о.Лоренс Фрімен OSB «Роздуми на Адвент 2014 — шлях до Різдва»

Адвентові медитативні рефлексії


articles_advent_lf_2014_4b

IV тиждень Адвенту 

Різдвяна історія не настільки красива, наскільки ми змусили її здаватися після тривалої низки культурних переробок і хитрощів. Вона починається — ще до Його народження — з деякої плями нелегітимності, що, погодьтеся, може здатися не найкращою умовою для появи Сина Божого. Потім Він стає бездомним — немає місця в готелі. А потім — вигнання, порятунок життя від м’ясника Ірода, який, подібно м’ясникам на бійні Пешавара, був засліплений страхом і гнівом.

Досить дивна історія, щоб наповнити нас надією. І ми, у кому вона все ж пробуджує надію — яка є чимось більшим, ніж оптимізм, і чимось значно більшим, ніж проста втіха — наповнюємося силою розділити цю надію зі світом, який, як це сприймається кожної культурою і кожним поколінням, спрямований до божевілля.

Це дар. Не в сенсі подарунка «купи два, отримай один безкоштовно» — що, власне, зовсім не є подарунком, а лише вдалою угодою. Але такий дар лякає нас, тому що він дійсно безкоштовний, безумовний і ніколи не відніметься він нас. Дар, подібний цьому, — а значить, по суті, дар себе, — лякає нас. «Він прийшов до своїх, але свої (а це ми) Його не прийняли». Прийняття такого дару лякає нас, тому що ми знаємо, що з цієї хвилини наше життя буде населене дарувальником, — і це змінить нас, зробивши нас здатними, в свою чергу, дарувати себе самих.

Навіть Марія відчула подібний страх на самому початку історії. Її глибоко стривожили цеі слова, і вона міркувала, що б могло означати це привітання, але ангел сказав їй: «Маріє, не бійся».

Вона не могла пояснити цього — лише роздумувати і довіритися. У цій появі Бога в людині є багато чого, чого ми не можемо зрозуміти, і що ми лише можемо вчитися прийняти. Медитація — це шлях прийняття нами дарунка нашого буття, і опір, який ми відчуваємо в цьому простому процесі, є тим самим, що ми його відчуваємо стосовно Божественного дару себе в особистості Ісуса, в якому «втілилася вся повнота Божества».

У медитації, подібно як і в християнській вірі взагалі, коли Слово стає плоттю в наших серцях, ми не можемо пізнати дар, лише дивлячись на нього. Ми ніколи не можемо побачити суть, адже це і є наша власна суть, на яку ми ніколи не зможемо поглянути зі сторони. Ми знаємо цей дар лише завдяки його впливу.  Свобода від страху, вивільнення нашої здатності любити, надія, що не затуманена труднощами, і світло серця, навіть коли наша свідомість обтяжена тяжким вантажем. Дар, який не чорствіє, який завжди залишається з нами і, наприкінці, перетворює нас у себе. «Бог став людиною, щоб людина могла стати Богом» [1].

[1] «Через Втілення Слова Розум, від Якого походить все, відкрився як Посланник і Святий, як Саме Слово Боже. Він прийняв людяність, щоб люди стали Богом» (Св. Афанасій Великий «Про втілення», 54)

 


articles_advent_lf_2014_3b

III тиждень Адвенту 

З плином часу вельми легко дозволити природній чесноті надії сковзнути на терен фантазій. У цьому випадку ми швидше погоджуємося на фальшиві втішення, ніж на тверду віру, що народжується з нічого, обнажену за своєю суттю, — що те, що здається нам гіршим, може перетворитися на краще. У надії завжди присутній ризик. І сміливість пережити, прийняти і, зрештою, просто бути.

У надії, яка невпинно набирає обертів протягом цих тижнів Адвенту, ми знаходимо ризик піднестися вгору, до впевненості — до віри, що походить з ясного бачення — що все наше життя перебуває в Бозі. Дуже важко охопити це розумом, необхідна глибока творча уява навіть для того, щоб якось сформулювати це для самих себе. Фантазувати про виконання бажань набагато простіше, але це завжди лише те, що можна назвати «помилковими надіями».

Іронія полягає в тому, що надія народжується в яслах відчаю, коли всі наші помилкові уявлення і бажання вичерпали себе, і ми більше не в стані в них вірити. Залишитися без бажань — такий страхітливий перехід до реальності. Саме тому настільки мала кількість людей відкриває для себе, чим насправді є істинна надія.

Учні Йоана Хрестителя є прототипами євангельської надії. Коли Ісус з’являється, і Хреститель вказує на Нього, вони здійснюють ривок за Тим, Хто рятує, в повну невідомість, про яку можуть сказати лише те, що вона реальна.

«Господь помазав Мене благовістити сумирним, послав Мене перев’язати зламаних серцем» (Іс 61:1)

Справжня духовна спільнота дарує нам знання про те, що в якій би відособленості, виснаженості й забутті ми не опинилися, як би не були розбиті наші розсіяні порожніми мріями серця, надія всюдисуще присутня. Більше того — вона є неминучою. Таким чином, необхідно зрозуміти, що Адвент — це не час, що проводиться навшпиньки в очікуванні на Санта Клауса. Адвент — це поступовий рух до того стану, в якому ми могли б пам’ятати про незбагненну надію, що пробуджується там, де Бог ототожнюється з людською сферою в повноті, що обіймає і повертає навіть остаточну втрату надії.

 


articles_advent_lf_2014_2b

II тиждень Адвенту 

Йоан Хреститель, який грає головну роль в євангельському читанні другої неділі Адвента (Мр 1:1-8), був пророком. Він відкрито обурювався несправедливістю, що отчувала його, корупцією та некомпетентністю суспільних інститутів свого часу. Він пішов у пустелю, щоб провіщати й оплакувати правду, і люди з міста йшли за ним, бажаючи почути його. Вони були щиро зворушені Йоановою правдивістю й просили його повчань.

Влада Йоана була заснована на покорі. Він не намагався стати знаменитістю, але відкрито заявляв, що він — лише предтеча більшого пророка — Того, хто більший за нього, і Хто хреститиме безпосередньо, внутрішньо, Святим Духом.

Всі ми потребуємо цього пророчого духу, що дозволяє завжди говорити правду й володіти ясним баченням, навіть у звичайних життєвих взаєминах. У нашій праці й соціальній відповідальності цей дух приймає найрізноманітніші форми; але й у звичайних повсякденних ситуаціях ми повинні бути міцно вкорінені в рішучості говорити правду й у спрямованості все більш очищувати власне бачення реальності.

Дивним є те, що ця пророча рішучість виростає не з нашої власної сили волі або героїзму, але з нашого істинного і всеосяжного самопізнання — зосередженості на оточуючих і смиренності. Дуже часто наші особисті та соціальні відносини регулюються страхом. Наш егоцентризм приховує під собою глибоку невпевненість у собі. Люди знаходять різні приводи для своїх дій і з різним ступенем успішності приховують свої справжні мотивації. Але щоразу, коли ми намагаємося обійти силу істини, ми виказуємо наш власний страх викриття.

У медитації, так чи інакше, нам доводиться стати у повній мірою правдивими. Сила любові, що вивільняється у роботі уваги, руйнує страх. Ми стаємо вільними, знаходимо в собі мужність говорити, думати й ставитися до інших, як це личить вільним істотам. І це не передбачення майбутнього, тут йдеться про набагато глибше розуміння того, що ми називаємо пророцтвом. Це свобода смирення.

«Услід за мною йде он Потужніший від мене, що Йому я негідний, нагнувшись, розв’язати ремінця від узуття Його» (Мр 1:7)

 


articles_advent_lf_2014_1b

I тиждень Адвенту

У християнському літургійному році, який починається сьогодні, є два періоди очікування, пильного уповання — це Адвент і Великий Піст. Під час Адвенту ми чекаємо звершення нового народження. Як і будь-яке народження, воно змінює життя усіх зацікавлених сторін, всіх тих, кого воно торкається. Але у разі цього народження наслідки стають універсальними, адже сім’я, яку воно змінило, — це усе людство. Велика зміна відбувається в черзі подій, які торкаються нашої природи більш радикальним чином, ніж ми могли б уявити — і навіть в нашому столітті генної інженерії.

У такому короткому тексті сьогоднішнього Євангелія (Мр. 13:33-37) Ісус чотири рази повторює: «Чувайте!» У будь-якому очікуванні рано чи пізно виникає спокуса дозволити вістрю нашого чування затупиться. Ми колапсуємо в потоці мирського, але пропускаємо справжнє диво цього світу, яке щодня народжується в нас самих. Нам навіть може здаватися, що ми вважаємо за краще жити в сьогоденні, тоді як насправді ми бродимо уві сні, не бажаючи чекати певних майбутніх подій. Сни бувають дуже переконливі.

Ми стаємо нудними і сонними, коли дозволяємо нашому життю зісковзнути в поверхневість, ведені реакціями на події, що відбуваються. Перш ніж ми це усвідомимо, ми можемо продрімати років двадцять, вважаючи, що знаходилися при свідомості лише тому, що увесь час були чимось зайняті, — але при цьому постійно упускаючи істинну суть. Вона полягає в тому, що ми насправді зовсім не очікуємо того, що станеться в майбутньому, — ні, ми просто пробуджуємося до того, що відбувається вже зараз.

Це відбувається на глибшому рівні свідомості. У міру того, як ми стаємо усе більш пробудженими на кожному рівні, диво Присутності уривається в існування з чистого буття, усе більш розростаючись. Очікування не тимчасове. Це пульсація Бога в самому серці творіння, і в цей конкретний момент ця пульсація стає простим, але унікальним людським ритмом. Народження Бога в людському часі.

Чувайте, медитуйте. Ми можемо зробити це метою цього короткого періоду посту — медитувати двічі в день і не втрачати ні єдиної миті дня в порожніх сонних мріяннях: адже те, чого ми чекаємо, те, що приходить до нас зі всіх сторін, з минулого і з майбутнього, — таке реальне.

Ісус сказав своїм учням: «Глядіть же, чувайте, не знаєте бо, коли той час настане».

 

 

break

Переклад: Наталія Андрусів, Марія Захарова