о. Джон Мейн OSB «Слово у тиші»

(фрагменти з книги)

articles_jm_books_wis1b

«Слово у тиші» — книга, що стала одним з класичних введень в сучасну традицію християнської медитації, — особливої форми споглядальної молитви, що наслідує риси ранньохристиянського пустинного містицизму, але у своїй простоті й актуальності цілком зверненої до сучасного духовного шукача.

Автор книги, бенедиктинський чернець і священик о. Джон Мейн, є одним з найяскравіших духовних учителів сучасного католицизму. Джон Мейн в 70-х роках заснував невелику екуменічну спільноту християн, захоплену освоєнням християнського шляху медитації. Його бачення християнської практики медитації було відгуком на живий пошук багатьох молодих людей з покоління, що заклало основи всьому тому світу, який ми знаємо тепер, і в якому, не дивлячись ні на які труднощі, розгортається плідний діалог між християнськими конфесіями, світовими релігіями і культурами. Водночас його вчення, не втрачаючи міцного зв’язку з найглибшими коренями християнської містичної молитви, стало джерелом інспірації для масштабного оновлювального руху всередині Католицької Церкви, а також в широкому екуменічному міжцерковному середовищі, що потребувало нових шляхів досвідченого переживання божественної Присутності, що об’єднує усіх християн в одне ціле.

«Слово у тиші» детально, в 12 кроках, описує суть методу християнської медитації, в якій, за прикладом як духовності єгипетських пустельників ранніх віків Церкви, так і споглядальних традицій сходу, пропонується почати щоденну подорож до тиші й спокою серця, що заспокоїлося у присутності Бога, повторюючи про себе одну і ту ж молитовну формулу, що у такий спосіб виганяє з душі молільника шум і метушню повсякденних розсіяних думок. Автор спирається на класичні джерела християнського містицизму, що навчали мистецтву споглядальної молитви цілі покоління ченців минулих віків: в числі джерел його натхнення праці св. Івана Касіяна, трактат анонімного британського ченця «Хмара невідання», чернече правило св. Бенедикта, і, звичайно ж, передусім, Євангеліє.

break

 (Марія Захарова, Передмова)

 

normal_jm2

 «У глибокому творчому мовчанні ми зустрічаємо Бога, шляхом, що виходить за грань нашого розуму і мови».

***

«Краса християнського світогляду — у властивому йому баченні єдності. Воно відкриває погляд на людство, об’єднане в Тому, хто перебуває в єдності з Отцем. Матерія, свідомість, абсолютно все залучено в космічний рух назустріч єдності, в якій буде реалізована божественна гармонія. Це не просто абстрактне уявлення. Християнське бачення єдності сповнене глибоко особовим переживанням радості, оскільки в ній підтверджується цінність кожної особи. Жодного з унікальних проявів краси не буде втрачено в цій великій єдності, але кожен в ньому буде приведений до повної реалізації в усіх інших. У такій єдності ми стаємо тими, ким покликані бути. І тільки в єдності ми пізнаємо повною мірою, ким ми є насправді».

***

«Центральним завданням усього нашого життя, в його християнському розумінні — прийти до єдності в союзі. Якщо розглядати цю мету з точки зору того моменту, в якому починає свій шлях більшість із нас, він означає необхідність вийти за межі всякого дуалізму, будь-якої роздвоєності всередині себе, будь-якого відчуження, що відділяє нас від інших. Характеристикою усіх єресей, що коли-небудь погрожували зруйнувати тонку центричність і баланс загальної християнської перспективи, завжди був дуалізм. Саме дуалізм створює для кожного з нас неможливий, абсолютно нереальний вибір «або-або», який стає причиною багатьох неправдивих терзань: Бог чи гуманізм, любов до себе чи любов до ближнього, монастир чи ринкова площа.

Долучаючись до християнського досвіду єдності, до Ісусового досвіду Бога, ми повинні вирішити усі ці неправдиві дихотомії, і передусім слід зробити цей крок в собі. Ми повинні набути єдності Того, Хто єдиний.

Здається, в цьому сама природа дуальностей, — пропагувати себе, тим самим ускладнюючи простоту і цілісність, які є нашою вихідною точкою, і до яких нас закликає глибока молитва. Однією з таких фундаментальних дуальностей являється ідея про протиставлення активного і споглядального життя. Її найбільш руйнівний ефект проявився у відчуженні більшості християн від тієї якнайглибшої форми молитви, яка перевершує всяку складність і відновлює єдність. Ми звикли вважати себе або споглядальними, або діяльними, і таке розділення бачимо як посеред духовних осіб, так і посеред мирян. Визнаючи себе людьми діяльного складу, ми завжди вимушені проявляти свою активність серед переважної більшості християн, чиє духовне життя спиралося на набожність або на суто раціональні уявлення, і хто ніколи не дозволив би собі зухвалої спрямованості до безпосереднього досвіду переживання Бога. У якості ж споглядальних молільників, ми завжди ставали частиною маленької привілейованої меншості, відокремленої від основної маси людей не лише високими стінами і химерними звичаями, але часто також і специфічною мовою або навіть повною відсутністю комунікації.

Як і всі інші єресі, це уявлення виявилося правдоподібним і стійким, оскільки містило в собі деяке зерно істини. Дійсно існують ті, хто покликаний жити в Дусі на узбіччі мирських справ і чиї пріоритетні цінності — це безмовність, спокій і усамітнення. Можливо, споглядальні молільники і не є проповідниками, але, як би там не було, вони повідомляють про власний досвід. Або ж, якщо точніше, їх досвід говорить сам за себе. Те, що вони переживають — це досвід любові, а любов завжди простягає руку, щоб повідомити про себе, щоб поділитися собою, розширити сферу свого спілкування. Висновок, що грунтується на неправильному розумінні споглядального виміру Церкви, спотворив кришталево чисте вчення Нового Заповіту, а саме — знання про те, що прагнення святості є універсальним. Заклик Абсолюту створений для кожного з нас, і тільки цей заклик надає нам остаточного сенсу. Наша вища цінність — це свобода, яка дана нам для того, щоб ми змогли відповісти на цей заклик. Лише небагатьом з усієї безлічі християн сьогодні вдається відповідати на цей заклик так, щоб відчутно впливати одночасно і на Церкву, і на все суспільство. Якщо заперечують нашу граничну цінність і сенс, то як ми можемо чекати, що людська взаємоповага стане провідним принципом наших щоденних взаємовідносин?»

***

«Ідея про те, що християни повинні молитися, звичайно, не нова. Але істинний виклик сучасності полягає в тому, що ми повинні наново відкрити шлях глибокої молитви, який приведе нас до досвіду єдності, чимдалі від поверхневих відволікань і благочестя, пов’язаного з жалем над собою. Сьогоднішнє питання, по суті, звучало завжди: «Як молитися на такому рівні? Як освоїти дисципліну, яка потрібна для подібної молитви? Як сконцентруватися, природно й повністю на цій глибочезній реальності нашої віри? Як нам вчинити сутнісний перехід від уявного до реального, від концепції до визначеності, від умоглядного твердження до особового досвіду?». Недостатньо наблизитися до цих питань як до інтелектуальної проблематики. Вони значно більше насущні. Вони ставлять усе наше існування перед викликом, і тому відповідь на них може бути не у вигляді ідеї, а виключно у вигляді саме нашого життя.

Найпростіший спосіб відповісти на питання «Як нам молитися?» може бути знайдений в словах св. Павла: «Про що бо нам молитися як слід, ми не знаємо, але сам Дух заступається за нас стогонами невимовними.» (Рим 8,26). Християни вільні від яких-небудь складних питань, пов’язаних з молитвою, в силу одкровення про те, що те, що ми називаємо «своєю молитвою» є ні чим іншим, ніж входженням в молитовний досвід самого Ісуса, Духа, єдності з Отцем. Це той особовий досвід Ісуса, який ми виявляємо в серці кожної людської свідомості в якості вічної реальності Присутності. Усі пошуки якогось таємного знання та прихованих шляхів вчення стають зайвими, оскільки головний секрет вже відкритий: «таємниця — це Христос у тобі». Отож в молитві ми не прагнемо до того, щоб щось відбулося. Усе необхідне вже відбулося. Ми просто усвідомлюємо те, що вже й так є, здійснюючи подорож в глибину єдиної свідомості Ісуса, в диво нашого власного творіння. І тоді в’язниця зосередженості на собі, що не дає нам пуститися в цю дорогу, вже не зможе утримувати тих, хто знає, що «ми маємо розум Христовий» (1 Кор 2, 16).

***

«Для багатьох людей практично неможливо повірити в те, що, сидячи в тиші і спокої, прикривши очі і повторюючи про себе молитовне слово, ми можемо займатися чимось важливим та істотним. Тому на початку медитативного шляху нам необхідно просто повірити в значущість цих дій. Уперше я почав медитувати так само близько тридцяти років тому. Напевно, тоді я виглядав також безглуздо, як і будь-яка інша молода людина, постійно ставлячи одні й ті ж самі запитання тому, хто наставляв мене в медитативній практиці: «Скільки ж треба цим займатися? Я ж не можу вічно сидіти і повторювати це слово!» Мій співрозмовник дивився на мене досить страждальним поглядом, і напевно тоді він дивився крізь мене, інакше йому б довелося відповісти просто: «повторюй свою молитовну формулу, свою мантру«. Зараз, через тридцять років я все ще продовжую вражатися мудрістю цього підходу. Як я вже говорив, починаючи, ти просто повинен вірити. Ніщо з того, що я би міг сказати, не зможе стати сильнішим і значнішим за твій власний досвід, досвід, який ти можеш здобути тільки сам. Цей медитативний досвід вестиме тебе у все більшу й яснішу простоту».

***

«У нашій спільноті пріоритетом є чотири щоденні періоди медитації, поєднаної з Літургією Часів та Євхаристією. Окрім цього, наша праця спрямована на поширення цієї традиції серед тих, хто потребує подібного досвіду. Більшість з регулярних відвідувачів наших щотижневих медитативних груп або тих, хто час від часу приїжджає до нас у гості, медитуючи і молячись разом з нами, — це люди з сім’ями, кар’єрою, звичайною життєвою відповідальністю. Але медитація звертається до них, творячи простір безмовності в їхньому житті кожного ранку та кожного вечора, упорядковуючи і дисциплінуючи їх пошук глибини і вкорінення у Христі. Ділити цих людей на «діяльних» або «споглядальних» — означає в принципі не розуміти суті. Це люди, які, почувши благу звістку, кинули погляд до якнайглибших рівнів своєї істоти у пошуках відповіді на безмежний дар, отриманий ними в любові Бога, явленій усьому людству в Ісусі. Вони знають, що ця відповідь — ця подорож у безмежні глибини божественної любові. І зараз вони просто почали свій шлях».

***

«Поглиблюючи розуміння того, що Христос і справді є миром, що перебуває посеред нас, нам необхідно пізнати також і те, що «все й у всьому — Христос» (Кол. 3, 11). І ми з вами в Ньому перебуваємо. Компетенція, яку має Церква, що несе звістку про цей внутрішній досвід, буде мірилом глибини його особового переживання нами, нами як Церквою і як Тілом Христовим. Наш авторитет має бути повний покори, внаслідок того, що походить з досвіду, ведучого нас за межі самих себе, в повноту особистості. Цей авторитет, який ми маємо в якості учнів, є ні що інше, як ступінь нашої близькості до Автора, і ця близькість звичайно ж може тільки максимально віддаляти нас від авторитарності, від комплексів страху і провини, які провокують людей застосовувати силу один проти одного. Кожен християнин у своїй молитві зрікається власної сили, залишаючи її позаду. Чинячи так, всі християни потверджують свою абсолютну віру в силу Христа, як в єдину силу, що сприяє єдності усіх людей, в силу, яку воістину можна назвати силою любові і справжньої як такої. Усі християни, чоловіки й жінки, люди молитви, відкриваючи свої серця цій силі, пробуджують в усіх інших здатність знаходити мир і спокій, що перевершує всяке буденне розуміння».

***

 

«Нерухомість свідомості й тіла, до якої веде мантра, наша молитовна формула, готує нас до входження у безмовність і до нашого подальшого руху крізь її сфери — до дивовижного бачення нашого власного духа і до знання того, що це світло є тим, що перевершує наш дух, і в той самий час є його джерелом».

***

«На самому початку нашого шляху ми відволікаємося настільки сильно, що це практично невпинно нам заважає. Ми робимо два кроки вперед, на нас падає лавина перешкод, і ми знову вимушені починати спочатку. Від нас постійно вимагатиметься таке терпляче повернення. Продовжуючи нашу подорож, ми відкриємо нові виміри шляху (а рух по дорозі завжди припускає нові відкриття), де перешкоди, хоч і не зникнуть, але стануть менш дієвими, усе менше стримуючи нас від просування вперед.

Наступним етапом є безперервне повторення мантри під час медитації і зберігання абсолютного спокою перед будь-якими перешкодами, що з’являються на шляху. У цій фазі мантра повинна нагадувати плуг, що безперервно розпушує сире поле нашої свідомості і який жодна перешкода або потрясіння не можуть збити з правильного курсу».

***

«Св. Іван Касіян прийняв цей метод молитви як древню і загальновизнану для свого часу традицію, яка по суті є вічною і універсальною. Кожному, хто бажає навчитися безперестанній молитві, Касіян рекомендує вибрати один короткий фрагмент і повторювати його знову і знову. Вибір молитовного слова має велике значення, в ідеалі ви повинні вибирати свою мантру, консультуючись з духовним наставником. Якщо ж у вас немає такої можливості, то варто взяти слово, яке було б священним для християнської традиції упродовж століть».

 

break

Переклад з рос.: Наталії Андрусів