о. Войчех Чвіхоцкі OP «Християнська медитація — Шлях і Навернення»

Лекція, прочитана у рамках конференції «Meditatio — 2010 Київ», 12.06.2010

DSC_8085

Спробуймо сісти, абсолютно звичайним способом — без яких-небудь особливих труднощів. Просто спробуймо бути — тут, в цьому моменті, при такій температурі, одну хвилину.

(у аудиторії хвилина медитативного спокою)

Не йдеться про те, щоб просто заспокоїтися, зосередитися перед прослуховуванням лекції. Швидше, ми вчимося прийняттю того, що є. Медитація, якій присвячена ця конференція,  також має бути для нас школою прийняття того, що є, а не того, чого немає. Можливо, ми могли б знайти зал з кондиціонером, де температура була б приємнішою, і панувала би глибша тиша. Напевно, ми могли би прийняти ще зручнішу позицію тіла. Але я думаю, що в медитації, в молитві це не є головним. Суть в тому, що ми повинні навчитися приймати світ, в якому Бог нас створив. Саме це місце, і цей момент. У цьому місці і часі бути у присутності Бога. Іноді навіть добре, що за вікном проїхала машина, або у когось задзвонив телефон, хоч його бажано вимикати в такі моменти. Прислухайтеся до себе у цей момент, яка ваша реакція. Водієві варто було поїхати по іншій вулиці? І невже не можна було зробити так, щоб в приміщенні було прохолодніше? Чому саме сьогодні так жарко? Зверніть увагу, подібні думки, виникаючи в голові, відводять нас далеко від тієї дійсності, в якій присутній Бог. Від тієї реальності, в якій ми могли би з Ним зустрітися. Бог є присутнім там, де є реальність, а не там, де мають місце наші фантазії. Цей невеликий вступ.

Тематика цієї конференції, загально кажучи, — це дорога, шлях медитації. Медитація як подорож всередину самого себе. Я подумав, що варто знайти в Євангелії такий фрагмент, в якому б описувався Ісус, що перебуває в дорозі разом з учнями. Домініканці дуже люблять говорити про себе як про тих, що перебувають в дорозі, навіть якщо вони не працюють у видавництві «В дорозі» (гра слів, пов’язана з відомим польським домініканським видавництвом «W Drodze», прим. перекладача). Отож, зупинимося на цьому фрагменті Святого Письма — Євангеліє від Луки 24:13-36. Усі ми знаємо цю історію — двоє учнів виходять з Єрусалиму, втікають звідти. Щось дивне сталося з їхнім Учителем. Він повинен був врятувати Ізраїль, але опинився на хресті. Усе це не вкладається в їхніх головах, і також вони трохи бояться. Вони сумні, внутрішньо розбиті і намагаються осмислити подію. Їхні думки про події, що відбуваються і про розбиті надії. З усім цим вони йдуть шляхом. Тепер я прошу вас провести паралель між цим досвідом учнів, що йдуть до Емаусу і різними варіантами вашого життєвого досвіду. Ви чогось чекали від життя, але воно не сталося, якісь ваші бажання залишилися не зреалізованими. Ви намагаєтеся уникнути того досвіду, який вселяє страх. Боїтеся небезпек, що підстерігають вас. Ви чогось сподіваєтеся, чогось очікуєте. І так бігаєте від однієї несповненої надії до іншої. Іноді усе це стосується вашого особистого життя. Іноді — віри і стосунків з Богом. Хотілося б, щоб було саме так, а так не виходить. Ви намагаєтеся зрозуміти себе, світ, в якому живете, Бога, в Якого вірите. Зверну вашу увагу, що в уривку говориться про двох учнів, хоча автор Євангелія можливо і не хотів робити на цьому особливий акцент. Але ми можемо уявити собі в образі цих двох учнів ті внутрішні дискусії, які ведемо самі зі собою. Ви задаєтеся питанням — чи «не сумно жити таким життям, яким я живу»?. І одразу ж відповідаєте — «та так, звичайно, ти обов’язково мусиш сумувати».

З усім цим вони йдуть своїм шляхом. Тепер я прошу вас провести тут паралель. Зверніть увагу на образ втечі з місця, в якому сталася трагедія. Втеча, внутрішній діалог, надії, що не виправдалися. Пригадайте щось подібне зі свого життя, це не складно, оскільки майже щодня відбувається щось аналогічне. Згодом до бесіди двох підключається третій, невідомий. Ми знаємо, що це Ісус, але їм це поки що не відомо. Вони продовжують розмову, розповідаючи йому про свій біль. У розмові вони навіть дещо обурюються, що їх співрозмовник не в курсі трагічних подій. Як він може про це не знати? Ісус поступово входить в їхній досвід смутку, болю і нерозуміння, в досвід втечі від ситуації, що склалася, супроводжуючи їх в цих переживаннях. Він постійно з ними, слухає, відповідає і пояснює. Вони ж не впізнають Його в цих відповідях. Також і це може бути частиною нашого досвіду. Ми читаємо Святе Письмо, беремо участь в Літургії, молимося, щось говоримо Богові. Проте ми не маємо постійного пережиття Ісуса. Ми постійно зустрічаємося зі собою, з усім пережитим нами в житті. Як і учні, що не впізнають перед собою Ісуса, і що постійно говорять про власні переживання. Але Ісус не був би Ісусом, якби не діяв.

Далі бесіда здавалося б добігає кінця, проте вона не закінчується. Щось підказує учням, що їх співрозмовник — хтось особливий. Вони зупиняються, Ісус зупиняється разом з ними. Я думаю, що в нашому духовному житті роль подібної зупинки відіграє медитація, будь-які подібні форми споглядальної молитви. Медитація — це швидше всього не ще один, 30-й по рахунку релігійний ритуал, вона не є доповненням до чогось. Це просто зупинка разом з усім, що ми маємо. Ми зупиняємося, щоб зрозуміти суть своєї екзистенції.

Медитація нічого не додає, вона вичищає те зайве, що обтяжує наше духовне життя. Учні на своєму шляху до Емаусу постійно були з Ісусом, але їм знадобилася зупинка, для того, щоб зорієнтуватися і помітити Його присутність. Євангеліє говорить про те, що тільки при ламанні хліба вони впізнали Ісуса.

Ще раз звернемо увагу на зупинку. Сьогодні, на початку конференції ми говорили про елементи, з яких складається сама по собі практика медитації — нерухоме сидіння, повторення молитовної формули. Тепер я хотів би сказати, що набагато важливішим моментом, ніж кожен із способів концентрації, є зосередженість на самій зупинці. Це і є те, про що йшла мова на початку нашої бесіди — зупинитися і бути у тому світі, в якому я знаходжуся, з тим собою, яким я є.

Ми зупиняємося, щоб розпізнати присутність Ісуса Христа, Бога в усьому нашому житті. Медитація — не спосіб стягнути Бога з неба. Також вона не є способом викликати які-небудь приємні внутрішні відчуття, навіть якщо це благодатна тиша всередині нас. Часто буває так, що під час медитації людина переживає досвід тиші і благодаті, але знову таки йдеться зовсім не про те, і це не мета медитації. Те саме стосується співу у храмі. Ми співаємо для того, щоби прославляти Бога, серйозні роздуми про мелодію не можуть бути тут метою. Хоча подібна музика іноді буває дійсно прекрасною. Але її естетична цінність не є основним моментом. Медитація дає нам багато внутрішнього спокою, іноді вона дозволяє відпочити, але не для цього ми медитуємо. Ми присутні, перебуваємо у спокої для того, щоб просто бути. Медитуємо, щоб просто бути у присутності Бога Живого. Медитація нічого не додає, вона дозволяє побачити те, що в моєму житті вже і так є. Саме про це йдеться в цій історії про учнів, що йдуть до Емаусу. Ісус вже був з ними. Але, тільки зупинившись, вони змогли Його впізнати. Зверніть увагу — коли вони впізнали Ісуса, в їхньому житті щось змінилося. Вони зробили поворот на 180 градусів — йшли до Емаусу, потім повернулися назад до Єрусалиму. Це називається навернення (метанойя — грец. μετάνοια, «зміна розуму», «покаяння»). Вони повернулися на 180 градусів. Але щоб навернутися, треба зупинитися. Подібні зміни відбуваються в нашому житті тоді, коли ми медитуємо. Вони відбуваються з часом, оскільки медитація змінює нас, а не світ навколо нас. Ми дивимося на світ іншими очима, відчуваємо його інакше. Все, що нам зустрічається на шляху, — а це приємні і неприємні речі — ми можемо почати переживати інакше, з великим спокоєм і вірою, тому що медитація зупинила нас, зупиняє щодня. Медитація вчить нас, що ми існуємо тільки там, де і коли ми існуємо у Бозі. Іншої дійсності немає. Якщо нам здається, що ми поза Богом, і що поза Богом можна існувати, це стає залишається нашою фантазією, що відводить нас від реального світу. Реальний світ — це Божий світ. Кожна хвилина, віддана медитації, наближає нас до досвіду прийняття реальності. Зміни, що відбуваються в нас, понад усе помітні для оточення, яке одного разу може нам про них повідомити — ми стали більш терпеливими, наша здатність приймати повсякденні невдачі явно зросла якісно і кількісно, ми сталі здатні вислуховувати навіть «ну дуже набожних» людей :). Ми цього не помітимо, але хтось нам про це може повідомити. Але ми не медитуємо для того, щоб отримати якісь нові здібності. Наша мета — перебувати у Бозі, відкрити цю нашу фундаментальну сутність. У Ньому ми перебуваємо завжди, «У ньому бо живемо, рухаємося й існуємо»(Діян. 17:28). Це даність (дійсність), і в медитації вона стає нашим досвідом. Встаючи після медитації, і починаючи займатися повсякденними справами, ми починаємо розуміти, що те, що відбувається під час нашої медитації і під час звичайних справ, одне і те ж за своєю суттю. Вторинні, ілюзорні елементи нашого життя поступово йдуть на другий план, поступаючись місцем дійсності. Усі ми прагнемо чогось особливо, чогось бажаємо, хочемо щось вміти, відчуваємо ненависть, дивимося на когось зверхньо. Усе це фантазії, оскільки немає ніякої необхідності ненавидіти кого-небудь, немає такої речі, яка була б нам абсолютно потрібна… Про це Ісус говорив багато разів в притчах, розповідаючи про блаженства.

Тепер я хотів би поговорити про те, що найчастіше відбувається під час медитації. Ми займаємо зручну позицію, спокійно дихаємо, згадуємо свою молитовну формулу, починаємо вимовляти її м’яко і з вірою — один раз, два, три. Потім, як правило, нас накриває хвиля різного роду внутрішніх розсіювань. Якщо медитуємо тут, починаємо думати про те, що залишили вдома. Я починаю думати про літак, який повинен мене довезти додому. Хтось пускається в роздуми, чи буде це літо і далі таким гарячим. Кожен з нас зустрінеться із сотнями різних думок, які почнуть приходити нам до голови. Не дивуйтеся з цього, і не картайте самих себе в тому, що робите щось не так. У кожному з нас назбиралося безліч того, що заважає нам просто бути. Ми сповнені переживань, що щось піде не так, як нам хотілося. По суті усе своє життя ми вчимося переживати і нервувати. Усе життя ми вчилися почуттю власності, аналізуючи те, що у нас є. Ми дуже хочемо щось мати — автомобіль, докторський ступінь, певний зовнішній вигляд або суспільну оцінку. Також це може бути наша набожність. І в принципі, медитація, як певна форма набожності, може також почати нами сприйматися в цьому ключі — «я вмію щось, чого не вміють інші звичайні християни». Але, звичайно ж це неправдиве сприйняття. Отець Маріуш Возняк говорив сьогодні про це у своїй лекції «Що являється, а що не є християнською медитацією», згадуючи про гординю, яка найбільш небезпечна. Пам’ятайте, медитація не є чимось особливим, медитуючи, ми не досягаємо якихось особливих відмінностей. Ісус супроводжує усіх, він на шляху з кожним. Ми просто прагнемо зупинитися, щоб зрозуміти це, щоб присутність Бога була дійсно пережита нами. Було б добре, якби усі так чинили. Може бути також багато інших форм молитви, які допомагають так само зупинитися. Ми ж робимо це саме так.

Закінчуючи, я пропоную нам усім побути декілька хвилин в такій тиші і спокою. Усі ці пошуки природного положення тіла, природної тиші досить таки складні, адже ми вже навчилися багатьох неприродних речей. Наше тіло наповнене скутістю, ми охоплені страхом і втягуємо голову в шию. У нас багато агресії, що знаходить своє вираження в м’язовій напруженості. Існує безліч інших речей, які відбуваються в нашому тілі без нашого усвідомлення. Дуже важливо не злитися на себе, відчуваючи таку напругу. Можна навіть, приступаючи до медитації, сказати — «так, Господи, я дуже напружений, я повний агресії і страху, проте я хочу бути перед Тобою». Я пропоную цю молитву в якості підготовки до медитації. Саме тому, що в самій медитації ми вже просто є, ми не повинні думати ні про що інше, крім того, щоб просто бути. Коли приходять усі ці розосередження, думки, ми можемо сказати: «Так, Боже, усе це в мені є, кружляє в моїй голові, я чогось боюся, в щось не вірю, на щось злюся. Але я відкладаю усе це вбік, я просто є перед Тобою. А думки нехай приходять і йдуть». Під час медитації ми не повинні займатися розмовами з Богом. Тому я підказую Вам, що якщо Ви помітите, що вже декілька хвилин ви думаєте про те, що було вчора або буде завтра, немає сенсу випробовувати злість або нервозність. Просто поверніться знову до повторення своєї молитовної формули. Настільки спокійно, наскільки зможете.

Це наставлення до молитви вчить нас з розумінням ставитися до світу. Можливо це те, про що говорив Ісус: «не противтеся злу». Усі ці думки прийдуть і підуть, якщо ми за них не чіплятимемося, якщо уся наша людська істота зрозуміє, що краще, що може бути — це просто бути у присутності Бога. Тоді ми всьому поступово навчимося.

І нарешті, давайте постараємося посидіти декілька хвилин в тиші. Нічого не повинно відбуватися, нічого не повинно приходити в голову, ніхто не перевірятиме, чи вам щось вдалося. Кожна така хвилина перебування в тиші добра. Навіть якщо я буду постійно повертатимуся до думок про те, що треба напитися кави і перестати засинати.

(у аудиторії тиша)

Слава Отцю і Сину і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

break

Переклад з рос.: Наталії Андрусів

о.Войчех Чвіхоцкі OP — координатор вроцлавської спільноти WCCM, монах домініканського монастиря св. Войчеха.