о. Беда Гриффітс OSB Cam «Медитація і Нове Творіння в Христі», ч.3 «Мантра в християнській традиції»

201187_413130215402699_461188608_oСуттю методу християнської медитації отця Джона Мейна є використання мантри, молитовної формули. Мантра – санскритське слово, що походить з давньої індійської молитовно-медитативної традиції. Геніальність отця Джона полягає в тому, що він зміг відкрити наявність аналогічної сакральної традиції в досвіді отців-пустельників, яка через сторіччя досягла св. Бенедикта і згодом, хоч і була практично забутою, все ж зберіглася бенедиктинським орденом до наших днів. Таким чином, ідея мантри стала його найважливішим відкриттям, завдяки якому він зміг повернути в поле зору сучасної Церкви цей спосіб молитви.

Мистецтво мантри полягає в повторенні священного слова чи фрази з Біблії, що здійснює центрувальний вплив на людину, яка молиться таким чином, об’єднуючи всі її здібності і допомагаючи зосередитися на присутності Бога, який невпинно перебуває в нашому серці. Подібне відкриття було також зроблено в Спенсерському абатстві (траппістське абатство св. Йосипа в США, в якому отці Вільям Менінгер, Василь Пеннінгтон і Томас Кітінг в 70-х роках заснували рух „центрованої молитви”, „Centering Prayer”), що стало своєрідною відповіддю на дуже популярну в той час „трансцендентальну медитацію”. Цей метод також став шляхом до внутрішньої інтеграції, пошуком центру власного буття і приведенням всіх чуттєвих і розумових сил до єдності в цьому центрі. Він став шляхом до глибин особистості, в яких людина може зустріти пануючу там Божу присутність.

В якості своєї мантри отець Мейн обрав арамійське слово „Мараната”, що міститься в Першому посланні до Коринтян апостола Павла (1Кор 16:22 і також в Об 22: 0 як „Гряди, Господь”), і перекладене як „прийди, Господь!” чи „Господь гряде”. Арамійське слово „mar” перекладається як „Господь”, а суфікс —an означає „наш”, таким чином „maran” – це „Господь наш”. Можливо два способи перекладу, перший – „maran-atha”, „гряде наш Господь”; і другий – „marana-tha”, „прийди Господь наш”. На мій погляд, перший з них найбільш коректний.

Мараната – одне з небагатьох арамейских слів, що збереглися в Новому Завіті, адже це мова, якою говорив сам Ісус. Таких слів всього шість. Воскрешаючи дівчинку, дочку начальника синагоги, Ісус говорить: „Таліта кумі” („talitha cumi”), „Дівчино, кажу тобі, встань” (Мк 5:41). Також, на хресті Він каже „Елої, Елої, лама савахтані” („Eloi! Eloi! Lama sabachthani?”), „Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?” (Мк 15:34 і Мф 27:46). За винятком цих слів все, сказане Ісусом, було перекладено на грецьку. Зверніть на це увагу: це вкрай важливо. Ісус говорив саме арамейською, і я не думаю, що кожен з вас це усвідомлює. Наші Євангелії були написані грецькою, і при цьому слово „Мараната”, що міститься в посланні Павла до Коринтян було використане ранньої Церквою в якості арамейської реліквії, пам’яті про мову Ісуса. Тому це у вищій мірі сакральне слово. Мараната, гряде наш Господь. Використовуючи це слово, ми повертаємося до часів Ісуса, в момент, що передував появі грецького тексту Нового Завіту.

Нам завжди слід нагадувати собі про те, що вихідні тексти Нового Завіту, написані давньогрецькою, сформувалися в перебігу приблизно п’ятдесяти років після земного життя Ісуса. Усвідомлюючи це, ми опиняємося по той бік грецького Нового Завіту, торкаючись найбільш ранньої традиції Церкви, її стану до виходу за грань початкової іудейської матриці. Вся історія раннього християнства демонструє нам його зростання, що розгортається в середовищі іудаїзму, – Ісус та його учні розмовляють арамейською, беруть участь у храмовому поклонінні, ходять до синагоги, і так далі. Потім протягом цілого століття християнство починає рухатися в бік язичників, людей зовнішніх по відношенню до іудейського середовища, і сам Павло зробив найбільший вплив на поширення християнського послання серед язичників. Павло був грекомовним євреєм, що походив з Тарсу, і своє послання він висловлював знову-таки грецькою, якою були написані як його послання, так і послання інших апостолів. Також нам важливо враховувати, що ім’я „Ісус” і епітет „Христос” — це грецький переклад з івритського „Йешу” (Joshua, Йешу, скорочення від Йеhошуа – що складається з двох коренів „Йеhова” і „спасіння”) „Машиах” і арамейської „Мешіха” (Meshia – помазаник, месія).

Отже, вся цілісність послання Ісуса була передана через грецьку мову греко-римському світові і всім іншим культурам. Знову-таки, дуже важливий момент: це була зустріч двох культур. Це послання зійшло з середовища виключно іудейської культури, зі світу, до якого Ісус цілком належав. Він прийшов у наш світ не через яку-небудь іншу культуру, але саме через конкретну юдейську культуру, яка готувалася до цього Богом протягом століть. Євангеліє виросло в цьому середовищі, і далі, з плином часу, продовжило своє зростання вже в контексті греко-римського світу. Потім цей рух продовжився в масштабах Європи і, нарешті, досяг Америки. Всі ми маємо відношення до цього циклічного еволюційного процесу, що бере початок в іудейській матриці і поступово все більше і більше розростається при контакті з новими культурами. Сьогодні ця іудейська, греко-римська, європейська та американська релігія набирає повноцінний контакт з Азією: Індією, Китаєм і Японією. Це визначний момент у розвитку християнства. Ось з чим ми зіткнулися сьогодні.

Без сумніву, в такому слові, як „Мараната”, присутнє щось особливе, що налаштовує нас на зв’язок з раннім християнством, з витоками нашої релігії.

Таким чином, отець Джон прийняв цю молитовну традицію, що походить з пустельницького середовища, і, в кінцевому рахунку, з Нового Завіту. Ще одним важливим осяянням, що відвідало Мейна при вивченні Євангелія, стало розуміння того, що все життя Ісуса зосереджена навколо пережитого Ним „Авва-досвіду”. Ісус називає Бога Аввою, Отцем. Але варто врахувати, наскільки інтимним контекстом наповнене це слово, і в цьому сенсі воно звучить швидше як ласкаве „тато”, подібно до дитячого зверненням до батьків.

Відносини Ісуса з Богом були особистими, як з Отцем, в той час як в іудейському старозавітному світі ці відносини мали швидше протилежний характер. Яхве був Богом небес, і благоговіння іудеїв тих часів було настільки великим, що вони навіть не бажали вимовляти Його імені. Слова „Адонай” або „Господь” служили замінниками імені „Яхве”, забороненого для виголошення. Він перебував на позамежних для людини висотах, і це вселяло величезний страх перед Його судом і переконаність у тому, що буква Закону повинна дотримуватися будь-якою ціною. Ісус же повністю переступив грань такого підходу в напрямку власного інтимного усвідомлення абсолютної єдності з Аввою, з Отцем.

Я думаю, ми могли б сказати, що слово „Авва” було мантрою Ісуса. Він просто жив у цій інтимній близькості з Отцем, з Аввою. І на цьому слові, на всьому тому, що воно заключає в собі, було зосереджене Його життя. У такому розумінні ми отримуємо зв’язок із традицією мантри з рук самого Ісуса.

break

Переклад українською: Галина Старух