можеш стверджувати напевно, що цього не трапиться. Будь пильним. Будь готовим. Перевір запобіжник». Однак, точно також, як менеджер з Уолл-стріт у вільний від роботи час часто кидається до астрологів або ворожбитів на картах Таро, наш розум жадає доторкнутися до пробного каменю фантазії, навіть якщо цей камінь розчиняється від найменшого дотику.

Настане день, коли Той, кого ми любимо найбільше — Наречений — вже не буде з нами. Саме цей Наречений сказав нам, що це добре, що Він покине нас. Ніщо не постійно. Але така мінливість. Тримайся — і спробуй осідлати хвилю.

Щоденна медитація — це спосіб, яким ми намагаємося осідлати хвилю — хвилі — нашого життя.


Четвер I тижня Великого Посту (26 лютого)

1920276_239779339528396_1825355495_nМф 7:7-12:

«… Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам»

Тут має бути якась заковика.

Звичайно ж, це нерозумно. Невже ти думаєш, що Бог, або, як часто кажуть люди, Всесвіт, чи як би ми це не казали, збирається давати тобі все, що ти хочеш, так, як ти замовиш, як ніби це якась доставка на дім? Невже ти гадаєш, що Бог, — це хлопчик на побігеньках?

Ні, звичайно ж немає. Але ж, Він сказав нам (а Він є Сином Бога, чи не так?), що ви повинні лише просити, і вам буде дано. Це саме те, про що я хочу запитати, і це зовсім не так егоїстично, як здається. До речі, я зовсім не дурний. Я намагаюся вірити. Якщо я отримаю те, про що прошу, я стану по-справжньому щасливою людиною, і мені після цього стане набагато легше бути щедрим і добрим до інших. Я багато про це думав — ні, не «фантазував» — а дійсно розмірковував. Я знаю, що могло б зробити мене хорошою людиною. Це ж просто базові вимоги.

Скажіть мені.

Так, я згідний, що це звучить якось злегка приземлено.

Продовжимо.

Добре, я скажу вам, що саме мені потрібно. Я скажу це пошепки. Я хочу попросити, щоб … (чути звук шепоту).

Я можу це зрозуміти. Мій віш-лист не особливо відрізняється. У ньому немає нічого екстравагантного. Матеріальна й емоційна безпека, міцне здоров’я (а можливо, і хороше сексуальне життя), — і звичайно, гарний будинок, щоби в ньому насолоджуватися всім цим.

Більш-менш так. Але ж я міг би зробити стільки добра для світу, якби в мене було це все!

Добре, отримання всіх цих благ зовсім не є чимось неможливим для вас — навіть якщо це буде через пару десятиліть, якщо вам пощастить. Але ви запитали «чи є тут заковика?»

Так, заковика є. Ось вона: чиніть з іншими так, як ви хотіли б, щоб вони чинили з вами.

Що, просто зараз? Навіть перш ніж я отримаю своє?

Так, ви самі це сказали.

І що, ще й медитація двічі на день?

Так. Це допоможе вам з розумінням Писання, яке ви читаєте.


Середа I тижня Великого Посту (25 лютого)
1908476_350318785141117_6148570910358181087_nЛк 11:28-32:
«… Ніневітяни стануть на суд із цим родом, і засудять його, вони бо покаялися через проповідь Йони, і ось, тут більше Йони»

Дуже важко змінити свою думку (а це і є справжнє значення слова «покаятися»), коли ви її вже повністю склали. Ми часто упираємося з усіх сил, протистоїмо, — тільки б уникнути будь-якої зміни планів або способу сприйняття. Деяких людей просто в силу їхнього темпераменту неможливо зрушити з місця, якщо вони вже щось вирішили по ходу ситуації, тому що ми взагалі занадто легко покладаємося на наші плани і рішення, — це дає нам ілюзію контролю та безпеки. Навіть найменші зміни змушують їх відчувати небезпеку з самих різних приводів і посилати попереджувальні сигнали в ті глибини, де ховається наш страх смерті.

Коли мова йде про наш характер або особистості, — а вони формуються за роки досвіду — нам стає ще важче домогтися змін. Довгий час вважалося цілком науково обґрунтованим твердження, що мозок сам по собі вже не може сильно змінюватися по завершенні дитячого віку. Вважалося, що наші «налаштування» для подальшого життя встановлюються в досить юному віці. Але згодом нейробіологи виявили, що пластичність мозку зберігає свою вражаючу «молоду» адаптивність вельми довго на нашому життєвому шляху.

Отже, тут немає ніякого виправдання. Йона був пророком (народженим не так далеко від Назарету), і Ісус звернувся до його слів, щоб знову проілюструвати, як свідомості людей відмовляються відкритися (а це необхідна умова для зміни) на те, що показав їм пророк. Ми володіємо найширшим спектром засобів, що дозволяють нам чинити опір змінам нашої свідомості — заперечення, агресивність, відкладання (до яких ми вдаємося найбільш часто).

Змінитися / покаятися — стосується не тільки змісту наших переконань і ідей, а й поточного режиму сприйняття, яким оперує наша свідомість. Повторення мантри вихоплює нас із поля всіх цих опорів і страхів, впливаючи для початку на якість нашої усвідомленості — через бачення того, що є насправді. Потім змінюється поведінка. Потім — думки. Це радикальні зміни без застосування сили. Радикальна простота, з безмежною любов’ю, за допомогою маленьких щоденних кроків.


Вівторок I тижня Великого Посту (24 лютого)

DSCN2503Мт 6: 7-15:
«… Отче наш, що єси на небесах»

Краплі води, які небезпечно звисають з тонких гілок голого дерева, набагато ближче до образу Бога, ніж ті картини пишних престолів, святилищ, шкіряних крісел в директорських кабінетах, які люди часом фабрикують у власній уяві.

Чому ми хочемо зробити Бога тією могутньою силою, яка працює (як ми любимо це собі уявляти) за допомогою втручання, контролю ситуації і перетворення реальності в комфорт для своїх фаворитів? Ми представляємо нашого Отця Небесного сидячим на могутньому троні, а небеса — як салон першого класу, виділену смугу руху, ексклюзивний клуб. Таке місце обладнане найкращим чином. Такий уявний, запланований Бог буде і недосяжним, і непізнаваним, тому що — як багаті, знамениті і сильні світу цього — він вимагає поклоніння, страху і лестощів з тієї нездоланної відстані, що відокремлює звичайне від божественного.

Але що якщо справжня природа і «сила» Бога виражається у зовсім інших людських метафорах? Що, якщо небеса є місцем, де немає соціальних поділів, де вразливі володіють більшою силою, ніж гнобителі? Крихкість, делікатність, незначність, та й просто краса — швидше, ніж величність? У це набагато складніше повірити, як в символи Бога, Слова, Небес, що не — просторового місця. Тим не менш, вони говорять з нами з позицій великої істини і залишають набагато більш глибоке враження. Вони наближають нас до бачення, допомагаючи нам побачити речі такими, як вони є в світі, де ми зазвичай плетемо мережі ілюзій успіху, щоб приховати свої страхи і невпевненість.

В день, що балансує між двома чашами терезів ранкової та вечірньої медитації, істинні тонкощі життя перемагають звичні фантазії. У ці пісні дні, коли дух самоконтролю і ретельної уваги до деталей загострюють наше сприйняття і пом’якшують наше занепокоєння, Бог і Небеса спускаються на землю.


Понеділок I тижня Великого посту (23 лютого)

a5d27e94-dbdc-4880-bd25-0a22b2c49725Мт 25: 31-36:
«… Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви»

Чи можете ви навчити співчуттю? Чи можете ви керувати ним? Після низки шокуючих, іноді практично неймовірних випадків жорстокості по відношенню до беззахисних людей в установах по догляду за людьми похилого віку були відкриті навчальні курси для персоналу та введені жорсткі правила. Хтось нарешті почав щось робити (адже, як відомо, після кожного жахливої події ми зазвичай говоримо: «хтось повинен щось з цим зробити»).

Можливо, тренінги та регулювання допоможуть посилити базовий принцип, що ми ні в якому разі не повинні завдавати шкоди іншим. Але співчуття — це щось більше, ніж поведінка. Це образ дії. Насамперед, це джерело, з якого виникають дії по відношенню до себе й до інших. Співчуття — це чиста дія, що виходить з чистоти серця. Ми несемо його іншим за допомогою сили щедрості, почуття занадто досконалого і повноцінного, щоб турбуватися про те, що ми можемо отримати натомість.

Хіба це не схоже на медитацію? Думаю, що так, — адже це і є медитація. Коли в гру вступає наше справжнє «Я», все, що ми думаємо і робимо, стає формою медитації. А доти ми повинні вчитися знов і знов, щоб залишатися центрованими і перебувати в простоті. Ми повинні пам’ятати, коли забуваємо. Повторення мантри — це навчальний процес. Коли ми повторюємо мантру щиро, щедро і чисто, це цілком орієнтує нас в не-егоїстичному напрямку. Медитація вчить нас бути співчутливими, оскільки вона співчутлива сама по собі.


I неділя Великого посту (22 лютого)

10462932_272889729550690_6669731600470557813_nМк 1: 12-15:

«… і перебував зо звіриною, і служили Йому Анголи»

Якось, коли я був одягнений в свій білий чернечий хабіт, до мене підійшла маленька дівчинка і запитала: «Ти ангел?» Коли такі питання задаються, немов з чистого аркуша — навіть якщо мова йде про міфологічно-магічне мислення шестирічної дитини — вони мають справжню силу. Коли ж цей період розвитку залишається в минулому, аналогічні питання звучать вже примітивно або нерозумно. Отже, оглядатися навкруги в пошуках слідів ангельського пір’я або уявляти, що ангели майорять над нами, немов у мультфільмі, — значить випускати з уваги саму суть.  Але сумно бути людиною, що так і не зрозуміла ангельського служіння.

Я не знаю, що з себе представляють ангели насправді. Можливо, вони є самостійними психічними силами, хвилями доброзичливості й співчуття, що випромінюються Божім джерелом любові, немов посланники, що зустрічаються з нами в наші найсамотніші і найважчі часи. Вони дбали про Ісуса, коли Він був виснажений сорокаденним перебуванням у пустелі. Він вступив у боротьбу з темними силами его, що закликали Його до влади, самовпевненості й гордині. Він дивився крізь них, не піддаючись спокусі здатися в цій битві за те, щоб залишитися реальним, не піддаючись удаваній легкості спокус ілюзії. Але іноді це може бути виснажливим, і Він — як і ми всі — часом потребував допомоги.

Де ж ми знаходимо цю допомогу духовної дружби і супроводу в нашому власному житті? Швидше за все, ми зустрічаємося з нею не в сонмах ангелів, що злітають до нас із небес, але тоді, коли розділяємо з іншими людьми наше паломництво, що веде нас все глибше у сферу реального. Хоча прихильність реальності — а це саме те, що визначає нашу щоденну медитацію — вимагає усамітнення, вона також відкриває нас для спільноти. Люди, яких ми зустріли в пустелі нашої самотності, — справжні друзі. Ми впізнаємо одне одного, ми цінуємо одне одного, але водночас знаємо, що не можемо одне одним володіти, — адже наше паломництво веде нас туди, де ми не володіємо і собою.

break

Фото: о.Лоренс Фрімен OSB, Perpetua Claritas