«Meditatio 2009» (Польша, Вроцлав), «Споглядальне серце Євангелія»

Сесія питань та відповідей з о.Лоренсом Фріменом

new30

Питання: Чи є постійні роздуми про необхідність молитви молитвою? У мене є докори сумління, що я думаю про молитву, але не переходжу до неї.

Відповідь: Вочевидь, ви – „професійний католик”! Величезне почуття провини – і ніяких дій.

(сміх в залі та аплодисменти) 

… до того ж, ви ставите священнику питання, на який і самі знаєте відповідь.

Розповім одну з притч отців-пустельників. Двоє ченців мандрують уздовж річки. Молодший чернець задає старшому масу питань щодо річки. В кінці-кінців старший монах втрачає терпіння і зіштовхує молодого в цю річку, кажучи: „Тепер ти точно знаєш, яка ріка”.

(сміх в залі) 

Тому я вважаю, що п’ять хвилин медитації варті більше, ніж десять годин розмов про неї. Медитація є однією з тих речей, навчитися яким можна тільки практикуючи їх. Досвід – найкращий вчитель. Але коли досвід зростає, нам також стає цікаво, яким чином це відбувається. Звичайно, ніколи не вийде зрозуміти це повною мірою, хоча можна закласти основу цього розуміння. Але саме досвід має бути першим, і тільки після – осмислення.

break

 

normal_new19Питання:  Як саме слід дихати, як робити вхід і видих під час промовляння «Маранафа», або іншої молитовної формули?

Відповідь: Немає якихось особливих приписів щодо техніки дихання. Ну хіба що єдине правило – не припиняйте дихати!

(сміх у залі)

Більшість людей вимовляє слово в ритмі свого дихання. Наприклад, можна вимовляти слово на вході, а видихати в мовчанні. Також можна вимовляти два перших складу на вдиху, а два других – на видиху. Але думаю, найкраще це робити найбільш зручним для вас способом. І не думайте про дихання, коли ви вимовляєте слово, віддайте всю свою увагу слову. Не варто редукувати розуміння практики до техніки. Не варто також прив’язувати слово до дихання занадто жорстко, так як під час занурення в медитацію ваше дихання буде сповільнюватися і ставати більш глибоким. Тоді слово само знайде відповідний ритм, внутрішній ритм. На початку медитації можна синхронізувати слово з ритмом дихання, – це зазвичай досить зручно. Але варто пам’ятати насамперед про те , щоб всю свою увагу віддати проголошенню слова.

break

Питання:  Як довго повинна тривати медитація?

Відповідь: Я рекомендував би мінімум двадцять хвилин. Хоча б тому, що потрібен певний час, щоб свідомість заспокоїлася. Випікаючи хліб, ми залишаємо його в печі на певний час. Так що я рекомендую почати з двадцяти хвилин і протягом першого року медитації поступово збільшити час до півгодини. А півгодини – це традиційний відрізок часу для споглядальної молитви в західній традиції. Якби ми шукали біблійного авторитету з цього питання, у книзі Одкровення, коли заломлюється сьома печатка, на небі запановує тиша впродовж півгодини, згідно, очевидно, якимось способам вимірювання часу. Думаю, що знайдеться кілька таких осіб, для яких поки і двадцяти хвилин буде забагато. Наприклад, у в’язницях і в інших стресогенеруючих психологічних умовах, або для людей, що проходять через дуже важкі, болючі періоди життя, – тут слід бути більш гнучким у цьому питанні. Але для більшості з нас, як мені здається, двадцять хвилин цілком підійде. Можливо ми будемо здивовані тим, що у нас є до цього здатність. Для дітей же пропонується правило „плюс одна хвилина на один рік віку” – і так аж до віку двадцяти дев’яти років …

(сміх в залі)

і тоді ми знову повернемось до однієї хвилини

(сміх в залі)

Але взагалі діти – і навіть маленькі діти – як не дивно, дуже часто мають схильність навіть до тривалих періодів медитації. У своєму правилі Св. Бенедикт писав, що молитва повинна бути короткою, але частою. Думаю, в цьому є багато сенсу. Адже медитація також є і роботою над увагою, і не так-то просто утримувати увагу протягом дуже довгого періоду часу.

break

 

new28Питання:  Що робити, якщо під час медитації з’являються неприємні відчуття? Перерватися і почати знову, або ж повернутися до медитації пізніше? І як дотримуватися дисципліни регулярної практики? Наприклад, вставати щодня на півгодини раніше, це для мене серйозне випробування. Увечері вже простіше.

Відповідь: Якщо під час медитації ти відчуєш раптове зростання занепокоєння або болю, кращим виходом буде постаратися залишитися зі словом і дозволити цьому занепокоєнню піти на задній план, розчинитися, – звичайно, якщо ви це зможете. Поясненням того, що це буде найкращим виходом, є не те, що ми будемо придушувати в собі це занепокоєння, але, відверто кажучи, зовсім навпаки. Ми звільняємо це занепокоєння від придушення і починаємо інтегрувати його у наше життя. Якщо це дуже сильне почуття, і особливо якщо воно дуже довго подавлювалося вами, тоді це буде вимагати чимало часу. Але кожного разу, коли ви зможете пройти зі своєю медитацією над цим занепокоєнням, ви будете просуватися вперед. І це занепокоєння поступово буде втрачати свою владу над вами. Секрет полягає в тому, щоб в такі моменти вимовляти своє слово дуже м’яко і смиренно. Також, як ви пам’ятаєте, вчора я говорив вам про почуття перфекціонізму. Ніколи не думайте, що такого роду медитативна сесія є невдачею. Як я говорив вчора, слід почати з прийняття власного досвіду, такого, яким він є в даний момент. Чим менш ми є перфекціоністами, чим м’якше ми здатні обходитися самі з собою, тим швидше медитація зможе здійснити свою роботу. Але все ж таки слід намагатися робити так добре, як ти можеш. Якщо твої неприємні відчуття і занепокоєння будуть настільки великі, що ти не зможеш продовжувати, ну що ж, тоді ти повернешся до медитації наступного разу. Очевидно, медитативна дисципліна, спроба вписати її в наше життя, є для кожного з нас великим випробуванням. З часом це стає доброю звичкою, але всі ми знаємо, що хороші звички вкорінюються набагато повільніше, ніж погані. Головне – це не втратити бажання це робити. Слід зрозуміти, звідки в нас відбувається це почуття бажання медитації. Очевидно, це не бажання бути ідеальними, але бажання бути самими собою. Томас Мертон говорив, що після багатьох років прийшов до висновку, що святість, „бути святим”, – це просто „бути самим собою”. Якщо ж ми зможемо виходити з цієї позиції, а не з позиції перфекціонізму, нам буде набагато легше поступово побудувати свою дисципліну практики. Нам буде простіше помітити ті можливості, які допоможуть нам зміцнювати цю дисципліну.

Хорошим прикладом є ці дні нашого ретріту: посвячення певних днів протягом року для подібних зустрічей допоможе нашому процесу. А щотижнева медитація з іншими людьми в медитативних групах також є хорошим зміцненням нашої щоденної практики. Є й інші джерела, до яких можна звернутися у зв’язку з цим питанням. Наприклад, це веб-сайти прохристиянської медитації: досить багато інформації є на польській і на міжнародній сторінці, – на останній є також аудіофайли, тематичні підкасти, тому тут ви зможете „вбити двох зайців” – вивчити англійську і поліпшити свою медитативну практику …

(сміх в залі)

… Це щось на зразок того, що буддисти називають „засобами уміння”. Св. Бенедикт називає їх „знаряддями доброї праці”. Якщо ти збираєшся виконати якусь роботу, тобі знадобляться відповідні інструменти. Наприклад, якщо ти хочеш записати цю розмову, тобі потрібна певна комп’ютерна програма. Існує безліч засобів, якими ми можемо користуватися, і використання цих інструментів має бути для нас зручним і приємним. Тому не варто підходити до медитації як до важкого релігійного обов’язку, який викличе у вас почуття провини, якщо ви не впораєтеся. Але знайдіть всередині себе таке місце, в якому криється бажання робити це. Це просте, правдиве місце. Відвідуйте це місце якомога частіше.

А якщо мова йде про ранкові вставання – найважливіше взагалі прокинутися.

(сміх в залі)

Якось я розмовляв з однією людиною, яка скаржилася, що завжди засинає під час медитації. Я йому сказав, що зазвичай начебто перша медитація в день – це та медитація, під час якої людина найбільш свіжа і бадьора. А він відповів мені, що засинає навіть під час першої медитації …

(сміх в залі)

… Але після тривалої розмови з ним я з’ясував, що під час цієї першої медитації він взагалі ще не виходить з ліжка.

(сміх в залі)

break

 

Питання:  Що важливіше: слухати духовного наставника або слідувати за власною інтуїцією?

Відповідь: Важливіше — слідувати … за лідером.

Питання в тому, що значить лідер. Хто є нашим лідером?

Голос в залі: Ісус Христос!

Прекрасна відповідь ! Отже, кращий гуру для християнина – це Ісус. Ісус обіцяв нам, що Він і надалі залишиться з нами і буде вчити нас Духом Святим, до кінця часів. Тому християни не шукають зовнішнього гуру. Наш гуру – це внутрішній учитель. Він знає тебе дуже добре. Він знає тебе краще, ніж ти сам знаєш себе. Він знає, що тобі потрібно. Все, що тобі необхідно, Він дасть тобі. Залежно від того, що тобі необхідно в даний момент, Він буде проявлятися в різних людях, у різних формах. Безумовно, найбільшою благодаттю в моєму житті було те, що моїм учителем був Джон Мейн. Але він ніколи не вказував на себе самого. Він завжди показував зовсім в іншу сторону. Але саме завдяки Джону Мейну я зміг краще зрозуміти Ісуса. Існують моменти, коли ми можемо мати потребу в „видимому” вчителі. Можливо, такий вчитель зможе бути з нами тільки короткий час, і дуже скоро він розчиниться знову в Дусі Святому, і знову перестане бути видимим. Звичайно, занадто сильна прихильність до видимого вчителя є великою небезпекою. Але іноді, якщо це необхідно, посвята такого вчителя може бути справжньою благодаттю в нашому житті. Втім, це відбувається вкрай рідко. Рідко можна зустріти вчителя, що володіє такими якостями. Але, як я вже казав, ми отримуємо те, що нам необхідно. Найбільш поширеним проявом Ісуса в нашому житті є спільнота, духовна близькість, яку ми відкриваємо між нами та іншими паломниками на цьому шляху. Але не слід занадто романтизувати духовну спільноту. У спільноті можуть відбуватися конфлікти. Нашим завданням є подолання цих конфліктів з любов’ю. Є багато людей, для яких життя в спільноті занадто складна. Я говорив з молодими людьми, які живуть разом в медитативній спільноті. Вони переживали деякі серйозні конфлікти. Але те, що мене здивувало, було їхнє рішення – незважаючи на це, продовжувати жити разом ще рік. Одна з цих молодих жінок дуже красиво про це висловилася. Вона сказала: „Легше жити одному, але я дуже просунулася в процесі самопізнання завдяки спільноті”. Потрібно пам’ятати те, що говорили отці-пустельники про знання самих себе. Вони говорили, що складніше дійти до знання про самих себе, ніж володіти силою вчинення чудес. Правда, існують різні форми спільнот, не всі з них так вже переповнені емоціями. Але думаю, що, медитуючи в спільноті, ділячись життям і роботою, ми можемо багато чому навчитися, навчаючись у нашого вчителя Христа. Общинність зменшує надмірний індивідуалізм нашої духовної практики і пов’язаний з ним егоїзм. Взамін встановлюється певний особистісний вимір цього досвіду. Особистість завжди залишається кимось, що складається в зв’язках, а его – чимось відокремленим. Саме тому будь-яке страждання має своє джерело в его. Але цей досвід зв’язків, взаємин з іншими є по суті проявом нашого зв’язку з Богом, втіленого в Ісусі.

break

 

Питання:  Чи є для Вас Бог особистістю?

Відповідь: Думаю, що Бог не є просто „однією з особистостей” – однією істотою з багатьох істот, але Бог є самим існуванням. Він не є „однією з особистостей”, але, з іншого боку, для мене Він дуже особистісний. Як же ми можемо отримати досвід цього? Через парадокс того, що Бог живе в нас самих, Він ближче до мене, ніж я сам, що означає, що Він є джерелом мого існування, але водночас Бог трансцендентний, Він недоступний для мого знання. Ми потребуємо обох цих вимірів, щоб пізнати Бога. Саме тому так важливо, щоб ми засвоювали нашу містичну традицію. Як ви бачите, я ношу окуляри, які складаються з двох лінз. Коли я читаю книги, я надягаю іншу пару окулярів – для читання. І якось раз я надів ці окуляри для читання і відчув шок. Мені раптово здалося, що я в один момент постарів, що щось сталося з моїми очима, я не міг сфокусувати зір на сторінці. Я крутив книгу так і сяк, включав світло яскравіше, але так і не зміг нічого прочитати. Мене це засмутило. Я подумав : „Напевно, варто протерти окуляри”. Отже, я протер одне скло, а коли спробував протерти інше, то виявилося, що цього другого скла там немає.

(сміх в залі)

Яке ж я відчув полегшення! Хоча, звичайно, я ще мав знайти це друге скло, а з лінзами зазвичай справа йде так, що дивишся через них, а не на них …

(сміх в залі)

… Врешті-решт мені вдалося його знайти, і я вставив його назад в оправу. Це злегка нагадує ті дві півкулі мозку, про які я говорив вчора, – або ж про Марту, і Марію. Ці два скла можна порівняти з двома способами осягнення Бога. У містичної традиції ці способи називаються „катафатичним” і „апофатическим”. Катафатичний каже, що Бог – це Трійця, троє в одному, Отець і Син і Дух Святий, Ісус Христос – Син Божий, і інші твердження із Символу Віри. Але апофатичний погляд стверджує, що це все – тільки слова, мову. Ми використовуємо людський терміни, щоб описати божественне. Св. Фома Аквінський говорив, що будь-яка мова, яку ми використовуємо, щоб говорити про Бога, використовується абсолютно іншим чином, ніж мова, яка використовується в звичайній розмові. Св. Августин говорив: „Якщо ти можеш це зрозуміти, це не є Богом”. У „Хмарі не відання” ми читаємо: „Ніколи не пізнаємо Бога думкою, але тільки любов’ю”. Отже, це ті самі дві лінзи. Нам потрібні обидва скла, щоб ми могли сфокусуватися. І тому ми повинні знайти відповідне місце для цього споглядального, містичного погляду на Бога. А те, що відбувається в християнстві вже протягом кількох сотень років, нагадує ходіння тільки з одним склом в окулярах. Нічого дивного, у зв’язку з цим, що в один прекрасний момент ми бачимо, як єпископи благословляють бомби, зброю масового знищення. Або з’являється звичай, згідно з яким всі приходять на месу, але ніхто не приймає Причастя, – тому що всі ми були нібито недостойні цього. Це дуже дивне спотворення самого поняття Євхаристії. Якщо ми будемо ходити тільки з однією лінзою, не дивно, що ми будемо здійснювати подібні помилки. Отже, чи є Бог особистістю? – І так, і ні.

break

 

Питання:  Отець Лоренс сказав, що медитація веде до відчуття порожнечі. Чи наповнить Бог згодом цю порожнечу? Або ж Бог і є цією „порожнечею”? Чи може медитація вести до досвіду „Бога живого”?

Відповідь: Думаю, що це так, – медитація веде нас до досвіду Бога живого. Саме цей досвід Бога може поставити під питання багато наших ідей про Бога. Для нас важливим є це слово „порожнеча”. Св. Павло використовував його, щоб описати втілення. „Бог спустошив себе, щоб стати людиною…”

Голос із залу: По-польськи це місце переведено по-іншому, без використання слова „порожнеча”. Швидше, там йдеться про „оголеності”?

О.Лоренс: Грецьке слово в біблійному тексті – „кенозис” [1]. Можна сказати, що воно означає обидва ці поняття, але воно напевне містить у собі поняття порожнечі. Ісус, який є „Людське Слово Боже”, – можна сказати, навіть найкращий людський перекладач не зможе перевести це досконало. Але саме втілення Ісуса є найкращим „перекладом” з божественної мови на людську. І саме це відбувається в процесі „кенозису” – тобто „оголення” або „спустошення”. Цей процес „спустошення” продовжується далі в житті Ісуса – ми можемо бачити це в Євангелії. Коли Ісус спустошив себе, Він пізнав себе самого, пізнав себе як Сина. Можна сказати, що Він отримав досвід єдиного у своєму роді зв’язку з Отцем. У християнстві ще одним словом, що описує цю порожнечу, є одна із Заповідей блаженства – „убогість духом”. Це і є те, чого ми вчимося в медитації. Убогість духом є абсолютною протилежністю «володіння», це залишення всього, що маєш. Тут мова йде не тільки про предмети, якими ми володіємо, а й про ментальне „майно”, стан свідомості, і також про те, чим ми тільки жадаємо володіти, тобто ми фактично позбуваємося від самої спраги володіння. Саме це ми маємо на увазі, говорячи про „убогість духом” і про порожнечу. Коли буддисти вживають слово „порожнеча”, зазвичай воно невірно інтерпретується європейцями. Ми думаємо, що воно означає „ніщо”, що буддизм нігілістичний. Було б дивно, якби існувала ціла релігія, яка спиралася б на „ніщо”. Але „порожнеча” не означає „ніщо”. „Порожнеча” відсилає нас до сутнісної природи всього. Ймовірно, „порожнеча” не є найкращим словом, щоб описати це. Все є кінечним і позбавлене незалежного існування. Для мене це є найкращим визначенням творіння, а також і акту творення. Творіння смертне і не може існувати незалежно від Бога. А буддист швидше скаже: „Якщо у тебе буде справжній досвід порожнечі, тоді ти дізнаєшся, що це був справжній досвід, бо він викликає радість”. „Благословенні” – тобто щасливі – „вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне”. І знову ми маємо справу з парадоксом, для розуміння якого нам необхідні обидва скла наших окулярів. Ця „порожнеча”, „кенозис”, веде нас до повноти, яка на грецькій називається „плерома”, – до повноти Христа. Отже, ми, християне, можемо сказати, як тисячі років тому говорили це мудреці Індії в Упанішадах: „порожнеча є повнотою, а повнота є порожнечею”.

[1] Кенозис, грецьк. κένωσις — „спустошення”, „виснаження”, грецьк. κενός — „порожнеча”. „Применшив [εκένωσεν] Себе Самого, принявши вигляд слуги…» (Фил.2:7)

break

 

DSC04234Питання:  Як Ви ставитеся до питань співвідношення чоловічої і жіночої ролі у спільноті? У вашій спільноті є дуже багато жінок, активних лідерів. Як Ви дивитеся на питання жіночого духовного лідерства?

Відповідь: Велику важливість має баланс всіх аспектів людської душі, psyche. У католицькій церкві жінки нарівні з чоловіками відіграють найважливішу роль, зайняті дуже важливою роботою. Думка жінок, які є свідками життя Церкви, має бути частиною дискусій, обговорень всіх основних питань. Слід з великою увагою прислухатися до голосу жінок в теології, служінні церкви, і цей голос не повинен бути тихим. Я думаю, що зміни в розумінні жіночої ролі всередині Церкви відбуваються в міру того, як змінюється сама наша свідомість. А наша свідомість у свою чергу змінюється під впливом споглядального життя. Досвід медитації веде до великої інтеграції чоловічого та жіночого аспектів душі, веде в повноті та цілісності, не тільки індивідуальній, але і охоплюючій всю церковну спільноту.

break

 

Питання:  Чи існує зв’язок між християнським містицизмом, духовністю Євангелія та адвайтою — однією із ключових ідей класичної індійської філософії (веданти), що говорить про неподвійний характер взаємозв’язку між людиною та Богом?

Відповідь: Християнське розуміння «адвайти», принципу неподвійної єдності, пов’язане зі Святим Духом. Дух являє єдність любові, що народжується в самому серці Святої Трійці. Коли ми, як християни, думаємо про буття, ми не уявляємо собі якесь абстрактне, ізольоване буття, ми думаємо про єдність в спільності, в любові. Єдність в любові — це сама природа буття. В спільності ми переживаємо досвід неподвійності. Суть адвайти — «одне, не два». Тут ми опиняємося в царині парадоксу. Парадокс смерті і воскресіння. Парадоксальність того, що для того, щоб отримати життя вічне ми повинні втратити своє життя. Парадокс того, що «два» можуть стати «одним», при цьому зберігаючи свою ідентичність. Я думаю, що такий підхід до адвайти і до всього, що стосується єдності, — це основа християнської думки, християнського одкровення. Можуть існувати різні підходи до цього питання, можуть по-різному бути розставлені акценти. Але головна ідея така — в любові долається двоїстість. І споглядання в християнському містицизмі завжди описувалося, як робота любові.


 

break

Переклад українською: Галина Старух