о.Лоренс Фрімен OSB «Євхаристія і споглядання»

(Лекція, що була прочитана під час ретріту «Школа молитви», єпархія Мельбурна, 20 квітня 2005 року)

articles_for_priests_2b

Безмовність, що переживається в досвіді Літургії, сприяє єднанню спільноти, концентруючи її увагу на Слові, яке може бути почуте в думці і серці, і розділене між усіма в Таїнстві.

 

Древня католицька мудрість говорить, що існує три літургії: небесна літургія, літургія вівтаря (літургія жертви) і, так би мовити, літургія серця, що перебуває між ними [1]. Повнота Літургії повинна, отже, вміщати кожен з цих трьох взаємнопроникаючих вимірів: як сфери «долини смертної тіні» (Пс 22,4; Мт. 4,16), так і таємниці якнайглибших надр нашого внутрішнього світу.

У контексті нашої розмови, присвяченій євхаристійній безмовності, поговоримо про так званий «принцип пробілів». Одного разу група равинських студентів сперечалася про значення уривку біблійного тексту. Вони звернулися до свого учителя, який попросив показати йому сторінку з обговорюваним текстом. «Що ви тут бачите»? — запитав він. «Слова, які ми зараз обговорюємо», — відповіли учні. «Чорні значки на сторінці», — сказав старий рабин, — «містять тільки половину сенсу цього уривку. Інша половина — це пропуски між словами». Навколо кожної сторінки Письма існують незаповнені текстом поля мовчання. Також інша половина, про яку розповів студентам їх учитель, — це і є необхідна пауза між вдихами, тиша в просторі між думками, відпочинок між фазами активності.

Сучасне папське вчення [2], що нагадує про важливість відновлення споглядального досвіду в літургії жертви, закликає нас бути уважними до цього універсального принципу. Воно покликане допомогти нам повернутися до плероми (грец. — повнота) літургійного поклоніння, до єдності трьох окремих, але таких, що перетинаються між собою пересічних сфер — землі, небес і серця. Усі ми вкрай потребуємо цієї гармонії, тому що сьогодні для все більшої кількості людей Євхаристія стає ритуалом, розуміння суті якого почало сходити нанівець вже дуже і дуже давно. Існують і ті, які ніколи не відчували натхнення і розради, що восходять від Таїнства. Для такої аудиторії Євхаристію вже аж ніяк не назвеш «спільно пережитим сакраментальним ритуалом, що надає сенс життю». Властиве таїнству Євхаристії утвердження трансцендентного сенсу людського існування, навіть в найбільш мирському, буденному розумінні, повністю проходить повз таких людей. Для них воно ніяк не пов’язане з виміром реальних життєвих радощів, бід, надій і розчарувань. Багатьом Меса, Євхаристія, взагалі може здаватися дивною і недружелюбною. У нашому столітті нової Євангелізації ми повинні пам’ятати про здатність Літургії звертатися до невіруючих, проповідувати їм Євангеліє особливим чином. Коли вони приходять на похорони до свого  ділового партнера або на вінчальну Месу товариша, саме по собі спостереження за зовнішньою стороною священнодіяння Євхаристії могло б повідомити їм дещо абсолютно несподіване, щось цінне для них. Таїнство здатне представити лице християнства таким, яким вони його ніколи раніше не бачили. Побачивши християнство в такому ракурсі, ці люди могли б прийти до пізнавання в ньому того, що вони донині просто ігнорували і чого не помічали.

Також є люди, які давно відчули таємницю і містичну глибину Євхаристії, але з часом втратили зв’язок з нею. Можливо тоді, коли їх духовність стане більш зрілою, вони продовжать пошук пережитої раніше глибини — тої душевної благодаті, яка є зовнішнім знаком Євхаристійної Тайни, і яку вони не змогли знайти в Церкві. Для таких людей відкриття споглядального шляху молитви може стати можливістю возз’єднання із втраченим сакраментальним досвідом і знову повернути їх до Церкви. Також, є такі люди, які наполегливо і регулярно беруть участь в літургії Євхаристії, іноді для блага своїх дітей, або для того, щоб зберегти хоч якийсь зв’язок з духовним світом, але вони відчувають тужливу незадовільність своєї літургійної практики. І, нарешті, є такі, які, незважаючи на свою особисту або церковну недосконалість, мають благодать бачення таємничої і містичної дії Євхаристії, де б і як би вона не здійснювалася.

Безмовність, як один із вимірів Євхаристії, дуже цінна та необхідна кожному з цих типів особистості. Перш ніж я перейду до того, що може здатися несуттєвою і занадто абстрактною суттю мовчання, дозвольте мені поділитися з вами тим, що я нещодавно почув під час одного з ретритів в Сіднеї. Міністрант з парафії в Новому Південному Уельсі розповів мені, що їх настоятель зробив те, до чого закликав священиків Св. Івнн Павло II, і що підкріплювалося новим перевиданням інструкції про використання Римського Місалу. Він відновив літургійну безмовність на звичайному парафіяльному богослужінні. Я був здивований, і навіть не стільки самим цим фактом, скільки мірою інтенсивності цього нововведення. Вони практикували короткий період мовчання після читань, п’ять хвилин після проповіді, і п’ятнадцять хвилин після Причастя. Я запитав, як реагували люди, і він сказав мені, що ніхто не пішов, і багато хто згодом навіть висловлював своє схвалення. Втім, я не хочу, щоб предмет обговорення був скорочений до кількості хвилин, проведених в мовчанні, — і далі я розповім, чому.

Порядок здійснення Євхаристії може виглядати по-різному, і погляд священика тут має вирішальне значення. Періоди мовчання, введені в хід Літургії, обов’язково потребують інтерпретації. Але, на мій погляд, дуже важливо ознайомити недільну парафіяльну спільноту з введеною в порядок богослужіння мірою безмовності так, щоб люди змогли отримати від цього задоволення. Позитивні враження від літургійного досвіду можуть бути для деяких такою ж несподіванкою, як і той факт, що діти позитивно реагують на медитацію, — сесії мовчазної молитви без слів або образів. Діти медитують, їм це подобається, і часто вони просять чогось більшого. Говорячи про Євхаристію і безмовність, ми по суті звертаємо увагу на споглядальний вимір — як в цілому нашої віри, молитовного читання Святого Письма, богослужіння, так і в усьому житті взагалі. Св. Іван Павло II в «Mane Nobiscum Domine» [3] писав про те, що нам необхідно пройти шляхом розвитку, який веде нас від досвіду літургійної тиші до споглядального виміру життя. Іншими словами, як це добре розуміла рання церква, — якість, рівень нашої молитви і життя взаємозв’язані. Сьогодні люди перебувають в пошуку споглядального виміру буття як ніколи до того, і, приходячи до церкви для участі в Євхаристії, вони чекають цієї зустрічі зі спогляданням.

Майстер Екхарт говорив, що «немає нічого, більш подібного на Бога, ніж безмовність». Мати Тереза, яка наполягала на важливості двох годин споглядальної молитви в житті її апостольських сестер, мала схожий погляд. Вона говорила, що «безмовність — це сам Бог, Який звертається до нас». Кожна з цих думок ілюструє особливий спосіб розуміння безмовності і тиші. Чому Бог такий подібний до безмовності? Екхарт не сказав, що Богові подобається безмовність, або що Він любить безмовних вірян. Він сказав, що Бог саме подібний до безмовності. Святий Бенедикт використовує два слова, які ми перекладаємо, як «безмовність» або «мовчання»: «quies» і «silentium». «Quies» — це тиша, фізичне мовчання, відсутність шуму, — не ляскають двері, не скриплять крісла, не чутно кашлю і звуку розгортання цукеркових обгорток. Саме «quies» є тим, чого, як ми очікуємо, добрі батьки повинні навчити своїх дітей: стриманість і скромність, що виражає повагу у присутності інших людей.

«Quies» робить світ зручним і цивілізованим. Саме такої тиші нам бракує в сучасній урбаністичній культурі, де фонова музика не залишає в спокої навіть ліфти, і де вкрай рідко можна знайти місце або час, вільні від повного асортименту антропогенного шуму. Сьогодні існують дорогі навушники, які люди надівають не для того, щоб слухати музику, але щоб ізолювати себе від будь-якого шуму. З іншого боку, «Silentium» — це вже не відсутність шуму, а особливий стан розуму — це свідомість, спрямована на інших або на Бога. Це увага. Коли хтось приходить до священика, бажаючи поділитися власною проблемою або бідою, священик знає, що він, передусім, повинен приділити відвідувачеві свою увагу. Цілком можливо, що проблема виявиться такою, яку фундаментально неможливо вирішити, або що більшість сказаних священиком корисних слів видадуться у світлі даного горя справжніми банальностями. Але прислухатися, присвятити усього себе в акті уваги, — означає не судити, не «залагоджувати ситуацію», не засуджувати, — а просто любити. І в цьому сенсі дійсно немає нічого більш схожого на Бога, ніж безмовність, — адже Бог є любов.

Пізніше ми розглянемо жертовне значення Євхаристії, і те, яким чином мовчання розкриває його. Тут я хочу провести паралель між актом уваги і самопожерви. Философи-деконструктивісти у своєму вченні залишили не так багато місця для людських цінностей, але все-таки вони зробили висновок, що вищий акт людяності, який надає життю цінність і сенс, — це принесення себе в дар. Як би там не було, вони ставили запитання, чи це взагалі можливо. Зазвичай, коли ми ділимося якоюсь частиною себе з оточенням, ми завжди супроводжуємо цей акт якоюсь умовою або вимогою. Натомість, ми прагнемо визнання, винагороди, вдячності або ще чогось. Це робить недійсною чистоту самопожертви. Християни повинні розглядати Втілення як Божу самопожертву, а життя, смерть і воскресіння Ісуса — як ту ж божественну самопожертву, проявлену в Його людяності. Ідеальний дар самопожертви наділяє одержувача не вантажем боргу, але здатністю аналогічно принести в дар самого себе. Саме цьому нас вчить Євхаристія, і в цьому полягає її відновлюючий і живильний сенс.  Перед лицем кожної самопожертви — навіть якщо вона недосконала — ми застигаємо у безмовності, повазі та благоговінні. Наскільки ж більше ми потребуємо подібної безмовності під час переживання досвіду Євхаристії, щоб набути здатності оцінити цю досконалу жертву любові?

Літургія — як і інші способи молитви — сутнісно пов’язана з увагою. У Євхаристії ми розвиваємо нашу увагу до Бога через самопожертву, яку Ісус вчинив в історичній перспективі, і продовжує здійснювати в Дусі, одночасно в наших серцях і на вівтарі. Хоча наша увага може блукати, коли ми придивляємося до нових осіб серед прихожан, що зібралися, або неуважно перегортаємо парафіяльну газету, увага Ісуса, спрямована до нас, ніколи не блукає і ніколи не засуджує, не засуджує нас за нашу неуважність. Коли ми невірні, Він залишається вірним, тому що Він не може зрадити себе. Такою, принаймні для вірянина, являється невимовна таємниця Євхаристії і заманююча, благодатна сила істинної присутності.

Безмовність — ця дія, труд уваги, сповнений любові. Плодом цієї праці є серце, повне вдячності. Цей погляд об’єднує ідею Майстра Екхарта про те, що «Бог схожий на безмовність» з баченням Матері Терези, згідно з яким «мовчання — це Бог, що звертається до нас». Мовчання, подібне до Бога як ніщо інше, також є і Богом, що говорить з нами. Приділяючи увагу Богові, ми незабаром усвідомлюємо, що Бог вже приділяє увагу нам. Адже саме Божа увага, звернена до нас, дозволяє у свою чергу нам приділяти увагу Йому. Це саме Бог запалює першу іскру доброї волі в нас, згідно святому Івану Касіяну, що дискутував зі святим Августином про вільну волю. Проте, після того ми повинні зіграти власну роль. Як сказав святий Іван: «Любов же полягає не в тому, що ми полюбили Бога, а що він полюбив нас» (1Ів. 4, 10). Ми любимо саме тому, що Він полюбив нас першим. Беручи участь у Євхаристії, ми робимо перший крок на шляху до божественного життя. Як в ситуації з блудним сином, де тільки Бог бачить, що ми повертаємося додому, ще задовго до того, як ми дійсно дістанемося до будинку — Бог вибігає нам назустріч, щоб обійняти нас. Цю безмірну, ризикуючу собою любов, яка струмує з небес, ми відчуваємо у своєму серці. Це повинно відбиватися в церковній гостинності вівтаря. У тиші Євхаристії ми куштуємо безмовність Батька, від якого вічно виникає Слово. Саме це ми бачимо в Рубльовській іконі Трійці, де троє зібрані навколо Євхаристії.

Це Дух — той, що здійснює неймовірне перетворення буденної реальності. Через священика, який представляє, але не заміщає Христа, спільнота отримує досвід передчуття небесної Літургії — єднання і відновлення, що йде слідом за ним, осіб, що здійснюють Євхаристію. Священик стає рухливою фокусною точкою для потоків любові, які вивільняє і животворить це Таїнство. Христос є присутнім у священику, що представляє людей, які є Його Тілом, і через яких священик покликаний до служіння. У цьому досвіді ми переживаємо втрату себе, ділячись собою, відкриваючи себе наново вже в Євхаристії, там, де ми звільнені від ув’язнення індивідуального его. У цьому полягає радість Євхаристії і її могутній вплив на життя, яким ми живемо у спільноті. «Я — в них, і ти — в мені, — щоб вони були звершені в єдності» (Ів. 17, 23). Або ж, як говорить древня проповідь Мелітона Сардійського у Велику cуботу — «Воскрес, підемо звідси, Ти в мені, а я — в Тобі, тепер ми разом — одна єдина особистість».

Це містичний вимір Євхаристії, який для багатьох «недільних вірян» є їх головною духовною поживою впродовж усього тижня і щоденної праці. Кожне зусилля тут має бути зроблене, щоб гарантувати, що ці рідкісні і дорогоцінні моменти використовуються повною мірою. Спосіб, яким здійснюється Євхаристія, важливий у визначенні часу і створенні місця для того, щоб проявилася її внутрішня містерія. Іван Ілліч [4] у одній зі своїх праць сказав, що втілення, яке уможливило несподіваний і абсолютно новий потік любові і знання, в певному розумінні відкидає тінь. Це тінь інституціоналізованої доброчинності і регулювання духа. Ми маємо великий історичний багаж, що дозволяє відокремити саму суть від цієї тіні, від ускладнення таїнства Євхаристії холодним юридичним підходом, який більшою мірою наполягає на обов’язку відвідування Меси, ніж на благодаті і привілеї участі в ній. Якщо ми занадто часто думаємо про те, що Євхаристія є обов’язком, її містична суть втікає від нас. І тоді, звичайно ж, навряд чи нам вдасться сприйняти моменти безмовності на Месі як щось більше, ніж звичайна пауза. У «Sacrossanctum Concilium» [5] говориться, що здійснення Літургії вимагає чогось більшого, ніж просте дотримання юридичних приписів. Проте, ми не можемо допуститися іншої крайності і нав’язати обов’язкове дотримання тиші і мовчання. У будь-якому разі, важлива саме якість цього мовчання, а не його тривалість.

Приписані періоди мовчання не можуть бути примусовими, — тоді ми не зможемо очікувати від них духовної дії. Поки фундаментальний підхід до Євхаристії обумовлений законництвом і надмірним контролем, здаватиметься, що Євхаристія і тиша несумісні. Мовчазні моменти або більші періоди тиші здаватимуться чимось непрактичним, претензійним, штучним; що нагадує накладення своєрідного «штрафу» на вірних, які не повинні стояти перед обличчям чогось невідомого, що збільшує тривалість їх перебування в церкві. Мовчання в Євхаристії має виникати швидше з досвіду містичної глибини, що переживається усією спільнотою. Проте, як і вся Євхаристія, ці періоди мовчання потребують керівництва священика, що співпрацює з лідерами спільноти. І, звичайно, споглядальний вимір молитви потребує розвитку вже в семінарії, якщо в майбутньому священнослужителі повинні володіти ним для літургійного мовчання.

Священики часто відносяться до мовчання біля вівтаря із страхом або з підозрою, і цим ставленням нагадують радіоведучих. Нещодавно я слухав запис радіо-інтерв’ю з Роуеном Вільямсом на BBC, — це інтерв’ю торкалося суперечливих моментів в сучасній Англіканській Церкві. У кінці інтерв’ю ведучий поставив несподіване питання про Ірак: він запитав, чи можна вважати військові дії там «морально виправданими». Архиєпископ зробив паузу, що тривала дев’ятнадцять секунд, — ціла вічність для радіоефіру — і ведучий перервав мовчання, сказавши, що він цілком достатньо подумав для того, щоб сформулювати відповідь. Архиєпископ відповів, що якщо вже йому поставили питання такої важливості, йому потрібен час для роздумів над відповіддю, а це запитання таке делікатне з моральної точки зору, що вимагає чогось більшого, ніж звукового сигналу. Інтерв’юер був здивований і згодом хотів зберегти цей фрагмент мовчання для ефіру, але режисер вирізав його. Страх мовчання в Євхаристії частенько турбує священика більше, ніж прихожан. Можливо, це страх розплющити очі після тривалого періоду мовчання і виявити, що церква опустіла? Можливо, це страх втратити контроль? Страх мовчання — це частенько страх відсутності, страх порожнечі, яка нас лякає, зростаючий страх відсутності думок. Або ж, причиною може бути і те, що наше богословське і літургійне навчання недостатньо підготувало нас до іншої половини — містичної частини Євхаристії, апофатичного виміру, присутнього в усіх аспектах духовного життя?

Мовчання актуалізує і розкриває цей апофатичний, споглядальний вимір. Євхаристія сприйматиметься як джерело і вершина церковного життя тільки якщо її здійснення продемонструє цей парадокс двоякої містерії катафатичного і апофатичного — відкритого і прихованого — що проявляється в усьому християнському житті внаслідок дуальної природи єдиної особи Ісуса. Мойсей увійшов до пітьми, де перебуває Бог. Але Бог також і світло, «Бог — світло, й ніякої у ньому темряви немає» (1Ів. 1, 5). Мова містики виражає цей парадокс так само, як і канон Меси: сяюча пітьма божественної таємниці; мовчання, з якого вимовляється Слово, спускаючись в плоть і у втілення; нерухомість, що знаходиться в центрі будь-якої дії. Мовчання може бути зрозуміле, як визначення, чим «не є» Бог — це апофатичний шлях. Але воно також підтверджує те, що саме ми говоримо про Бога, коли ми говоримо. Мовчання оновлює мову, відновлює точність і сенс — особливо це стосується часто цитованих, знайомих текстів. Без мовчання навіть священні слова можуть перетворитися на шум, базікання. Тиша в Євхаристії не погрожує порожнечею і не означає відсутність, але вказує на Присутність і викликає внутрішній відгук.

Місця в ході здійснення Євхаристії, де мовчання корисне і сприятливе, вже визначені. Багато священиків розпочинають з декількох хвилин мовчання в ризниці з вівтарниками і читцями перед службою. Момент, коли священик закликає присутніх до молитви, кажучи «Молімося», вимагає мовчання, за яким наступають слова Колекти, молитви згромадження, покликані зібрати невимовлені молитви усіх людей. Також і покутний обряд запрошує людей до внутрішньої рефлексії, щоб вони могли підготуватися до досвіду Євхаристії як цілющого і всепрощаючого акту, що входить в їх недосконалі життя. Також і читання особливо потребують мовчазних пауз, перш ніж псалом у відповідь або прохання покваплять нас далі. Часто тиша під час Літургії Слова також сприяє коротким коментарям до складних місць або прихованого змісту, який інакше може вислизнути з розуміння присутніх, а іноді й священика. Читання має бути оголошене з належною підготовкою і набожною увагою, і медитативне мовчання дозволить Слову Божому торкнутися розуму і серця присутніх («Mane Nobiscum Domine»).

Католицькі проповідники, як правило, дуже скромні в плані довжини проповідей, на відміну від протестантських служителів, які частенько намагаються тривалістю і пристрасністю форми  компенсувати прихожанам здійснену пожертву. Стриманіший стиль більшості католицьких проповідей робить подальший період тихого роздумування навіть більше відповідним. Це виражає шанобливе ставлення до прихожан, припускаючи, що вони слухали з достатньою увагою, щоб мати можливість обдумати почуте, навіть якщо у них немає можливості відповісти. Загальні інструкції не радять виділяти час для мовчання після загальних молитов, тим не менше, це досить широко практикується, формулюючись приблизно так: «а тепер молотимемося декілька хвилин в тиші нашого серця». Це дозволяє спільноті, від імені якої були висловлені прохання, додавати свої власні молитви мовчки, і священик може завершити це наступними словами: «Господи, Ти знаєш наші потреби ще до того, як ми попросимо, і ось ми представляємо Тобі усі наші молитви, висловлені і невисловлені». Усі форми молитви, як писав Іван Павло II, базуються на фундаменті безмовності.

Ламання хліба, розділення гостії — це містичний момент великої жертви, і мовчання тут цілком природне. Але найбільш значний і необхідний час мовчання в Євхаристії — це, звичайно ж, хвилини після Причастя. Якщо уся Євхаристія являється culmen et fons (завершенням і витоком) Церкви, то цей момент, звичайно ж, містичний епіцентр Євхаристії.  Проте і він, як правило, позбавлений моменту безмовності, за винятком паузи між співами або очищення посудин. Тут, можливо, священик переживає, що затримує людей занадто довго, діти стають неспокійними, а прихожани починають збиратися біля храму. Але і тут слід згадати, що мовчання — це не просто відсутність шуму, але дух люблячої уваги.

Я практикую довгий період мовчання після Причастя на недільній месі в нашій монастирській парафії на околиці Лондона в той час, як хор немовлят, що плачуть, неспокійних дітей і невидимих робітників зчиняють шум. Проте це не особливо відбивається на мовчанні. Батьки оцінили це, а більшість дітей — якщо не всі — стали поводитися тихіше. І коли ми завершуємо молитву після Причастя, з’являється почуття вдячності і оновлення, а не полегшення, що все закінчилося. Священик повинен зберігати спокій, коли починає вводити у практику такі періоди мовчання, і, звичайно, необхідно підготувати до них прихожан. Це важливий момент тиші — а не коротка пауза через якусь проблему. Тут добре було би визначити час заздалегідь і позначити початок і завершення звуком дзвоника або ударом гонгу.

Якщо досвід літургійного мовчання вкоріниться у спільноті, він вплине і на простір, в якому відбувається поклоніння. Річард Джайлз (Richard Giles), Англіканський декан Філадельфії, був першопроходцем змін традиційних принципів сакрального простору. Його книга «Знову розбиваючи намет» («Repitching the Tent») є захоплюючим баченням фізичного простору поклоніння. Коли він писав це, він зрозумів, що форми здійснення Євхаристії піддаються дії простору, в якому вони здійснюються, і його остання книга, «Незвичайне поклоніння» («Uncommon Worship»), є необхідним доповненням до першої.

Мовчання в Євхаристії — як дехто може боятися — зовсім не мусить «приватизовувати» Літургію. На жаль, це часто відбувається в Тридентійському обряді — люди відчувають, що відбувається щось дуже містичне і священне, але це не залучає їх особисто до процесу, і тому вони вимовляють свої молитви в той час, коли священик відіграє свою роль. Мовчання як літургійний досвід, у контрасті, об’єднує спільноту та її увагу, і всі разом в думкою та серцем чують слово і можуть розділити один з одним це таїнство. Св. Ігнатій Антіохійський сказав, що якщо ми не зможемо зрозуміти мовчання Христа, ми не зможемо зрозуміти і Його слів [6]. Ми зможемо зрозуміти Його мовчання тільки якщо самі зберігатимемо мовчання. А якщо ми мовчатимемо разом — ми отримаємо досвід таємниці безмовності, що творить спільноту.

На завершення я хотів би нагадати ту знаменну фразу Св. Івана Павла II, яку я вже цитував раніше. Підкреслюючи важливість безмовності в Євхаристії, він пояснює, що вона зовсім не пов’язана із замкнутістю і штучністю. Ми повинні у своєму духовному зростанні просунутися від досвіду літургійного мовчання до «духовності безмовності» — до споглядального виміру життя. Св. Франциск спонукав своїх послідовників проповідувати Євангеліє при будь-якомій можливості та кожному зустрічному. «Коли це вже дуже необхідно, — говорив він — тоді використовуйте слова». Як мені здається, він мав на увазі не просто мовчання, але безмовне або таємне свідчення всього життя.

Зв’язок між Євхаристією і способом життя наріжний для розвитку і прийняття того досвіду, переживаючи який, ми змогли б повною мірою усвідомити увесь її сенс і цінність. Євхаристія, залишаючись для нас тільки церковним обов’язком або соціальним ритуалом, матиме досить слабкий вплив на наше життя, на його вкоріненість в Євангеліє. До тих пір, поки ми не звернемося до глибшого рівня таїнства Євхаристії, завершальні слова «Ідіть з миром» означатимуть для нас просто «ідіть», — тобто «розходьтеся», також окремо, як ми і прибули до храму. Безмовність будить нас до повноти Євхаристії на якнайглибшому, пост-вербальному рівні сакраментальної реальності. Символічно ділячись плодами землі один з одним, ми зможемо краще служити Царству справедливості в нашому повсякденному житті і праці. Ми усвідомлюємо, що кожен з нас отримує рівну міру хліба і вина.

Цієї міри вистачає для всіх. Якщо наше життя буде настільки глибоко охоплена Євхаристією, чи зможемо ми відмовитися від праці, що справедливо розподіляє багатства у світі, від прагнення звільнити пригнічених і піклуватися про відкинених суспільством? Важливо те, що містичні глибини Євхаристії мають своє пряме відображення в усіх сферах життя — у тому числі і в політиці. Зовсім не випадково св. Тома Кентерберійський і монсеньор Оскар Ромеро були вбиті саме у безмовну мить освячення Дарів.

Безмовність Євхаристії також повертає нас до розуміння миру і спокою як плодів ненасильства. Мир — ця не просто затишна втеча з ринкової площі, так само і мовчання — не просто відсутність шуму. Жертва Літургії нагадує нам про все, що нам допоміг побачити Рене Жирар у відношенні між насильством і сакральністю [7]. Ймовірно, в ранній Римській церкві, до Костянтина, дуже багато язичницьких жерців приймали хрещення. Язичники бачили себе не стільки в ролі служителів культу, скільки в ролі державних службовців, що виконували приписані законом жертви на римських вівтарях, відповідно до затвердженого заздалегідь ритуалу. Якщо вони помилялися у вимовлених словах, то мусіли повернутися до початку ритуалу і почати знову. Для них мала значення передусім жертовна кров і скрупульозно-правильні слова та жести. Християни ж, навпаки, розуміли, що досконала жертва Христа в Євхаристії координально відрізняється від язичницьких ритуалів. Євхаристія стала принесенням в жертву самого себе в любові, що фактично поклало край жертві заради завоювання Божої милості, — і це також зменшило кількість насильства в суспільстві, оскільки більше не були потрібні козли відпущення. Хрест знову споруджується на вівтарях християнських громад, символізуючи кінець циклу людського насильства. «Милосердя хочу, а не жертви» (Ос. 6, 6; Мт. 9, 13), як говорив Осія, і як цитував його Ісус. Якщо ми здійснюватимемо Євхаристію без благоговійного мовчання, необхідного для цього, щоб висловити повагу і дещо відкрити її містичну глибину, буде дуже легко впасти в хибну богословську інтерпретацію: побачити її усього лише як жертовний ритуал, необхідний для умилостивлення сердитого Бога. Безмовність в Євхаристії, зрозуміла не юридично, а духовно, показує силу Таїнства, як силу справедливості і миру. Миру ніколи не досягнути жорстокістю. Ні зла, ні жорстокості у Бозі немає.

Остання публічна настанова і благословення бл. Івана Павла II з Ватиканського вікна була повною безмовності. Важливо те, що у своєму пізньому вченні він підкреслив священність життя, неприпустимість смертної кари, аморальність таких речей, як війна в Іраку, — і також він наполягав на містичному сенсі Євхаристії.

Міст між спогляданням і ненасильством очевидний в його пізніх думках і висловлюваннях. І хіба не це — два стовпи вчення Ісуса і вічного послання Його Євангелія?

Таким чином підтекст безмовності в Євхаристії веде нас до самого серця нашої віри і ставить нас у пікову точку сучасної євангелізації. Йдеться не лише про те, що відбувається під час Меси, але також і про необхідність вираження всього того, що лежить в основі нашого буття і пронизує собою тло нашої повсякденності та праці. Саме тому, як мені здається, Іван Павло II зв’язував досвід літургійного мовчання із споглядальним оновленням Церкви. У світі, усе більш зламаному і виснаженому шумом і стресами, він визнав необхідність для Церкви опертися на свої якнайглибші споглядальні традиції і навчати цим способам споглядальної молитви.

Життєво важливо знову відкрити для себе цінність мовчання. Джон Мейн, що помер у 1982 році, бачив це так само: найбільшим викликом для сучасної людини, являється необхідність відкрити для себе наново цінність і суть мовчання. Також Джон Мейн у своїх працях про Євхаристію вказував, що для сучасних людей відродження споглядального виміру молитви потрібне для переживання повноти Таїнств.

Погляд Івана Павла II на літургійну безмовність охоплював усе його розуміння сучасної духовності. І поширення медитативних практик за межами Літургії тут не випадкове. Чи не  час зараз прикласти усе педагогічне завзяття до особливих освітніх програм, що вчать безмовності, яка має джерело у внутрішньому вимірі особового християнського досвіду? («Spiritus et Sponsa» [8])

Тут Іван Павло II посилається до вправляння в мистецтві молитви, на чому він так часто наголошував. Навчання споглядальної молитви на парафіяльному та єпархіальному рівні є природним і, можливо, неминучим наслідком досвіду літургійної безмовності. Ми повинні з чогось розпочати — з тиші після Причастя або з утворення медитативних груп на парафіях. Церква є живим Тілом, що живе своїм духовним життям, її пастирі не мають бути занадто зациклені на системному аналізі. Їм необхідно, передусім, молитися і тим самим заохочувати  людей до все більш глибокої молитви в їх власному досвіді. У наш час також варто проявити сміливість, і застосувати цей підхід до релігійної освіти і духовного навчання дітей та молоді. Це «педагогічне починання» вже почало втілюватися — в Австралії, в Квінслендській єпархії Таунсвіля і багатьох католицьких школах і сім’ях по всьому світі, де дітей знайомлять з практикою християнської медитації.

Жива безмовність, що слідує за читання Святого Письма, проповіддю і Причастям здатна викликати, або, точніше кажучи, виявити якнайглибшу спрагу, що таїться в серці Церкви і всього світу. Навчаючись споглядальному виміру молитви, ми змогли б наблизитися ще на крок ближче до повного життя в Дусі — адже як ми молимося, так і живемо. Яка наша молитва, така і глибина нашої участі в Таїнстві Євхаристії. Нинішнє прагнення споглядання — наша найбільша надія. Саме тому так важливо в наші дні знову відкрити для себе усю цінність безмовності.

 

[1] «Господа Бога святіть в серцях ваших» (1Петра 3, 15)

[2] — Апостольське послання Папи Римського Бенедикта XVI «Verbum Domini» особливо підкреслює роль тиші під час богослужінь.

[3] — Апостольське послання Св. Івана Павла II «Mane Nobiscum Domine», присвячене Євхаристії.

[4] — Іван Илліч (Ivan Illich) — австрійський філософ, соціальний критик, римо-католицький священик, у своїх працях  критикував різні прояви індустріального суспільства і культури споживання.

[5] Sacrosanctum Concilium (лат. Святійший Собор) — конституція Другого Ватиканського Собору, присвячена літургійному богослужінню Католицької церкви і реформам в ньому.

[6] — Ігнатій Антіохійський «Послання до Єфесян», глава XV

[7] — Рене Жирар — французький філософ, культуролог, літературознавець. Відомий своєю концепцією «фундаментальної антропології», в якій розглядається зв’язок між сакральністю жертвопринесення і колективною агресією по відношенню до індивіда. Автор статті посилається на відому працю Рене Жирара «Насильство і священне».

[8] — Апостольське Послання «Spiritus et Sponsa»  Св. Івана Павла II, в якому Папа закликає окрім іншого також і до того, щоб «усередині наших громад старанно розвивалася культура мовчання».

 

break

Переклад з рос.: Наталії Андрусів

Ілюстрація: «Eucharist» © Adam Rhude (2008)